Загострення політичної боротьби в англії на початку хііі ст. Та її відбиток у великій хартії вольностей.

У міру зміцнення внутрішніх економічних зв'язків посилювалися і централізація феодальної держави. Хоча в ній як і раніше в тій чи іншій мірі були зацікавлені феодали в цілому, особливо лицарство, а також міське стан і верхівка вільного селянства, процес централізації держави супроводжувався тривалою політичною боротьбою, яка іноді призводила до збройних конфліктів. Перший етап політичної боротьби XIII ст. падає на час правління короля Іоанна, прозваного Безземельним (1199-1216), - молодшого сина Генріха ІІ. Іоанн використовував успадкований ним від батька сильний державний апарат для натиску на всі верстви населення. Довільними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями феодальних звичаїв він порушив проти себе опозицію баронів. Дратували їх також дуже часті і надмірні вимоги субсидій і «щитових грошей» у зв'язку з невдалими війнами Іоанна у Франції, в яких барони не були зацікавлені. Їх підтримувала церква, незадоволена втручанням короля в церковні вибори і його нескінченними поборами. У ХІІІ ст. в Англії склалась сильна центральна влада, яку підтримували рицарі, міста і вільні селяни. Королі намагалися зберегти рівновагу сил, що склалася в країні.

У час правління Іоанна Безземельного (1199 - 1216 рр.), молодшого сина Генріха ІІ, відбулось порушення рівноваги. Король вів невдалу війну проти Франції. На неї витрачалось багато коштів. Англія втратила Нормандію, Анжу, Турень, частину Пуату. Це викликало невдоволення в країні. Посилилась опозиція баронів проти короля, до якої примкнули нижчі верстви феодалів і городяни Лондона, невдоволені великими податками.

А тут ще стався конфлікт короля з папою Іннокентієм ІІІ через призначення архієпископа Кентерберійського і папа відлучив короля від церкви, заборонив проводити богослужіння по всій країні. Невдала зовнішня політика Іоанна ще більше посилила загальне невдоволення. У війні 1202-1204 рр. французький король Філіп II Август захопив ряд володінь Іоанна у Франції.Поразка Іоанна і його союзників у битвах при Ларош-о-Муан і Бувіне (1214) поклало кінець його спробам повернути ці землі. Ще до цього (в 1207 р.) Іван вступив у тривалий конфлікт з папою Інокентієм III через те, що той без згоди короля призначив архієпископа Кентерберійського.

У 1212 р. папа видав буллу про позбавлення Іоанна престолу і передав права на англійську корону французькому королю Філіпу П. Побоюючись повстань своїх підданих, Іоанн у 1213 р. капітулював перед татом, визнав себе його васалом і зобов'язався щорічно виплачувати 1000 марок сріблом. Цей ганебний акт ще більше підсилив опозицію. 1215 р. барони за підтримки лицарства і городян почали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був змушений підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 р. підписати так звану Велику хартію вольностей. Влітку 1215 р. вибухнуло повстання, яке очолили барони. Іоан Безземельний змушений був піти на поступки і підписати документ з 63 статей, що одержав назву Великої хартії вольностей. Це була по-суті конституція феодальної монархії. Найбільше були відображені інтереси баронів, менше - рицарів і городян. Король обіцяв не порушувати привілеїв і не брати плати з феодалів. Був підтверджений склад Великої ради королівтва, в який входили, в основному, барони і прелати. Тільки із згоди цієї ради король міг одержати кошти.

