Професійно-спеціалізовані компетенції.

- у виконавчо-розпорядчій діяльності:

- обґрунтування вибору відповідних форм та методів при проведенні співробітництва між органами місцевої влади та органами місцевого самоврядування;

- проведення заходів щодо роз’яснення особливостей здійснення муніципальної влади і шляхів її вдосконалення;

- знати і використовувати знання конституційного, міжнародного та законодавчого закріплення основ організації і здійснення муніципальної влади;

- в організаційно-управлінській діяльності:

- здатність ефективно діяти у відповідності з вимогами справи, оперативно організовано і самостійно розв’язувати задачі і проблеми, а також оцінювати результати своєї діяльності;

- організація співпраці правоохоронних органів з органами місцевого самоврядування у боротьбі з злочинністю; здатність до управлінської діяльності у складі спеціалізованих груп, комісій, установ і організацій з обов’язковим урахуванням вимог норм європейського права та національного законодавства.

 

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ДИСЦИПЛІНИ

Автономія (грец. autonomia, від autos – сам + nomos – закон; англ. autonomy) – 1) самоврядування певної частини території держави (регіону), що здійснюється в обсягах, межах, передбачених законами даної держави (конституцією), напр. Автономна Республіка Крим; 2) визначене законом, підзаконними актами право на самоврядування, на підставі якого самостійно діють підприємства, організації, установи; 3) у праві в широкому розумінні визначено ступінь самостійності будь-яких органів, організацій, територіальних та інших спільностей у питаннях їх життєдіяльності. Залежно від суб’єкта, характеру і цілей надання, А. може класифікуватися за типами і видами. А., насамперед, поділяється за суб’єктом на два типи: А. установ і А. спільнот. У свою чергу, А. установ поділяється на такі види, як фінансова, економічна й адміністративна А., і надається, як правило, окремим державним органам й установам з огляду на специфіку їх діяльності, що вимагають прийняття оперативних і компетентних рішень: держбанкам, підприємствам, науковим центрам тощо. А. спільнот може бути територіальною і екстратериторіальною. Територіальна А. поділяється на адміністративно-територіальну (регіональну), національно-територіальну і національно-державну. А. Територіальну називають іноді також політичною або законодавчою. Конституційному праву низки країн відома також екстратериторіальна (культурна) А. (адміністративно-територіаль­на автономія, національно-територіальна автономія, національно-державна автономія, культурна автономія.). Іноді А. називають самі самоврядні спільноти.

Адміністративно-територіальна одиниця –елемент системи адміністративно-територіального устрою держави, що не мають політичної самостійності. Частина єдиної території держави, що є просторовою основою для організації і діяльності місцевих органів державної влади та самоврядування. За географічними ознаками А.-т.о. В Україні поділяються на населені пункти та регіони. Населений пункт – частина комплексно заселеної території, яка склалася в результаті господарської та ін. суспільної діяльності, має стале населення, власну назву та зареєстроване в передбаченому законом порядку. Розрізняють населені пункти міські і сільські. До регіонів належать: Автономна Республіка Крим, області й райони. Область – вищий рівень адміністративно-територіального устрою України, великий регіон, що характеризується певною цілісністю та самодостатністю економічного і соціального розвитку, місцевими особливостями і традиціями. Район – середній рівень адміністративно-територіального устрою. Це невеликий регіон з переважно агропромисловим характером економіки, транспортною, інформаційною та ін. соціальною інфраструктурою, спрямованою на забезпечення зв’язку між сільськими та міськими населеними пунктами, що входять до його складу як самостійні А.-т. о.

