Антропологічна парадигма як прояв тенденції антропологізації предмета філософії права

Загальне поняття наукової парадигми. Образ науки XXI століття як системи суто формальних знакових побудов, співвідносних із реальністю через механізм емпіричного підтвердження (верифікації) чи спростування (фальсифікації), -системи, що не залежить від культури, історії, соціальної організації, психології чи технічної бази, - помітно відрізняється від тієї науки, з якою мали справу вчені у ХХст., тобто науки, котра була „тісно пов'язана з технікою, промисловістю й експериментом, з діяльністю товариства вчених, із загальною культурою епохи, її цінностями і переконаннями¹". Повернення до метафізичних припущень про науку як про культурну практику змінило уявлення про притаманну раціоналізму XX ст. розуміння її як маніфесту абсолютного розуму.

Історії науки відомо, що в різний час та у різному обсязі ісі науки проходять такі закономірні етапи розвитку, як описовий (тоді здійснюється збір фактів та їх первинна систематизація), логіко-аналітичний (коли з тих чи інших методологічних позицій здійснюється якісний аналіз досліджуваного предмета), і, насамкінець, вищий етап (на якому забезпечується гармонійна єдність якісних і кількісних

¹ Критика современньм немарксистских концепций философии науки. (Ракитов А.И. и др.). - М, 1987. - С.78.

методів наукового пізнання)¹.

Як відомо, теоретична частина будь-якої науки поділяється на дві складові: теоретичне знання про досліджувану реальність, тобто теоретичне пізнання (теорія) реальності - онтологічна частина; і теоретичне знання про пізнання цієї реальності, тобто теоретичне пізнання (теорія) самого пізнання (іншими словами, теорія наукового пізнання, теорія науки) - гносеологічна (епістемологічна) частина.

Загальна теорія наук - це теорія наукових теорій, яка аналізує прийоми наук, коли постає питання про те, як саме різні науки створюють свої поняття, які методи ними використовуються та які засади покладено в їх основу².

Теорія пізнання, епістемологія - це „сукупність питань і відповідей, проблем та їх вирішень з приводу самої науки, постійних пошуків основоположних принципів наукового пізнання, простір для пошуку основ науки, особливе інтелектуальне поле звернення професійного вченого до самого себе, саморефлексія, самопізнання вченого³".

Доменом епістемології виступають: базові засади науки (предмет і метод науки) з притаманними їм особливостями розуміння предметної сфери й дисциплінарних меж, впорядкований набір і послідовність пізнавальних процедур з чіткістю професійної метамови науки, визначенням соціальних функцій вченого тощо.

Загальна теорія науки, як зазначається у літературі, має свою структуру, котра складається з двох частин: предметології (предметознавства) науки та її методології. Предметологія (предметознавство) займається визначенням об'єктів і предметів наук, їх структури (в тому числі і дисциплінарної), на

¹ Добров Г.М. Наука о науке. - К., 1970. - С.20.

² Див.: Дамирли М.А. Право и История: эпистемологические проблеми
(Опьіт комплексного исследования проблем предмета и структури историко-
правового познания). - СПб., 2002. - С.394.

³ Дамирли М.А. Вказ. праця. - С.395.

основі чого подає класифікацію наук, досліджує процеси їх інтеграції та диференціації, виявляє міждисциплінарні зв'язки. Методологія науки як специфічна сфера науково-теоретичного знання охоплює вчення про всю сукупність відомих науці підходів, методів і способів пізнання реальності.

Для вирішення питання про місце і статус антропології в системі суспільствознавства принципове значення, крім визначення меж між цією наукою та суміжними дисциплінами, має з'ясування поняттєвого апарата, який використовує ця наукова дисципліна¹. Використання таких наукових понять, своєрідної „метамови науки"² визначає потребу у з'ясуванні значення слів „поняття", „термін", „парадигма".

Поняття - це результат узагальнення предметів певного класу й уявного виділення самого цього класу за певною сукупністю загальних і розпізнавальних для його предметів ознак³. Іншими словами, це спосіб розумової діяльності, в основі якого стоїть виділення класів предметів за допомогою операцій узагальнення. Поняття, що відображають найістотніші й загальні ознаки предметів, входять до складу суджень, Виконуючи в них роль суб'єкта або предиката⁴.

