Сутність поняття “феодалізм”.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Сутність поняття “феодалізм”.



Сутність поняття “феодалізм”.

Феодалізм – політична і економічна система в середньовічній європі, коли володіння землею зумовлювалось особистою відданістю, несенням військової і трудової повинності. Термін «феодалізм» став широко вживатися в історичній науці з початку XVIII в. Відбувся він від латинського слова feodum — феод, яким у середні століття в багатьох країнах Західної Європи позначалося умовне, спадкоємне земельне тримання, одержуване васалом від сеньйора за виконання якої-небудь (звичайно військової) служби.

Частина дослідників головними ознаками феодалізму вважає: політичну роздробленість, ієрархічну систему влади, васалітет, корпоративність. Інші - розглядають феодалізм комплексно і, крім зазначених, звертають увагу і на такі ознаки, як велике землеволодіння і селянсько-сеньйоріальні відносини. У цілому вирішальний значення приділяється політичну і юридичну структуру, ментальності феодального суспільства.

У марксистській історіографії феодалізм розглядається, як один із антагоністичних суспільно-економічні формацій, яка слідує за рабовласницьким строєм і передує капіталізму. До основних ознаках зараховують такі: панування натурального господарства, поєднання великого феодального землеволодіння і дрібного (надільного) селянського землекористування; особисту залежність селян від феодала - звідси позаекономічний примус; вкрай низьке і рутинне стан техніки.

Типологія розвитку феодалізму

Прийнято вважати, що класичним варіантом є західноєвропейський феодалізм, що формувався в результаті взаємодії двох процесів - розпаду античного суспільства і розкладання первісно-общинного ладу в оточуючих Римську імперію племен (германців, кельтів, словян та ін.)

Початком феодалізму в Західній Європі прийнято вважати падіння рабовласницької Західної Римській імперії (V ст.), А закінченням - Англійську буржуазну революцію (1642-1649

Розвиток середньовічного суспільства супроводжувалося значними зрушеннями в економіці, соціальному і політичному ладі. З урахуванням сукупності змін виділяють три періоди:

- раннє Середньовіччя - час формування феодального способу виробництва (V - X ст.);

- класичне Середньовіччя - період розвинутого феодалізму (XI - XV ст.);

- пізніше Середньовіччя - період розкладу феодалізму та зародження капіталістичного способу виробництва (кінець XV - середина XVII вв.).

Зміст терміну “середні віки” та його зміни протягом ХV – XX ст.

Середні віки – умовний період між античністю та новим і новітнім часом і характери­зується розвитком феодальних держав.

Термін «середньовіччя» виник в Італії у XIV—XVI ст. у колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Древньої Греції і Древнього Риму, намагалися відродити її.

З розвитком історичної науки значення його змінювалося. Гуманісти епохи Відродження і просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер,Монтеск'є) називали їх «темними віками», писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю, було втрачено чимало досягнень культури, але водночас у сферу культурного розвитку було залучено нові народи, зародилися національні культури. Нині у публіцистиці цьому терміну часто надають негативного відтінку (середньовіччям називають рудименти варварства, неуцтва і невігластва)

У радянській історіографії середні віки пов'язували з періодом феодалізму в історії людства, а оскільки майже всі європейські та деякі азіатські, африканські й латиноамериканські народи пройшли через феодалізм, тобто мали своє середньовіччя, то поняттю «середні віки» у ній надавалося універсальне, всесвітньоісторичне значення. Феодальне середньовіччя вважалося в історичному розвитку людства обов'язковим етапом, окремою соціально-економічною формацією. У пострадянській історіографії ця теза переглядається, адже в середньовіччі існували не лише феодальні, а й патріархальні, рабовласницькі та капіталістичні соціальноекономічні явища. В окремих європейських країнах феодальний спосіб виробництва так і не став домінантним, а в деяких зберігся й після закінчення цієї епохи. Дехто з істориків вважає, що термін «середні віки» позбавлений конкретного змісту і є лише даниною традиції.

Початок середніх віків – зіткнення варварського світу з римлянами та час загибелі Західної Римської імперії (476 р.) Закінчення - Англійську революцію серед. XVII ст.

Основні риси феодалізму в Західній Європі до кінця ХІ ст.

Твердження феодального ладу в країнах Західної Європи в IX-XI вв.

