Види функцій права (правового регулювання) 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Види функцій права (правового регулювання)



Функції права розподіляють на загальносоці-альні та спеціально-соціальні (регулятивні).

- До загальносоціальних функцій належать:- гуманістична;- управлінська; комунікативна;- орієнтаційна;- оцінювальна;- ідеологічно-виховна;- пізнавальна або гносеологічна.

Зазначені функції є загальносоціальними у то­му розумінні, що вони здійснюються за допомогою не тільки права, але й — тією чи іншою мірою — майже всіма соціальними явищами, зокрема інши­ми соціальними нормами, суспільною свідомістю (передовсім моральною), політикою, релігією, мис­тецтвом, громадськими об'єднаннями тощо.

Ті ж функції, які здатне виконувати лише (або найбільш ефективно) саме право, є його спеціаль­но-соціальними функціями. До них належать:- закріплююча;- стимулююча,- творча;- обмежуюча;- витіснююча.

Принципи права – це керівні засади (ідеї), які зумовлюються об єктивними закономірностями існування і розвитку людини та суспільства і визначають зміст та спрямованість правового регулювання.

Види принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві.

Загальнолюдські принципи права – це державно-юридичні ідеали, які зумовлюють певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства і вказані у міжнародних нормативних документах.

Типологічні принципи права – це ті його засади, які властиві усім правовим системам певного історичного типу.

Конкретно-історичні принципи права – це ті його засади, які відбивають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах.

Галузеві принципи права охоплюють лише одну галузь, міжгалузеві – декілька галузей права певної держави.

 

34.Типологія права. Неодмінною умовою пізнання соціальної сут­ності об'єктивного юридичного права (як і сутності держави) є історична типологізація численних най­різноманітніших правових (юридичних) систем — тих, що існували колись, і тих, що існують зараз. Історичний тип праваце сукупність сут­тєвих рис, притаманних усім правовим системам, які спираються на певний тип виробничих відно­син і відповідний тип держави та виражають соціальну сутність і спрямованість правового регу­лювання у соціально неоднорідному суспільстві.

Поділяти право, правові системи на ті або інші різновиди (класи, групи, типи) можливо й за інши­ми критеріями, зокрема за характером доміную чих джерел (зовнішніх форм права), за історичною послідовністю формування («за хронологією»), за особливостями методів, засобів забезпечення, за співвідношенням типів правового регулювання (співвідношення дозволів, обов'язків, заборон) та ін. Усі зазначені класифікації, відображаючи певні реальні аспекти, грані, сторони права, правового регулювання, мають істотне пізнавальне й практич­не значення.

Проте жодна з них неспроможна дати відповідь на питання, волю якої саме частини соціально не­однорідного населення певної держави (або групи держав) виражає дане право. А без такої відповіді його соціальна сутність залишається нерозкритою, прихованою.

Оскільки об'єктивне юридичне право є продуктом державної діяльності, згадана типологізація не може не збігатися в принципі із зазначеною раніше типо­логією держави (тема 4). Тому необхідно виділяти такі історичні типи об'єктивного юридичного права: племінно-бюрократичний; рабовласницький; феодальний; буржуазний; перехідний від буржуазного до соціально-демокра­
тичного(право соціально-демократичної орієнтації); соціально-демократичний(у майбутньому).

Останній із зазначених типів права є сьогодні (як і відповідний тип держави) лише передбачуваним, прогнозованим. Поняття права такого типу можна визначити у першому наближенні таким чином:

Соціальне-демократичне правоце система формально-обов'язкових норм загального характе­ру, які встановлені або санкціоновані соціально-демократичною державою, виражають волю біль­шості населення країнитрудящих-власників спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечують реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації, народу на загальнолюдських засадах свобо­ди, справедливості, солідарності.

 

35 Об'єктивне і суб'єктивне юридичне право. Однією з необхідних пе­редумов здійсненності й захищеності прав людини є закріплення їх державою у спеціальних, формально загальнообов'язкових правилах поведінки — так званих юридичних нормах. Тому права людини (суб'єкта), забезпечені саме такими нормами, відоб­ражають поняттям суб'єктивного юридичного пра­ва. А саму систему таких норм відображають понят­тям об'єктивного юр права.

Юридичне право є суб'єктивним остільки, ос­кільки воно характеризує певні можливості (свобо­ди), які належать саме суб'єкту (людині або іншо­му учаснику сусп життя), а отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо їх викор-ня.

