Методи боротьби церкви з єресями. Виникнення інквізиції, її поширення в середньовічній Європі.

Починаючи з II ст., християнські авторитети, користуючись релігійними першоджерелами, звинувачували деяких богословів як єретиків і пояснювали християнське вчення зрозуміліше, намагаючись уникнути помилок і неоднозначних тлумачень. У зв'язку з цим ортодоксальності почали протиставляти єресь(гр. - "вибір", мається на увазі - помилковий).

Доктрини ранніх єретичних вчень мали під собою деяку релігійну основу і базувалися, в першу чергу, на критичному ставленні до служителів церкви - від Папи Римського до приходського священика. Єресіархи створювали ідеальний образ біблійного пастиря, протиставляючи його пастирю реальному; виступали проти індульгенцій; відкидали присягу на Біблії, окреме для кліру і мирян причастя. Західні єретики називали церкву "Вавилонською блудницею", а Папу - намісником сатани і антихристом. Вони відкидали вчення отців церкви, рішення Вселенських і помісних церковних соборів, Папські булли тощо. Фактично вони заперечували всю церковну організацію католицизму, являючи реальну загрозу для Західної церкви.

Для переважної більшості єретичних учень на ранніх і більш пізніх стадіях характерною була їхня відповідність і наближеність до євангельського вчення. Чи не най популярнішою ідеєю у єретичних колах, взятою з Євангелія, була ідея (чи принцип) "апостольської бідності". Однак тлумачилася вона єретичними проповідниками по-різному. Єретики-бюргери декларували прагнення до простої, дешевої і чистої церкви. Тут, очевидно, слід шукати коріння майбутньої Реформації. Натомість єретики селянсько-плебейського напряму, також прагнучи до апостольської бідності, пропонували більш радикальний і, на їхній погляд, соціально справедливий спосіб - усуспільнення всього майна членів церкви та загальна рівність кліру і прихожан.

Поширення єретичних учень, їх глибокий вплив на свідомість широких верств населення Європи, природно, спонукали якось маневрувати саму католицьку церкву, змушували шукати засоби самозахисту. Першим кроком у цьому напрямі був заклик до дії найрішучішим чином - повне винищення сект і єретичних організацій. На церковних соборах піддавалися анафемі вчення єретичних богословів, засуджувалися і спалювалися їхні твори і проповіді, горіли на вогнищах керівники сект і прості єретики, фізично знищувалися цілі сім'ї невірних. Ті, хто залишалися в живих, піддавалися жорстоким переслідуванням. Були навіть організовані хрестові походи у регіони масового поширення єресі - на південь Франції та в Італію.

І все ж названі механізми і заходи боротьби з єрессю не змогли її викорінити до кінця. Церква була змушена знову шукати більш дієві та ефективні засоби, одним з яких і стала інквізиція (лат. inqui-sitio - "розслідування"). У кінці XII ст. вона виникає як форма папського суду.

Як особливий суд католицької церкви інквізиція була створена у 1215 р. Папою Інокентієм IIі і відразу стала самостійною організацією з досить широкими повноваженнями, яка підпорядковувалася безпосередньо Палі. Потім настав час, коли ця підлеглість мала чисто формальний характер. Інквізиція стала самостійною грізною організацією, якої боялися всі - єретики й істинні католики, селяни та міщани, дворяни і королі, світська і духовна влада. Боялися інквізицію і самі Пали. Страх - могутня зброя, і інквізиція вміло нею користувалася.

Судова процедура в інквізиційному суді розпочиналася з попереднього слідства, сутність якого полягала в тому, що інквізитор допитував свідків у присутності секретаря і двох священиків, яким доручалося наглядати, щоб покази свідків правильно записувалися, а при нагоді вони могли їх засвідчити. Після допиту свідків їм зачитували їхні покази і переконувалися у правильності запису. Якщо злочини чи підозри у єресі певної особи були доведені на попередньому слідстві, підозрюваного арештовували і саджали у церковну в'язницю (це робилося у тому випадку, якщо в місті не було домініканського монастиря, щоб ув'язненого помістити туди). Після арешту підозрюваний відразу піддавався допиту і на нього заводилася судова справа.