В IX-XI вв. у більшості держав Західної Європи завершується процес формування: феодальних відносин. В одних країнах, наприклад в Італії й Франції, феодальний лад в основних рисах зложився вже в X в.; в інших, таких, як Німеччина й Англія, цей процес завершився в основному тільки до кінця XI в. Ще повільніше йшла феодалізація в Скандинавських країнах. Але до кінця XI в. феодальні виробничі відносини панували в більшості країн Західної Європи й у Візантії. При всій своєрідності розвитку окремих країн у них чітко виступають загальні риси, характерні для сложившегося феодального способу виробництва. Панує феодальна земельна власність у вигляді вотчини (маєтку) у комбінації із дрібним індивідуальним селянським господарством. Основна маса селян перебуває вже в тієї або іншій формі залежності від феодального землевласника й зазнає важкої експлуатації з його боку. Ця експлуатація виражається у феодальній ренті й здійснюється за допомогою різних засобів позаекономічного примусу. Раніше вільна сільська громада перетворюється до цього часу в залежну або кріпосну громаду, а традиційні форми общинного землекористування застосовуються феодалами для гноблення селянства.

Для сільського господарства цього часу характерна низька рутинна техніка й повільний її розвиток, обумовлене тим, що виробництво базується на крейдою, карликовім селянськім господарстві. На ранньому етапі розвитку феодалізму панує натуральне господарство; обмін був незначний, торговельні зв'язки не розвинені; ремесло ще тільки починало відділятися від сільського господарства; переважає відробіткова рента й пов'язана з нею панщинна система господарства, подібна з тієї, умови переваги якої охарактеризував В. І. Ленін у роботі «Розвиток капіталізму в Росії» стосовно до Росії XVIII-XIX вв.

Дрібне селянське господарство, хоча й зазнало експлуатації з боку феодала, було, однак, більш продуктивним, чому велике рабовласницьке господарство або праця хлібороба при первіснообщинному ладі. Характерною рисою соціально-політичних відносин, сложившихся в Європі до середини XI в., був нерозривний зв'язок між феодальною власністю на землю й політичною владою феодала. Велика вотчина являла собою не тільки господарську одиницю, але і як би маленька незалежна держава — сеньйорію. Стосовно населення своїх володінь феодали був не тільки землевласником, але й государем — сеньйором, у руках якого перебував суд, адміністрація, військові й політичні сили. Така організація суспільства обумовила панування в Європі в X-XI вв. ( у деяких країнах і пізніше) політичної роздробленості.

Альбігойські війни.

Альбіго́йські ві́йни — спровоковані католицькою церквою війни північнофранцузьких лицарів, а пізніше і французького короля проти альбігойців Лангедоку наприкінці XII — на початку XIII століть. Призвели до викорінення альбігойської єресі та остаточного підкорення регіону французькій короні.

Перший хрестовий похід проти єретиків був оголошений третім Латеранським собором в 1179 році. Однак цей похід зібрав мало учасників, і його сил не вистачало для проголошеної мети, тож, розграбувавши деякі райони Лангедоку, хрестоносці у 1181 році припинили війну.

У 1209-1229 стався другий альбігойський або катарський хрестовий похід, проведений північно-французькими феодалами з ініціативи папи Інокентія ІІІ. Останній використав як привід вбивство в 1208 році папського легата. В 1209 році значні сили хрестоносців на чолі з бароном Симоном де Монфором вторглися в Лангедок. Вирішальну перемогу хрестоносці отримали в битві при Мюре в 1213 році. Війна була дуже жорстокою і супроводжувалася масовою різаниною мирного населення. Південь Франції було спустошено, а місцеву знать у більшості винищено. Її місце зайняли хрестоносці — вихідці з північної Франції. Більшість захоплених земель дісталося Симону де Монфору який став графом Тулузьким.

Французький король Філіп II Август не взяв участь у поході, але його наступник Людовик VIII Лев (1223-1226) втрутився у війну в 1224 році для захоплення графства Тулузького, яке було в 1229 приєднане до королівських володінь. У результаті воєн у королівську власність перейшла частина земель на середземноморському узбережжі, король узяв під свій контроль південнофранцузькі міста.

Останній прихисток альбігойців фортеця Монсегюр була захоплена 1244 року.

 

Молдавське князівство.