Термін повинен представляти, позначати поняття. „Термін дорівнює своїй дефініції, а дефініція відповідає обсягу поняття й передає його основний зміст⁵. Термін, найважливішою рисою якого є однозначність його вживання⁶, іменує поняття й

¹ Див.: Ракитов А.И. Понятие науки и ее структура как обьект общей теории

Муки // Проблеми методологии и логики наук. - Внп.5. - Томск, 1965. -

С.105-106.

' Паучное знание: Логика, понятия, структура. - М, 1987. - СІ4.

Див. напр.: Войшвилло Е.К. Понятие как форма мышления. — М., 1989. -1,91.

¹ Руденко К.Ф. Логіка. - К., 1976. - С.76.

¹ Суперанская А.В., Подольская Н.В., Васильєва Н.В. Общая терминология. вопроси теории. - М., 1989. - С.161.

' До цього особливо прагне правотворча юридична техніка — система наукових прийомів і способів викладу тексту нормативно-правового акта Однак варто зауважити, що іноді слід відрізняти терміни й поняття, які

конституюється за допомогою дефініції. Поняття відображає явище, а термін позначає відповідне поняття¹. Тому часто-густо у науковій термінології поняття, яке позначається конкретним терміном, називається „терміно-поняттям".

Парадигма ж - у порівнянні з поняттями науки - дозволяє не тільки змістовно, але й логічно систематизувати отримані дані. Через парадигми відбувається формування теорій, які можуть набувати універсального характеру. Прикладом може слугувати, скажімо, парадигма діалектичного розвитку всього сущого, відстоювана, зокрема, Гегелем, К. Марксом. Вона дозволяє все різноманіття соціальних явищ розмістити у рамках певної схеми, що, безсумнівно, корисно для самої науки. Отже, парадигми - це вищий, ніж поняття, рівень побудови теоретичних знань. І без них не може обійтися жодна наукова дисципліна, у тому числі й філософія права.

Після опублікування у 1965 році книги Т. Куна „Структура наукових революцій"² чимало гуманітаріїв, включаючи й антропологів, під впливом його теорії парадигм були схильні розглядати галузі своїх досліджень як такі, що знаходяться ще на допарадигмальній стадії розвитку. Вже тоді виникли сумніви стосовно необхідності визначення дисциплінарного статусу соціальних наук, особливо науки про людину (антропології).

У беконівській традиції визнання вирішальної ролі за науковцями у формуванні, реалізації, оцінці розвитку й відстоюванні наукових відкриттів, методів і способів наукової діяльності Т. Кун розробив теорію парадигм, яку сьогодні широко застосовують у контексті філософії науки та яка дозволяє простежити у загальному вигляді розвиток науки. Цей

закріплені у законодавстві, від тих термінів і понять, що використовуються здебільшого в науці.

¹ Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. - Львов, 1985. -
С.38.

² Кун Т. Структура научньк революций. - М., 1977.

розвиток відбувається за такими стадіями:

1) початкова, допарадигмальна стадія розвитку науки
(характеризується наявністю різних поглядів, відсутністю
фундаментальних теорій, загальновизнаних методів та
цінностей);

2) досягнення консенсусу учасниками наукового товариства,
об'єднаними спільним полем діяльності, при вирішенні
розв'язуваних ними завдань (створення парадигми);

3) здійснення на основі парадигми планомірного розвитку
науки, накопичення фактів, вдосконалення теорій і методів на
підтвердження цієї парадигми;

4) виникнення у цьому процесі певних „аномальних фактів",
що призводять до кризи, а згодом і до наукової революції,
внаслідок якої виникає нова парадигма.

Система знань, яка виступає в якості науки, стверджує Т. Кун, довший час знаходиться на допарадигмальній стадії і характеризується наявністю значної кількості конкуруючих шкіл, напрямків, різноманітних методів і поглядів на фундаментальні питання науки. Визнання будь-якого факту, експерименту, пояснення чи теорії за зразок означає завершення допарадигмального періоду та формування нової парадигми. З настанням цього моменту поведінка наукового товариства істотно змінюється. Вчені припиняють дискусії навколо парадигми та проголошують її принципи загальновизнаними й безспірними¹.

