Особливості процесу феодалізації у Німеччині. “Золота булла” Карла ІV.

На території, заселеній саксами, тюрінгами, гессенцями, аллеманами, баварами, особливості розвитку феодалізму зумовлювались тим, що тут не було римської окупації, якщо не вважати дуже невеликого періоду на рубежі н. е., та й тільки в західній частині країни. Отже, тут не було синтезу розкладаючогося рабовласницького устрою з германськими елементами. В Німеччині зберігалась на протязі століть вільна община –марка, що свідчило про живучість пережитків первіснообщинного устрою. Зберігалось також на протязі століть вільне селянство, та кріпосне право розвинулось лише з кінця середньовіччя. Зрештою, розвиток феодалізму проходив нерівномірно. Таким чином, південна Німеччина йшла попереду за складанням великого феодального землеволодіння, тоді як в Саксонії цей процес був уповільненим.

Основою феодального устрою була феодальна власність на землю та відмінний ступінь залежності безпосередньо виробника від феодала. Велика поміщицька власність на землю поєднувалася з малим хазяйством безпосереднього виробника – селянина.

Центром феодального устрою, його основним осередком, став маєток феодала. З IX ст. розвивалось будівництво замків, в Німеччині вони перший час були дерев'яні, потім стали будуватися з каменю. Замок став осередком феодального володіння (сеньйорії), сам феодал господарював над округою з десятками сіл.

Навколо замка ліпилися селища феодально залежних селян, зобов'язаних пану панщиною, оброком, воєнною службою в ополченні; для них пан був суддею, воєнним начальником; він розпоряджався працею, майном та життям селян.

В XI ст. почався найважливіший процес в житті феодального світу – почалося відділення ремесла від сільського господарства. В результаті дещо повільного, але відчутного підйому виробничих сил (розвитку металургії та шахтарства, текстильного, гончарного, деревооброблюючого промислів, успіхів коневодства, селекції сільськогосподарських тварин, збільшенню врожайності тощо) ремісництво мало більше сировини, кращого та більш дешевого, ніж раніше.

Відбувається скачок, розриваючий рамки поміщицького, панського ремісництва; ремісництво відділяється від сільського господарства та зосереджується в центрах товарного хазяйства – в містах. Міста, що були на початку феодалізму воєнними, адміністративними або культурними центрами, набувають інших рис – вони становляться осередком виготовлення товарів для обміну – товарного виробництва.

В Німеччині міста почали рости як центри товарного виробництва з XI ст. Раніше всього піднімалися міста на водних артеріях країни – на Рейні, Дунаї, Одері.

Політичний устрій Німеччини відзначався своєрідністю. Характерно було довге зберігання герцогств, що були продовженням племінних князівств. Територія німецьких герцогств була територією племені (союзу племен) і влада феодальних герцогств – результат еволюції племінних князів, що перетворилися на феодальних володарів. Цими герцогствами були – Швабія (земля древніх свевів), Баварія (земля баварів), Франконія (земля східних франків), Саксонія (земля саксів). На початку Х ст. до цих феодальних державних утворень приєдналось п'яте – Лотарингія.

Влада герцогів була великою. Вони тільки іноді підтримували королів – там, де заходи, що проводились короною співпадали з їх інтересами, або там, де корона забезпечувала їх привілеї та панування над населенням герцогства. Влада герцогів призвела до того, що королі стали возводитися на трон лише зі згоди герцогів, і німецька корона стала обраною. Лише сильним та великим королям вдавалось зламати могутність герцогів та й те лише на деякий час. Розвиток феодального устрою призвів до того, що в Німеччині значення і авторитет корони впали, і країна врешті перетворилась в комплекс багатьох князівств. Герцогів оточував натовп вассалів- середніх і малих феодалів. Поступово складалася феодальна ієрархія.

До початку X ст. процес феодалізації в Німеччині зробив помітні успіхи. Основними суспільними класами в цей час стали великі землевласники-феодали і феодально-залежне і кріпосне селянство. Повсюдно поширювалася феодальна вотчина.

Разом з тим процес феодалізації в Німеччині протікав уповільненими темпами, так як розкладання первіснообщинного ладу проходило тут без істотного впливу на нього римських соціально-економічних порядків. Продовжував зберігатися значний шар вільних общинників, не втягнутих у феодальні відносини.

Незавершеність процесу феодалізації в Німеччині знайшла своє вираження і в її політичній організації: великі магнати, особливо церковні, не мали ще апаратом позаекономічного примусу. Посада графа і вся система місцевого управління ще не феодалізіровалісь, в багатьох областях зберігалася стара, в основі своїй племінна судова і військова організація. Не склалася ще остаточно і феодальна ієрархія.

Протягом десятого століття в Німеччині в основних рисах завершується процес феодалізації суспільства, втягування у феодальну залежність переважної більшості раніше вільних общинників. Важлива роль у цьому процесі належала ранньофеодальній державі, вся внутрішня і зовнішня політика якого енергійно сприяла торжеству феодалізму.

У Х-ХІІ століттях державний лад Німеччини характеризувався низкою рис, що відрізняли його від державного ладу інших держав середньовічної Європи:

• Виборність королів, а потім імператорів;

• Владу місцевих феодалів була абсолютна, як у самостійного государя.