Першим господарем Молдови вважається Воде Драгош, який в 1352 р очолив влахов, що переселилися сюди з Трансільванії. У 1359 переселенці повстали під проводом боярина Богдана і прогнали з м Байї угорського намісника. У 1365 воєвода Богдан I (1359-1365), який об'єднав під своєю владою більшість молдавських кнезатов і воеводатов, домігся від Угорщини визнання своєї незалежності. Господар Лацко (1365-1373) визнав васальну залежність від Польщі, прийняв католицтво і заснував в Сіреті, куди переніс з Байї столицю, католицьке єпископство.

Петро I Мушат (1374-1392), засновник династії Мушатінов, яка князювала в Молдавії до 1595 р лавірував між Угорщиною та Польщею і в 1378 зробив вибір на користь останньої. Після цього молдавські господарі 100 років залишалися васалами польській короні. Сюзеренітет Польщі давав Молдавії захист від зовнішніх ворогів і не стримував її зростання. Коли після Куликовської битви Золоту Орду відтягнула свої сили з Нижнього Подунав'я, його іколо господарь Роман (1392-1394). У 1401 при господаря Олександра Доброго (1400-1432) була заснована Молдавська автономна православна церква.Після Олександра Доброго протягом чверті століття на троні змінилося 15 господарів, його синів і онуків. Молдавія ослабла і страждала від набігів кримських татар. Якраз в цей час почалася турецька експансія в Карпато-Дністровський регіон. У 1420 османи вперше вторглися в Молдавське князівство. У 1456 Петро III Арон погодився виплачувати султану данину в 2 тис. Дукатів.

Посилення центральної влади відбулося при Стефані III Великому (1457-1504), який змістив Петра III Арона, васала Матіаша Корвіна, і визнав своїм сюзереном польського короля. Матіаш Корвін почав похід на Молдавію, але зазнав поразки при Байї, був поранений і відступив з великими втратами. Звільнившись від угорської загрози, Стефан III 1470 почав боротьбу з волоським господарем Раду Красивим, данником Порти і васалом Угорщини. Військо румелійського бейлербея Сулеймана-паші вступило на територію Молдавського князівства. Відступаючи, Стефан III застосував тактику «випаленої землі». У османському війську почався голод, а 10 січня 1475 у Васлуя Стефан зухвалої атакою під прикриттям туману перекинув турків, які не зуміли на болотистій місцевості розгорнути свої величезні сили. Переслідування відступаючих тривало три дні.Але султан домігся угоди з Казимиром IV, яке поширювалося на Молдавське князівство як васала Польщі.

Тоді Стефан III визнав угорський сюзеренітет. Навесні 1476 Мехмед II з 150-тисячною армією рушив на Молдавське князівство. Тактика «випаленої землі» виправдала себе і на це раз. У турецькому війську почався голод, спалахнула чума. Вести про наближення угорських військ змусила султана відступити. Проте ситуація була важкою. Молдавське боярство також виступало за мир з турками. Волоське боярство теж воліло угоду з Портою. У 1483 мир з Туреччиною уклала Угорщина. В 1484 р війська Баязида II захопили фортеці Кілія і Білгород-Дністровський. У Буджацькому степи, на південному сході іколоі, турки поселили орду ногайських татар, нащадків печенігів. Намагаючись врятувати становище, Стефан III знову визнав сюзеренітет Казимира IV і заручився його обіцянкою захищати Молдавське князівство. Але Польща в 1489 уклала мир з Туреччиною.

Все це змусило Стефана III платити данину Туреччині і визнати сюзеренітет Угорщини.У 1497 р столицю князівства Сучаву осадив польський король Ян Ольбрахт. Але угорці зажадали від нього припинення війни, а Стефан III посприяв татарським набігам на польську територію. Полякам довелося відступити. У 1499 Стефан III відмовився від сплати данини султану і уклав договір з Яном Ольбрахтом, приєднавшись до антиосманської угорсько-польської коаліції. А в 1501 р знову примирився з султаном Баязидом II. Так за рахунок витонченого лавірування Молдавії вдавалося зберігати власну державність.