На перших порах у інквізиції не було прокурора, який би займався звинуваченням підозрюваних осіб. Ця формальність судочинства виконувалася словесно інквізитором після заслуховування свідків, а зізнання звинуваченого було одночасно і звинуваченням, і відповіддю на нього. Якщо особа визнавала себе винною у одній єресі, то довести свою непричетність до іншої єресі було неможливо. Підозрюваному не дозволявся захист, тому що злочин, за який його віддано до суду, був уже доведений, а його запитували лише про те, чи відречеться він від єресі.

Якщо на відречення він погоджувався, його примирю вали з церквою, накладали на нього канонічну єпитимію разом з якимось іншим покаранням. У протилежному випадку він оголошувався впертим єретиком, і його передавали до рук світської влади з копією вироку.

Смертна кара, як і конфіскація майна, була заходом, який в принципі інквізиція не застосовувала. її справа полягала в тому, щоб повернути єретика у лоно церкви. Якщо ж він опирався цьому або його навернення до церкви було нещирим, церква втрачала до нього інтерес.

Спершу вирок був лише простим осудом за єресь і супроводжувався відлученням від церкви або оголошенням, що винний вже не є підсудним церкві. При цьому іноді додавалося, що він передається світському суду, звільняючись від впливу церкви на його подальшу долю.

З плином часу вироки стали ужорсточуватися. Нерідко зустрічаються зауваження про те, що церква вже не може більше нічого зробити, щоб залагодити гріхи винного, а тому він передається до рук світської влади з такими знаменними словами: "debita animadversione puniendum" ("нехай буде покараний по заслугах"). Лицемірне звертання, у якому інквізиція закликає світську владу пощадити "життя і тіло" того, хто відпав від церкви, зустрічається у давніх вироках.

 

Реконкіста в Іспанії.

У протилежній частині Європи — на Піренейському півострові — також відбувалася військова колонізація. У VII—XIII ст. увесь Піренейський півострів, окрім його північної гірської частини, був завойований арабами. Європейці називали їх маврами, за назвою місцевості Мавританія у Північній Африці, звідки ті прийшли до Іспанії.

На початку X ст. володарі Іспанії відокремилися від Арабського халіфату і заснували окрему державу — Кордовський халіфат. Мусульманська Іспанія перетворилася в найрозвиненішу частину тогочасної Європи. Звідси проникали в Європу досягнення арабської культури і науки.

Однак, поряд зі значними досягненнями, у халіфаті поєднувалися національне гноблення та ісламізація (навернення до мусульманської віри) християнського населення. Боротьба за звільнення Іспанії від маврів розпочалася майже одразу після її поневолення. Вона була названа Реконкістою (ісп. reconquista — відвоювання) і тривала приблизно вісім століть, аж до кінця XV ст. Найбільші її успіхи припали на XI—XIII ст., коли хрестоносці «звільняли» Палестину, а німецькі рицарі наступали на сході Європи. У визволенні Піренейського півострова від арабів брали участь не лише іспанці та португальці, а й рицарі з інших європейських країн. За ними, як і на сході Європи, йшли селяни, осідаючи на землях, завойованих мечами. Вони отримували особисту незалежність, а мешканці визволених міст—самоврядування. Рицарі привласнювали величезні маєтки і палаци, що раніше належали мусульманам.

На визволеній від арабів території утворилися нові християнські держави: королівства Кастилія, Арагон, Наварра, Португалія та ін. Періодом найбільш напруженої боротьби стало XII ст. Саме тоді Реконкіста перетворилась у священну війну християн проти мусульман. Для боротьби проти арабів, як і на Сході, було засновано духовно-рицарські ордени — Сант-Яго, Алькантара, Калатрава. Рицарські війська успішно наступали, примушуючи арабів відступати на південь півострова. У 40-х pp. XIII ст. під владою арабів залишилася лише невелика територія Ґранадського емірату, який проіснував до 1492 р.