Громадянська війна в Іспанії (1936—1939 рр.)

Встановлення диктатури Ф. Франко. Приводом до громадянської війни стали події ІЗ липня 1936 р., коли у відповідь на вбивство в Мадриді офіцера було забито депутата-монархіста X. Кальво Сотело.

17 липня в іспанському Марокко група вищих іспанських військовиків під орудою генералів Мола та Санхурхо повстали проти уряду Народного фронту. 20 липня внаслідок авіакатастрофи Санхурхо загинув і у вересні військова хунта проголосила своїм вождем генерала Франсіско Франко. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: «Над усією Іспанією безхмарне небо», який слугував наказом до виступу заколотників по всій країні.

До заколотників приєдналися 120 тис. військовослужбовців - 80 % збройних сил держави, моральну підтримку надала католицька церква. Кардинал Гома закликав здійснити «хрестовий похід проти червоних», під якими він мав на увазі Народний фронт. Іспанські єпископи направили Ф. Франко колективного листа з підтримкою його боротьби.

Розпочалася громадянська війна, яка спричинила гостру міжнародну кризу і яку п'ять років по тому Ф. Франко назвав «першою битвою за новий порядок». Радянський Союз підтримав республіканців, а Німеччина й Італія - націоналістів. Західні ж демократії, побоюючись появи на політичній карті Європи ще одного тоталітарного режиму, вважали за краще зберегти в Іспанії законний уряд. Отже, Іспанія ставала яблуком розбрату між західними демократіями, з одного боку, й тоталітарними державами - з іншого.

На пропозицію британського міністра А. їдена 27 країн оголосили про політику невтручання в іспанський конфлікт, а на початку вересня в Лондоні було утворено Комітет із невтручання. Проте невдовзі стало очевидним, що тоталітарні країни - Німеччина, Італія й СРСР не мали наміру перебувати осторонь.

Найактивнішим «втручальником» був Б. Муссоліні, який майже відразу відправив на допомогу Ф. Франко 20 військових літаків. Його підтримав А. Гітлер: операції «Фойєрзаубер» і «Отто» (липень - жовтень 1936 р.), створення легіону «Кондор» та ін.

Й. Сталін у вузькому колі керівництва партії висловлював переконаність у легкій перемозі республіканців, внаслідок якої за Піренеями постане ще одна соціалістична країна. Такої ж позиції, природно, дотримувався й Комінтерн. Коли ж в Іспанії гору почали брати націоналісти, Й. Сталін і нарком оборони СРСР К. Ворошилов наполягали на безпосередній інтервенції Червоної армії. Проте з часом обоє визнали переконливість контраргументів заступника К. Ворошилова маршала М. Тухачевського, який доводив, що такі дії призведуть до вступу в Іспанію регулярних німецьких та італійських військ, і не зважилися на цей крок. Натомість на допомогу республіканцям було таємно відправлено близько 3 тис. радянських військових радників.

З огляду на це Комінтерн визнав за краще формувати для допомоги республіканцям «інтербригади» з добровольців. Одними з перших інтербригадівців стали близько сотні спортсменів з багатьох країн, які прибули на барселонську Олімпіаду праці, організовану у знак протесту проти «фашистських» Олімпійських ігор 1936 р. у Берліні.

Загалом у Іспанії воювали понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів з 54 країн. Лише трохи більше 7 % з них залишилися неушкодженими. Водночас на боці іспанських націоналістів воювали понад 300 тис. іноземних вояків.

З самого початку війна відзначалася надзвичайною жорстокістю і непоступливістю воюючих сторін. Ті, хто симпатизував Народному фронту, вірили у швидку й переконливу перемогу республіканців.

Справді, на перших порах франкісти зазнали ряду відчутних поразок, поступившись 2/3 території. Але з часом вони перехопили ініціативу. За півтора місяці боїв націоналісти взяли під свій контроль 17 із 50 провінцій. Незважаючи на стійкість, виявлену при обороні Мадрида (1936 р.), у битві під Ґвадалахарою (березень 1937 р.) та при захопленні Теруеля (грудень 1937 р.), становище республіканців ставало все гіршим. Воно ускладнювалося ще й тим, що в таборі республіканців почався розбрат. Зокрема, нищівного удару було завдано по троцькістських та анархістських організаціях, які активно боролися проти Ф. Франко й італо-німецької неоголошеної інтервенції.

Наприкінці 1938 р. націоналісти остаточно переломили хід війни на свою користь. Наприкінці грудня вони прорвали оборону республіканських військ в районі Нижньої Сегре, а ще через три дні вибили їх з Манреси, Тарраси і Барселони.

На цей час Сталін фактично покинув своїх союзників напризволяще. На початку лютого франкісти зайняли Каталонію, а в останні дні березня розпочався їхній генеральний наступ на усіх фронтах. Перехід на бік заколотників командувача армії центру Касадо відкрив націоналістам шлях на Мадрид. Наступаючі йшли на столицю чотирма похідними колонами, а п'ята, яку становили противники республіки, перебувала у самому місті. З того часу вислів «п'ята колона» став синонімом зради. 28 березня 1939 р. беззастережно капітулював Мадрид, а 1 квітня Ф. Франко оголосив: «Війну закінчено».