Акти місцевого самоврядування (муніципальні акти) – владний припис уповноваженого суб’єкта місцевого самоврядування, який, відповідно до закону, регулює відносини у сфері місцевого самоврядування шляхом встановлення, зміни чи відміни правових норм. Норми, які містяться в цих актах, конкретизують положення законів та інших нормативних актів, дозволяють краще враховувати особливості місцевих умов у процесі реалізації їх приписів. Конституційний принцип правової самостійності є засобом саморегуляції системи місцевого самоврядування та прямо передбачений Конституцією України, ст. 144 якої визначає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими для виконання на відповідній території, та Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 7 якого закріплює право територіальної громади приймати на місцевих референдумах рішення, обов’язкові для виконання на даній території. За загальними принципами права, законним є те рішення, що прийняте уповноваженим органом у межах його компетенції з дотриманням встановленої процедури. Конституція України і Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" чітко визначили коло суб’єктів локальної нормотворчості в системі місцевого самоврядування: територіальна громада; місцева рада; виконавчий комітет ради; сільський, селищний, міський голова. Діяльність суб’єктів безпосередньої демократії щодо створення правових норм є процесом, що здійснюється на основі таких принципів: демократизму; законності; гуманізму; наукової обґрунтованості; системності й узгодженості; наступності; своєчасності; ретельності; юридично-технічної досконалості.

Вибори місцеві – безпосереднє волевиявлення територіальної громади з метою формування складу представницьких органів місцевого самоврядування шляхом голосування. В Україні це – вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних і обласних рад та сільських, селищних, міських голів, а також Верховної Ради АРК. Вони є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на п’ять років.

Виконавчі комітети сільської, селищної, міської, районної в місті ради – орган, що утворюється на строк повноважень відповідної ради. Згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997), відповідною радою визначається кількісний склад виконавчого комітету. Як правило, виконком утворюється у складі голови ради, його заступника (заступників), керуючого справами (секретаря), керівника відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, членом виконкому є також за посадою секретар відповідної ради. Виконком підзвітний і підконтрольний раді, яка його утворила, а з питань здійснення своїх повноважень також підконтрольний відповідним органам виконавчої влади. До складу комітету не можуть входити депутати відповідної ради, крім секретаря ради. Основні функції виконкому: попередній розгляд проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку, цільових програм з інших питань, місцевого бюджету, проектів рішень, що виносяться на розгляд відповідної ради, тощо. Основною формою роботи виконкому є засідання. Вони скликаються головою ради (у разі відсутності – його заступником), але не рідше одного разу на місяць. Засідання є правомочним, якщо в ньому бере участь більш як половина загального складу комітету. За результатами засідань приймаються відповідні рішення.

Виконавчі органи рад – органи, які відповідно до Конституції та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997) створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування. До них належать виконавчі комітети, відділи, управління тощо. Вони підконтрольні й підзвітні відповідним радам.

Всесвітня декларація місцевого самоврядування – акт Міжнародної спілки місцевих влад, проголошений для усіх націй "стандартом, до якого слід прагнути, намагаючись досягти ефективнішого демократичного процесу, поліпшуючи таким чином добробут свого населення". Прийнята 23-26 листопада 1985 р. Складається з преамбули та 11 статей. В основній частині документа розкривається конституційна основа місцевого самоврядування: компетенція місцевого самоврядування визначається як "право та обов’язок місцевих органів влади регулювати й вести державні справи під свою особисту відповідальність та в інтересах місцевого населення". До компетенції органів місцевого самоврядування входять: право діяти за власною ініціативою, можливість виявляти ініціативу й самостійно приймати рішення, пристосовуючи виконання законів до місцевих умов і розумно та ефективно поділяючи право на прийняття рішень з іншими рівнями управління на місцях. Основні положення В. д. м. с. зорієнтовані на те, щоб рішуче запровадити принципи та практику місцевого самоврядування в усьому світі.