Церква зберігала свободу виборів і право апеляції до папи. Цей документ підтверджував і привілеї баронів. У ст. 34 відмінялось право рицарів і фрігольдерів передавати свої судові претензії у королівський суд. Тепер їх судити повинен був лише сеньйор. Це посилювало баронів і послаблювало королів. Баронів же могли судити лише рівні їм пери. Значить королівський суд втрачав своє колишнє значення. Ст. 61 передбачала заколот баронів проти короля, якщо він не виконував хартію. І це було б законно, як і феодальна війна проти короля. Словом, цей документ обмежував владу короля. Прогресивне значення мали статті щодо міст і торгівлі, бо там підтверджувались дані раніше вольності і привілеї, зокрема, Лондона. Встановлювалась єдність мір, ваги, право вільного пересування по суші й морі. Хартія надавала право іноземним купцям вільно в'їжджати в Англію і торгувати тут. Англійським купцям це було невигідно, бо вони не витримували конкуренції. Вільні люди (фрігольдери) одержали захист від зловживань королівських чиновників, від надмірних штрафів. Селяни одержували недоторканість їх фрігольдів. Про вілланів говорила лише стаття 20-а, що забороняла забирати знаряддя праці по суду. Велика хартія вольностей забезпечувала інтереси великих баронів, але разом з тим мала прогресивне значення, бо виражала прагнення всього панівного класу. Крім того вона містила гарантії прав особистості, правда вони поширювались лише на вільних людей, але були записані ще в ХІІІ ст.! Іоанн Безземельний не збирався її виконувати і барони почали готуватися до війни. Але у 1216 р. Іоанн помер, а регенти при малолітньому королі Генріху ІІІ підтвердили хартію. Коли Генріх ІІІ став дорослим, виникла нова політична криза. Щоб бути незалежним від англійських баронів, він роздавав землі французам, що були у почті його дружини-француженки. Міста були незадоволені податками. Приводом для виступу баронів стало те, що король зажадав від баронів третину їх прибутків, щоб його син Генріх завоював сицилійську корону. Озброєні барони з'явились у палаці і зажадали видалення французів і проведення реорм. У 1258 р. барони зібрались в Оксфорді на з'їзд, названий "шаленим парламентом", і виробили нову конституцію "Оксфордські провізії", що стверджувала режим баронської олігархії в країні. Вся влада передавалась 15-ти баронам, без згоди яких король не міг прийняти жодного рішення. Була створена ще одна комісія з 24 чоловік, якій було доручено провести дальші політичні реформи. Пізніше ця комісія повинна була зменшитись до 12 чоловік. Почалась чистка держапарату і зміщення чиновників. В кожному графстві було виділено по 4 рицарі, які приймали скарги і проводили слідство. Тепер шерифів король мав право назначати по представленню баронів. Але останні переслідували свої інтереси і рицарі почали вимагати права контролювати шерифів. Ці вимоги були сформульовані в документі під назвою "Вестмінстерські провізії", який був представлений у 1259 р. общиною бакалаврів Англії (так називали зброєносців, які готувалися стати рицарями). Частина баронів підтримала рицарів і "Вестмінстерські провізії були прийняті". Чотири рицарі графства одержали право обирати шерифа і контролювати його. Після цього почалась громадянська війна (1263 - 1267 рр.). Рицарство і городянпи розкололись на два табори: одні - за короля, другі - за опозицію, яку очолив Симон де Монфор. Лондон прислав Симону де Монфору 15 тис. чол. ополчення. У битві при Льюісі у 1264 р. Симон де Монфор завдав поразки Генріхові ІІІ. Король та його син опинились у полоні. Граф де Монфор 15 місяців був фактично диктатором Англії. На початку 1265 р. він скликав раду королівства, на котру окрім баронів та єпископів були запрошені по два рицарі від кожного графства і по два представники від кожного з міст. Це й був перший англійський пардамент. Громадянська війна продовжувалася. На боротьбу піднялись широкі верстви селян і дрібних міських ремісників. Селяни громили помістя прихильників короля, забирали общинні угіддя у поміщиків, відмовлялися нести повинності. Розмах руху заставив баронів шукати угоди з королем. Прихильники Симона де Монфора покинули його і він загинув у битві з королівськими військами при Івшимі. Але парламент не зник. Король Едуард І (1272- 1307 рр.), потребуючи коштів і, не бажаючи опозиції, скликав його і просив дозволу на збір податків. У кінці ХІІІ ст. парламентський лад в Англії утвердився. У 1295 р. Едуард І скликав т.з. "взірцевий парламент", на який були запрошені крім васалів короля, по два рицарі від графства і по два представники від кожного міста чи порту.