Угорщина

У кін. 13 ст.- поч. 14 ст. У. розпалась на низку самостійних володінь. Після смерті останнього представника старої династії Арпадів Ендре (Андрій) III (1290—1301 роки) розгорілася боротьба за угорську корону. Королем було проголошено Карла І Роберта (1301—42) — представника Анжуйської династії, однак протягом двох десятиліть йому довелося утверджувати свою владу, поборюючи інших претендентів на королівський престол. Зокрема, наджупан Земплинського та Ужанського комітатів П.Петуня (Петро Петрович), очоливши в 1315 повстання проти Карла Роберта, запропонував запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів — Лева Юрійовича або його брата Андрія Юрійовича. Лише на початку 1320 років Карлу Роберту вдалося покінчити з політичною анархією в країні. За деякими дан., саме в цей час він захопив Мукачеве.

Після смерті короля Руського Юрія II Болеслава (1340) Угорщина надавала допомогу Польщі у загарбанні галицько-волинських земель. У 1340 Угорщина і Польща розпочали війну проти Литви за Галичину, яка тривала з перервами багато років. У 1349 польський король Казимир III Великий за підтримки угорських військ захопив Галичину, а згодом Холмську та Белзьку землі. У 1349 південна частина Галичини, що пізніше одержала назву Буковина, відійшла до Угорщини (з 1359 Буковина перебувала у складі князівства Молдова). У 1350 наступник Карла Роберта, угорський король Людвік І Великий (1342-82) уклав угоду зі своїм дядьком, польським королем Казимиром III Великим, згідно з якою У. «відступала свої спадкові права» на Руське королівство (Галичину) Казимирові, а після його смерті (коли у нього не буде синів) Польща разом з Галичиною, Холмською та Волзькою землями і Крем'янцем перейде до Людвіка. Після смерті в 1370 Казимира III Людвік 1 став польським королем. У 1372 він передав владу над Галичиною своєму наміснику князю шлезькому Владиславу Опольському (1372—1379, 1385—1387). У 1376-77 Людвік І вів запеклу боротьбу з волинським князем Любартом і великим князем литовським Кейстутом за Західну Волинь, внаслідок якої до У. було приєднано Холмську та Белзьку землі. Зі смертю Людвіка І особиста унія У. й Польщі розпалася. Королевою У. стала старша дочка Людвіка Марія (1382-87), а королевою Польщі — його молодша дочка Ядвіга. У 1387 Галичина була остаточно приєднана до Польської держави.

Закарпаття продовжувало перебувати під владою Угорщини. У 1393—1414 (або 1417) володарем Мукачівської домінії та наджупаном Берегівського, Земплинського та Мармароського комітатів був князь Ф.Корятович.

За правління короля Жигмонда (Сигізмунда) Люксембурга (1387—1437) в У посилюється міжусобна боротьба між окремими угрупованнями магнатів (т.зв. лігами баронів). На поч. 15 ст. на У. насувається загроза турецького завоювання (1416, 1418 — перші вторгнення турецьких військ в У). У боях проти турків уславився полководець Янош Гуняді, який, об'єднавши під своїм керівництвом угорські, румунські, польські, сербські та волоські загони, в 1456 розбив турецькі війська в битві під Бєлградом. У 1458 під тиском середнього дворянства королем У. було обрано сина Яноша — Матяша Гуняді (Корвіна; 1458-90), який зміцнив королівську владу, здійснив ряд успішних військових походів (завоював Моравію, Сілезію, Східну Австрію), вів успішну боротьбу проти Османської імперії.

Наслідки війни.

У результаті Англія позбулася всіх своїх володінь на континенті, крім Кале, який залишався у складі Англії до 1558 року. Англійська корона втратила великі території в південно-західній Франції, якими вона володіла з XII століття. Божевілля англійського короля ввергло країну в смугу анархії і міжусобиць, в якій центральними дійовими особами виступили ворогуючі родини Ланкастерів і Йорків. У звязку з розгортанням громадянської війни, Англія не мала сил і засобів для повернення втрачених, як виявилося, назавжди, територій на континенті.

Додатково до всього скарбниця була спустошена військовими витратами. Протягом війни змінювався її характер: розпочавшись із конфлікту між васалом і сеньйором, вона потім переросла у війну двох суверенних монархів, все більше набуваючи національний характер з широким залученням до конфлікту представників різних прошарків суспільства. Підвищилася роль нижчих верств населення, які вперше в результаті потужних народних повстань довели можливість успішної боротьби за свої права зі зброєю в руках. Війна мала сильний вплив на розвиток військової справи: на полях битв зросла роль піхоти, яка довела здатність ефективно протистояти лицарській кінноті, з'явилися перші постійні армії. Були винайдені нові види озброєння, з'явилися сприятливі умови для розвитку вогнепальної зброї.