Становлення феодальних відносин в Німеччині відбулося пізніше, ніж у Франції та Англії, а саме - в XI ст.; Протягом двох наступних століть (XII і XIII) новий тип відносин досяг своєї зрілості.

До XI ст. в Німеччині отримала розвиток вотчина у формі грундгершафта. Грундгершафт - це панщинно-дворова система, заснована на спадковому праві на землю; при цьому вотчинник має владу над людьми, які живуть на його землі. Грундгершафт - це організація з присвоєння феодалом результатів праці селян.

Остаточне торжество феодалізму в Німеччині вело до зникнення в структурі суспільства елементів попереднього общинного ладу. Тільки в небагатьох окраїнних місцевостях (Фрісландія, Дит-марші, Тіроль, у меншій мірі - Саксонія) зберігався ще більш-менш значний шар вільних общинників.

У XI-XII ст. у Німеччині сформувалися основні класи — стани феодального суспільства. Численні війни сприяли консолідації військово-лицарського стану. Його верхівка складалася з різнорідних елементів родової і служивої аристократії. До першої належали герцоги — племінні князі, що перетворилися на великих землевласників. Посадова аристократія складалася в основному з осіб графського рангу, які зосереджували у своїх руках найважливіші світські і церковні посади в адміністративних округах (графствах). Великими землевласниками стали також фогти — королівські чиновники, які здійснювали судові функції в церковних вотчинах. У міру феодалізації Німеччини, на межі XI-XII ст., ці верхівкові прошарки поступово консолідуються, утворюючи могутній союз сепаратистських сил, уже не заінтересованих у сильній центральній владі. Відбувається їхнє злиття в стан територіальних князів. До нього ввійшли і найбільші церковні магнати — «князі церкви». Остаточно особливий стан духовних і світських князів оформляється до середини XIII ст.

Середнє і дрібне лицарство утворилося не тільки з дрібнопомісних дворян, а й із верхівки вільного селянства. За військовою реформою Генріха І (919-936 рр.) усякий вільний, здатний битися на коні, зараховувався до військового стану. До лицарів часто зараховувалися і міністеріали, які виокремилися з невільних слуг короля і феодалів, що виконували певні адміністративні функції. Утворюючи прошарки імперських службовців, вони несли разом з панами військову службу. До XII ст. багато хто з них одержує волю і землі, зливаючись із різними прошарками лицарства. У XII ст. ще зберігався поділ на «шляхетних» і «нешляхетних» лицарів, але в 1186р. було видано указ про заборону вступати в лицарі синам селян і священиків.

Феодальне дворянство і духовенство поділялося за ієрархічним принципом на своєрідні ранги, так звані щити. «Саксонське зерцало» (20-ті рр. XIII ст.) згадує сім військових «щитів» (рангів): король, духовні князі (єпископи, абати), світські князі, їхні васали тощо. До рангів були включені і «нешляхетні» вільні, які одержали назву «шеффенський стан». З них підбиралися судді в общинних судах — шеффени. Пізніше вони перетворилися на нижчу категорію «шляхетних».

Селянство в Німеччині до XIII ст. поділялося на дві категорії — вільне і невільне. Категорія юридично вільних селян згідно із «Саксонським зерцалом» складалася із селян чиншовиків і орендарів. Чиншовики — це держателі панської землі з виплатою певної грошової повинності (чиншу). Вони поділялися на дві групи: одна з них могла передавати земельне держання у спадщину і продавати його, інша була позбавлена цих прав. Орендарі не мали своєї землі й одержували землю в тимчасову обробку. Фактично чиншовики й орендарі перебували у певній залежності від феодальних землевласників.

Проте більша частина селян перебувала в залежному становищі не тільки фактично, а й юридично. Цю категорію селянства складали напіввільні літи, батраки й особисто залежні кріпаки. Різноманіття форм залежності, у тому числі перехідних, свідчить про незавершеність у цей період процесу феодалізації і закріпачення селянства. В міру розвитку феодалізму межі між різними категоріями селян стиралися.

У прикордонних областях Німеччини, на кордонах між герцогствами з X ст. розпочалося будівництво численних фортець — бургів, частина яких згодом перетворилася на міста. В XI-XII ст. з розвитком міст почав складатися особливий стан вільних людей — городян. Відносини міст з імператорською і місцевою сеньйоріальною владою відзначалися в Німеччині особливою строкатістю. Союз імператорської влади і міст тут практично не склався.

Карл IV, озабоченный более всего укреплением своей власти в Чехии и расширением личных владений, закрепил политический распад империи, издав в 1356 году «Золотую буллу». Булла признавала полный суверенитет князей в их владениях, узаконивала войны между феодалами, вновь запретила союзы городов.

Булла регламентировала избрание германского короля (императора) коллегией семи имперских курфюрстов (архиепископовМайнца, Трира и Кёльна, короля Чехии, Рейнского пфальцграфа, герцога Саксонии и маркграфа Бранденбурга) и определяла права этих курфюрстов. Ведущая роль в рейхстаге отводилась архиепископу Майнцскому. Кроме того, булла запрещала разделение территорий курфюршеств. Этим же документом подтверждалось право курфюрстов на неограниченную чеканку собственных монет.