Поняття основних прав нації (народу).

Основні права нації (народу) – це певні можливості кожній нації (іншої етнічної спільності, народу), які необхідні для нормального у конкретно-історичних умовах, її існування і розвитку об єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і закріплені у широковизнаних міжнародних нормативних документах.

Первинним, основним правом нації (народу) є право на існування та вільне самовизначення – насамперед, політичне (державна самоорганізація), а також економічне, соціальне, духовно-культурне (гуманітарне).

До інших прав цієї групи належать, зокрема, можливості:

- економічного, соціального і культурного розвитку;

- збереження і розвитку національної самобутності;

- розпорядження природніми та матеріальними ресурсами на своїй території.

Види: 1) Фізичні (можливості нації, необхідні для її фіз. існування, вживання, задоволення життєво необхідних матер потреб(н-д, права на соц безпеку, нац та між народ мир і мирне співіснування з ін націями, народами; еколог безпеку; забезпечення життєво необхідного рівня матер добробуту); 2 )етнічні (можливості збереж, виявлення, розвитку і захисту нац самобутності, своєрідності, унікальності(н-д, права на культивування своєї мови, особливостей дух менталітету, нац звичаїв і традицій, певної(історичної) назви нації, яку вона обрала для себе); 3) економічні( можливості розвивати, збільш в-во матер благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації(н-д, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матер ресурсами на своїй території); 4) політичні( можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати х-р і спосіб свого соц-політ самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з ін етнічними –як держ, так і бездерж – утвореннями(це право на політ самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої Д-и, що входить до обєднання кількох Д).

19. Поняття, сутність і походження право.

Право — с-ма норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних Д-ю як регулятори сус-х відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального держ впливу аж до примусу. Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості. Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність: - цілісно-нормативний; - регулятивний.

 

22. Основні права дитини. Люди у віці до 18 років за міжнародно-правови­ми критеріями є неповнолітні і тому належать до категорії «дітей». Для цієї категорії суб'єктів значна частина ос­новних прав людини нічим не відрізняється за своїм змістом від прав повнолітніх (дорослих) осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, змістовно конкретизується (наприклад, право на розвиток). Та, окрім цього, дітям належать і особли­ві, «додаткові» можливості, які зафіксовані зазначе­ною Конвенцією в усіх «змістовних» різновидах прав. Зокрема виділяють серед прав:

фізичних — права на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, неприпустимість та­ких кримінальних покарань, як смертна кара і до­вічне тюремне ув'язнення;

особистісних — права на знання своїх батьків і нерозлучення з ними (сімейні зв'язки), виховання;

культурних — право на відповідні ігри і роз­важальні заходи;

економічних — право не бути залученим до ро­боти до досягнення певного віку;

політичних — права не призиватись на дер­жавну військову службу до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і брутального, жорсто­кого поводження, експлуатації та розбещення.

Спеціальним органом всесвітнього співтоварист­ва із спостереження та контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій Конвенції (Україна приєдналась до неї у 1991 р.), є Комітет ООН з прав дитини.

24. Поняття і види осн соц обов’язків людини. З правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природньо пов’язуються її основні соціальні обов’язки, зобовязаності. Поняття основного соціального обов’язку людини: Основний соціальний обов’язок людини – це необхідність певної її поведінки, об’єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, її народу (нації), його соціальних груп і усього людства. Видова класифікація основних соціальних обов’язків людини відповідає в основному, наведеній вище класифікації її основних прав людини. Тому серед таких обов’язків можна виділити: 1)фізичні (життєві) (наприклад, обов’язок утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей); 2)особистісні (наприклад, обов’язок шанувати своїх батьків); 3)культурні (наприклад, дбайливо ставитись до пам’яток історії і культури всіх народів); 4)економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносуспільні потреби); 5)політичні (наприклад, уникати насильства, користуватись тільки мирними засобами для задоволення своїх політичних інтересів).

25. Міжнародно-правові засоби, призначені для забезпечення і захисту основних прав людини. Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розділити на три групи:

1.Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр). 2. Держави, котрі декларують, визнають загалом всі основні права людини, проте ще не створили усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури). 3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства: а) Міжнародно-правові акти, документи:Загальна декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.); Декларація про право на розвиток (1986 р.); Декларація і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.). б) Міжнародні органи: Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН; Комітети ООН з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок; Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Верховний Комісар ООН з прав людини; Верховний Комісар ООН у справах біженців.