Гарантії місцевого самоврядування – це обумовлена закономірностями суспільного розвитку система умов і засобів, що забезпечує процес реалізації права на місцеве самоврядування територіальним громадам та органам місцевого самоврядування, а також захист права на місцеве самоврядування. Вважається, що система державних гарантій місцевого самоврядування має діяти таким чином, щоб, по-перше, унеможливити втручання виконавчої влади у вирішення місцевих справ; по-друге, сприяти органам місцевого самоврядування створити такий правовий механізм, який дозволяв би самостійно, оперативно і кваліфіковано вирішувати всі місцеві питання. Виділяють загальні та спеціальні гарантії здійснення конституційних засад місцевого самоврядування. До загальних гарантій місцевого самоврядування належить досягнутий рівень розвитку країни, тобто економічні, політичні, організаційні, виховні, духовні відносини, які склалися в суспільстві. Спеціальні (правові) гарантії – це правові засоби, які забезпечують нормальну організацію та функціонування всіх елементів системи місцевого самоврядування. Вони встановлені в Конституції та законах України, у нормативних актах, рішеннях, положеннях, регламентах, статутах, хартіях, що регулюють їх діяльність. До правових засад державних гарантій здійснення конституційних принципів місцевого самоврядування належать: конституційні, законодавчі, судово-правові, адміністративні, органи законодавчої, виконавчої влади, Президент України.

Громада територіальна – 1) жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр; 2) спільнота мешканців, жителів населених пунктів (сіл, селищ, міст), об’єднана загальними інтересами власного життєзабезпечення, самостійного, у межах законів, вирішення питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Децентралізація – 1) передача центром прав (окремих владних повноважень) на прийняття рішень (як місцевого значення, так і реалізації певних делегованих повноважень) місцевими органам, що не перебувають в ієрархічному підпорядкуванні цен­тральним органам влади, які, як правило, в більшості нормативно встановлених випадків обираються зацікавленими громадянами; 2) процес передачі частини функцій та повноважень центральних органів виконавчої влади органам регіонального та місцевого самоврядування; 3) система управління, за якої частина функцій центральної влади переходить до місцевих органів самоврядування; 4) передача на вирішення територіальним колективам (громадам) або органам, які вони безпосередньо обирають, тих справ (питань державного і місцевого значення), виконання яких до певного часу повністю належало державі, в особі її органів та посадових осіб.

Компетенція органу місцевого самоврядування – сукупність визначених законом предметів відання та повноважень (самоврядних і делегованих) органу місцевого самоврядування, спрямованих на реалізацію функцій і завдань місцевого самоврядування, а також й окремих функцій державної влади. Таким чином, у структурі компетенції місцевого самоврядування слід виділяти також самоврядні повноваження територіальної громади і самоврядні повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, не відкидаючи того, що компетенція органів місцевого самоврядування охоплює як самоврядні, так і делеговані їм окремі повноваження органів виконавчої влади.

Методи самоврядної діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування – засоби, способи і прийоми, які у відповідних формах спрямовані на реалізацію функцій і завдань місцевого самоврядування шляхом впливу їх на волю і свідомість відповідних посадових осіб, громадян, які постійно або тимчасово проживають у межах відповідного адміністративно-територіального утворення. Використовувані в процесі практичної реалізації методи за своєю характеристикою поділяються на методи загального впливу (методи переконання і примусу) і цілеспрямованої дії (методи керівництва, координації, сприяння тощо). Наукові джерела поділяють методи самоврядної діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування також на: демократичні й автократичні; наукові і ненаукові; державні й суспільні; гнучкі й жорсткі; адміністративні й економічні; прямого й побічного впливу; загальні й спеціальні; взаємодії і координації; керівництва; одноосібні й колегіальні тощо.

Місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їх компетенції, в інтересах місцевого населення. Вказане визначення передбачає правову основу для здійснення органами місцевого самоврядування нормотворчої функції на відповідній території. Регулювання публічних справ означає їх унормовування шляхом прийняття необхідних для цього правових актів. Хартія не обмежується правом місцевих властей самостійно приймати рішення з питань місцевого значення, в ній акцентується увага на їх реальній спроможності це робити. Поняття спроможності є важливим у тому сенсі, що право управляти місцевими справами обов’язково повинно супроводжуватися реальними засобами (а саме, фінансовими, матеріальними, кадровими та іншими ресурсами), які має у своєму розпорядженні місцева влада. Такий підхід надзвичайно важливий – він дозволяє з’ясувати, коли місцеве самоврядування реально функціонує, а коли воно залишається лише декларованим. Визначення місцевого самоврядування, зазначене в Хартії, частково закріплено в ч. 1 ст. 140 Конституції України та у ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Визначення місцевого самоврядування як у Конституції України, так і в Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні", на відміну від Хартії, не вказує на те, що місцеве самоврядування здійснюється в інтересах місцевого населення. Таким чином Верховна Рада України звільнила органи і посадових осіб місцевого самоврядування від обов’язку вести справи, виходячи, перш за все, з інтересів місцевого населення.

Органи самоорганізації населення – одна з форм участі членів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні окремих питань місцевого значення. Це представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин. О. с. н. є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети.

Предметом місцевого самоврядування відповідно до Конституції та законів України, є питання, що випливають з колективних потреб територіальної громади, тобто самого населення, жителів, які проживають на території відповідного села, селища, міста чи кількох сільських населених пунктів, що мають єдиний адміністративний центр (сільради). Проте держава (і це не суперечить світовому досвіду, втіленому в ЄХМС) може надавати органам місцевого самоврядування окремі повноваження державної виконавчої влади, які органи місцевого самоврядування мають реалізувати "за сумісництвом". Ось чому повноваження самоврядних органів за своєю природою поділяють на дві групи: власні або самоврядні та делеговані або доручені. При здійсненні власних повноважень органи місцевого самоврядування діють незалежно, самостійно і відповідальні тільки перед законом; при здійсненні делегованих повноважень – під контролем відповідних органів державної виконавчої влади (частини 3 і 4 ст. 143 Конституції України). Але і в цьому випадку вони повинні, як зазначається в ЄХМС, "…за можливості... пристосовувати свою діяльність до місцевих умов" (ч. 5 ст. 4).

Служба в органах місцевого самоврядування – професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які обіймають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Необхідність запровадження інституту служби в органах місцевого самоврядування прямо випливає з Конституції України, яка регламентує місцеве самоврядування як особливу форму публічної влади. Так, ст. 5 Конституції України визначає, що органи місцевого самоврядування не входять до системи органів державної влади, а у ст. 38 Конституції зазначено, що службовець органу місцевого самоврядування не перебуває на державній службі. Таким чином, Конституція України розмежовує державну службу і службу в органах місцевого самоврядування як відносно самостійні форми публічної служби. Відповідно, служба в органах місцевого самоврядування повинна регламентуватися спеціальним Законом, тому Верховна Рада України 7 червня 2001 р. прийняла Закон України "Про службу в органах місцевого самоврядування". Законом врегульовано правові, організаційні та фінансово-матеріальні умови професійного кадрового забезпечення органів місцевого самоврядування. Україна зробила значний крок уперед у реалізації положень ст. 6 ЄХМС у внутрішньому законодавстві, але робота має продовжуватись, оскільки деякі положення зазначеного Закону відсилають до законодавства України про державну службу. Це стосується проведення конкурсу, випробування та стажування при прийнятті на службу в органи місцевого самоврядування, оплати праці та пенсійного забезпечення муніципальних службовців.

