Іспанія у 20-х — першій половині 30-х років.

Ситуація в Іспанії після Першої світової війни.

Як відомо, у роки війни Іспанія дотримувалася нейтралітету. Така позиція короля Альфонса XIII та уряду була зумовлена, з одного боку, тим, що в країні зберігалася політична нестабільність, а з іншого - її інтереси у цій війні безпосередньо не зачіпалися. До того ж брати участь у війні означало стати членом чи Антанти, чи Троїстого союзу, а це суперечило давній позаблоковій традиції Іспанії. Таке спрямування іспанської політики красномовно сформулював відомий консервативний діяч першої третини XX ст. А. Маура: «Ми володіємо чудовим географічним середовищем. Але необхідно, щоб наші морські бази, наше розташування між двома морями, у світовій торгівлі й військовому житті, використовувалися винятково нами самими».

 

Активна торгівля з обома воюючими блоками сприяла значному піднесенню іспанської економіки, стабілізації взаємин між працівниками та роботодавцями, збільшенню обсягів експорту сільськогосподарської продукції. Проте по війні в країні настав спад економічної активності, скоротився експорт, стала наростати соціальна напруга. Політичний устрій Іспанії у перші повоєнні роки залишався незмінним: законодавча влада належала королю й двопалатному парламенту (кортесам), а виконавча - королю та уряду (Раді міністрів).

 

Партійний спектр представляли дві провідні партії: Ліберальна й Консервативна; поступово набирала сили також Соціалістична робітнича партія. Політизували свою діяльність потужні профспілкові об'єднання - Всезагальна спілка трудівників (ВСТ), Національна конфедерація праці (НКП), утворена в 1921 р. Комуністична партія Іспанії.

 

Диктатура П. де Рівери.

В Іспанії, як і в інших країнах західного світу, стабілізація виявилася короткочасною. Після неї активізувалися робітничий та селянський рухи, націоналісти Каталонії та Країни Басків домагалися автономії. Ліві сили докладали зусиль для послаблення позицій короля та уряду. Економічна криза, яка розпочалася 1921 р., та поразка іспанської армії у колоніальній війні в Марокко породили в правлячих колах переконаність в необхідності встановлення влади «сильної руки».

 

Найкращою, на їхню думку, кандидатурою на роль диктатора був командувач військової округи в Каталонії генерал Прімо де Рівера. У серпні 1923 р. він здійснив переворот, встановивши в країні військово-монархічну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено діяльність політичних партій, обмежено конституційні права і свободи, проведено арешти серед радикальних і профспілкових діячів. Поклавши край політичним чварам, П. де Рівера досяг немалих успіхів у царині економіки. Так, до осучаснення промисловості було залучено іноземні інвестиції, націоналізовано визначальні галузі. Економічний національний комітет (пізніше - Національний комітет з регулювання промисловості) сприяв появі потужних монополій у нафтовій, вугільній та тютюновій галузях. Також було досягнуто порозуміння з профспілками та легально діючою Соціалістичною партією. Спільно з ними П. де Рівера утворив «паритетні комісії» з питань умов праці та трудових конфліктів. До цих комісій увійшли як представники підприємців та місцевих органів влади, так і робітничі делегати. За прикладом Б. Муссоліні в Іспанії було продекларовано створення «корпорацій».

 

Проте, врешті-решт, диктатура виявилася вразливою. Жорстокий і марнославний, донжуан і азартний картяр, генерал налаштував проти себе не лише рядових громадян, а й іспанську еліту. Проти П. де Рівери виступили усі провідні політичні сили і навіть деякі військові з'єднання. Після придушення двох спроб військового перевороту (1926 та 1929 рр.) у січні 1930 р. диктатор подав у відставку. У березні того ж року він раптово помер в одному з паризьких готелів, передавши символічну естафету іспанського тоталітаризму своєму сину Хосе Антоніо.

 

Світова економічна криза 1929-1933 рр. не обминула й Іспанію. Вона значно ускладнила ситуацію у й без того не надто заможній країні. Масове закриття підприємств, особливо тих, які працювали на експорт, спричинило зростання безробіття (до 600 тис), зниження заробітної плати, припинення соціальних виплат.

 

Робітничі та селянські виступи проти безпорадної політики уряду генерала Беренгера доповнювалися критикою монархії з боку прихильників республіканського устрою. Республіканці наполягали, щоб король, який скомпрометував себе співпрацею з П. де Ріверою, зрікся корони й передав владу виборним керівникам.