21. Поняття та види осн прав людства. Осн права людства - це певні можливості людст, які нобхідні для його існування і розвитку як єдиного, цілісного суб’єкта світової іст-ї – носія земної цивілізації, та об’єктивно зумовлені станом соц і природ середовища. До них можна віднести права на: безстрокове існування людства(безсмертя); мир; відродження та збереження гармонії з природою(екологічну безпеку); збереження, викор-я і розвиток заг людських матер та дух цінностей(культурних, дух, наукових та ін надбань); відкрите море і його корисні копалини; антарктичний простір; користування космічним простором.

26. Взаємозв'язок держави і права. Право (як юридичне явище) і держава виникають водночас, вони обопільно залежні. Зокрема, слід мати на увазі, що соціальні причини, внаслідок яких сформувалось об'єктивне юридичне право, є тими самими, що й причини, які спонукали до ут­ворення держав (тому й немає потреби ще раз ви­світлювати ці чинники стосовно такого права).

Право залежить від держави: у його виник­ненні, походженні; сталості й недоторканності; здійсненні, впровадженні в життя; у розвитку, вдо­сконаленні і в авторитетності, нарешті престижі.

Держава залежить від права: у своїй організа­ції, побудові, структурі; у вдосконаленні, розвитку; у здійсненні її функцій; в авторитетності, престижі.

Коли йдеться про здійснення функцій держави, то розрізняють його правові й неправові форми. Правові форми виконання функцій держави — це такі її дії, які полягають у вчиненні (зокрема, у прийнятті, встановлені, виданні) правових (юри­дичних) актів.

Правовий (юридичний) акт — це формально-обов'язкове волевиявлення держави (її органу або уповноваженого нею суб'єкта).

Види юридичних актів: 1) за юридичною, тобто владно-регулятивною природою, — правотворчі (нормативно-правові), правотлумачні (правороз'яснювальні, інтерпретаційні), правозастосовні (індивідуально-правові); 2) за способом, формою об'єктивації, зовнішньо­го прояву — письмові (документальні), усні (вер­бальні), конклюдентні (фізичні вчинки, діяння).

Залежно від різновиду найчастіше використову­ваних державою юридичних актів розрізняють такі правові форми виконання її функцій: — установча діяльність (утворення, реорганізація, ліквідація органів та інших організацій держави); - правотворча діяльність (встановлення або санкціонування правових (юридичних) норм, тобто формально-обов'язкових правил поведінки загального характеру); — правозастосовна діяльність (встановлення, на основі й відповідно до юридичних норм, інди­відуальних формально-обов'язкових правил по­ведінки щодо тих суб'єктів, які мають здійснити ці норми);- правоохоронна діяльність (застосування заходів примусу щодо тих осіб, які порушують приписи юридичних норм).

Неправові форми виконання функцій держа­ви: матеріально-технічна діяльність (виробництво певних благ, надання послуг); організаційна діяльність (здійснюване неюридичними засобами, тобто без видання юридичних актів, встановлення зв'язків, взаємин між виконавцями закону, спря­мування їхньої поведінки на виконання закону).

27. права національних меншин у державі. Практична значущість цього питання зумов­люється, зокрема, тим, що сьогодні у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах, як уже зазначалося вище, їх питома вага серед усього населення становить у середньому 15 від­сотків, у СІЛА — біля 20 відсотків). Отже, від того, як забезпечуються і захищаються загальносоціальні права усіх етнічних спільностей у тій чи іншій дер­жаві (а це значною мірою досягається за допомогою об'єктивного юридичного права), залежить нормаль­не, мирне існування народів відповідних країн.

Національним меншинам, які проживають (чи то компактно, чи то розпорошено, дисперсно) на території держави, що утворена так званою статус-ною або титульною нацією, тобто такою, яка дала цій державі свою назву, належать усі основні пра­ва нації (за винятком — у ряді випадків — деяких різновидів права на політичне самовизначення).

Але, по-перше, усі ці права в умовах інона­ціонального оточення набувають дещо специфічно­го виразу (в першу чергу, вимагають запроваджен­ня спеціальних механізмів забезпечення), а по-дру­ге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтоварист­ва, ще й особливі, додаткові можливості. До них, зокрема, належать серед прав: фізичних — право на проживання в місцях тра­диційного історичного поселення, на уникнення депортації, тобто примусового переселення; етнічних та культурних — право на неасимі-ляцію; економічних — право на одержання пропорцій­ної частки централізованих державних фондів, що виділяються на відповідні цілі; політичних — права на участь у прийнятті дер­жавних рішень, які зачіпають інтереси даної мен­шини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискриміна-цію — як у формальному відношенні, так і з точ­ки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, по­гроз, приниження й обмеження.

Міжнародно-правові засоби, спрямовані на за­безпечення і захист специфічних прав національ­них меншин.

28. Поняття і Основні ознаки правової держави. Правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини.