Початок Відродження та гуманізм в Італії.

У Флоренції, Римі, Мілані, Венеції та ряді інших італійських міст з´являються гуртки освічених людей, де обговорювалися проблеми моралі і громадського життя, ідеї античної філософії та питання наукового пізнання природи. Непохитний у середні віки пріоритет богослов´я над наукою похитнувся перед вірою у безмежні можливості людського розуму. Виник інтерес до проникнення у таємниці природи, до дослідного знання й експерименту; на основі відкриттів у галузі астрономії, географії, природничих наук почала формуватися наукова картина світу, з´явилися нові уявлення про час і простір, а у свідомості людини поступово формувалася впевненість у можливості пізнання реальності, що її оточує.

Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Медичі, який, ознайомившись із вченням Платона, був у захваті від ідей релігійного екуменізму.

Засновником і душею академії з 1462 р. став філософ, поет і лікар Марсіліо Фічіно. Розквіт діяльності академії припадав на 1470—1480 pp., коли до її складу, крім Фічіно, входили поет і філософ Піко делла Мірандола, Лоренцо Медичі Прекрасний (меценат і поет), поет Анжело Поліціано, молодий Мікеланджело Буонарроті. Філософія Платонівської академії створила найважливіші ідеологічні передумови для подальшого розвитку гуманітарної культури. Вона була теоретичною основою пошуків краси й гармонії світу у творчості майстрів Високого Відродження. Поза ренесансним неоплатонізмом не можна зрозуміти виникнення системи Коперніка. До неоплатонівської традиції належать натурфілософські пантеїстичні системи XVI ст. — від Марчелло Паліндженіо Стеллато до Бруно і Кампанелли.

Загалом в історії італійського гуманізму вчені2 виділяють такі основні етапи:

1) 30—90-ті pp. XIV ст. — період раннього гуманізму;

2) перша половина XV ст. — час піднесення гуманізму як суспільно-культурного руху;

3) 60-ті pp. XV — початок XVI ст. — період ідейної диференціації (більш помітної, ніж на попередніх етапах);

4) 20—30-ті pp. XVI ст. — початок ідейної трансформації гуманізму (особливо у галузі гуманітарних знань) та спад гуманістичного руху;

5) 40—90-ті pp. XVI ст. — період, коли гуманітарні знання остаточно втрачають свою роль у розвитку гуманістичної ідеології; подальше збагачення ренесансної думки відбувається переважно у натурфілософії. В умовах феодально-католицької реакції різко звужується сфера суспільного впливу гуманістичних ідей.

Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка. Він вважав, що тільки у громадському житті у повній мірі виявляється суть людини, яка за своєю природою є «соціальною істотою».

 

Середньовічна культура в V – ХІ ст.

Загибель Західної Римської імперії (V – VІІ ст.) призвела до культурного занепаду. Але це було тимчасовим явищем. Поступово формується європейська культура — нова, яка відрізнялася від культури античної доби. Виникла вона шляхом злиття багатьох культур, створених греками, римлянами, кельтами, германцями та іншими народами. Об’єднанню культур сприяло християнство, яке само стало своєрідною культурою.

Відродженню культури сприяв імператор франків Карл Великий. Спеціальним указом він звелів відкрити при монастирях школи для дітей і кліриків, наказав розробити єдиний текст Біблії, а також спеціальний красивий шрифт для переписування. Церковні рукописні книги оформлялися у вигляді розкішних фоліантів, в обкладинках, оздоблених золотом, слоновою кісткою та коштовним камінням. Сторінки цих книг були прикрашені чудовими мініатюрами. Дбав Карл Великий також і про розвиток архітектури, особливо церковної. Його майстри побудували понад три сотні палаців, соборів і монастирів.

Світогляд середньовічної людини був релігійним: світ сприймався через релігійні образи й поняття. Так, у середньовіччі набула поширення схоластика. Схоласти сперечалися навколо питання, як треба пізнавати світ — вірою чи розумом? Погляди були різними.

П’єр Абеляр (1079–1142) вважав, що основою пізнання має бути лише розум. Якщо до віри не докладати розуму, то в працях богословів залишатимуться численні нісенітниці і суперечності. Свій життєвий шлях Абеляр описав у автобіографії «Історія моїх бідувань».

Бернар Клермонський (1090–1153) був непримиримим ворогом Абеляра. Сенс людського життя вбачав у пізнанні Бога.

Фома Аквінський (1225–1274) вважав, що якщо висновки розуму суперечать вірі, то це свідчить лише про нелогічний хід міркування.