Громадянська війна обійшлася Іспанії в суму, рівнозначну шести державним бюджетам у цінах 1935 р., або майже усьому річному валовому національному продукту. Точна кількість людських втрат не встановлена. Франкістський режим оголосив про 1 млн загиблих, більшість же істориків схильні вважати ближчою до істини цифру в 600-700 тис. чоловік.

У країні на довгі роки встановилася авторитарна диктатура. Відразу після завершення громадянської війни Ф. Франко запровадив жорстокий терор. Лише за один рік - з квітня 1939 по березень 1940 р. - було страчено близько 100 тис, а ще 2 млн чоловік було кинуто до в'язниць та концтаборів.

 

3.

Польща. Режим "санації"

 

1.Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський.

Після того як у результаті трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Австрія, Пруссія та Росія «стерли» з політичної карти Європи Польську державу, провідні польські політики пов'язували відновлення національної незалежності із загальноєвропейською війною, у якій усі три чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнали поразки. Що до того, примкнути до Німеччини чи до Антанти, єдності не було. Зокрема, один із тодішніх керівників Польської соціалістичної партії (ПСП) Юзеф Пілсудський вважав найвірогіднішою поразку держав Антанти, зокрема й Росії, а тому закликав стати на бік німецько-австрійського блоку. Як перший крок до незалежності не виключалося й створення триєдиної Австро-Угорщино-Польщі. На противагу йому засновник Національно-демократичної партії (НД, або «ендеція») Роман Дмовський віддавав перевагу Антанті й орієнтувався на Росію.

Проте жодна з політичних течій не мала чіткого плану - усе мало залежати від перебігу майбутньої війни. З її початком проголошений у Варшаві Національний уряд оголосив Росії війну. Але польські вояки, вступивши на шостий день війни з австрійської території до Королівства Польського, успіху не досягли, оскільки місцеве населення на повстання не піднялося.

1914 р. у Варшаві було створено Польську військову організацію (ПОВ). Р. Дмовський та «русофіли» з НД поквапилися утворити власні структури: Польські національні комітети у Петербурзі, Варшаві та у Парижі.

На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву, але дієвого польського уряду тоді створити не вдалося. Спроби бригадира легіонерів 10. Пілсудського розпочати вербовку до польського війська (з цією метою він, офіцер австрійської армії, навіть залишив фронт) успіху не мали. Легіони стікали кров'ю на Східному фронті, й пропорційно пролитій крові зростала популярність бригадира. Лише 5 листопада 1916 р. Німеччина дозволила проголосити Акт створення Польської держави й організувати Тимчасову державну раду - польський дорадчий орган при австрійській владі. Після лютневих подій революції 1917 р. в Росії й визнання Тимчасовим урядом права поляків на власну державу, Ю. Пілсудський перейшов на позиції свого опонента Р. Дмовського й розпочав боротьбу проти Німеччини та Австро-Угорщини. За незгоду включити легіонерів до німецького війська у липні 1917 р. його було ув'язнено до маґдебурзької в'язниці. Це, врешті-решт, виявилося Ю. Пілсудському на руку, адже з посібника приречених на поразку Центральних держав він перетворився на їхню жертву.

Листопадова 1918 р. революція в Німеччині прискорила розв'язання «польського питання», й у ніч з 6 на 7 листопада у залишеному австрійцями Любліні ліві партії (ППС, Польська селянська партія - «Визволене») та ПОВ проголосили створення Тимчасового народного уряду Польської республіки. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського. Уже через чотири дні голова уряду соціал-демократ Ігнацій Дашиньський передав йому владу з надзвичайними повноваженнями. Країна святкувала довгоочікувану свободу.

Враховуючи вплив соціалістичних партій на частину суспільства, Ю. Пілсудський як фактичний диктатор вирішив на перших порах керувати за їхньою допомогою, ставши, проте, не лише над ними, а й над усіма партіями взагалі. Він залишив при владі «червоний» уряд, знову доручивши його формування І. Дашиньському, а коли тому через непоступливість «ендеції» це не вдалося, призначив президентом міністрів (прем'єром) ще одного соціаліста - Енджея Морачевського. Сам Ю. Пілсудський як тимчасовий Начальник держави до скликання Установчого сейму всю повноту влади зосередив у своїх руках.

Випробування не забарилися - на початку 1919 р. «ендеція» здійснила спробу заколоту. В очах поляків скомпрометованими виявилися всі політичні партії, а популярність Начальника сягнула нових висот. Він передав владу позапартійному «урядові фахівців», призначивши прем'єром відомого польського піаніста Ігнація Падеревського. Головним завданням уряду стало проведення виборів до сейму, після скликання якого Ю. Пілсудський обіцяв скласти диктаторські повноваження.

