Державний борг та причини його зростання

Наслідком функціонування державного кредиту є поява державного боргу. Державний борг - це загальна сума емітованих позик та непогашених урядом кредитів з нарахованими процентами. Основними причинами зростання державного боргу є:

· бюджетний дефіцит. Покриття первинного дефіциту бюджету призводить до здійснення запозичень для його фінансування. В результаті здійснюваних запозичень уряд створює державний борг;

· рефінансування вже нагромадженого боргу. В умовах, коли виплати по державному боргу з нарахованими процентами покриваються за рахунок нових запозичень має місце рефінансування боргу. При здійсненні рефінансування державний борг зростає на величину нарахованих процентів;

· прийняття урядом на себе зобов'язань інших суб'єктів перед третьою стороною, при чому, прийняття на себе такого зобов'язання може опосередковуватись випуском цінних паперів;

· набрання сили угоди про гарантування повернення позики. В даному випадку, уряд, виступаючи гарантом повернення позики, за умов, щопозичальник не може за неї розрахуватися, змушений вважати таку позику державним боргом. Фактично це випадки, коли опосередковані зобов'язанняуряду перетворюються у прямі;

· списання парламентом певних зобов'язань третіх осіб на державний борг. Парламент країни може, на основі легітимної процедури, прийняти рішення про те, що певні суми заборгованості одних осіб перед третіми особами вважаються державним боргом;

· зростання процентних ставок на ринку. Від величини процентних ставок залежить сума нарахованих боргових зобов'язань, відповідно зростанняпроцентних ставок на ринку призводить до зростання державного боргу, до потреби у рефінансуванні тощо;

· здійснення запозичень для підтримки платіжного балансу. В разі появи нерівноваги платіжного балансу країни, він має бути покритий зростаннямдержавного боргу, або зростанням заборгованості приватного сектора. Підтримка платіжного балансу у борговий спосіб може здійснюватись: а) за длязабезпечення споживання товарів критичного імпорту, без якого економічне зростання та підтримка завантаженості виробничих потужностей не можливі; б) за для підтримки номінального курсу національної валюти, що дало б змогу здійснювати споживання імпорту; в) здійснення антиінфляційних заходів (зМВФ), коли запозичення здійснюються для поновлення ресурсів центрального банку.

Розрізняють номінальну суму державного боргу та його реальну величину.

Номінальний борг визначається як величина заборгованості, виражена в грошовій формі в розрахунку на поточний період.

Реальний рівень боргу залежить від грошової політики центрального банку.

Оцінка обтяжливості країни державним боргом здійснюється на основі ряду показників, основними з яких є:

1) співвідношення боргу до ВВП, яке дозволяє оцінити боргову складову національної економіки. Прийнятним цей показнику вважається на рівні до 60%;

2) співвідношення зовнішнього боргу до експорту, яке дозволяє визначити наскільки експортні надходження можуть покрити зовнішні боргові зобов'язання. Прийнятний рівень цього показника до 100%;

3) співвідношення витрат з обслуговування державного боргу до експорту, - відображає, яка частина зароблених валютних надходжень країниповертається за кордон; прийнятний рівень - до 18%;

4) частка видатків на обслуговування боргу в бюджеті, що відображає ту частку урядових видатків, яка спрямовуються кредиторам; прийнятне значення - на рівні 15-25%;

5) співвідношення платежів з обслуговування державного боргу до валових резервів центрального банку; цей показник відображає спроможністьцентрального банку країни здійснювати платежі в рахунок обслуговування боргу зі свої зовнішніх активів, нормальним вважається показник, що перебуває на рівні 25%.

Класифікація державного боргу

Державний борг можна класифікувати з різних сторін:

· за валютною складовою та в розрізі країн позичальників тощо;

· за джерелами запозичень - внутрішній і зовнішній;

· в залежності від того, чи обертаються інструменти державного боргу на ринку, він поділяється на ринковий та неринковий;

· за терміном обігу цінних паперів - короткостроковий (до 1 року); середньостроковий (до 5 років); довгостроковий (понад 5 років). Крім того, інструменти державного боргу можуть обертатися у безпаперовій формі (в електронній), або паперовій;

· за типом бюджетного зобов'язання державний борг поділяється на облігаційний (представлений в облігаціях), на кредитний (коли державний боргформується за рахунок одержання кредитів). Найбільш характерним є борг в облігаціях, які у свою чергу також класифікуються за багатьма ознаками.

Облігації державного боргу класифікуються в залежності від:

· характеру розміщення - дисконтні, коли вони розміщуються за ціною, що нижче номіналу, а погашаються за номіналом, та купонні, які розмішуються за номіналом, на який нараховуються процент, зазначений в купоні;

· характеру встановлення процентних ставок, облігації поділяються на облігації з фіксованими та плаваючими;

· форми обігу - електронні, паперові;

· характеру гарантії доходності - такі, які гарантують доходність, зазначену в купоні, або визначену, виходячи від величини дисконту, що утворився при розміщенні, та такі, які гарантують доходність на рівні, який може приносити якийсь базовий актив або визначена величина (наприклад: не менше, ніж 10% по депозитах у доларах) тощо.