 

Революція 1931 р.

На місцевих виборах у квітні 1931 р. республіканці здобули переконливу перемогу. Звістка про це вивела на вулиці тисячі демонстрантів. Муніципалітети ряду міст проголосили республіку, у Барселоні було проголошено Каталонську республіку. 14 квітня революційний комітет оголосив про повалення монархії. Альфонс XIII зрікся трону й відбув за кордон, а Іспанію було проголошено республікою.

 

У червні відбулися вибори до Законодавчих зборів, після яких було сформовано коаліційний уряд. Прийнята у грудні 1931 р. конституція гарантувала широкі громадянські права і свободи. Відповідно до закону про аграрну реформу, поміщицькі землі конфісковувалися за викуп, зменшувалася поземельна орендна плата. Актуальне для Іспанії національне питання було вирішене лише частково: Каталонія отримала обмежену автономію, а Ґалісії та Країні Басків було відмовлено навіть у цьому.

 

Новий уряд також прийняв закони про 8-годинний робочий день, про регулювання найму робочої сили, про соціальне страхування та ряд інших. Проте йому складно було балансувати між партіями правого та лівого спрямування. Особливо велику активність виявляли комуністи та створена 1933 р. фашистська фаланга. Ці сили сподівалися за умов безладу в країні прийти до влади. До того ж за їхньою спиною стояли іноземні держави, які плекали надію втягнути Іспанію до сфери свого впливу, - відповідно СРСР, Німеччина та Італія.

У жовтні 1934 р. комуністи зініціювали збройне робітниче повстання в Астурії, яке призвело до великих жертв серед повстанців: у ході двотижневих боїв проти урядових військ понад 3 тис. чоловік було забито, 7 тис. поранено, 30 тис. потрапили до в'язниць.

Уряд Народного фронту.

Астурійський погром виявився пірровою перемогою уряду. Жорстокість, з якою він придушив повстання, спричинила різку критику уряду не лише в середовищі робітництва, а й у Кортесах і цим майстерно скористалася ліва пропаганда. Суперечки серед урядових партій, що посилилися після викриття фактів корупції і хабарництва у вищих сферах держави, закінчилися розпадом коаліції і призначенням дострокових виборів. Заради об'єднання сил напередодні виборів під спільним гаслом амністії для учасників подій 1934 р. ліві партії уклали в середині січня 1936 р. пакт про утворення передвиборчого блоку Народний фронт. Вибори, які відбулися наступного місяця, хоч і дали незначну перевагу в голосах правим, але забезпечили більшість місць у кортесах партіям Народного фронту. З 473 мандатів Народний фронт мав 268, у тому числі до парламенту було обрано 159 республіканців, 88 соціалістів і 17 комуністів. Праві партії контролювали 205 місць.

Сформований після виборів уряд очолив М. Асанья. Найперша проблема, з якою він зіткнувся - несанкціоновані дії робітничих організацій. Робітники самовільно захоплювали підприємства, запроваджували на них робітничий контроль, створювали непідзвітні уряду воєнізовані загони «робітничої міліції». Праві політики заявляли, що Народний фронт пожинав плоди свого передвиборчого популізму. Для підтримання авторитету уряд М. Асаньї повернув до роботи робітників, які свого часу втратили її. Водночас він продовжив проведення аграрної реформи, розподіливши до червня 1937 р. понад 700 тис. га землі.

Було відновлено автономію Каталонії, проте далі у розв'язанні національної проблеми уряд не наважився піти. Прийшовши до влади під гаслами свободи і демократії, звільнивши із в'язниць 30 тис. політичних в'язнів, республіканці у той же час кинули до тих же в'язниць 6 тис. своїх політичних опонентів, обмежили діяльність неприхильних до Народного фронту газет. Організація урядом Народного фронту економіки на засадах соціалістичного вчення, нейтральне ставлення до захоплення робітниками підприємств, на яких ті так і не спромоглися налагодити виробництво, призвело до того, що підприємці та банкіри стали переводити свої капітали за кордон. У країні значно зросли ціни на продукти і товари першої необхідності, підприємства банкрутіли і закривалися, а робітники знову опинялися за їхніми воротами.

Швидкими темпами зростала злочинність. Лише за один місяць (13 травня - 15 червня 1936 р.) було зруйновано 36 і частково пошкоджено 34 церкви, загинуло 65 чоловік, 230 було поранено, зірвано 47 бомб. Країна невідворотно сповзала до громадянської війни, відвернути яку Народний фронт виявився нездатним.