Поняття та функції державного кредиту.

Форми державного кредиту.

 

Державний борг формується під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. До перших з них можна віднести несприят­ливий інвестиційний клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі податкової бази, від'ємне сальдо торговель­ного балансу, переважання застарілої технологічної бази із значною мірою морального старіння і фізичного зношування основного капі­талу, уповільнені темпи виробничого відтворення. Суб'єктивні фак­тори пов'язані з ситуативними прорахунками у тактиці проведення реформ і фактичною відсутністю стратегії щодо розвитку фінансо­вого ринку. До того ж мають місце спроби розв'язання поточних проблем «у пожежному порядку».

Для залучення державою додаткових фінансових ресурсів існу­ють певні фінансові механізми. Характер і умови таких зобов'язань у кожному конкретному випадку визначає Уряд України за пого­дженням з Національним банком України. В першу чергу йдеться про зобов'язання з випуску державних цінних паперів.

Бюджетний дефіцит є різницею між державними витратами і доходами. Бю­джетний кодекс України визначає дефіцит бюджету як перевищення видатків бю­джету над його доходами. Див.: Бюджетний кодекс України (зі змінами, внесени­ми згідно з Законом від 6 березня 2003 p. № 599-IV) // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38. — Ст. 189.

Державні цінні папери є перш за все інструментом оперативного реагування на дисбаланси надходжень і витрат бюджету, що виникають і не можуть виконувати функцію «затуляння дірок» у бюджеті і які мають структурну правову природу. Збалансована структура фінансового ринку, безумовно, забезпечила б повне використання фінансових ресурсів, стимулювала б і прискорювала розвиток галу­зей і регіонів, гарантувала б подальше економічне зростання країни. Випуск державних цінних паперів для фінансування державних ви­датків у перехідний період є привабливішим порівняно зі збільшен­ням грошової маси за рахунок емісії або кредитів центрального бан­ку, оскільки розміщення цінних паперів дає можливість урядові фінансувати свої видатки без збільшення сукупної грошової маси; продаж цінних паперів часто є дешевшим способом (порівняно із зростанням податкового тягаря або грошової маси) фінансування державних видатків; ринок державних цінних паперів є складовою національних фінансових ринків; їх випуск дає змогу урядові при­стосувати структуру і час позичок до своїх теперішніх і майбутніх потреб; обіг державних цінних паперів сприяє зростанню ліквідності і гнучкості економіки в цілому; обіг державних цінних паперів ро­бить національну економіку стабільнішою і привабливою для інозем­них інвесторів1.

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» передбачає функціонування таких цінних паперів, як облігації державних і місцевих позик, казначейські зобов'язання, які за своєю суттю є формами реалізації державних позик2. Для виникнення конкретних фінансових правовідносин необхідним є індивідуальний акт, який по суті є юридичним фактом виникнення фінансових правовідно­син. Підставою для розміщення державних облігацій завжди є по­станова Кабінету Міністрів України відповідного року. В кожному окремому випадку позика випускається згідно з такою постановою. В ній, як правило, визначаються основні умови випуску позики, на­дані Міністерством фінансів України, а саме: загальний обсяг емісії, номінальна вартість державної облігації, термін, спосіб їх погашен­ня, вид прибутку тощо. Останню групу становлять прийняті на ос­нові вищезазначених документів нормативні акти, що безпосеред­ньо визначають процедуру, механізм та порядок розміщення, реалі­зації, сплати процентів і погашення державних облігацій. 1 Наумешо В. Злети і падіння ринку цінних паперів України //Вісник НБУ. — Лютий. — 1998. — С. 34—36.2 Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від Шчервня 1991 р. № 1201-ХП // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 38. — Ст. 508 (з наступними змінами та доповненнями)..