Виділяють наступну різновидність державного боргу:

Поточний борг — це загальна сума заборгованостей і відсотків за ними, що підлягають сплаті в поточному році.

Капітальний борг — це загальна сума заборгованості та відсоткових витрат, які мають бути сплачені за зобов'язаннями держави у визначені періоди.

Виходячи з того, що внутрішнім чи зовнішнім кредиторам заборгувала держава, державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. Вважається, що наявність внутрішнього боргу є більш сприятливим явищем для фінансового розвитку країни, ніж нарощування зовнішніх запозичень.

Управління державним боргом

Управління державним боргом - це комплекс заходів, спрямованих на підтримання оптимального боргового тягаря для бюджету та макроекономічної системи. Управління державним боргом здійснюється щодо: 1) співвідношення державного боргу до ВВП; 2) строкової структури держаного боргу; 3) щодоставок дохідності в розрізі боргових інструментів; 4) складу власників державного боргу.

Основним імперативом політики управління державним боргом є максимальне відтермінування його остаточного погашення. Фактично це означає, що державний борг повністю ніколи не погашається, оскільки старі випуски покриваються за рахунок нових. В даному випадку, важливо, щоб ринок мав достатню переконаність у спроможності уряду обслуговувати майбутні нові запозичення. Поки така впевненість існує, використання якихось інших методів управління державним боргом чи залучення податкових надходжень для погашення боргових зобов'язань є зайвими.

Одним з найпростіших методів управління державним боргом є інфляція, яка знецінює реальну вартість державного боргу.

З метою відстрочення остаточного терміну погашення державного боргу здійснюється його рефінансування, тобто погашення попередніх позик зарахунок нових. Рефінансування буває просте, коли на суму погашення боргових зобов'язань випускається нова емісія, і складне, коли при погашенніемітуються короткострокові облігації, а при погашенні нових короткострокових облігацій випускаються довгострокові і т.д. Однак різновекторне коливанняпроцентних ставок на ринку в розрізі їх строковості ускладнює процес рефінансування. Наприклад, коли на ринку зростають процентні ставки подовгострокових цінних паперах, то орієнтація управлінців державним боргом на розміщення довгострокових боргових паперів може призвести до надмірного підвищення майбутньої вартості боргового тягаря. Така ситуація тим більше ускладнюється, коли існує невпевненість щодо співмірного з теперішнім рівнем надходжень до бюджету, адже в такому разі на пропозицію суспільних благ може виділятись менша сума коштів. Крім того, майбутнє зниження процентних ставок означатиме, що уряд гарантував надто високі інфляційні премії, коли розміщував свої довгострокові папери, порівняно з тими, які обертаються на ринку тепер. Отже, підвищення довгострокових процентних ставок спонукатиме розміщувати короткострокові цінні папери. При цьому, тягар високих боргових виплат, зумовлений зростанням доходності, матиме місце тільки у короткостроковому періоді, окресленому строковістю таких запозичень, а отже, в разі появи більш сприятливої кон'юнктури на фінансових ринках уряд може розмістити строковіші папери і мінімізувати майбутнювартість боргового тягаря. Однак, активна експансія пропозиції короткострокових паперів може призвести до концентрації виплат у вузькому часовому діапазоні, що негативно позначатиметься на стані обслуговування державного боргу, актуалізуючи погребу у розміщення довгострокових паперів. Як ми бачимо, застосування рефінансування теоретично можливе у нескінченному періоді, однак ефективність цього методу залежить від вмілого маніпулювання з пропозицією різних за строками цінних паперів та підлаштовування під вимоги кон'юнктури.

У випадку, коли уряд не спроможний здійснити рефінансування, а загальна сума коштів, яка може бути спрямована кредитором, наперед невідома,здійснюється процес реструктуризації та переоформлення. Серед інструментів переоформлення державного боргу розрізняють:

конверсію, коли здійснюється зміна строків погашення та доходності за державними позиками. Основна мета конверсії - зменшити поточний борговий тягар, перекладаючи його на майбутнє;

консолідацію, коли здійснюється об'єднання різних за формою чи за кредиторами боргових зобов'язань і на визначену суму емітуються якісно відмінні цінні папери;

своп боргу (обмін боргу) на інші активи, як правило, на акції. Ідея використання цього інструменту полягає в тому, щоб зменшити борговий тягар,який накладається на бюджетну систему та економіку країни та перекласти ризики неотримання доходу у площину приватної ініціативи.

Специфічним управлінським рішенням в системі боргового менеджменту є тимчасова відмова від погашення зобов'язань, або дефолт. Однак як і дефолт, так і реструктуризація боргу негативно позначається на іміджі країни як позичальника, унеможливлюючи вихід на фінансові ринки у майбутньому.Основна мета цього полягає у формуванні опосередкованих важелів впливу на уряд країни з метою схилити його до проведення раціональноїмакроекономічної політики, яка би виключала вірогідність появи дефолту у майбутньому.

 

ТЕМА 11. ФІНАНСОВИЙ РИНОК