Причини

Суперечності між двома країнами розпочалися ще в ХІ столітті. 1066 року Вільгельм Завойовник, розгромивши військо англо-саксів у битві при Гастінгсі, здобув корону Англії. Ставши англійським королем, він залишався васалом короля Франції, оскільки володів герцогством Нормандія. Відтоді почалося протистояння між англійськими та французськими монархами - перші боролися за звільнення від залежності, другі намагалися її зберегти. Це вилилося у ряд конфліктів, що передували Столітній війні. Крім феодальних та династичних суперечностей, важливу роль відігравали нові торговельні зв'язки. Міста Фландрії поставали як ремісничі центри, що виготовляли значну частину тканин. Сировину для фламандських цехів постачали, головно, англійські землевласники, що саме починали активно розводити овець. Коли Франція вкотре спробувала підкорити міста Фландрії, Англія, вбачаючи в цьому загрозу своїм торгово-промисловим інтересам, втрутилася і розв'язала війну. У 1333 Едуард виступив на війну з шотландським королем Давидом II, союзником Франції. В умовах, коли увага англійців була прикута до Шотландії, Філіп VI вирішив скористатися нагодою і приєднати Гасконь. Однак війна виявилася успішною для англійців, і Давид вже в липні був змушений утекти до Франції після розгрому поблизу пагорбу Галідон. 1336 року Філіп почав будувати плани з проведення висадки на Британські острови для коронації Давида II на Шотландському престолі, паралельно плануючи приєднання Гасконі. Ворожість у відносинах двох країн загострилася до краю. Восени 1337 року англійці вчинили напад в Пікардії. Їх підтримали фламандські міста та феодали, а також міста південного заходу Франції.

Жакерія — назва селянського повстання, що спалахнуло у Франціїв 1358 році й охопило 1/6 частину держави. Назва походить від зневажливого фр.Jacques bon homme — Жак-добродій, як феодали називали селян. Сучасники називали повстання «війною недворян проти дворян», назва «Жакерія» з'явилася пізніше.

Причини повстання

• Феодальні утиски селян, посилення їхньої експлуатації.

• Розорення країни Столітньою війною.

• Великі податки і повинності, які постійно зростали,

• Грошові побори на викуп рицарів, які потрапляли в полон.

• Грабежі, голод, епідемії. У 1348—1349 роках Західною Європою прокотиласячума — «чорна смерть»).

• Тяжке становище і велике бідування французького народу в умовах затяжної війни і поразок французьких феодалів.

Привід

28 травня невелика банда солдатів вчинила черговий напад на містечко Сен-Ле-д'Ессеран. Жителі дали відсіч бандитам. Вони вбили дев'ятьох з них: чотирьох рицарів і п'ятьох зброєносців. Побоюючись помсти дворян, селяни, які підняли зброю, вирішили не складати її і перейшли в наступ. Вони закликали всіх приєднатись до них для боротьби з ненависними дворянами.

Рушійні сили повстання

Селяни з Сен-Ле пішли по найближчих селах. Вони говорили, що знать нічого не робить, а тільки утискує землеробів, годується за їхній рахунок, що час покінчити з цим і знищити повинності. Багато хто закликав до помсти панам, які зневажали і ображали віланів та сервів. Терпінню селянства настав край. Спочатку кількість повстанців була невелика. Вони зібрались і виступили безладно, не маючи жодної іншої зброї, крім палиць з залізними наконечниками та ножів. Незабаром їх кількість досягла 6 тисяч. Усюди, де вони проходили, їх кількість зростала, бо кожний з людей їх звання за ними йшов. Повсталі селяни жадали помсти. Вони громили і спалювали все на своєму шляху, вбивали всіх дворян, яких зустрічали.

Географія повстання

Повстання дедалі ширшало. Розпочавшись у Бовезі, воно перекинулось на Іль-де-Франс, Пікардію, Шампань та інші області. Всюди палали замки сеньйорів, спалювались феодальні документи, в яких були записані селянські повинності.

Ватажки повстання

Відразу ж після початку повстання селяни обрали собі ватажка- яким став Гільйом Шарль, (Каль)

Причини поразки повстання

• Стихійний характер повстання, що означало відсутність: підготовки повстання; організації і дисципліни серед повсталих; єдиного керівництва; плану дій.