Варто зауважити, що, за словами Т. Куна, допарадигмальний період не завжди закінчується створенням парадигми. Наприклад, цей вчений сумнівався у можливостях існування парадигм у межах соціології. У зв'язку і цим виникає ціла низка запитань. По-перше, не зовсім зрозумілим видасться, на наш погляд, чи є перехід до парадигмальної стадії, тобто до „нормальної" науки обов'язковим і закономірним процесом для всіх наук, чи це є простий емпіричний зліпок з певного етапу їх розвитку? По-друге, чи можна стверджувати про ту чи іншу систему знань як про науку, якщо у ній відсутні чи не можуть скластися парадигми?

Нова парадигма виконує дві функції: окреслювальну та проективну. Вона заперечує, відкидає усі факти, концепції, методи і проблеми, котрі її не стосуються, не узгоджуються з нею, - так би мовити, окреслює власні межі. Водночас вона стимулює дослідження лише в одному напрямку, сприяє досягненню консенсусу та пропонує, досить умовно, гарантії успіху. Консенсус стосовно основних положень парадигми є найважливішою соціальною характеристикою саме наукового товариства. Внаслідок досягнення консенсусу група вчених, які визнали дану парадигму, перетворюється у професійне наукове товариство. Саме тому парадигма як система норм, теорій, методів, фундаментальних фактів і зразків наукової діяльності визначає дане наукове товариство. І навпаки: товариство вчених є тим колективом, котрий визначає певну парадигму, сталість і загальновизнаність якої є ознакою нормального стану науки.

Сутність нормальної науки, згідно з теорією парадигм, вичерпується трьома видами наукової діяльності: експлікацією, новим формулюванням парадигми, вдосконаленням (уточненням) теорій, що виникають на її основі, та експериментальними пошуками нових фактів і їх уточненням.

Т. Кун вказує на два основні визначення парадигми, підкреслюючи, що її у жодному разі не слід ідентифікувати з поняттями „теорія" чи „метод". Перше з них відображає сукупність певних установок, переконань, прийомів і знань, якими керується наукове товариство. Друге ж відбиває найважливіший елемент вказаної сукупності, зразок вирішення завдань, які досліджуються науковим товариством у нормальний період розвитку науки. Потреба в радикальних змінах виникає тоді, коли вирішення принципових питань науки стає неможливим у силу методологічного вакууму, що виникає в межах даної парадигми.

Необхідною умовою розвитку науки є криза, під час якої розвивається екстраординарна наука, яка вже не

підпорядковується правилам старої парадигми і не підпадає під правила нової, ще не сформованої парадигми. У період екстраординарної науки відбувається виявлення та обґрунтування нових постулатів (своєрідних „наукових формул"), що пояснюється епістемологічним аналізом тих правил, стандартів і методів, які застосовувались в епоху „нормальної" науки і які сприймались як такі, що не потребують доведення (підтвердження), проте у період кризи стали сумнівними. Саме тому кризовий стан науки характеризується значною кількістю нових підходів, свого роду „творчим бумом". Зазвичай він пов'язаний з посиленням уваги вчених до філософських проблем, точніше до можливості філософського вирішення наукових проблем¹. У період кризи інтерес науки до філософії різко зростає. І навпаки, подолання кризи призводить до послаблення інтересу до філософії як засобу вирішення проблем науки.

Зміна парадигм свідчить про настання наукової революції, що призводить до значних змін сукупності прийнятих наукових співтовариством норм, цінностей та установок. Згідно з Т. Куном, наукові теорії, що одержали перемогу над своїми

' Відомо, що будь-яка суспільна дисципліна будує свою методологію на основі філософії з урахуванням тих специфічних особливостей, які притаманні даній науки. Всі науки, у тій чи іншій мірі, знаходять у філософії основоположні методологічні ідеї. Особливою ж є роль філософського з нання у переломні періоди людського розвитку, оскільки тоді завжди здійснюється пошук нових світоглядних орієнтирів, нових цінностей. Як ОІіраведливо відзначає Т. Кун: „...хоч вчені не зобов'язані і не хочуть бути філософами, однак вони повинні ними бути - особливо в періоди усвідомлення криз, коли вчені звертаються до філософського аналізу як за собу для розв'язання загадок у їх сферах". Однак, на наш погляд, Необхідно зважати на різницю між методами, якими оперують у філософському та, у власне науковому пізнанні. Метод філософії, а точніше - „філософування", що використовується у філософії науки, є методом всезагальної, безкомпромісної критики, у той час як метод наукового дослідження, застосовуючи критику, орієнтований переважно на досягнення консенсусу та на позитивний результат, на встановлення загальних закономірностей розвитку науки.