У державно-організованому суспільстві пере­важну частину своїх основних прав людина не мо­же здійснювати, якщо вона не стане носієм суб'єк­тивного юридичного права. В цьому й розкри­вається основне соціальне призначення і основна особистісна цінність такого права. Наділяючи лю­дину суб'єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ до здійснення її основ­них, невід'ємних прав.

Юридичне право є об'єктивним у тому розумін­ні, що державні загальнообов'язкові правила по­ведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юр норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.

Суб'єктивне юридичне право особице за­кріплена в юридичних нормах можливість її пев­ної поведінки, спрямованої на здійснення відповід­них прав людини.

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):-самій чинити певні активні дії (право на свої дії);- вимагати від інших суб'єктів вчинення пев­них дій (право на чужі дії);- звертатися до держави за захистом, приму­совим забезпеченням свого юридичного права (пра­ва на забезпечувальні дії держави).

Об'єктивне юридичне правоце система за­гальнообов'язкових правил фізичної поведінкисоціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої части­ни соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціаль-них потреб і забезпечуються державою.

 

36. Суб'єктивне юридичне право та юридичний обов'язок. Суб'єктивне юридичне право особице за­кріплена в юридичних нормах можливість її пев­ної поведінки, спрямованої на здійснення відповід­них прав людини.

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):-самій чинити певні активні дії (право на свої дії);- вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії);- звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (пра­ ва на забезпечувальні дії держави).

Соціальні обов'язки людини, тобто її обов'язки перед іншими людьми, різними соціальними гру­пами, спільнотами, перед своїм народом (нацією) та іншими народами (націями), зрештою, перед усім людством теж повинні забезпечуватися дер­жавою, передусім шляхом встановлення певних юридичних норм. Такі закріплені у державно-обов'язкових (юридичних) правилах поведінки ' соціальні обов'язки людини відображаються по­няттям юридичного обов'язку особи.

Юридичний обов'язок особице закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведін­ки, спрямованої на здійснення відповідного соціаль­ного обов'язку.

Поділ суб'єктивних юридичних прав та юри­дичних обов'язків на види має відповідати насам­перед класифікації основних прав і обов'язків лю­дини. Тому суб'єктивні юридичні права і обов'яз­ки особи поділяються на фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

Система таких прав і обов'язків відображається поняттям правового (юридичного) статусу особи.

 

37. Правовий (юридичний) статус особи. Правовий статус особице комплекс їі суб'єк­тивних прав та юридичних обов'язків.

Правовий статус може бути загальним, спе­ціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з ос­новних (конституційних) прав і обов'язків грома­дянина. Він характеризує загальні й рівні можли­вості, вихідні позиції всіх тих людей, які є грома­дянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'яз­ків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характери­зує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої осо­би, які вона має на даний час. Цей статус характе­ризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування.

Особливості і тенденції розвитку правового ста­тусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:-збільшення обсягу (кількості) прав людини,що закріплюються в юридичних нормах;-рівність правового статусу всіх громадян, від­
сутність соціально необґрунтованих юридичних привілеїв та винятків:-збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав особи;-посилення соціальної та державної захище­ності, гарантованості правового статусу особи.

 

38. Поняття правоутворення. Генезис права. Правотворчість — це д-сть компетентних держ органів, уповноважених Д-ю громад об'єднань, труд колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм. Види правотворчості: 1)за суб'єктами — правотворчість держ органів, правотворчість громад об'єднань (які уповноважені Д-ю на встановлення правових норм), правотворчість труд колективів, право­творчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум; 2)за способом формування юрид норм —встановлення юр норм, санкціонування (схвалення і загальнообов'язкове заб-ня неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

39. Поняття і склад правоутворення. Правопорушенняце протиправне винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним. Склад (елементи) правопорушення: 1) суб'єкт правопорушення — деліктоздатна фі­з особа (людина) або деліктоздатне об'єднан­ня, які вчинили правопорушення. Деліктоздат-н.сть — це закріплена законодавством і забезпече­на Д-ю здатність суб'єкта нести юрид відповідальність за вчинене ним правопорушення; 2) об'єкт правопорушення — певні блага, на пошко­дження, знищення чи позбавлення яких спрямоване винне протиправне діяння. Об'єктами правопору­шень можуть стати всі явища, які визнаються об'єк­тами правовідносин, тобто різноманітні матер та нематер цінності (особисті або соц); 3) об'єктивна сторона — протиправне діяння; йо­го шкідливий або небезпечний результат; не­обхідний причинний зв'язок між ними. Протиправність діяння полягає в його держ, юридичній забороненості, у невідповідності вчинку юрид приписам. Таке діяння може бути ви­ражене як у активних (якщо суб'єкт недотримується забороняючих норм), так і в пасивних діях (якщо суб'єкт не виконує зобов'язальні норми); 4) уб'єктивна сторона — певне психол ставлення суб'єкта до своєї протиправної по­ведінки та її наслідків. Таке ставлення відобра­жається поняттям вини.