Найпоширенішим способом реалізації державного кредиту є дер­жавна внутрішня позика, що оформляється в облігаціях внутрішніх державних і місцевих позик. Чинне законодавство визначає обліга­цію як цінний папір, що засвідчує внесення ЇЇ власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений в ньому строк з ви­платою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Випускаються облігації таких видів: а) облігації внутрішніх і місце­вих позик; б) облігації підприємств.

Облігації можуть випускатися іменними і на пред'явника, процен­тними і безпроцентними (цільовими), що вільно обертаються або з обмеженим колом обігу. Облігації внутрішніх і місцевих позик ви­пускаються на пред'явника. Обов'язковим реквізитом цільових об­лігацій є зазначення товару (послуг), під який вони випускаються.

Крім основної частини, до облігації може додаватися купонний лист на виплату процентів. Купон на виплату процентів має містити такі основні дані: порядковий номер купона на виплату процентів; номер облігації, за яким виплачуються проценти; найменування емі­тента і рік виплати процентів. Облігації, запропоновані для відкри­того продажу з наступним вільним обігом (крім безпроцентних об­лігацій), повинні містити купонний лист.

Рішення про випуск облігацій внутрішніх і місцевих позик прий­мають відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві ради. У рішенні повинні визначатися емітент, умови випуску і порядок роз­міщення облігацій. Чинне законодавство регламентує також поря­док придбання облігацій. Зокрема, облігації усіх видів придбавають-ся громадянами лише за рахунок їх особистих коштів. Підприєм­ства придбавають облігації усіх видів за рахунок коштів, що надхо­дять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за банківський кредит.

Облігації усіх видів оплачуються у гривнях, а у випадках, перед­бачених умовами їх випуску, — в іноземній валюті. Незалежно від виду валюти, якою проведено оплату облігацій, їх вартість виражаєть­ся у гривнях. Слід зауважити, що саме ця норма викликає зараз ряд складностей щодо можливості емісії та реалізації в Україні єврооблі-гацій без участі іноземного банку, який і здійснює такий випуск. Ця норма змусила фінансові органи звернутися до Верховної Ради Ук­раїни з пропозицією щодо внесення змін до Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» про зняття заборони на оплату об­лігацій в іноземній валюті.

Дохід за облігаціями усіх видів виплачується відповідно до умов їх випуску. Дохід за облігаціями цільових позик (безпроцентними облігаціями) не виплачується. Власникові такої облігації надається право на придбання відповідних товарів або послуг, під які випуще­но позики. Кошти, одержані від реалізації облігацій внутрішніх і місцевих позик, спрямовуються до відповідних бюджетів.

Облігації зовнішніх державних позик України — це цінні папе­ри, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових рин­ках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явни­кам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповід­но до умов випуску облігацій. Облігації зовнішніх державних позик України можуть деномінуватися у конвертованій іноземній валюті. ()блігації зовнішніх державних позик України випускаються процен­тними, дисконтними та можуть бути іменними або на пред'явника, з цільним або обмеженим колом обігу. Чинне законодавство передба­чає, що облігації зовнішніх державних позик України оплачуються виключно в конвертованій іноземній валюті відповідно до умов їх випуску.

Емітентом облігацій зовнішніх державних позик України є дер­жава в особі Міністерства фінансів України. Кошти, одержані від роз­міщення облігацій зовнішніх державних позик України, спрямову­ються виключно до Державного бюджету України. Рішення про ви­пуск облігацій зовнішніх державних позик України в межах перед­бачених Законом про Державний бюджет України на відповідний рік ювнішніх джерел фінансування дефіциту Державного бюджету Ук­раїни приймає Кабінет Міністрів України щодо кожного випуску.

Рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик Украї-пи оформляється постановою Кабінету Міністрів України, якою за­тверджуються умови випуску. Умовами випуску облігацій зовнішніх державних позик України є загальний обсяг випуску, номінальна І Іартість однієї облігації, валюта, в якій деномінуються облігації, строк виплати та розмір доходу, строк погашення тощо. Рішення про ви­пуск облігацій зовнішніх державних позик України поза межами І Іоредбачених Законом про Державний бюджет України на відповід-ний рік зовнішніх джерел фінансування дефіциту Державного бю­джету України має визначати мету випуску, джерело погашення та підлягає затвердженню Верховною Радою України і набирає чин-І н >сті після такого затвердження.,

Первинне розміщення, обслуговування та погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів України. З цією метою Мінфін України може залучати банки, інвес­тиційні компанії тощо. Відносини між Мінфіном України і такими організаціями регулюються відповідними угодами згідно із законо­давством України. Витрати на підготовку випуску, випуск, погашен­ня облігацій зовнішніх державних позик України, виплату доходу та інші необхідні витрати здійснюються відповідно до умов випуску облігацій за рахунок коштів Державного бюджету України, перед­бачених на ці цілі. Виплата доходів і погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснюються виключно за кошти або за інші облігації державних позик за добровільною згодою сторін.

Однією з форм оформлення державного кредиту виступають каз­начейські зобов'язання. Казначейські зобов'язання України — вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на доб­ровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх влас­никами грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Випускаються такі види казначейських зобов'язань: а) довго­строкові — від 5 до 10 років; б) середньострокові — від 1 до 5 років; в) короткострокові — до одного року.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казна­чейських зобов'язань приймає Кабінет Міністрів України, рішення про випуск короткострокових казначейських зобов'язань — Мініс­терство фінансів України. У рішенні про випуск казначейських зобо­в'язань визначаються умови їх випуску. Порядок визначення про­дажної вартості казначейських зобов'язань встановлює Мінфін Ук­раїни виходячи з часу їх придбання. Кошти від реалізації казначейсь­ких зобов'язань спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Виплата доходу за казначейськими зобов'язаннями та їх погашен­ня здійснюються відповідно до умов їх випуску, затверджених: за довгостроковими і середньостроковими зобов'язаннями — Кабіне­том Міністрів України, короткостроковими — Мінфіном України.

Для оптимального функціонування ринку державних цінних па­перів, зокрема державних облігацій та казначейських зобов'язань, було створено відповідну інфраструктуру, компонентами якої виступають:

 

Міністерство фінансів України — як емітент та гарант своєчас­ного погашення облігацій, що діє від імені уряду і одержує кошти, необхідні для фінансування бюджетного дефіциту. Згідно з Положен-

І Іям про Міністерство фінансів України, затвердженим Указом Пре-шдента України від 26 серпня 1999 р. № 1081/99, Мінфін здійснює ча дорученням Кабінету Міністрів України у встановленому поряд­ку випуск державних цінних паперів, визначає обсяги емісії облігацій внутрішньої державної позики за строками погашення у межах за­гального обсягу емісії, виступає від імені Кабінету Міністрів Украї­ни гарантом своєчасного погашення облігацій, що випускаються1. У межах своїх повноважень Мінфін організовує виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку, затверджує норматив-ио-технічну документацію з цих питань. Протягом року Мінфін співпрацює відповідно до визначених повноважень з міжнародни­ми фінансовими організаціями та за дорученням Кабінету Міністрів України проводить з ними переговори і консультації з питань фінан­сової політики та укладення кредитних договорів, згоду на обов'яз­ковість яких надано Верховною Радою України.

Національний банк України — виконує обов'язки генерального агента з обслуговування випуску та погашення державних облігацій, чабезпечує організаційну сторону функціонування ринку держав­них цінних паперів, у тому числі проводить аукціони, погашення, підготовку необхідних документів та інше. Він бере активну участь у роботі ринку як дилер. Ця функція дає йому змогу, по-перше, про-Іюдити операції купівлі-продажу облігацій від свого імені і за свій рахунок з метою здійснення грошово-кредитної політики і, по-дру­ге, концентрувати попит і пропозицію інвесторів по всій Україні че­рез свої територіальні установи.