Статут територіальної громади – основний локальний нормативно-правовий акт, яким регулюються структура, повноваження та порядок діяльності територіальної громади села, селища, міста, її органів та посад. осіб. С. т. г. є своєрідною "комунальною конституцією", важливою нормативною умовою функціонування територіальної громади та її органів, виступає як необхідний елемент прав. основи муніципальної демократії. Саме орієнтація на прийняття власних "комунальних конституцій" оптимально відповідає ідеї розмаїття і свободи вибору напрямів і видів локальної діяльності населення за місцем проживання. Статут відтворюють та адаптують до місцевих умов численні законоположення, впорядковують їх у логічному викладі, супроводжують необхідними коментарями, сприяють виникненню у населення правильних і повних уявлень про структуру та роботу механізму місцевого самоврядування, створюють легальні умови для формування і впровадження додаткових прав та свобод членів територіальних громад, виходячи з того, що конституційні права не є вичерпними. Статут територіальних громад села, селища, міста є важливим актом місцевого самоврядування, в якому враховуються історичні, національно-культурні, соціально-економічні на інші особливості життя громад і який підлягає державній реєстрації у встановленому порядку. Статут територіальної громади має такий статус: місцевий нормативно-правовий акт, яким територіальна громада визнає себе як суб’єкт права і визначає свій правовий статус; місцевий нормативно-правовий акт вищої юридичної сили; угоду між територіальною громадою і органами самоврядування громади, оскільки він визначає правила і процедури взаємодії громадян з органами самоврядування територіальної громади, права і обов’язки членів громади та органів самоврядування громади; акт державного визнання територіальної громади як особливої юридичної особи (після реєстрації в органах Міністерства юстиції) зі всіма правовими наслідками, що випливають для таких осіб із законодавства України. В Україні статут територіальної громади не визначений як необхідний атрибут територіальної громади. Статут може регулювати лише "особливості здійснення місцевого самоврядування", тобто ті питання, що не врегульовані Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні". До питань, що можуть бути врегульовані статутом, належать: закріплення територіальних меж, діяльність представницького органу, зокрема, діяльність депутатів, етапи підготовки до розгляду питань, порядок участі у засіданні громадськості, а також порядок відшкодування витрат депутатам за участь у роботі органів самоврядування. Статут також може встановити порядок оприлюднення прийнятих рішень, можуть бути передбачені особливості проведення місцевих виборів, місцевих референдумів, дорадчих опитувань громадян та принципів реалізації місцевої ініціативи, порядок припинення повноважень міського голови і міської ради за ініціативою громадян тощо. Залежно від особливостей громад, у статуті може бути відображена і така міська особливість, як історичний аспект (міста – музеї, міста – історичні пам’ятки), географічний (гірське місто, курортне, портове), демографічний та національний (наявність національних меншин, які проживають компактно на певній території, біженців).

 

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

№ з/п	Назви тем	Кількість годин
Лекції	Семі-нари	Прак-тичні заняття
1.	Муніципальне право: поняття, ознаки, теорії походження та джерела			–
2.	Система, принципи та гарантії місцевого самоврядування в Україні			–
3.	Конституційно-правовий статус місцевих рад, її виконавчих органів та сільських, селищних, міських голів			–
Всього			–

Форма підсумкового контролю – залік.

ЛІТЕРАТУРА ДО ВСІХ ТЕМ

1. Баймуратов М.А. Объектный состав публичной самоуправленческой (муниципальной) власти: телеологические установки, идентификация, конституционно-правовая регламентация / М.А. Баймуратов;Т.М. Буряк; Мариупольский гос. гуманитарный ун-т; Представительство Европейского центра публичного права в Украине. – Сумы: Університетська книга, 2007. – 232 с.

2. Батанов О.В. Конституційно-правовий статус територіальних громад в Україні: Монографія / Батанов О.В.; за заг. ред. В.Ф. Погорілка. – К.:Ін юре, 2003. – 512 с.

3. Батанов О.В. Муніципальна влада в Україні: проблеми теорії та практики: Монографія / Батанов О.В.; відп. ред. М.О. Баймуратов. – К.: Юридична думка, 2010. – 656 с.

4. Батанов О.В. Муніципальне право зарубіжних країн: Навч. посіб.:у 2-х ч. / Батанов О.В.; за заг. ред. П.Ф. Мартиненка. – К.: Знання України, 2005-2006. – (Серія: "Інноваційні освітні технології у муніципальному праві"). Ч. 1. / О.В. Батанов, В.М. Кампо. – 2005. – 148 с.