40. Поняття та види правотворчості. Правоутворення –це відносно тривалий процес формування юрид норм, що починається з визнання Д-ю певних сус-х відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і держ захисту юрид приписів. Формування П –це складний, багатоаспектний соц прцес, обумовлений взаємодією об’єктивних умов суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм П-а. Цей процес складається з кількох етапів: На 1 етапі відбувається формування певних сус-х відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного х-ру.На 2 –який наз правозакріпленням, відбувається держ санкціонування сус-ї і держ практики, її розгорнуте законодавче закріплення. На 3 –Д-а з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно ств-є широке коло правових прписів. Цей етап наз правотворчістю.

41. Поняття, принципи і стадії правотворчості. Правотворчість — це д-сть компетентних держ органів, уповноважених Д-ю громад об'єднань, труд колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм. Стадії правотворчості: 1) підготовки проекту НПА (прийняття рішення про необхідність розроб­ки проекту; визначення проектантів; розробка про­екту; погодження проекту (із зацікавленими орга­нізаціями); доопрацювання проекту); 2) прийняття НПА (вне­сення проекту до правотворчого органу на обговорення; обговорення проекту у правотворчому ор­гані; прийняття НПА); 3) оприлюднення (опублікування) НПА. Принципи: 1) гуманізм: юрид норми мають закріплю­вати й охороняти соціальні умови, необхідні для
здійснення та захисту осн прав людини, прав народу (нації), усього людства; 2) демократизм: НП повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соц груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різно­манітні об'єднання громадян; 3) збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юрид нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; 4) науковість: юрид норми повинні відпові­дати досягнутому рівню розвитку сус-ва, ре­альним соц умовам, закономірностям су­с-го життя; 5) законність: юрид норми повинні встанов­лювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процеду­ри, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів Д-и; 6) техніко-юридична досконалість: при роз­робці та встановленні юрид норм слід засто­совувати оптимальні, рекомендовані юрид наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

 

42. Правотворчий процес. Правотворчий процес – це юридично встановлена процедура діяльності по виведенню волі домінуючої частини суспільства у закон, порядок формування і закріплення цієї волі у загальнообов язкових юридичних приписах, впорядкована система діяльності по встановленню, зміні чи скасуванню правових норм.

У правотворчому процесі необхідно виділити 2 основні стадії:

1. попереднє формування державної волі, що зовнішньо відображається у складенні нормативного акта. На цій стадії створюється модель майбутньої волі народу, формулюються пропозиції про те, як цю волю оформити.

2. офіційне виведення державної волі у норми права. На цій стадії процесу нормативного акту перетворюється в нормативний акт, що має загально-обов язковий характер.

 

44. Види зовнішніх форм (джерел) права. Розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Види зовнішніх форм (джерел) права:- правовий звичай — санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки за­гального характеру;- правовий прецедент — об'єктивоване (вира­жене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;- нормативно-правовий договір — об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загально­го характеру, яке встановлене за взаємною домовле­ністю кількох суб'єктів і забезпечується державою;- нормативно-правовий акт — письмовий до­кумент компетентного органу держави, в якому за­кріплено забезпечуване нею формально обов'язко­ве правило поведінки загального характеру.

 

43. Форми права. Оскільки юридичні норми мають стати відоми­ми тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони по­винні бути певним чином проявлені зовні, об'єкти­вовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відобра­жаються поняттям форма права.

Форма праваце спосіб внутрішньої організа­ції, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

В сучасних правових системах існують різні способи виразу юридичних норм (форми права): нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай. Основною ж формою права є нормативно-правовий акт. Види нормативно-правових актів за юридичною силою: - закони; - підзаконні акти.

Правовий звичай – це санкціоноване і забезпечуване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Правовий прецедент – це рішення державного органу (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надано значення загального правила, обов язкового при розгляді аналогічних справ.

Нормативно-правовий договір – це об єктивоване формально-обов язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю декількох суб єктів і заб-ся державою.

 

45. Поняття, ознаки і види законів. Закон — це НПА вищого представницького органу держ влади або са­мого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси біль­шості населення і має найвищу юрид силу що­до всіх інших НПА-ів. Ознаки: 1)приймаються вищим представницьким органом Д-и(парламентом – вУ-ні ВР) або безпосередньо народом(шляхом референдуму –в У-ні всеукраїнським референдумом); 2)регулюють найважливіші, соц значущі сус-ні відносини. Згідно КУ(ст92) тільки законами визнач-я права, обов’язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій У-ни, орг-я і порядок проведення виборів і референдумів, основи місцев самоврядування, судоустрій, основи цив-правової відповідальності; 3)містять первинні юрид норми, є базою поточної правотворчості; 4)мають вищу юрид силу –це означає, що НА Президента У-ни, органів і посадов осіб держ виконавчої влади і місцев самоврядування приймаються на основі законів і не можуть суперечити їм; 5)приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Види: 1)конституційні –органічно поєднані з Осн Законом НА-и, які приймаються в порядку, передбаченому розділом ХІІІ КУ, або якими вносяться зміни чи доповнення до Констит-ї; 2)звичайні –НА, які приймаються на основі і на виконання сус-них відносин у певній сфері(н-д, ЗУ «Про проф.-техн освіту»). Звич закони приймаються простою більшістю від констит складу ВРУ; 3)надзвичайні –НА тимчасового х-ру, які приймаються за надзвич обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів(н-д, для забезпечення безпеки громадян у разі катастрофи); 4)кодифікаційні –НА, затвердженні законами, в яких узагальнюються норми П, що регулюють певну групу сус-них відносин. Коди закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства(н-д, Митний кодекс У-ни); 5)тимчасові –НА, прийняті на визначений у часі термін дії(н-д, ЗУ про держ бюджет на певний рік); 6)допоміжні –НА, які затверджують, змінюють, скасовують ін НА або мають допоміжне значення лля їх застосування.

46. Поняття та види підзаконних НПА. Підзаконні НПА –це акти, які приймаються уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм. Види: НПА Президента У-ни – глава Д-и –на осн КУ і ЗУ в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов’язковими для виконання на всій території У-ни(ст106КУ);НПА КМУ –вищий орган у с-мі органів викон влади –в межах своєї компетенції видає НА у формі постанов, які є обов’язковими до викон(ст117КУ);НПА міністерств та ін центр органів викон влади. Міністри та керівники ін центральних органів викон влади в межах компетенції очолюваних ними органів у відповідній сфері у-ння видають НА у формі наказів(ст117КУ); НПА місц держ адмін-й: виконавчу владу в областях і районах, у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві держ амін. Керівники управлінь, відділів та ін структурних підрозділів місцевої держ амін видають накази(ст6ЗУ «Про місц держ адмін»); НПА органів та посадов осіб місцевого самоврядування. Згідно КУ місцеве самоврядув в У-ні здійсн через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Вони при виконанні своїх ф-іій, делегованих їм держ органами, в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими для виконання на відповідній території(ст144КУ).

 

47. Юридичні властивості нормативно-правових актів. Нормативно-правовий акт — основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поши­реність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вира­ження юридичних норм саме з точки зору загаль­нолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної орієнтації.

Такі акти:-є формально обов'язковим волевиявленнямдержави;-містять правила поведінки загального ха­рактеру;—приймаються тільки певними державними органами (або у деяких випадках, передбачених за­коном, іншими суб'єктами);-мають точно визначені зовнішні реквізити(ознаки);-публікуються у спеціальних офіційних) ви­даннях;-поширюють свою чинність на певний час, пев­ну територію, певне коло суб'єктів. За кожним з цих трьох «параметрів» чинності нормативно-пра­вові акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані за певними видами.

Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-правових актів, встановлюються зако­нодавством держави та міжнародними договорами.

48. Дія НПА в часі, просторі та на певне коло осіб. Дію НПА у часі х-ють 4 показники: 1)момент набуття актом чинності, тобто початку його дії. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі орг-ї, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати дотримуватись його; 2)напрям темпоральної дії дії НА –що визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже після набуття ним чинності(нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього(старих фактів) і тривають після набуття актом чинності; 3)момент зупинення дії НА –під ним звичайно розуміють тимчасове, неостаточне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством; 4)момент припинення дії НА - припинення чинності закону означає і остаточну втрату ним юрид сили. Дія НПА в просторі визначається територ межами його обов’язковості. Територія Д-и –це обмежений кордонами Д-и простір суші, її надра, континентальний шельф, повітряний простір над землею і водною територією, нац і територіальні води. НПА діють за принципами: 1)територіальний –це дія НА-ів у межах території Д-и; 2)екстериторіальний –це дія НА поза межами Д-и. Дія НПА за колом осіб визначається їх поширенням на певних суб’єктів П-а. Розрізняють: 1)НПА заг дії, які поширюються на всіх осіб, що перебувають на території Д-и, тобто громадян У-ни, осіб без громадянства, держ і недерж орг-ї, установи; 2)НПА спец дії, які поширюються на певне коло спеціальних суб’єктів(н-д, ЗУ «Про статус народ депутата У-ни»)