Згідно зі ст. 29 Закону України «Про Національний банк Украї­ни» центробанк здійснює операції на відкритому ринку, що є одним І інструментів грошово-кредитної політики. Операціями відкритого ринку Національного банку є купівля-продаж казначейських зобов'я­зань, а також інших цінних паперів (крім цінних паперів, що підтвер­джують корпоративні права) та боргових зобов'язань, визначених Правлінням Національного банку2. 1 Положення про Міністерство фінансів України. Затверджене Указом Прези­дента України від 26 серпня 1999 р. № 1081/99 // Офіційний вісник України. — 1099.— №35. —С. 1.

3 Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1998 р. // Відо­мості Верховної Ради України. — 19S9. — № 29. — Ст. 238 (з наступними змінами та доповненнями).

Боргова складова у системі державних фінансів має функціональ-І Іе походження від державного кредиту і в умовах економічного сьогодення України набуває особливого значення. Державні запозичен­ня проводяться для покриття бюджетного дефіциту на державному і регіональному рівнях, цільового фінансування різних програм, по­повнення необхідних резервних активів.

Ретроспективний аналіз засад формування і обслуговування дер­жавного боргу України, а також управління ним дає змогу виділити кілька етапів цього процесу.

Перший з них (1991 р. — перша половина 1994р.) характеризуєть­ся безсистемним утворенням і нагромадженням боргу: залучалися прямі кредити НБУ, надавалися урядові гарантії щодо іноземних кре­дитів українським підприємствам, урегульовувалися боргові взаємо­відносини з Російською Федерацією. На початок 1994 р. державний борг України становив 4,8 млрд дол. (у тому числі зовнішній — 3/4). На другому етапі (друга половина 1994 р. — перша половина 1997 p.), поряд з продовженням боргової політики попередніх років, активі­зувалися зв'язки з міжнародними фінансовими організаціями. За цей період зовнішній борг зріс на 56%. Починаючи з 1995 р. внутрішній борг формується переважно шляхом розміщення облігацій внутріш­ньої державної позики.

Найгостріше проблеми управління державним боргом далися взнаки на третьому етапі, що розпочався з другої половини 1997 р. Необхідність виконання Україною своїх боргових зобов'язань у по­єднанні зі світовою фінансовою кризою, дуже загострили ситуацію. Дорогі та короткострокові внутрішні запозичення спричинили по­яву зловісної піраміди ОВДП, коли значна частина нових надходжень спрямовується на погашення попередніх випусків облігацій. Станом на 1 січня 2000 р. загальна сума державного боргу становила 15,2 млрд дол., у тому числі зовнішній — 12,4 млрд дол. і внутрішній — 2,8 млрд дол.

Водночас цей період характеризувався високою доходністю за облігаціями державної позики. Проте незадовільні приватизаційні процеси, ненадходження податкових платежів до бюджету призве­ли до зростання вартості запозичень. Крім того, інвесторами висту­пали також і нерезиденти, тому державний внутрішній борг набу­вав тенденції до трансформації у зовнішній борг. Наприкінці 1998 р. уряд зіткнувся із серйозними труднощами щодо погашення борго­вих зобов'язань, за якими настав термін розрахунку. Тому вперше в Україні було започатковано комплекс заходів щодо скорочення темпів збільшення державного боргу, здійснення конверсійних про­цедур та продовження середнього терміну погашення державних боргових зобов'язань шляхом проведення реструктуризації державного боргу України. Зокрема, для зменшення тиску на видатко­ву частину державного бюджету було здійснено конверсію облігацій державної внутрішньої позики. Це дало змогу продовжити строк повернення залучених коштів, зменшивши тиск виплат у 1998— 1999 ро­ках. 2000 рік вважається піком реструктуризації державного боргу України. Саме в цей час існувала найреальніша загроза того, що кре­дитори пред'являть вимоги щодо дострокової виплати всієї суми бор­гу за невиконання зобов'язань за позиками, що призвело б до де-фолту. Однак на той час було успішно здійснено реструктуризацію зовнішнього комерційного боргу на суму близько 2,2 млрд дол. США. З іншого боку, Міністерство фінансів України на основі Закону Ук­раїни «Про реструктуризацію боргових зобов'язань Кабінету Міністрів України перед Національним банком України» від 20 квітня 2000 р. провело реструктуризацію боргових зобов'язань перед цен­тральним банком. Водночас реструктуризації підлягали державні цінні папери, випущені в 1998—2000 роках з терміном погашення у 2000—2004 роках.1