У середні віки існували і церковні, і світські школи. У школах викладали так звані сім вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію та музику. У школах дорослі навчалися разом із дітьми. Читати вчилися за церковними книгами. Наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. почали з’являтися університети (перший у місті Болонья, Італія). Викладачі створювали об’єднання за предметами — факультети, очолювані деканами. Главу університету — ректора — обирали викладачі і студенти.

Господарське життя потребувало не тільки знання Біблії, а й прикладних знань. У ХІІІ ст. з’явилися перші дослідні знання з математики, механіки, астрології, хімії. Великий крок уперед зробила медицина; за часів хрестових походів розширилися знання з географії. У ХІІІ ст. венеціанський купець Марко Поло відвідав Китай та Центральну Азію.

Героїчний епос — загальна назва фольклорних творів різних жанрів (пісні, легенди, перекази), які оспівували стародавніх королів і героїв, їхню боротьбу за перемогу християнства. У ньому міцно переплелися історична правда і фантастика. Прикладом героїчного епосу є «Оповідь про Беовульфа», «Пісня про Роланда», «Пісня про Сіда», «Пісня про Нібелугінів».

Середньовічне лицарство зробило свій внесок в історію європейської культури. У ХІІ ст. виникли лицарські романи: легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу; роман «Трістан та Ізольда». Лицарі-поети у Франції (трубадури і трувери) оспівували жіночу красу та своє шанобливе ставлення до жінок.

У середньовіччі міста стають культурними центрами. Міська література — віршовані новели, байки — висміювала жадібність, неосвіченість духовенства, інші недоліки суспільства (прикладом є «Роман про Лиса»). Зароджується міське театральне мистецтво. Вистави розігрували жонглери — мандрівні артисти. Бідні студенти (ваганти) склали життєрадісний гімн «Гаудеамус» («Радіймо!»), який і нині виконують усі студенти світу. Найвідоміший вагант — Франсуа Війон.

У середньовічній Європі архітектура та мистецтво зазнали значного церковного впливу. До ХІ ст. панував романський стиль. Він склався на основі римських базилік — масивних приземкуватих церков, у яких ховали знатних небіжчиків. Тому цей стиль назвали романським, тобто римським. Будівля церкви мала форму хреста, товсті стіни, щілини замість вікон, напівкруглу арку, масивні колони. Стіни романської церкви розписували маляри. У середині ХІІ–ХVІ ст. набуває поширення готичний стиль. Готичні собори здаються легкими і прозорими завдяки величезним вікнам. Собори мали круті покрівлі, стрілчасті арки, високі башти з тонким шпилем, були оздоблені різьбленням по каменю і скульптурними прикрасами.

Період культурного розвитку країн Західної і Центральної Європи, перехідний від середньовічної культури до культури Нового часу, назвали Відродженням. На середньовіччя припадають два етапи періоду Відродження: Проторенесанс (ХІІІ — початок ХІV ст.); Раннє Відродження (ХІV–ХV ст.). Особливості мистецтва епохи Відродження: глибокий гуманізм, відродження культурної спадщини античності, інтерес до природи.

Каролінгське відродження.

За часів Карла Великого відбулося певне піднесення культури, назване «Каролінгським відродженням». Сам Карл мав добру, як на той час, освіту: знав грецьку і латинську мови, полюбляв читати книжки, а от писати так і не навчився. Він запрошував до себе і залучав до управління державою вчених з усієї Європи. Вони створили при дворі імператора гурток «Академія» — на взірець філософської школи грецького філософа Платона, — де у присутності Карла читали твори античних філософів і церковних богословів, складали вірші, вільно обмінювалися думками, сперечалися.

За допомогою членів «Академії» Карл заснував при центрах єпископств школи, в яких готували освічених людей для управління державою. Він видав указ про обов'язкове навчання всіх дітей вільних людей. Однак його не змогли виконати через брак достатньої кількості вчителів. Зі шкіл, заснованих Карлом при єпископствах, згодом виникли середньовічні університети. Школа, в якій готували людей до управління державою, існувала і при дворі.

Карл Великий цікавився історією. За його наказом збирались і переписувалися давні римські та грецькі рукописи. Він доручив записувати щорічно всі події, що відбувались у державі. Ці записи згодом назвали аналами (від лат. annus—рік). В імперії будувалися кам'яні палаци й собори, прокладалися нові шляхи. Карл Великий започаткував грандіозний проект будівництва каналу між Рейном і Дунаєм, що мав з'єднати Північне море з Чорним (проект за тих часів так і не було здійснено).