49. Поняття, осн риси і елементи с-ми права.С-ма П-а –це сукуп чинних норм П-а, якій властиві як єдність та узгодженість, так і диференціація(поділ) на відносно самостійні структурні утворення. Осн риси: Узгодженість с-ми П –це обумовлена наявність субординаційних і координаційних зв’язків між нормами, інститутами, галузями п та відсутність суперечностей всередині цієї с-ми; Єдність –обумовлюється тим, що все П-о як самостійне явище ґрунтується на єдиних загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, які є своєрідним каркасом П-а. Об’єктивність –тобто с-ма П-а це не результат свавільного розсуду законодавця, а своєрідний юрид вираз с-ми сус-х відносин відповідного людського соціуму. Д-а лише надає фрми тій чи іншій с-мі П-а, її галузям, інститутам, які склалися об’єктивно. Елементи: 1)Інститут П –це уособлена група юрид норм, які регулюють сус-ні відносини конкретного виду; 2) Галузь П – уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних сус-них відносин; 3) Підгалузь П –певна сукупність(об’єднання)правових інститутів, що об’єктивно складається в межах 1-ї галузі П-а; 4)Правова норма –первинний, окремо взятий найменший структурний елемент П-а, правило поведінки, що визнане і охороняється Д-ю.

50. Поняття галузі праа, поняття інституту права. Їх види, критерії(підстави) розподілу правових норм по галузях права Інститут П –це уособлена група юрид норм, які регулюють сус-ні відносини конкретного виду. Інст П –це 1 після норми П правова спільність(н-д, ін-т приватної власності вцивіл П-і, ін-т відповідальності посадових осіб в амін П-і). Правові інститути можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, виходячи з галузевої належності, вони поділ на інститути констит, цив, Кримі, амін, процесуального та ін галузей П. Внутрішньогалузевий інститут склад із норм 1-ї галузі П-а, аміжгалузевий –із норм 2-х і більше галузей П. Міжгалуз правові інститути – це сукупність норм П різних галузей П, яка спрямована на регулювання однакових сус-их відносин. Н-д, інститут власності склад із норм конституц, цивільн, кримінал та ін галузей П, інститут відшкодування шкоди –норми цив і труд П. Галузь П – уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних сус-них відносин. Галузь П, найбільш структурний підрозділ і центр ланка П, найповніше виражає «групові» особливості правового регулювання. Такі види: 1)фундаментальні(профілюючі), до яких традиційно належать конст, цив, амін, крим, цив-процесуальне, крим-процесуальне П; 2)спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані, пристосовані до особливих сфер життя сус-ва(труд, земельне, сімейне); 3)комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих(фундаментальних) та спец галузей, н-д п-цьке(господарське), торгове, морське. Критерії (підстави) розподілу норм за галузями: 1) предмет правового регулювання (сукуп сус-х відносин, які врегульовані правом); 2) метод правового регулювання (специфічний спосіб владного впливу Д-и на сус-ні відно­сини, здійснюваний за допомогою правових норм та ін юрид засобів).

53. Поняття і способи систематизації законодавства. — це д-ть щодо зведення НПА (або їх елементів) у цілісний комплекс. Систематизація законодавства здійснюється 2-а осн способами: 1. Шляхом інкорпораці — це спосіб систематизації зако­нодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи НПА в од­ному збірнику. Види інкорпорації: 1)за юридичним значенням — офіційна (підго­товка і видання правотворчими органами або упов­новаженими, за їх рішенням, орг-ціями збірни­ків чинних НПА: н-д, Зібрання законодавства У-ни) і неофіційна (під­готовка і видання збірників НПА неправотворчими органами або будь-якими іншими орг-ціями чи особами);2) за обсягом — загальна (генеральна), галузе­ва, міжгалузева, спеціальна (за окремими інсти­тутами однієї галузі законодавства); 3)за критерієм об'єднання НПА— предметна, хронологічна, суб'єк­тивна (залежно від органу, яким видано інкорпо­ровані акти). 2. Кодифікація законодавства — це спосіб його сис­тематизації, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання групи юрид норм та об'єднанні їх у єдиному НПА-і. Види кодифікації: за обсягом — галузева, міжгалузева, спеці­альна; за формою вираження — основи (основні за­сади) законодавства, кодекс, статут, закон, положення.