попередниками, описують об'єктивну реальність далеко не набагато правильніше, але вони „краще, ніж попередні, пристосовані для вирішення головоломок у тих, деколи цілком інших, умовах, в яких вони застосовуються¹". Парадигми якраз і слугують одним із найважливіших засобів вирішення „наукових головоломок", оскільки вони являють собою, як уже було відзначено, і теорії, визнані науковим співтовариством, і норми наукової діяльності, і системи методів дослідження предмета науки, а своєрідність парадигм полягає у їхній здатності до паралельного співіснування з перемінним домінуванням однієї над іншою.

Парадигми у філософії права можна визначити як раціональні методологічні моделі високого ступеня узагальнення, що вимагають розроблення конкретних проблем філософії права у руслі певних вихідних світоглядних та пізнавальних принципів і мають імперативну силу для багатьох поколінь дослідників таких проблем². Про одну з найбільш нових і цікавих філософсько-правових парадигм - парадигму антропологічну - йтиметься далі.

Поняття антропології та її різновиди. У середині XX ст. знаний психолог Б. Ананьєв передбачав, що теоретичне та практичне людинознавство стане одним з найважливіших центрів наукового розвитку. Стверджуючи це, вчений виходив з трьох важливих особливостей сучасної науки, пов'язаних з проблемою людини, а саме: 1) перетворення такої проблеми у загальну проблему всієї науки, усіх її розділів, включаючи точні та технічні науки; 2) зростаючої диференціації наукового вивчення людини, поглибленої спеціалізації окремих дисциплін та їх подрібнення на ряд окремих вчень; 3) тенденції до об'єднання різних наук, аспектів і методів дослідження людини

¹ Кун Т. Вказ. праця. - С.269.

² Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. - К.,
2ООЗ.-С.238.

у різноманітні комплексні системи, до побудови синтетичних характеристик людського розвитку¹.

Біосоціальний індивід, як зазначав М. Бубер, „усвідомив той жахливий факт, що він є батьком демонів, володарем котрих він більше не може бути. І питання, який сенс має ця влада та безвладдя в одній людині, виливається у питання про сутність людини, котре тепер отримало нове, потужне практичне значення"².

Перетворення людини на найбільш загадковий об'єкт науки, активізація досліджень антропологічної проблематики і формування системи людинознавства, яка покликана забезпечити цілісне знання про біосоціального індивіда, зумовлюють необхідність з'ясування поняття антропології, визначення та систематизації її різновидів, а також встановлення зв'язків між цими різновидами, а також між ними й деякими суміжними галузями знань.

Потреба у розв'язанні означених проблем у рамках філософії права тісно пов'язана з трансформаційними перетвореннями у методології праводержавознавства, зумовленими, як було констатовано вище, антропологізацією його предмета, і, як наслідок, розвитком в Україні філософсько-правової та юридичної антропологій.

Кожна історична епоха має свою антропологію як спосіб розуміння людини та свою антропологічну історію як об'єктивну реальність³. Однак на запитання, що таке антропологія, - однозначної відповіді ми не отримаємо. Відомо, що сам термін „антропологія" (англ. апanthropologу, нім. anthropolog іе, фр. апthrppologіе) був введений Арістотелем у „Нікомаховій етиці" й тлумачився ним у контексті духовних

¹ Лнаньев Б.Г. Человек как предмет познания. - СПб., 2001. - С.4.

¹ Бубер М. Проблема человека: Пер. с нем. - К., 1998. - С.47.

¹ Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Філософська

антропологія в контексті сучасної епохи. - К., 2001. - С.5.