Вибори відбулися наприкінці січня 1919 р. й стали не лише днем відродження польського парламентаризму, а й відправним пунктом протистояння між сеймом і Ю. Пілсудським. Начальник держави вважав, що він краще за депутатів знає і розуміє потреби народу, а тому не він повинен допомагати парламенту в розбудові Польщі, а навпаки. Депутати ж дотримувалися протилежної думки. Новообраний сейм прийняв закон, який згодом назвали «малою конституцією». За ним сейм перебирав усю законодавчу владу собі, а Начальник держави й уряд були підзвітні парламенту. Отже, Ю. Пілсудському було залишено лише представницькі повноваження. Права непольського населення держави були «малою конституцією» обійдені увагою й це з часом породило серйозні проблеми.

При становленні Польської держави не вдалося, на жаль, уникнути протистояння в Галичині поляків і українців. Збройні сутички між ними розпочалися 1 листопада 1918 р., а впродовж наступних чотирьох днів переросли у справжню війну. При цьому 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). У ніч на 22 листопада поляки оволоділи Львовом, а український уряд перебрався спочатку до Тернополя, а на початку січня 1919 р. - до Станіслава (тепер Івано-Франківськ). У листопаді-грудні 1918 р. 10 з 59 повітів ЗУНР контролювала Польща. До середини червня цей контроль поширився майже на всю Східну Галичину.

2.«Польське питання» на Паризькій мирній конференції.

Поляки пов'язували з Паризькою конференцією великі надії й відрядили на неї повноважну делегацію у складі Р. Дмовського, І. Падеревського та В. Грабського. Конференція вітала відновлення Польщі й приділила цій країні значну увагу. Проте, як з'ясувалося, у Парижі зібралися як симпатики, так і противники створення сильної Польщі у центрі Європи. Найактивніше польські інтереси обстоювала французька делегація, очолювана прем'єром Ж. Клемансо. Щоправда, навіть Париж не підтримував усі, особливо з питань визначення східних кордонів, претензії поляків, оскільки був переконаний у швидкому відновленні «єдиної й неподільної» небільшовицької Росії. До планів британського прем'єра Д. Ллойд Джорджа, союзна Франції, сильна Польща не входила, адже це суперечило його прагненню зберегти рівновагу сил у Європі. Опонентами поляків на переговорах були також українці, литовці, німці, чехословаки і навіть радники В. Вілсона та Д. Ллойд Джорджа, євреї за національною приналежністю. Радники після вчиненої поляками розправи у Львові над їхніми одноплемінниками - прихильниками Української держави у Галичині, вимагали від Варшави гарантій безпеки та пільг для польських євреїв.

У січні 1919 р. Р. Дмовський представив проект польських кордонів, поклавши в його основу кордони Речі Посполитої 1772 р. Проект був складовою його загального плану створення унітарної Польщі, яка б механічно поглинула Західну Україну й Західну Білорусію. У цьому він розходився з Ю. Пілсудським, який схилявся до конфедеративної держави.

Проте східні кордони Польщі виявилися для учасників конференції справою не першої ваги - у березні 1919 р. створена конференцією комісія у польських справах, очолювана французьким дипломатом Мартіном Камбоном, запропонувала спочатку розглянути проблему західних кордонів. Найзапекліша боротьба розгорнулася довкола лінії польсько-німецького кордону. Д. Ллойд Джордж не погоджувався на значне розширення території Польщі за рахунок Німеччини й на передання полякам Гданська (Данциґа).

Його підтримав і американський президент. У підсумку з чотирьох проектів щодо Гданська на початку квітня було прийнято найменш вигідний для поляків. Гданськ проголошувався Вільним містом під мандатом Ліги Націй в межах польських митних кордонів. Ні протести польської делегації, ні запальна промова Р. Дмовського справі не зарадили.

Ігноруючи погрози німців завдати удару по Варшаві, конференція відокремила від Німеччини на користь Польщі район Познані й частину Західної Пруссії, що відкрило полякам вихід до Балтійського моря. 1921 р. у Верхній Сілезії було проведено плебісцит (опитування населення), під час якого більшість її жителів висловилися за приналежність до Німеччини. У відповідь розпочалося повстання польського населення, й для припинення конфлікту між поляками і німцями Ліга Націй передала південну частину Верхньої Сілезії Польщі, а решту 2/3 території - Німеччині. Сілезький район Цешина з переважаючим польським населенням відійшов до Чехо-Словаччини.

Конференція висловилася за те, щоб східними кордонами Польщі стали етнічні польські кордони по р. Буг. Питання про приналежність Східної Галичини на Паризькій конференції вирішене не було. 8 грудня 1919 р. Рада послів Антанти прийняла декларацію «Про тимчасовий східний кордон Польщі», але його лінія була визначена лише в 1920 р. на конференції у м. Спа й названа на честь міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона «лінією Керзона» (вона проходила по лінії Гродно - Яловка - Немирів - Брест-Литовськ - Дорогохуськ - Устилуг, східніше Грубешова через Крилув, далі західніше Рави-Руської, східніше Перемишля до Карпат).