51, Правова с-ма: поняття і різновиди. Правова (юридична) с-ма — це с-ма всіх юридичних явищ, які існують у певній Д-і або у групі однотипних держав. Розподіляють на такі різновиди: 1)нормативно-актна системи (її історично усталена назва — «романо-германська», або «євро­пейсько-континентальна»), Всередині цієї правової системи виділяють підс-ми: «романську» (до якої належить зако­нодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, значною мірою України, Росії, Білорусі) та «германську» (законодавство ФРН, Австрії, Швейцарії та ін.). Певним різновидом зазначеної правової системи вважають також право скандинавських країн, особ­ливістю якого є гармонізація та уніфікація НПА, що діють у них. Правова с-ма, що розглядається, домінує і в ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мек­сика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції США; 2) судово-прецедентна системи (її традиційна назва — «англосаксонська», або система «загаль­ного П»), всередині цієї системи розрізняють групу англійського П (Англія, Північна Ірландія, Кана­да, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька де­сятків країн — членів Британської Співдружності Націй) і право США. Особливість:у відносно більшій поширеності НПА (зокрема, кодексів, яких не знає англійське П,— цивільного, цивільно-про­цесуального, кримінального, кримінально-процесу­ального та ін.);в його федеративній струк­турі; у дещо меншій зв'язаності вищих судових органів навіть власними прецедентами; 3) ідеологічно-релігійна с-ма( Найбільше поширення зберігає у тих країнах, де більша чи значна частина населення сповідує іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх із них Д-а офіційно визнає мусульманське П) ); 4) традиційно-общинна с-ма.

52. Поняття і структура с-ми з-ства. С-ма з-ства — це с-ма всіх упо­рядкованих певним чином НПА даної Д-и. Структура с-ми з-ства — це зумовле­на сис-ю П, інтересами Д-и та потре­бами практики правового регулювання внутрішня організація впорядкованих НПА (та інших письмових НП джерел), яка виражається в їх єдності й погодже­ності, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства. С-ра с-ми з-ства має два ос­новних різновиди: галузева (розподіл НПА за предметом правового регулювання); субординаційна або ієрархічна, (розподіл НПА за певними групами залеж­но від юридї сили (закони, укази та ін.). Крім того, у федеративних Д-ах система законодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законодавство республік, шта­тів) та законодавство федеральне (союзне законо­давство). Отже, в таких випадках утворюється ще й федеративна структура законодавства (н-д, у РФ).

 

54. Соціальні та правові норми. Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Ознаки соціальних норм: 1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені; 2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спря -мовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини; 3. Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки; 4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, сусп впливом, держ примусом).

Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними. Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.

Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний ха­рактер, встановлюється або санкціонується дер­жавою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки загального характеру правової норми.Правова норма: а) регулює групу кількісно невизначених су­спільних відносин; б) адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів; в) діє в часі безперервно; г) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань; д) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.

Структура (або внутрішня форма) правової нор­ми — це об'єктивно зумовлена потребами право­вого регулювання її внутрішня організація, яка ви­ражається в поділі норми на складові елементи та у певних зв'язках між ними.

58. Поняття, елементи правової культури особи.Правова культура — це така властивість осо­би, яка х-ся загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх здійснювати, а також активною пра­вомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях. Правове виховання — це цілеспрямована д-сть держ органів, громад об'єднань і труд колективів, а також інших суб'єктів щодо формування у громадян і службових осіб ви­сокої правової культури. Засоби правового виховання: правове навчан­ня (зокрема юридичний всеобуч); правова пропа­ганда; юрид практика державних органів та інших організацій; правомірна поведінка грома­дян, їх особиста участь у здійсненні та охороні юрид норм; самовиховання. Юридичний всеобуч — це єдина загальнодер­жавна с-ма вивчення законодавства, яка охоплює всі верстви населення і всіх державних службовців. Крім загально-соціальних гарантій законності, існують також гарантії спеціально-соціальні, зок­рема юридичні.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 448; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.252.87 (0.061 с.)