Видатки місцевих бюджетів.

Порядок фінансування науки

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу су­спільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інте­лектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зро­стання і невід'ємної складової національної культури та освіти, ство­рення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої полі­тики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культур­них та інших потреб.

У Конституції України зазначено, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співто­вариством (ст. 54). Отже, держава повинна приділяти велику увагу фінансуванню наукової та науково-технічної діяльності, що вклю­чає фінансування фундаментальних досліджень та видатків на роз­робку перспективних технологій і пріоритетних напрямів науково-технічного прогресу.

Кошти виділяються на фундаментальні дослідження, пошукові та прикладні розробки; державні та міждержавні науково-технічні про­грами; державні премії України у галузі науки і техніки; фінансуван­ня наукових розробок з проблем стандартизації, сертифікації та ета­лонної бази, державних контрактів; фінансування наукової частини національних, міжгалузевих та галузевих програм тощо. У цій групі фінансуються науково-дослідні інститути, що виконують фундамен­тальні дослідження на державне замовлення, а також науково-дослідні організації, що перебувають на господарському розрахун­ку, але виконують державне замовлення з оплатою за рахунок дер­жавно-бюджетних асигнувань.

Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науко­во-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не мен­ше 1,7% ВВП України. Безпосередньо за рахунок коштів державно­го бюджету здійснюється фінансування фундаментальних та при­кладних досліджень і сприяння науково-технічному прогресу дер­жавного значення, міжнародним науковим та інформаційним зв'язкам державного значення.

Відповідно до законодавства бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом базового та програмно-цільового фінансування1. Базове фінансування надається для забезпечення: фундаментальних наукових досліджень; найважливіших для держа­ви напрямів досліджень, у тому числі в інтересах національної без­пеки та оборони; розвитку інфраструктури наукової і науково-тех­нічної діяльності; збереження наукових об'єктів, що становлять на­ціональне надбання; підготовки наукових кадрів.

Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається базове фінансування для здійснення наукової і науково-технічної діяльності, затверджує Кабінет Міністрів України.

Програмно-цільове фінансування здійснюється, як правило, на конкурсній основі для:

• науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• забезпечення проведення найважливіших прикладних науко­во-технічних розробок, які виконуються за державним замовленням;

• проектів, що виконуються у межах міжнародного науково-тех­нічного співробітництва.

 

Видатки місцевих бюджетів

 

 

Видатки на культуру і мистецтво

Складність правового регулювання фінансування витрат на культу­ру і мистецтво полягає у не лише в об'єктивних причинах, пов'язаних із загальним становищем у країні, а й у специфіці самої галузі культу­ри. З одного боку, культура не може існувати без свободи творчості і тому одне з найважливіших завдань правового забезпечення культур­ної сфери — це гарантування та забезпечення творчих свобод: свобо­ди художньої творчості, свободи слова, свободи друку тощо. З іншого боку, в умовах класичного ринкового господарювання значна частина організацій культурно-мистецької сфери є економічно неприбуткови­ми, але суспільне необхідними. З цього випливає, що суспільство (дер­жава), яке зацікавлене в існуванні та розвиткові культури, повинно ство­рити такий правовий простір, у якому культура зможе існувати, зали­шаючись економічно неприбутковою, навіть за умов ринкової економі­ки. Відповідно до функціональної класифікації видатків до них належать витрати на утримання засобів масової інформації, у тому числі телеба­чення і радіомовлення, пресу, книговидання тощо, а також дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку2.

