Національно-визвольний рух після Першої світової війни.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Національно-визвольний рух після Першої світової війни.



Індія була чи не найяскравішим колоніальним діамантом у короні Британської імперії. Країна, 90 % населення якої жило в селах, розділена на незліченну кількість етнічних, релігійних і кастових груп, водночас справляла враження велетня, що спить. За середньовічною економічною відсталістю Індії крилася незбагненна для європейців духовна єдність народу, зовнішня покірливість якого часто вибухала акціями протесту й вимогами незалежності.

У політичному житті індійців провідні ролі належали двом організаціям, що об'єднували відповідно індусів і мусульман, - Індійському Національному Конгресу (ІНК, заснований у 1885 р.) й Мусульманській Лізі (1906 р). До певного часу їх об'єднувала спільна мета - незалежність Індії.

Перша світова війна породила в душах індійців суперечливі почуття. З одного боку, чимало з них симпатизували Німеччині та її союзникам - ворогам британських колонізаторів. Інші свідомо стали на бік Великої Британії, покладаючи надії на те, що заслуги Індії у війні будуть належно оцінені Лондоном і країні буде надано незалежність.

Ще на початку XX ст. британська колоніальна адміністрація об'єднала три армії, розташовані в Бомбеї, Мадрасі й Бенгалії, в Індійську армію. Власне індійською вона була лише за назвою, оскільки нею опікувалася Королівська комісія Британії. Вона призначала офіцерів із англійців; сипайські (індійські) офіцери призначалися Комісією віце-короля (британського губернатора) Індії, який, у свою чергу, затверджувався британським парламентом.

Напередодні війни Індійська армія зазнала чергової реорганізації і в ній з'явилося більше індійських офіцерів. У роки Першої світової війни індійські полки брали участь у боях на Західному фронті, а також служили в Месопотамії, Палестині та Єгипті; Велика Британія активно використовувала індійську сировину для потреб військового виробництва. По війні вона суттєво скоротила чисельність індійської кінноти, а саму Індійську армію було перетворено в Допоміжні (територіальні) війська. Однак індійський персонал поступово допускався до технічно складних військових спеціальностей, зокрема інженерних.

У повоєнні роки в індійському національному русі продовжували співіснувати традиційні для Індії дві головні політичні течії: ліберальна та радикально-націоналістична.

Індійський національний рух мав особливість, який вирізняв його з-поміж подібних рухів, зокрема й східних країн. Він не поєднувався з соціальним, власне селянським, рухом. Ця особливість була зумовлена тим, що в Індії заможні верстви були зацікавлені не стільки у налагодженні сільськогосподарського виробництва, скільки у надбанні земельної власності. Індійська еліта віддавала перевагу надійним доходам від здачі землі в оренду, а не ризикованому товарному виробництву сільськогосподарської продукції. Відтак, це усувало неминучі конфлікти з найманими працівниками, зокрема селянські повстання, а також робило землевласників незалежними від непередбачуваного ринку з його кризами, постійною зміною попиту і пропозиції, банкрутствами тощо.

Зміна настроїв у Індії не залишилась непоміченою в Британії. Вона, яка в усі часи славилася вмінням «випускати пар» напруги і не доводити справу до конфлікту з будь-якою зі своїх колоній, була вкрай стурбована наростанням національного руху в Індії. Тверезо мислячим британським політикам було очевидно, що залишити в управлінні Індією все, як було, неможливо. Проблема полягала в іншому - що і як потрібно зробити, щоб не втратити цю колонію. «Гарячі голови» в Лондоні, які ратували за придушення силою зброї будь-якого опору британській короні, залишились у вражаючій меншості. Більшість же віддавали собі звіт у тому, що доведеться йти на поступки, шукати компроміс.

Таким компромісом убачався з Лондона парламентський акт 1919 р., прийнятий з метою умиротворення індійського націоналізму й упередження вірогідності здобуття Індією незалежності.

Проте урядовий акт, що мав на меті гарантувати громадський спокій в Індії і розглядався як важливий крок на правильному шляху до індійської незалежності, призвів до масових виступів протесту по всій країні. Більше того - у м. Амрітсарі (провінція Пенджаб) - історичному центрі сикхів, де розташований їхній Золотий храм, пролилася кров. У середині квітня 1919 р. у ході акції протесту сикхських націоналістів проти парламентського акта ними було вбито п'ятьох англійців. У відповідь англійські війська вдалися до зброї. Наслідки каральної акції вразили всю Індію - 379 індійців було вбито, 1200 - поранено.

Відтак було зруйновано не лише хиткі сподівання на поступальність переходу через діархію до індійського самоврядування, а й дано могутній поштовх небаченому раніше піднесенню націоналістичного руху в Індії. Індуси і мусульмани, відклавши на потім з'ясування протиріч між собою, єдиним фронтом виступили в боротьбі за цілковиту державну незалежність від Великої Британії. Настав час значних подій і видатних особистостей.

Ліберальна течія
- Безперечне повалення британської колоніальної влади в Індії й викорінення британської присутності в країні
- Включення Індії в загальносвітовий процес на основі збереження нею національних, релігійних і культурних традицій
- Створення в Індії гармонійного суспільства загальної рівності й справедливості, що базувалося б на традиційних цінностях давньої індійської філософії: терпимості, самодостатності людини, її гармонії з природою

Радикально-націоналістична течія
- Здобуття Індією незалежності через політичний діалог з британською владою
- Утвердження в індійському суспільстві демократичних свобод англійського зразка
- Подолання економічної відсталості Індії, усунення середньовічних пережитків і переведення господарства на ринкові засади
- Збереження політичних, економічних і культурних зв'язків з Англією, вигідних для Індії

Британський парламентський акт 1919 р.
- Передбачав двопалатний законодавчий парламент для всієї Британської Індії
- У провінціях передбачав підготовку індійців до запровадження «відповідального уряду» через систему діархії, згідно з якою в індійських провінціях розмежовувалися владні повноваження між індійськими органами самоуправління і колоніальною владою:
1) сфера фінансів, поліції і суди - під контролем віце-короля;
2) сфера освіти й охорони здоров'я - передавалась індійським міністрам, призначених органами самоврядування під контролем Законодавчої ради.
Покладена в основу акта 1919 р., система проіснувала до 1935 р.



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.177.17 (0.008 с.)