5. Бисага Ю.М. Муніципальне право України: Бисага Ю.М., Рогач О.Я., Бачинська А.В. – [2-ге вид., переробл. та доп.]. – Ужгород: Ліра, 2008. – 440 с. – (Навчально-методична серія "Бібліотека успішного юриста").

6. Біленчук П.Д. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право): [навч. посіб.] / Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. – К.: Атака, 2000. – 304 с.

7. Всесвітня Декларація місцевого самоврядування (23-26 вересня1985 року, Ріо-де-Жанейро) // Місцеве та регіональне самоврядування. – 1997. – №1-2. – С. 95-97.

8. Делія Ю.В. Правові основи місцевого самоврядування в Україні: проблеми теорії і практики: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 "Конституційне право" / Делія Ю.В. – К., 2003. –201 с.

9. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / С.Г. Серьогіна (ред.); Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого. – Х.: Право, 2005. – 255 с.

10. Джерела конституційного права України: Монографія / відп. ред. Ю.С. Шемшученко, О.І. Ющик. – К.: Наукова думка, 2010. – 711 с.

11. Європейська Хартія місцевого самоврядування: Страсбург, 15 жовтня 1985 року // Барвіцький В.Ю. Муніципальне право зарубіжних країн: [навч. посіб.]: у 3-х ч. / В.Ю. Барвіцький, О.В. Батанов; за заг. ред. П.Ф. Мартиненка. – К., 2006. – Ч. 3. – 284 с. – (Серія: "Інноваційні освітні технології у муніципальному праві").

12. Журавський В.С. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. – К.: Ін Юре, 2003. – 671 с.

13. Заєць А. Законодавче забезпечення місцевого самоврядування / А. Заєць // Інноваційні механізми місцевого та регіонального розвитку. – К., 2003. – С. 235-256.

14. Калиновська Т.О. Правові основи системи місцевого самоврядування в працях науковців радянського періоду / Т.О. Калиновська // Держава і право: зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2010. – № 48. – С. 117-123.

15. Калиновський Б.В. Конституційні принципи місцевого самоврядування в Україні: Монографія / Б.В. Калиновський/. – Кременчук: Вид. ПП Щербатих О.В., 2010. – 184 с.

16. Калиновський Б.В., Кінаш Б.С., Солоненко О.М. Державне будівництво та муніципальне право: Словник термінів та визначень. – К: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2006. – 228 с.

17. Калиновський Б.В. Інституційні гарантії здійснення місцевого самоврядування в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – №10. – С. 97-100.

18. Калиновський Б.В. Територіальна організація місцевої публічної влади в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення / Б.В. Калиновський // Митна справа. – 2011. – № 4. – С.41-47.

19. Калиновський Б.В. Проблеми конституційного статусу регіональної публічної влади в сучасній Україні / Б.В. Калиновський // Митна справа. – 2011. – № 6. – С. 664-668.

20. Калиновський Б.В. Теоретичні та правові засади формування інституту публічної служби в Україні [Текст] / Б.В. Калиновський // Митна справа. – 2012. – № 1. – С.176-181.

21. Калиновський Б.В. Характерні ознаки місцевої публічної влади в Україні [Текст] / Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2012. – №1. – С. 18-24.

22. Копєйчиков В.В. Проблема самоврядування і її розв’язання в західних демократіях і в Україні: Лекція. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2000. – 32 с.

23. Кравченко В.В. Муніципальне право України: [навч. посіб.] / В.В. Кравченко, М.В. Пітцик. – К.: Атіка, 2003. – 672 с.

24. Куйбіда В.С. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні / Куйбіда В.С. – Львів: Літопис, 2001. – 375 с.

25. Місцеве самоврядування у громаді: [практ. посіб. для депутатів місц.рад та активістів громад] / за ред. А. Ткачука. – К.: Інститут громадянського суспільства; ІКЦ ЛЕСТА, 2004. – 288 с.

