Режим «санації» (оздоровлення).

По війні відбулося вшанування переможців. Найперше було відзначено Ю. Пілсудського, якому вручили маршальський жезл. Але чим далі від війни, тим запеклішою ставала боротьба між ним і сеймом. За конституцією, прийнятою у березні 1921 р., повноваження майбутнього президента були суттєво обмежені аж до того, що його позбавили права на верховне командування у час війни. Ю. Пілсудський вирішив не висувати свою кандидатуру на посаду президента, й у грудні 1922 р. Національні збори обрали першим президентом країни Габріеля Нерутовича. Ю. Пілсудський формально відійшов від керівництва державою й залишив свою резиденцію в Бельведерському палаці з переконанням, що скоро нація, стомившись від неспроможності партій і парламенту, покличе його назад. Він не помилився - через тиждень після обрання Г. Нерутовича було вбито членом «ендеції» Егіліушем Невядомським. Сейм обрав новим президентом Станіслава Войцеховського, але це не виправило становища - країна невідворотно скочувалася у прірву економічного безладу й міжпартійних чвар.

1925 р. у Польщі налічувалося близько 300 тис. безробітних, зросли ціни і як наслідок активізувалися страйки і демонстрації. Сейм і уряди (за 8 років незалежності їх змінилося 13) виявляли цілковиту безпорадність. Чимало поляків, особливо з колишніх легіонерів, вірили, що лише Ю. Пілсудський спроможний нормалізувати ситуацію й створити чергове «диво». На початку квітня 1926 р. у Варшаві розпочалися антиурядові демонстрації під гаслами «Не дамо розікрасти Польщу! Хай живе Вождь Начальник Пілсудський!»

12 травня 1926 р. віддані йому війська рушили на столицю й у триденних боях розбили урядові частини. Польське суспільство у своїй більшості підтримало переворот. У травневих боях загинуло кількасот і було поранено близько 1 тис. чоловік.

С. Войцеховський і уряд подали у відставку і в історії Польщі розпочався період «санації».

Демонстративно відмовившись від посади президента (ним став Ігнацій Мосьціцький), Ю. Пілсудський став повновладним господарем країни і надалі практично не зважав на сейм, блокуючи його діяльність різноманітними процедурними хитрощами. На терені економіки період «санації» виявився найсприятливішим в історії міжвоєнної Польщі, хоча не стільки завдяки політиці Ю. Пілсудського, скільки через сприятливі міжнародні чинники.

Зокрема, у червні - грудні 1926 р. тривав потужний страйк британських гірників, який дав змогу збільшити експорт польського вугілля до Європи з 8 млн тонн у 1925 р. до 14 млн тонн у 1926 р. Навіть Англія змушена була купувати польське вугілля. Також зріс експорт зернових, деревини та інших товарів і сировини. Для зміцнення економіки в Польщі було створено економічні райони, залучено іноземний, зокрема німецький та американський капітали. У країні скоротилося безробіття, зміцнів злотий, вдалося збалансувати бюджет. Проте економічна криза, яка у Польщі досягла апогею в 1932 р., нівелювала перші успіхи: збанкрутувало понад 3 тис. підприємств, а кількість безробітних значно перевищила півмільйонну позначку.

15 травня 1935 р. після тривалої хвороби Ю. Пілсудський помер. За заповітом його серце було поховане поряд з прахом матері на цвинтарі Росса у Вільно під плитою з надписом «Мати і серце сина», а мозок він заповів Університету Стефана Баторія. У Франції, СРСР та Німеччині було оголошено жалобу.

По смерті Ю. Пілсудського польську політику визначали три діячі епохи «санації»: президент І. Мосьціцький, міністр закордонних справ Юзеф Бек та генеральний інспектор збройних сил Е. Ридз-Смігли.

4.

Чехословаччина. Розчленування Чехословаччини.

Утворення Чехо-Словаччини.

До 1918 р. спільної незалежної держави чехів і словаків не існувало. Напередодні Першої світової війни обидва ці народи входили до складу Австро-Угорської імперії. Воєнні поразки монархії значно активізували зусилля чехів і словаків у боротьбі за незалежність. Для узгодження дій було створено два керівні центри: Національний чехословацький комітет у Празі та Чеський національний комітет у Парижі. Саме зусиллями паризького комітету, очолюваного Томашем Масариком, на території Росії з військовополонених чехів та словаків було сформовано легіон чисельністю близько 200 тис. солдатів та офіцерів. Цей військовий підрозділ мав увійти до складу військ держав Антанти.

Наприкінці літа 1918 р., коли неминучість розпаду Австро-Угорщини стала очевидною, австрійські власті вирішили вивезти з чеських районів Богемія та Моравія (тут було зосереджено до 93 % цукрової промисловості імперії, 100 % виробництва всесвітньовідомого чеського скла, 70 % металургійної й текстильної галузей та ін.) обладнання та устаткування. Така політика спричинила обурення чехів і словаків й прискорила їхнє виокремлення зі складу імперії. 28 вересня Національний комітет у Парижі проголосив себе тимчасовим урядом Чехо-Словаччини. Главою уряду було обрано Т. Масарика.

Після офіційного визнання уряду державами Антанти 28 вересня 1918 р. Національний комітет проголосив Чехо-Словацьку республіку (ЧСР). 14 грудня Національні збори (парламент) проголосили про скасування влади Габсбурґів. Невдовзі Т. Масарика було обрано Президентом ЧСР, а провідного діяча Національно-демократичної партії К. Крамаржа - главою уряду.

Визначення кордонів.

За Версальським, Сен-Жерменським та Тріанонським мирними договорами до складу Чехословацької республіки увійшли Чехія, Словаччина, Австрійська Сілезія з районом Цешина, населеним переважно поляками, та колишнє королівство Богемія з Судетською областю з переважаючим німецьким населенням. Практично всі території, що межували з Австрією і на які претендувала Прага, були майже стовідсотково «перенесені» на карту ЧСР. Ситуація, за якої німці станом на 1918 р. становили у Богемії, Моравії й Сілезії близько 3,5 млн чоловік (34,9 %), а чехи і словаки - 6,25 млн (62,5 %) об'єктивно спонукала до майбутніх етнічних конфліктів. Так, наприклад, уже в грудні 1918 р. німецька меншина Чехословаччини здійснила спробу проголосити утворення «Німецької Богемії» й приєднатися до Німеччини.

На Паризькій мирній конференції міністр закордонних справ ЧСР Едуард Бенеш домагався задоволення територіальних вимог чехів, які, за його словами, були «споконвічним бастіоном» слов'ян проти «германізму». Та все ж головним аргументом майбутнього чехословацького президента була економічна доцільність - Богемія була найрозвинутішою областю Австро-Угорщини.

Громадянами ЧСР стали також 745 тис. угорців та близько 500 тис. українців Закарпаття. Загалом населення республіки становило близько 15 млн чоловік, а територія - понад 140 тис. кв. км.

Конституція 1920 р.

Засади облаштування державного устрою країни було закріплено конституцією, прийнятою у березні 1920 р. За нею народ визнавався єдиним джерелом державної влади. Абсентеїзм (відмова від участі у виборах) карався грошовим штрафом.

У цілому, Конституція Чехо-Словаччини увібрала у себе кращі набутки тогочасного конституційного права й була однією з найдемократичніших у Європі.