• Віра селян у те, що король не знає про їхні бідування.

• Довірливість селян до ворогів. Г. Каль довірливо пішов у табір противника для переговорів, де його було схоплено і страчено. У відносинах з селянами феодали не дотримувалися ні правил рицарській честі, ні християнської моралі.

• Розрізненість загонів.

• Погане озброєння повсталих.

• Місцевий характер повстання, коли селяни не хотіли надовго відриватися від свого господарства й обмежувались боротьбою проти свого пана

Наслідки повстань

Жакерія була одним з найвизначніших селянських повстань у середні віки. Вона виникла як стихійний протест гноблених селян Франції проти феодальної експлуатації. У селян не було програми дій. Усі їх прагнення зводились до того, щоб винищити всіх сеньйорів. Прагнучи поліпшити своє становище, селяни не знали, якими способами домагатися цього. Проте, феодали були налякані повстаннями і не наважувались збільшувати повинності. Повстання прискорили звільнення селян від особистої залежності.

Повстання Уота Тайлера - велике селянське повстання 1381, яке охопило практично всю Англію. Повстання відбулося з різних причин, в тому числі через політичної та економічної напруженості, особливо загострилася після епідемії бубонної чуми 1340-х років, непомірно високого зросту податків, що збиралися для ведення війни з Францією, а також неврегульованість відносин всередині міської влади Лондона. Приводом для початку повстання послужили дії королівського представника Джона Бамптон в Ессексі 30 травня 1381. Його спроба зібрати несплачений подушний оклад в місті Брентвуд призвела до запеклий опір, швидко поширився по південному сході країни. Велика частина сільських жителів, у тому числі багато місцеві ремісники та сільські посадовці, приєдналася до протесту, спалюючи судові записи і звільняючи ув'язнених місцевих в'язниць. Повстанці домагалися зниження податків, усунення системи кріпосного права, усунення з посади головних королівських чиновників і знищення судів. Натхненні проповідями радикала-священнослужителя Джона Болла і очолювані Уотом Тайлером, Кентський повстанці рушили на Лондон. У Блекхезе сталася зустріч повстанців і королівських парламентарів, які безуспішно намагалися переконати повсталих розійтися по домівках. 14-річний король Річард II сховався в Тауері, так як більша частина королівських військ перебувала на півночі Англії і не могла прийти йому на допомогу. 13 червня повстанці увійшли в Лондон і разом з приєдналися до них місцевими жителями атакували в'язниці, зруйнували Савойський палац на Темзі і Судові інни в Темпле, спалили судові записи і стратили всіх тих, хто, на їхню думку, був пов'язаний з королівським урядом . На наступний день Річард прибув на переговори з повстанцями в Майл-Енд і підкорився більшості їх вимог, у тому числі і скасування кріпосного права. Тим часом повсталі захопили Тауер і вбили лорд-канцлера і лорд-скарбника. 15 червня Річард покинув Тауер, щоб зустрітися з повстанцями в Смітфілді. Відбулася сутичка, в якій був убитий Тайлер. Лорд-мер Лондона Вільям Валворт зібрав з городян ополчення і розігнав повсталих. Річард відразу ж почав наводити в місті порядок і скасував всі свої попередні поступки заколотникам. Повстання також поширилося в Східну Англію, де був атакований Кембриджський університет і вбито безліч чиновників. Заворушення тривали до втручання Генрі ле Диспенсери, яка розбила армію повстанців у битві при Норз-Уолшем 25 або 26 червня. Хвилювання також поширилися на північ у Йорк до Беверлі і Скарборо і на захід - до Бріджуотера в Сомерсеті. Для наведення порядку Річард мобілізував близько 4000 солдатів. Більшість лідерів повстанців були захоплені в полон і страчені; до листопада були вбиті щонайменше 1500 повсталих. Повстання Уота Тайлера детально вивчалося вченими. Історики кінця XIX століття використовували для оцінки масштабів події як джерела хроніки, написані сучасниками бунту, в XX столітті дані про бунт були доповнені відомостями з протоколів судових засідань і місцевих архівів. Думка істориків про значення повстання на історію розвитку Англії неоднозначно і змінювалося з часом. Деякі оцінювали його як значущий момент в англійській історії, але сучасні вчені менш упевнені в такій оцінці. Повстання сильно вплинуло на хід Столітньої війни, так як парламент став більш стриманий у введенні додаткових податків, які йдуть на відшкодування військових витрат. Бунт широко описаний в соціалістичній літературі, наприклад Вільямом Морісом, і є одним з політичних символів лівих сил.

