Поняття та склад методології філософії права

Методологія філософії права - це система концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів та засобів дослідження її предмета, а також знання про закономірності їх застосування.

Концептуальним підходом можна вважати побудовану на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну ідею (засаду), яка постулює загальну стратегію дослідження, відбір досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів дослідження. Серед таких підходів вирізняються,

зокрема, діалектичний, метафізичний, матеріалістичний, ідеалістичний, гностичний, агностичний, антропологічний, потребовий, персоналістичний (людиномірний), комунітарний (колективістський), комунікативний, герменевтичний, синергетичний.

Концептуальний підхід реалізується за допомогою певних методів дослідження - як загальнонаукових, так і власне філософсько-правових.

Спеціальні (філософсько-правові) дослідницькі методи можна розуміти як процедури інтерпретації та застосування гранично загальних (філософських) категорій у процесі дослідження тих явищ, котрі відображаються терміно-поняттям „право" (наприклад, метод дослідження переходу кількісних змін відповідного явища в якісні). Такі методи реалізуються за допомогою відповідних способів (прийомів) дослідження.

Способи (прийоми) дослідження - це зумовлені певним концептуальним підходом і відповідними йому пізнавальними методами діяльнісні операції (інтелектуальні й фізичні), які спрямовані на виявлення та інтерпретацію тих явищ, що належать до предмета філософії права.

Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільствознавстві України (та й інших країн колишнього Союзу РСР), яка характеризується переходом від колись уніфікованої, єдино дозволеної, „одержавленої" методології до розмаїття методологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняну філософію права. Демонополізація або, інакше кажучи, роздержавлення методології, - безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження - гранично загальні закономірності того явища, яке відображено терміно-поняттям „право".

Однак методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, так би мовити, „всеїстивність".

Плюралістичне використання концептуальних підходів, дослідницьких методів і засобів, аби не призводити до такого анархізму, має відповідати, „підпорядковуватись" принаймні таким трьом гносеологічним постулатам:

• об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження
його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна
сторона, грань, властивість об'єкта дослідження) „веде" за
собою дослідницький метод, визначає межі його
застосовуваності, придатності;

• необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої
можна довести й перевірити за допомогою певного
об'єктивного критерію. (Щоправда, якщо поняття істинності
інтерпретувати як відповідність суспільствознавчих положень
об'єктивним інтересам (потребам) лише окремих частин
соціально неоднорідного суспільства, тоді доведеться
визнавати плюралізм істин: їх буде стільки, скільки існуватиме
видів таких „часткових", групових інтересів. Та чи не буде
такий „плюралізм" своєрідним проявом агностицизму й
виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали
чиїмось інтересам? Це питання вимагає подальших дискусій.);

• неодмінним показником прийнятності, евристичності
певного концептуального підходу та дослідницького методу є
їх спроможність наближувати, призводити до розкриття
соціальної сутності явища, що вивчається (а не до
приховування, затушовування її). Гадаю, що такою сутністю,
взагалі кажучи, є здатність явища задовольняти потреби й
інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства
(а у деяких випадках - й усіх його членів).

Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідницькою практикою багатьох

поколінь вчених.

Проте у сучасних процесах плюралізації концептуальних підходів і дослідницьких методів (у тому числі філософсько-правових) зазначені аксіоми подекуди ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного безладдя, еклектизму, „хаосу". Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

• використання певних загальнонаукових й інших методів
дослідження поза межами їх застосовуваності, тобто
абсолютизації, гіперболізації їх евристичних можливостей
(зокрема, через ігнорування закономірної залежності між
предметом і методом дослідження);

• „оприродничування" закономірностей соціальних явищ
(зокрема, так би мовити, космізації, фізикалізації, біологізації
дослідницьких засад щодо права і держави), тобто
„механічного" виведення праводержавних закономірностей
безпосередньо з положень природничих наук;

• надмірної, тобто соціально-беззмістовної,
„вихолощувальної", абстрактизації понять про досліджуванні
соціальні явища (шляхом використання загальнолюдських
термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації
смислу понять, що такими термінами позначаються). Але чи
мають ці поняття (скажімо, поняття прав людини) дійсно
загально-, а не частковолюдське значення, виявляється лише
тоді, коли вони „заземлюються", тобто застосовуються у
конкретних умовах місця й часу, якими, власне, і визначається
соціально-змістовне розуміння, смислове „наповнення"
відповідних термінів. А воно ж, як свідчить соціальна
практика, нерідко буває досить неоднозначним,
неодноманітним;

• факторної „зрівнялівки", тобто прокламування
рівнозначності, однаковості впливу на досліджуване явище
численних різноманітних обставин, від яких воно так чи
інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності

між необхідними й випадковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або ж підміни його більш широким (проте менш змістовним) поняттям „залежність";

• методологічної „зрівнялівки", тобто проголошення
абсолютної рівноцінності усіх методів дослідження,
заперечення будь-якої їх субординованості (у той час як така
субординованість об'єктивно зумовлюється різноякісністю,
багатогранністю досліджуваних явищ);

• „термінологічної мімікрії", тобто словесного
„перевдягання", як-то кажуть, зміни „вивісок", дослідницьких
підходів і методів. Йдеться про ситуації, коли внаслідок
своєрідної „термінологічної алергії" колишні назви (які
справді дискредитовані помилковою практикою використання
понять, що позначаються ними) замінюються на інші, котрі
хоча й звучать надто „модерно", проте реально
застосовуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення
від якого було задекларовано ззовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не „одержавленої"). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, й, врешті-решт, істиннісної „дисципліни", свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію підставності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й „вирішує", якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально змістовному аспекті, тобто методології, так би ' мовити, соціально дистильованої, „очищеної" від залежності,

від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, певних обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповідають, „слугують" результати дослідження.