1 Стаття 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р. № 1977-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1992. — № 12. — Ст. 165 (з наступними змінами та доповненнями).

Згідно з функціональною структурою видатків на культуру та мистецтво їх включено до розділу «Духовний та фізичний розвиток» (код 0800) та підрозділу «Культура та мистецтво» (код 0821). Ці ви­датки включають фінансування театрів; художніх колективів, кон­цертних і циркових організацій; кінематографії; творчих спілок; бібліотек; музеїв та виставок; заповідників; клубних закладів; інших заходів і закладів у галузі культури та мистецтва.

При фінансуванні культури головними розпорядниками бюджет­них коштів є Міністр культури України, міністри та керівники дер­жавних комітетів та відомств України, а також Автономної Республі­ки Крим, у підпорядкуванні яких перебувають підприємства, органі­зації, заклади культури. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є керівники відповідних закладів, підприємств та організацій.

Фінансування за Державним бюджетом України здійснюється Міністерством фінансів України шляхом надання головним розпо­рядникам бюджетних призначень у межах встановлених поточним актом про бюджет асигнувань. З бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, міських (крім міст районного підпорядкування) та районних бюджетів фінансування здійснюється відповідно Міністер­ством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансо­вими відділами шляхом перерахування коштів з рахунків відповід­них бюджетів на реєстраційні рахунки головних розпорядників бю­джетних коштів, що відкриті у відповідних територіальних органах Державного казначейства України. Після отримання коштів із бю­джету на свої рахунки головні розпорядники у встановленому по­рядку перераховують кошти на реєстраційні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів культури.

З бюджетів міст районного підпорядкування, сільських та селищ­них бюджетів фінансування здійснюється відповідними місцевими державними адміністраціями та виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування. Отже, у бюджетному фінансуванні ви­трат на культуру та мистецтво беруть участь усі ланки бюджетної системи України.

Кожне окреме підприємство, організація або заклад культури от­римує асигнування лише з одного бюджету. Розподіл установ куль­тури та мистецтва на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування.

Так, за рахунок коштів державного бюджету фінансуються такі заклади та заходи:

а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи);

б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, за­твердженим Кабінетом Міністрів України);

в) державна підтримка громадських організацій культури і мис­тецтва, що мають статус національних;

г) державні програми розвитку кінематографії; ґ) державна архівна справа.

За ознакою підпорядкування з державного бюджету фінансують­ся також усі підприємства, організації та заклади культури, що без­посередньо підпорядковані Міністерству культури та іншим міністер­ствам, державним комітетам та відомствам.

Інші бюджетні культурно-мистецькі заклади фінансуються голов­ним чином із відповідних місцевих бюджетів. Зокрема, до видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республі­канського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, належать державні культурно-освітні (бібліотеки, музеї та виставки) та театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі, театри, палаци і будинки культури республі­канського Автономної Республіки Крим і обласного значення, шко­ли естетичного виховання дітей, інші заклади та заходи у галузі мис­тецтва).

За рахунок держави фінансуються державні програми підтрим­ки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформацій­них агентств тощо. Відповідно до функціональної класифікації ви­датків до них відносять витрати на утримання засобів масової інфор­мації, у тому числі телебачення і радіомовлення, пресу, книговидан­ня тощо, а також на дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку.

Особливість фінансування витрат на пресу, телебачення та радіо­мовлення полягає в тому, що з переходом до ринкових відносин де­далі більша їх частина працює на змішаних джерелах фінансування, серед яких основним стає самоокупність та доходи від діяльності, основаної на приватній власності. Державні програми телебачення, радіомовлення та преса, які одержують бюджетні асигнування, та­кож фінансують значну частину своїх видатків за рахунок власних коштів, отриманих переважно від надання рекламних послуг. У свою чергу редакції газет та журналів, що належать органам місцевого самоврядування, частково фінансуються з місцевих бюджетів. Зо­крема, право місцевих органів на заснування власних засобів масо­вої інформації, призначення і звільнення їх керівників закріплено в ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

 

Поняття та функції державного кредиту.