людських якостей. Проте у 1501 році М. Ґундт у праці „Антропологія про гідність, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла" поширив „дію" цього терміна на фізичні особливості людини¹, а у праці протестантського гуманіста Касмана „Антропологія" остання тлумачилась як наука про двоїсту духовно-тілесну природу людини. Отож, розуміння антропології як вчення про фізичні та психічні якості людини² домінувало у науці тривалий час. Зараз же існує декілька підходів до визначення антропології.

1. Антропологія - це система наук, які вивчають людську істоту у суспільстві³, у багатоманітності форм її життєдіяльності⁴ або, іншими словами, соціальну значимість людини⁵. Цей погляд склався під впливом французьких просвітників (зокрема, Ж.-Ж. Руссо, який у своїх „Роздумах щодо походження нерівності" зазначав, що „світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те зважуємося розмірковувати про людство"⁶). І в такому розумінні терміно-поняття „антропологія" є близьким за обсягом до терміно-поняття „людинознавство". Відмінність, на нашу думку, полягатиме у тому, що останнє охоплює не лише вивчення людини у суспільстві, але й, зокрема, наукові пошуки тих характеристик, особливостей людини, котрі відірвані від соціальних зв'язків останньої.

¹ Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. - К., 2001. - С.З.

² Большая Знциклопедія. Словарь общедоступныхь сведеній по всемь
отраслямь знанія подь ред. С.Н. Южакова. Первьій томь. А — Арбрость. - С-
Петербургь, 1900.-С.716.

³ Le robert Methodigue. Dictionnaire methodigue du francais acture. Redaction

diridee par Josette Rey-Debove.- paris,1990.-P.56.

⁴ Российская социологическая знциклопедия. Под общей ред. академика
РАН Г.В. Осипова. - М., 1999. - С.35; Социологический знциклопедический
словарь. На русском, английском, немецком и чешском язьїках. Редакгор-
координатор - академик РАН Г.В. Осипов. - М., 1998. - С. 19.

⁵ Le petit Larousse. Сompact 2003. Еn couleurs. - Раris, 2002. - Р.70.

⁶ Табачковський В. Антропологія // Філософський енциклопедичний
словник. - К., 2002. - С.28.

2. Близьким до описаного є підхід, запропонований І.
Кантом в останній його книзі „Антропологія з прагматичного
погляду" (1798), в основу котрої покладено курс лекцій з
антропології, прочитаний ним приблизно у 1770 - 1798 рр.
Філософ стверджує, що антропологія - це системне вчення про
людину, яке охоплює дослідження того, що робить з людини
природа (фізіологічне людинознавство), а також, що робить,
може та повинна робити з себе сама людина (прагматичне
людинознавство)¹. У такому розумінні антропологія постає в
якості цілісного наукового знання про людську істоту - як
комплекс наук, котрі „збирають" людину з окремих
Ідеалізованих наукових уявлень, що склалися внаслідок
„розпаду" людини на тисячі досліджуваних наукою частин і
проекцій².

3. Антропологія - це наука про природу, походження,
еволюцію людини та її ареальних груп (рас) і про нормальні
іаріації фізичної будови людини у часі та просторі³. Зауважимо,
що іноді у тлумачних словниках української мови
наголошується на тому, що антропологія вивчає лише
біологічну природу людини⁴.

¹ Кант И. Критика практического разума // Соч.: В 4 т. - М., 1997. - Т.З -С.351. // Цит. за вид.: Розин В.М. Человек культурний. Введение в антропологию: Учеб. пособие. - М.; Воронеж, 2003. — С.З. ' Розин В.М. Вказ. праця. - С.З.

¹ Российская социологическая знциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. - С.35; Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. - К., 2000. -С.96; Современная украинская знциклопедия. Т.1. - X., 2004. - С.239; Социологический знциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском язьїках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов. - С.19; Табачковський В. Антропологія // Там само. - С.28; Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. - X., 2002. - С.28; Якимов В. Антропология // Философская їнциклопедия. Гл. ред. В.Ф. Константинов. - М, 1960. - Т.1: А - Дидро. -С.78.

Про антропологічні особливості українського народу див.: Вовк X., проф. Студії з української етнографії та антропології. - Ню Йорк, 1976. - С.3-33. ⁴ Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,

У цьому значенні антропологія - за класифікацією Б. Кедрова - є видом природничих наук¹ (провідним методом якої є антропометрія) або (як це зараз прийнято вважати у нас й інших пострадянських країнах) розділом знань, що „займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами"² і, за висловлюванням Ф. Енгельса, „опосередковує перехід від морфології й фізіології людини та її рас до історії""³.

