Особливості розвитку феодалізму в Італії в Х – ХІ ст. Причини стійкої політичної роздробленості Італії в середньовіччя. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості розвитку феодалізму в Італії в Х – ХІ ст. Причини стійкої політичної роздробленості Італії в середньовіччя.



Становлення феодальних відносин в країнах Західної Європи мало свої особливості. До прикладу в Італії, Франції, Іспанії, Візантійській імперії період становлення цих економічних відносин називають романським (сформувалися на основі соціально-економічної спадщини Римської імперії та господарських досягнень германських племен);

Якщо в Італії та Франції феодалізм складався на основі синтезу римських та германських соціально-економічних інституцій, то в Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся через розпад родоплемінного ладу, обминаючи рабовласницьку формацію.

Причини феодалізації були характерні для всіх західноєвропейських держав: – в генезі феодалізму велику роль відіграв уклад, успадкований від Римської імперії (колонат, патронат, землеробське рабство, велика земельна власність); варварські завоювання привели до подальшої натуралізації і аграризації економіки; – католицька церква і світські землевласники широко практикували систему прекаріїв (селянин, щоб захистити себе вступав під патронат феодала).

В ІХ—Х ст. посилюється суспільний поділ праці, що сприяло нагромадженню виробничого досвіду та вдосконаленню продукції, яка вироблялася. У великих маєтках з’являються спеціалісти як сільськогосподарського виробництва (виноградарі, скотарі тощо), так і, що найважливіше, професіонали-ремісники. Як і селяни, вони були спочатку утримувачами землі, яку обробляли для задоволення власних потреб, проте саме їх ремісничі вироби ставали тією рентою, яку вони сплачували феодалу.

Саме розподіл праці стає основою для виникнення товарного виробництва, тобто виробництва продукції на продаж. Поступово професіонали-ремісники починають обслуговувати своїми продуктами не лише феодалів, але й місцеве селянство, що веде до утворення місцевих ринків, які спочатку були дрібними. Власне, це створює передумови для переведення ремісників на грошову ренту, адже розвиток обміну збільшує й грошові потреби феодалів.

Переведення на оброк ремісників відриває їх від землі й змушує йти в ті місця, де, перш за все, був стійкий збут їх продукції або постійні замовники. Ремісники осідали на перехрестях доріг, поблизу феодальних замків та монастирів, що врешті-решт приводить до відродження старих та появи нових міст у Західній Європі.

Виникнення міст стало результатом розподілу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства, а також комутації феодальної ренти.

Середньовічне місто виникає як осередок ремісників та торгових людей. У Західній Європі феодальні міста перш за все з’явилися в Італії та Франції: Венеція, Генуя, Марсель, Піза тощо. Міста виникали на землях короля або великих феодалів і були їм досить вигідними, адже вони приносили значні доходи у вигляді податків від ремесла та торгівлі. Одночасно власність феодала на землю, де виникає місто, означала певну досить істотну залежність від феодала.

У період розквіту феодалізму населення міст усе більше обтяжує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), який володіє міською землею та регламентує життя міщан. Це приводить у ХІІ—ХІІІ ст. до так званих комунальних революцій — від відкритих збройних виступів до викупу мешканцями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. В результаті комунальних революцій велика кількість міст завойовують самостійність, отримують самоврядування. В Італії виник ряд міст-республік: Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; Головна перемога жителів міст (міщан) полягала в тому, що вони домоглися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це ж створювало сприятливі умови для більш ефективного розвитку ремесла та торгівлі.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової та фінансово-кредитної систем. Протягом середньовіччя та періоду розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне різноманіття монетних систем привело до розповсюдження міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, але й займалися кредитними операціями та лихварством.

Кредитні операції полягали у безготівковому переказі грошей (відомий з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи банк — лава, на якій, як правило, знаходився вуличний міняйло), а їх господарів — банкірами.

Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток. Лихварський капітал в основному кредитував престижні видатки феодалів (купівля предметів розкоші) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відіграли важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.