26. Муніципальне право України: підруч. / В.Ф. ПогорілкоМ.О. Баймуратов, Ю.Ю. Бальций та ін.; за ред. Баймуратова М.О. – [2-ге вид. доп.]. – К.: Правова єдність, 2009. – 720 с.

27. Муніципальне статутне право: [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / А.В. Дуда, В.М. Кампо, В.Ю. Росіхіна, К.С. Рубанський; заг. ред. В.М. Кампо; Одеська національна академія, Академія муніципального управління, НДІ приватного права і підприємництва Академії правових наук України. – [2-ге вид., доп. і випр.]. – Одеса: Юрид. літ., 2005. – 133 с.

28. Принципи Європейської Хартії місцевого самоврядування: Навч. посібник / М. Пітцик, В. Кравченко, Е. Моньйо, В. Черніков. – К.: Клевер, 2000. – 136 с.

29. Про асоціації органів місцевого самоврядування: Закон України від
16 квітня 2009 р. №1275-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – №34. –1444 с. – Ст. 534.

30. Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про столицю України – місто-герой Київ" [Електронний ресурс]: проект Закону України, внесений народними депутатами України В.А. Лебедівським, В.Д. Бондаренком. – Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_ n/webproc4_1?id=&pf3511=16037

31. Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 3 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – №33. – Ст. 443.

32. Про встановлення Правил благоустрою території, паркування транспортних засобів, тиші в громадських місцях, торгівлі на ринках ум. Києві [Електронний ресурс]: рішення Київської міської ради від 26 верес. 2002 року № 47/207. – Режим доступу: http://www.kmv.gov.ua/ divisions.asp?Id=4406

33. Про затвердження Положення про державну реєстрацію статутів територіальних громад: постан. Кабінету Міністрів України від 27 лип. 1998 року № 1150 // Урядовий кур’єр. – 1998. – 10 жовтня.

34. Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні: Указ Президента від 30 серпня 2001 р. №749 // Офіційний вісник України. – 2001. – №36. – Ст. 1658.

35. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 р. №586-ХІV // Відомості Верховної Ради України. –1999. – №20-21. – Ст.190.

36. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 7 червня 2001 р. № 2493-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №33. – Ст. 175.

37. Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11липня 2002 р. №93-ІV // Офіційний вісник України. – 2002. – №31. – Ст. 1453.

38. Закон про місцеве самоврядування в Україні: Науково-практичний коментар / За ред. М.Ф. Верменчука. – К.: А.Т. "Книга", 1999. – 400 с.

39. Про органи самоорганізації населення: Закон України від 11 липня
2001 року №2625 // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №48. – Ст. 254.

40. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації: Закон України від 23 вересня 1997. №539 // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №49. – Ст. 299.

41. Про заходи щодо виконання Програми державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року №123-р // Офіційний вісник України. – 2000. – № 43.

42. Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування: Закон України від 15 липня 1997 р. №452/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №38. – Ст. 249.

43. Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів: Закон України від 6 квітня 2004 року № 1667-IV // Урядовий кур’єр № 68 від 10 квітня 2004.

44. Про основи містобудування: Закон України від 16 листоп. 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 52. – Ст. 683.

45. Про основні засади містобудівної політики в місті Києві [Електронний ресурс]: рішення Київської міської ради від 21 квіт. 2005 року №85/860. – Режим доступу: http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/ 790E016EBF4B64C7C22573C00052F807?OpenDocument

46. Проблеми функціонування місцевих рад та їх виконавчих органів: [монографія] / за ред. Ю.М. Тодики. – Х.: Право, 2009. – 540 с.

47. Удовенко К.В. Організаційні та управлінські засади запровадження правового інституту муніципальних програм / К.В. Удовенко // Держава і право: зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2007. – № 38. – С. 354-360.

ТЕМАТИКА І ПЛАНИ ЛЕКЦІЙ