У такому розумінні антропологія включає у себе три розділи:

• морфологію {антропоморфологію), що вирішує питання,
пов'язані з індивідуальною мінливістю людського фізичного
типу, його віковими змінами, явищами статевого диморфізму,
аналізом тих особливостей фізичної організації людського
індивіда, котрі виникають під впливом різних умов його життя
та праці. Вона складається з мерології (вивчає зміни окремих
органів, тканин людини та їх взаємозв'язок) і соматології
(займається вивченням будови людського тіла в цілому, тобто
пошуком закономірностей варіацій росту, маси, окружності
грудей, пропорцій тощо). Допоміжними дисциплінами для
морфології виступають: нормальна анатомія (відмінність між
ними полягає у тому, що нормальна анатомія вивчає
біосоціального індивіда узагальнено, не вдаючись до
характеристики варіацій людського типу, їх причин,
закономірностей і значення, як це робить морфологія),
ембріологія та гістологія людини;

• антропогенез {антропосоціогенез), котрий розглядає
питання про місце людського індивіда у системі тваринного

виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - К., 2003. - Т. 1: А — К. -С.36.

¹ Кедров Б.М. Наука // Философская знциклопедия. Гл. ред. В.Ф.
Константинов. - М., 1970. - Т.З. - С.683.

² Сегеда С. Вказ. праця. - С.4.

³ Знгельс Ф. Диалектика природи. - М., 1955. - С.146.

світу, відношення його як зоологічного виду до інших приматів, відновлення шляху розвитку вищих приматів, виділення стадій у процесі людської еволюції, вивчення умов і причин становлення людини сучасного типу, „процес формування фізичного типу та соціальних якостей людини"¹ і включає приматознавство (дослідження сучасних і викопних мавп і напівмавп), еволюційну анатомію людини та палеоантропологію (вивчення викопних форм людини). Допоміжними дисциплінами для антропогенезу є: з наук природно-історичних - геологія четвертинного та третинного періодів, фізіологія вищої нервової діяльності; з наук соціально-історичних - археологія палеоліту; з наук філософських - психологія.

Проте, як слушно зазначає В. Якимов, антропогенез - це Процес виникнення та розвитку людини, а тому позначення цим терміном розділу антропології є некоректним². У зв'язку з цим Доцільно, говорячи про назву однієї з частин антропології, вживати термін „вчення про антропогенез"³, а говорячи про антропогенез (як, у принципі, й про етно-, расо- чи антропосоціогенез), - наголошувати на можливій двозначності цього терміно-поняття⁴;

• расознавство (або етнічну антропологію), що вивчає походження, класифікацію рас, закономірності змін расових типів, розповсюдження останніх на території Землі, причини расоутворення, етногенез різних народів. Суміжними дисциплінами є: з біологічних наук - генетика та біометрія, з

¹ Молчанов І.М. Антропосоціогенез // Енциклопедія сучасної України. Т. 1.

А.-К.,2ОО1.-С.6ОЗ.

' Якимов В. Антропогенез // Философская знциклопедия. Гл. ред. В.Ф.

Кенстантинов. - М., 1960. - Т.1: А - Дидро. - С.75.

¹ Современная украинская знциклопедия. Т.1. - С.2 39.

⁴ Смирнов С.В. Антропогенез // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А. - К.,

2001. - С.592; Социологический знциклопедический словарь. На русском,

шглийском, немецком и чешском язиках. Редактор-координатор - академик

РАНГ.В. Осипов.-С18.

соціально-історичних наук - археологія пізнього палеоліту й наступних епох, етнографія, мовознавство, власне історія¹.