 

Державний кредит — складова фінансової системи держави. Інститут державного кредиту є інститутом Особливої частини фінан­сового права, на який поширюють свою дію норми Загальної части­ни. Йдеться про методи правового регулювання, характерні також для відносин у сфері державного та муніципального кредиту, особ­ливості фінансово-правових норм, статус суб'єктів фінансових відно­син, що виникають у сфері залучення коштів шляхом оформлення зовнішніх або внутрішніх позик та повернення таких коштів. Як і в будь-якій іншій сфері фінансової діяльності, у сфері державного кредиту актуальним є питання організації і проведення фінансового контролю, роль якого є визначальною у цій сфері, оскільки йдеться про необхідність обов'язкового повернення залучених коштів та сплату процентів за придбаним кредитом.

Державний кредит як метод мобілізації державою додаткових грошових коштів — явище складне й неординарне. Цей процес суп­роводжується певним ризиком як на стадії виникнення даного виду правовідносин (тобто чи зацікавляться кредитори можливістю вкла­сти свої гроші в державні цінні папери), так і з точки зору доціль­ності використання запозичених коштів та можливості їх поверну­ти, сплативши передбачену винагороду. Йдеться про наслідки, адже показником ефективності таких операцій є державний борг. Еконо­мічний зміст і юридична природа державного кредиту водночас пе­редбачають надходження до державного бюджету, оскільки суми державних позик становлять його доходну частину, та разом з тим ці кошти не дають нових прибутків і повинні погашатися. Власне характерні ознаки добровільності, терміновості, платності і поворот­кості відмежовують кошти, акумульовані шляхом державного кре­диту, від доходів держави.

Суми державних позик — державні кошти, оскільки держава може їх вільно використовувати і повністю ними розпоряджатися, однак за своїм фінансовим і економічним характером вони істотно відрізняються від постійних доходів, оскільки пов'язані з певними видатками: відшкодуванням вартості державного цінного папера;

виплатою процентів за державними позиками тощо. Отже, одер­жані державою суми державних позик згодом тягнуть за собою видатки з державного бюджету на погашення державного боргу. Як і інші сфери фінансової діяльності держави, відносини у галузі зовнішніх та внутрішніх запозичень є предметом постійного конт­ролю з боку уповноважених фінансових органів та органів загаль­ної компетенції.

Інститут державного кредиту не допускає однобічності вирішення питання і є надзвичайно чутливим до політичних, економічних змін. Обслуговування і погашення державного боргу — одна з найвагомі­ших витратних статей державного бюджету. Проте, з власного до­свіду і досвіду зарубіжних країн відомо, що найкраще запозичені кошти спрямовувати до виробничої сфери. Залежно від того, які га­лузі народного господарства фінансуватимуться за рахунок цих коштів, визначаються терміни, на які можна їх вкладати, з тим щоб сплата процентів здійснювалася за рахунок одержаних доходів від проінвестованих галузей. Принцип цільового використання позиче­них коштів є виправданим на будь-якому рівні чи за будь-якої фор­ми кредитування: банківський кредит, державне кредитування, кре­дити, надані міжнародними фінансово-кредитними установами тощо, Водночас використання позик на погашення заборгованості з заробітної плати, погашення раніше випущених позик тощо не вир­ішує проблему в глобальному розумінні, а лише збільшує незабез-печений борг.1 В умовах перебудови економіки слід налагоджувати, розширювати, за потреби перебудовувати національне виробницт­во, з тим щоб створювати робочі місця, конкурентоспроможну на­ціональну продукцію, оживляти міжнародні економічні зв'язки тощо.