 

Причини хрестових походів

Хресто́ві похо́ди — військово-релігійні походи західно-європейськоголицарства і цивільних осіб до країн Близького Сходу під гаслом боротьби за визволення Гробу Господнього та Святої Землі від «невірних». В них брали участь феодали, міщани, селяни, купці, навіть діти. Протягом майже двох століть, починаючи з 1096 до 1291, європейські християни здійснювали походи до Святої Землі, де воювали за Гроб Господній. Благословляв їх на битви Папа Римський.

Причини:

1. прагнення феодалів Європи здобути нові території;

2. прагнення селян здобути свободу і землю;

3. дрібні рицарі хотіли за допомогою зброї отримати землі і гроші;

4. купці намагались встановити нові торгові зв’язки зі сходом;

5. прагнення папи римського розширити вплив і доходи католицької церкви.

Привід: папа Урбан II під час другого Клермонського собору закликав усіх католиків звільнити Святу Землю від «невірних».

Причини хрестових походів лежали в західноєвропейських політичних та економічних умовах того часу: боротьба феодалізму зі зростаючою владою королів висунула з одного боку шукають незалежних володінь феодалів, про іншого - прагнення королів позбавити країну від цього неспокійного елемента; городяни бачили в русі в далекі країни можливість розширення ринку, а також придбання пільг від своїх ленних сеньйорів, селяни поспішали участю у хрестових походах звільнитися від кріпацтва; папа і взагалі духовенство знайшли в керівної ролі, яку їм належало грати в релігійному русі, можливість здійснення своїх владних задумів. Нарешті, у Франції, розореної 48 голодними роками в короткий проміжок часу з 970 по 1040 роки, супроводжуваними морової виразкою, до вищезгаданих причин приєдналася надія населення знайти в Палестині. Іншою причиною хрестових походів була зміна положення на Сході. Вже з часів Костянтина Великого, воздвигший у Святого Гробу чудову церкву, на Заході стало звичаєм подорожувати в Палестину, до святих місць, і халіфи протегували цим подорожам, доставлявшим країні гроші і товари, дозволивши пілігримам побудувати церкви і лікарні. Але коли Палестина до кінця X століття підпала під владу радикальної династії Фатимідов, почалися жорстокі утиски християнських пілігримів, ще більш посилилися після завоювання Сирії і Палестини сельджуками в 1076 році. Тривожні звістки про ганьбитись святих місць та про погане поводження з прочанами, викликали в Західній Європі думка про воєнний похід в Азію для звільнення Святого Гробу, незабаром наведену у здійснення благодаря енергійно діяльності папи Урбана II, скликаному духовні собори а П'яченці і Клермоне (1095), на яких питання про похід проти невірних було вирішене ствердно, і тисячоголосий вигук народу, присутнього на Клермонському соборі: «Deus lo volt» («Така воля Божа») став гаслом хрестоносців. Настрій на користь руху було підготовлено у Франції красномовними розповідями про бідування християн у Святій Землі одного з пілігримів Петра Пустельника, присутнього також і на Клермонському соборі і надихнути присутніх яскравою картиною баченого на Сході гноблення християн.

 

Реформи Григорія VII

-Скасовано втручання світських правителів у призначання на церковні посади.

-Духовенству заборонено брати шлюб.

-Папа - верховний арбітр у церковних і мирських справах.

-Засуджено моральне падіння духовенства, симонію.

-У розпорядку монастирів основна увага - не фізичній праці,а читанню і переписуванню рукописів.

1075 р. - став початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів. Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний собор з підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини і Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля, котрий направив папі знамените послання. Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний собор, об`явив короля позбавленим трону і, звільнивши його вассалів від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви. Саксонські феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це затруднювало положення Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою.

У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час папа. Переживше немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і з нього зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він стояв босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на снігу під стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і папа прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в будинку поблизу замка і переговори вели його уповноважені.

 

Реконкіста в Іспанії.

У протилежній частині Європи — на Піренейському півострові — також відбувалася військова колонізація. У VII—XIII ст. увесь Піренейський півострів, окрім його північної гірської частини, був завойований арабами. Європейці називали їх маврами, за назвою місцевості Мавританія у Північній Африці, звідки ті прийшли до Іспанії.