Зазначимо, що у виділенні зазначених розділів антропології (як і у визначенні суміжних до них дисциплін) однозначної думки серед вчених не простежується. Так, В. Дяченко до зазначених розділів додає біологію людині?, С. Сегеда виділяє, крім антропогенезу, такі два розділи: морфологію та фізіологію людини (котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення Землі) і расогенез поряд з етнічною антропологією (завданням останніх є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу й етнічної історії давніх і сучасних народів)³. А в „Енциклопедії сучасної України" цей автор ставить в один ряд з антропогенезом та расогенезом ще й етногенез" - розділ, який має на меті з'ясувати умови виникнення генетично й соціально споріднених людських популяцій, їх консолідаційний розвиток і процеси історичного буття, наслідком яких є утворення самоорганізованих, самодостатніх, самоусвідомлених людських згромаджень - етносів або народів⁵.

Деякі вчені до антропології включають також археологію (доісторичну антропологію⁶), етнографію¹ — як у Великобританії чи США (слід зазначити, що у цих країнах антропологія у розумінні нашої вітчизняної науки складає лише

¹ Хомутов А.Е. Антропологи. Изд. 2-е. - Ростов-на-Дону, 2003. - С.4-6.

² Дяченко В.Д. Антропологія // Українська радянська енциклопедія. Видання
2-е. Т. 1. А - Борона. - К., 1977. - С.218.

³ Сегеда С. Вказ. праця. - С.3-4.

⁴ Сегеда С.П. Антропологія // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А. - К.,
2001.-С.596.

⁵ Павлюк С.П. Передмова до видання: Етногенез та етнічна історія населення
українських Карпат. У 4-х томах. Гол. ред. і керівник проекту проф. С.
Павлюк. Том 1. Археологія та антропологія. - Львів, 1999. - С.6.

⁶ Социологический знциклопедический словарь. На русском, английском,
нємецком и чешском язиках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В.
ОСИПОВ.-С.19.

⁷ Табачковський В. Антропологія // Там само. - С.28.

один вид групи антропологічних наук - фізичну {біологічну або соматичну) антропологію). Хоча варто зауважити, що дослідження з фізичної антропології, зокрема у США, проводяться в межах одного підрозділу водночас з дослідженнями з культурної (соціальної) антропології, а в Сполученому Королівстві та Франції - окремо, проте разом з дослідженнями біологічними.

Доречно буде згадати й те, що згідно з класифікацією інтропологій професора Нью-Йоркського університету Дж. Спіндлера самостійним видом антропології, поряд із біологічною, лінгвістичною та культурною, є антропологія археологічна '.

4. Антропологія - це „наука, котра вивчає культуру первісних, традиційних і сучасних суспільств; те саме, що етнографія, етнологія, культурна антропологія"². Цей підхід Навряд чи можна вважати обґрунтованим з таких міркувань:

• у цілому антропологія не обмежується вивченням лише
культури;

• культура суспільств є об'єктом дослідження не лише
етнографії, етнології, культурної антропології;

• згадані науки взаємопов'язані, проте предмети
дослідження у них різні;

• якщо поняття „антропологія" за обсягом тотожне поняттю
„культурна антропологія", то нелогічним буде виділення
фізичної, політичної, педагогічної, філософської та інших
видів антропологій, оскільки предмети їхніх досліджень не є
видовими стосовно предмету культурної антропології.

Далі терміно-поняття „антропологія" буде нами вживатися

' Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект: Монографія. - К., 2003. - С.28.

Российская социологическая знциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова - С.35; Социологический знциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском язиках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов. - С. 19.

на позначення системи наук про людину, її природу, ознаки, властивості, характер і способи існування у суспільстві та її зв'язки з елементами Всесвіту.

Слід зазначити, що у системі антропологічних знань виділяють два структурні рівні: теоретичний і практичний. Перший {теоретична антропологія) охоплює дослідження, в ході яких здійснюється формування поняттєвого апарату антропології, побудова й аналіз антропологічних концепцій і теоретичне узагальнення наявного фактичного матеріалу, що дозволяє віднести емпіричні дані до того чи іншого предмету дослідження.

Другий структурний рівень - практична (прикладна) антропологія - передбачає збір і первинне узагальнення емпіричних даних про людину, а також застосування результатів антропологічних досліджень для вирішення соціальних проблем. Зокрема, до завдань практичної антропології (а саме такого її розділу, як антропологія дії) входить пошук найбільш зручних й ефективних способів розв'язання цих проблем і реалізації соціальної та культурної політики¹.