На час розпаду імперії Каролінгів (IX ст.) Італія являла собою безліч різних по історичному типу і рівню розвитку державності самостійних і напівсамостійних держав. Тільки частина країни (колишня Лангобардское королівство) перебувало під владою франкської династії. Південна Італія належала Візантійської імперії. Внаслідок політичного союзу римських пап з Каролингами у VIII ст. утворилося особливе Папська держава з центром в Римі (проіснувало в підсумку до 1870 р.). Кілька великих областей Середньої Італії утворили самостійні герцогства, які поперемінно були під владою то Каролінтов, то римських пап. Окремі землі або стародавні італійські міста взагалі зберігали повну (наскільки це було можливо) самостійність на основі феодальних прав своїх сеньйорів. У IX в. з уламків імперії Каролінгів утворилося самостійне Італійське королівство. Існувало воно більш номінально. Із середини Х в. Північна і Середня Італія стали об'єктом завоювань і політичних домагань Німеччини, а потім і повністю увійшли в Священну Римську імперію німецької нації. Це ще більшою мірою сприяло феодального дробленню країни. Нову адміністративну організацію на більшу частину країни принесла влада Каролінгів: графства, маркграфства, які контролювали королівські посланці. Однак з IX ст. основною політичною та адміністративної фігурою стає єпископ (глава церковного округу); їм підпорядковуються в підсумку міста, округи, колишні графи і т. п. Єпископи набували від імператорів і королів імунітет і привілеї, які ставали основою їх феодально-сеньйоріальної влади. У боротьбі з цими привілеями та правами єпископів і сформувалася нова італійська державність - міста-комуни. Їх становлення припало на Х - XI ст. Найважливішою особливістю розвитку соціальних зв'язків епохи феодалізму в Італії було широкий розвиток міст і міського ладу. Це було пов'язано зі своєрідністю в тому числі й економічного укладу: раннього розвитку торгівлі, фінансового посередництва, морської торгівлі, ремесла. На базі нового економічного підйому країни в XI - XIII ст. ожили багато древні центри міського життя - Кремона, Парма, Верона, Болонья, виникли нові - Феррара, Венеція, Алессандрия та ін Міста поступово ставали політичними центрами найближчої округи, підкоряли своєму впливу феодальні володіння поза містами, окремі області і навіть герцогства. Соціальні сили, пов'язані зі специфічно міський економікою: купці, об'єднані в цехи ремісничі майстри, старий міський нобілітету - сформували в містах особливі політичні системи - комуни. Влада здійснювалася на республіканських засадах: створювалися представницькі органи з владними і судовими повноваженнями, а також виконавчі інститути, підлеглі представницьким. В організації та реалізації влади брало участь більшість імущого населення міст - це було важливою умовою соціальної стабільності міст в умовах оточували їх феодальних відносин. Однак міста не могли довго існувати ізольовано від них, поступово вони втягувалися в складну систему сеньйоріальних зв'язків. Міський патриціат стулявся із середнім і дрібним дворянством. В силу об'єктивної різниці соціальних інтересів жителів, міста Італії стали ареною гострих політичних криз, класових і партійних протиріч, іноді тривали століття.

У цих умовах комунальні інститути влади виявилися недовговічними. І майже у всіх містах-державах Італії комуни стали основою для формування в пізніше Середньовіччя синьйорою - особливої, специфічно італійської форми державності. Синьорія своєрідно поєднувала колишні комунальні інститути і установи (навіть умовну виборність правителів народними представниками) з домінуванням одноосібного правління у військовій і виконавчої сферах, з встановленням політичного режиму самої неприкритої тиранії. Династії нових синьйорів-правителів встановлювали особливого роду відносини з номінальними носіями вищої влади в Італії - римським папою, імператорами, - отримували від них визнання особливих прав, свого статусу, нові титули.

Перехід від комун до синьйора історично сприяв зміцненню централізаторських тенденцій в Італії, появі на місці розрізнених областей і міст більш великих держав монархічного типу. Влада в цих державах наближалася по типу до абсолютних монархій. Однак найбільше своєрідність державно-політичного розвитку Італії в середньовіччя та епоху Відродження висловили саме республіканські політичні інститути. Завдяки ідейній наступності багато чого в них ожило з часів класичного Риму. Кілька століть існували міські республіки в Генуї, Мілані, Феррарі, Вероні, Падуї та інших. Найбільш великими і значущими державами стали Флорентійська і Венеціанська республіки.

Такое же феодальное раздробление, какое произошло во Франции, еще раньше совершилось в Северной и Средней Италии. В Ломбардии отдельные князья оспаривали друг у друга королевскую корону, и в стране господствовала анархия, так как в распре разных претендентов участвовала и аристократия. Между итальянскими феодалами особенно возвысились маркграфы: фриульский, иврейский, тосканский и сполетский; возвысились также архиепископы и епископы городов Ломбардии, а между ними первое место занял архиепископ миланский,который имел многочисленных вассалов и был очень влиятельным духовным князем во всей Северной Италии. Среди таких обстоятельств и папам, как светским правителям Рима и его области, трудно было сохранить в неприкосновенности свои владения. Пограничные части отторгали от Папской области соседние владельцы; внутри господствовали буйные бароны, титуловавшие себя консулами и патрициями и даже по своему произволу распоряжавшееся самим св. престолом. В конце IX и в X в. настоящими светскими правителями Рима была не папы, а разные вельможи, захватывавшие власть в свои руки путем насилия. Самый титул патриция и сенатора получил у них значение сеньора, и при таких правителях папа мог оставаться только духовным лицом. Римские вельможи даже сделали в X в. папский сан как бы исключительным своим достоянием. И тогда, когда восстановлялись права папы, как светского государя, римские бароны считали себя лишь его вассалами. Нередко они прямо разбойничали и грабили паломников, стекавшихся в Рим на богомолье из всех стран Запада. Бароны не только строили себе замки в римской Кампанье, но и укрепляли свои дома в самом Риме.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 692; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.172.123 (0.012 с.)