Державний кредит дістає своє відображення у сумах державного боргу, який виникає у держави перед зовнішніми та внутрішніми позичальниками. Зрозуміло, що державний борг, як і будь-яка інша категорія фінансового права, є водночас предметом дослідження фінансової науки, економіки тощо, тобто має складну природу.

Державний борг — це загальний розмір, накопиченої заборго­ваності уряду власникам державних цінних паперів, який дорів­нює сумі минулих бюджетних дефінигів за вирахуванням бюджет­них надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зов­нішнього боргу держави.

Відповідно до ст. 12 Бюджетного кодексу України класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання дер­жави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'я­зання.

Бюджетне законодавство встановлює також вимоги щодо гранич­ного обсягу боргу. Зокрема, граничний обсяг внутрішнього та зовніш­нього державного боргу, боргу Автономної Республіки Крим чи місце­вого самоврядування, граничний обсяг надання гарантій встановлю­ються на кожний бюджетний період згідно з Законом про Держав­ний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Величина основної суми державного боргу має не перевищувати 60 % фактич­ного річного обсягу валового внутрішнього продукту України. У разі перевищення зазначеної граничної величини Кабінет Міністрів Ук­раїни зобов'язаний вжити заходів для приведення цієї величини у відповідність з встановленими законодавством вимогами.

Внутрішній державний борг — заборгованість держави домогос-подарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Внутрішній борг України умовно можна поділити на боргові зобо­в'язання двох видів: ринкові, що існують у формі державних емісій­них цінних паперів, та неринкові, що виникли за підсумками вико­нання державного бюджету, інші позики та зобов'язання. До нього належить також заборгованість, що утворилася в результаті компен­сації гарантованих заощаджень громадян чи інших державних бор­гових сертифікатів Радянського Союзу, розміщених свого часу се­ред населення. В Україні виник специфічний державний борг перед населенням через несвоєчасну виплату заробітної плати, пенсій, сти­пендій, інші соціальні програми та виплати.

Відповідно до законів України «Про державний внутрішній борг України»1, «Про структуру державного внутрішнього боргу України за станом на 1 січня 1996 р. і граничний розмір державного внутріш­нього боргу України на 1996 та 1997 роки»2, постанови Верховної Ради України «Про структуру бюджетної класифікації»' державний внутріш­ній борг має свою структуру, в якій відображається заборгованість Уряду України.

1 Закон України «Про державний внутрішній борг України» від 16 вересня 1992р. № 2604-ХІІ //Відомості Верховної Ради України. — 1992.—№ 41. — Ст. 598 (з наступни­ми змінами та доповненнями).

2 Закон України «Про структуру державного внутрішнього боргу України за станом на 1 січня 1996 р. і граничний розмір державного внутрішнього боргу Ук­раїни на 1996 та 1997 роки» від 23 січня 1997 р. // Відомості Верховної Ради Украї­ни. — 1997. — № 11. — Ст. 90 (з наступними змінами та доповненнями).

1.Заборгованість перед юридичними особами: сума заборгова­ності за внутрішніми позиками.

2. Заборгованість перед банківськими установами, у тому числі: а) перед Національним банком України; б) за позиками, одержани­ми для фінансування дефіциту бюджету поточного року; в) за пози­ками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету минулих років; г) за іншими позиками та зобов'язаннями; д) за компенсацій­ними виплатами населенню в установах Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху; е) за залишками вкладів населення, централізованими колишнім Ощадним банком СРСР, та компенса­ціями за ними; є) заборгованість перед іншими банками.

3. Заборгованість сільськогосподарських підприємств за довго­строковими та короткостроковими позикам, віднесена на держав­ний борг.

4. За сумами, спрямованими на індексацію оборотних коштів дер­жавних підприємств і організацій.

5. Інша внутрішня заборгованість.

6. Заборгованість перед фізичними особами за цінними папера­ми та компенсаціями за ними.