Існують й інші класифікації антропології. Так, виділяють її генетичну та структурну системи. Генетична система залежить від своєрідності того культурного середовища, в якому вона виникає, і є регіональною. Сюди належать західноєвропейська, індійська, китайська, латиноамериканська та інші антропології². Основою генетичної системи, як стверджує М. Булатов, є чотири форми духовності, а саме: мистецтво, релігія, філософія та наука. їм відповідають певні їх різновиди, а останнім - і види антропологій.

¹ Социологический знциклопедический словарь. На русском, английском,
немецком и чешском языках. Редактор-координатор — академик РАН Г.В.
Осипов.-С.19.

² Булатов М.О., Загороднкж В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Вказ. праця. -
С.8.

Загалом ця схема має такий вигляд:

1. Мистецтво: література, скульптура, музика... -
літературна, скульптурна, музична та інші антропології;

2. Релігія: християнство, іслам, буддизм тощо - релігійна
антропологія - християнська, магометанська, буддистська,
інші антропології;

3. Філософія - структуралізм, марксизм, трансцендентальна
філософія, інші напрямки - структурна, марксистська,
трансцендентальна, інші види антропології;

4. Наука - біологія, психологія, історія, політика, економіка
тощо - біологічна, психологічна, історична, політична,
економічна та інші види антропологічних знань¹.

Структурна ж система дає уявлення про основні види знань про людину у ту чи іншу епоху й включає пізнавальну, політичну, глобальну та філософську антропології, причому перші три, котрі мають практичне спрямування, є поєднанням філософської антропології як рефлексії більш високого рівня з іідповідними спеціально-науковими антропологіями, оскільки кожен вид антропології так чи інакше є синтезом загальної проблеми людини з наукою або науками про останню². Щоправда, слід зауважити, що політичну та філософську антропології більшість вчених розглядають, власне, як спеціально-наукові.

Пізнавальна антропологія займається проблемами виникнення пізнання як суттєвої властивості людської істоти, перетворення його на засіб влади над навколишнім світом, еволюції цієї влади, її історичних етапів і тенденцій³.

Політична антропологія, розглядаючи політику як явище, що є не лише соціальним, але й водночас природним, досліджує

'Там само. -С.27-28. 'Там само.-СЮ, 50. ¹ Там само. - С.36.

людину в соціальних структурах і організаціях¹, національну та етнокультурну специфіку політичних відносин².

Глобальна (загальна) антропологія породжується всією сукупною діяльністю людини в усіх її формах і проявах; „її зміст становить положення про те, що в сучасну епоху науковий розум і практична діяльність набули планетарного характеру, стали сумірними з геологічними силами землі, навіть перевершують їх, що і є причиною руйнації природи людиною, хоча остання і за походженням, і за способом буття є частиною природи"³. Фактично, предметом глобальної антропології виступають закономірності прояву ноосфери, ядро якої складають глобальні проблеми сучасності, що є масштабним, узагальненим виявом людської сутності.

Філософська антропологія, на думку М. Булатова, відмінна від глобальної. Основна відмінність полягає у тому, що „перша досліджує людину як таку, в її універсальності, а отже, і кожну окрему особу; друга розглядає людство як сукупність осіб, їх суму чи масу"⁴. Інша відмінність - це тривала (така що майже збігається з історією філософської думки) історія філософської антропології. Глобальна її варіація є відбитком сучасності⁵.

З'ясовуючи корені кожного різновиду антропології, слід зазначити, що проблема людини так чи інакше присутня в усіх науках, хоча науками і не обмежена. К. Гірц зазначає, що „антропологи не завжди належно оцінювали той факт, що антропологія існує не тільки у торговій крамниці, у форту в горах, у погоні за вівцями, але й у книзі, у статті, в лекції, в

¹ Там само. - С.39-40.

² Социологический знциклопедический словарь. На русском, английском,
немецком и чешском язьїках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В.
Осипов.-С19.

³ Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Вказ. праця. -
С.42.

⁴ Там само. - С.49.

⁵ Там само. - С.50.

музейній експозиції і останнім часом навіть у фільмі"¹.

У науках антропологічна проблематика відображена по-різному: у деяких вона головна, у деяких - одна з багатьох, проте така, що за відп