На початку X ст. володарі Іспанії відокремилися від Арабського халіфату і заснували окрему державу — Кордовський халіфат. Мусульманська Іспанія перетворилася в найрозвиненішу частину тогочасної Європи. Звідси проникали в Європу досягнення арабської культури і науки.

Однак, поряд зі значними досягненнями, у халіфаті поєднувалися національне гноблення та ісламізація (навернення до мусульманської віри) християнського населення. Боротьба за звільнення Іспанії від маврів розпочалася майже одразу після її поневолення. Вона була названа Реконкістою (ісп. reconquista — відвоювання) і тривала приблизно вісім століть, аж до кінця XV ст. Найбільші її успіхи припали на XI—XIII ст., коли хрестоносці «звільняли» Палестину, а німецькі рицарі наступали на сході Європи. У визволенні Піренейського півострова від арабів брали участь не лише іспанці та португальці, а й рицарі з інших європейських країн. За ними, як і на сході Європи, йшли селяни, осідаючи на землях, завойованих мечами. Вони отримували особисту незалежність, а мешканці визволених міст—самоврядування. Рицарі привласнювали величезні маєтки і палаци, що раніше належали мусульманам.

На визволеній від арабів території утворилися нові християнські держави: королівства Кастилія, Арагон, Наварра, Португалія та ін. Періодом найбільш напруженої боротьби стало XII ст. Саме тоді Реконкіста перетворилась у священну війну християн проти мусульман. Для боротьби проти арабів, як і на Сході, було засновано духовно-рицарські ордени — Сант-Яго, Алькантара, Калатрава. Рицарські війська успішно наступали, примушуючи арабів відступати на південь півострова. У 40-х pp. XIII ст. під владою арабів залишилася лише невелика територія Ґранадського емірату, який проіснував до 1492 р.

 

Португалія в ХІІІ ст.

У Басконії в ІХ ст. виникло графство Наварра, яке у Х ст. стало королівством.

У 1035 р. Арагон, який був у складі королівства Наварра, теж став окремим королівством. У 1137 р. з Арагоном об'єдналась Каталонія. У кінці ХІ ст. утворилось королівство Португалія, незалежне з 1139 р., хоч і визнавало себе васалом папи.

Португалія. Назва від м. Портуш (Порту) – столиці графства. У ХІІІ ст. тут уже сформувався етнос.

Крім короля великими власниками були гранди і прелати. Тут були рицарські ордени – Авісський, Калатрава. Вільні общини селян, як і в Кастилії, мали королівські грамоти, подібні до кастільських фуерос.

Серед міст перше місце займав Ліссабон, що став столицею. Политика віротерпимості до євреїв, мусульман сприяла росту міст. Король спирався на нижче дворянство. Це дозволяло їм боротись проти магнатів. У ХІV ст. селяни були переведені на грошову ренту.

У 1212 р. об‘єднані сили Кастилії, Арагона, Португалії і Наварри завдали арабам поразки біля Лас-Навас де-Толоса (Х ст.). Потім над арабами було здобуто ще ряд перемог. У результаті у маврів на кінець ХІІІ ст. залишився лише Гранадський емірат на півдні.

Основні вигоди від реконкісти одержала феодальна знать, вона створила великі володіння. Багато земель одержала католицька церква. Виникли такі духовно-рицарські ордени: Сант-Яго, Алькантара, Калатрава, теж великі землевласники.

Відкриття Америки Колумбом.

Америка була відкрита європейцями ще задовго до Колумба. За деякими історичними даними, Америка була відкрита античними мореплавцями (фінікійцями), а так само в середині першого тисячоліття н.е. - Китайцями. Проте найбільш вірогідними є відомості про відкриття Америки вікінгами (норманами). В кінці Х століття, вікінги Б'ярні Херьюлфсон і Лейф Ерікссон виявили Хеллуланд («кам'яна земля»), Маркланд («лісова земля») і Вінланд («земля виноградників»), які нині ототожнюють з п-вом Лабрадор. Є дані, що в 15 ст. американського континенту досягали брістольські моряки і Біскайської рибалки, які назвали його о. Бразилія. Проте всі ці плавання не призвели до справжнього відкриття Америки, тобто ідентифікації Америки як континенту та встановлення відносин між нею та Європою.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.10.166 (0.025 с.)