Фізіологія як наука. Поняття про функції. Методи фізіологічних досліджень

Фізіологія як наука. Поняття про функції. Методи фізіологічних досліджень

Фізіологія – це наука про об’єктивні закономірності функцій у їх взаємозв’язку та у взаємодії організму з зовнішнім середовищем.

Завданням нормальної фізіології є глибоке вивчення механізмів життєдіяльності здорової людини з метою виявлення причин і характеру порушень цих механізмів при різних захворюваннях.

Функція – це діяльність, яка здійснюється клітинами, тканинами, органами, системами та організмом в цілому.

Функцію вивчають на різних рівнях:

1. Субклітинний (фізіологія мітохондрій)

2. Клітинний (фізіологія нервових клітин)

3. Органний (фізіологія серця)

4. Системному (фізіологія травлення)

Під фізіологічною системою розуміють сукупність органів, які виконують певну функцію і мають спільні механізми регуляції.

Методи дослідження:

· Спостереження – мето дослідження функцій без втручання в діяльність організму

· Експеримент – метод дослідження функцій організму та його структур з втручанням в їх діяльність. Поділяють на гострі (передбачають дослідження функцій на клітинах, органах, тканинах і в цілісному організмі тварин, які знаходяться під наркозом) та хронічні (Павлов; методики проведення на тваринах оперативних втручань, що дозволяють досліджувати функції в умовах, наближених до фізіологічних)

· Моделювання – метож дослідження функцій за допомогою програм, що описують діяльність систем організму або пристроїв, які імітують діяльність системи або мають однакові вхідні та вихідні показники. Розрізняють біологічне і математичне

Становлення і розвиток фізіології в ХІХ ст

ХІХ ст – період розквіту аналітичної фізіології, коли були зроблені визначні відкриття практично з усіх фізіологічних системам. Це відбувалося одночасно з розвитком багатьох наук і здобуттям фундаментальних знань про природу: відкриття законів збереження енергії, клітинної будови організмів, формування вчення про еволюцію організмів. Створювалися нові методичні підходи. Все це визначило виділення фізіології в самостійну науку. В університетах Росії, Англії створювалися нові фізіологічні лабораторії, створювалися фізіологічні школи.

Кінець ХІХ – початок ХХ століть це період визначних досягнень фізіології нервів і м’язів як збудливих тканин (Дюбуа-Реймон, Е.Ф.Пфлюгер, П.Г.Гейденгайн, Ю.Бернштейн, Г.Л.Гельмгольц). В Росії особливо помітні дослідження в цьому розділі виконуються Введенським, А.І.Бабухіним, Б.Ф.Вериго, В.Я.Данилевським, В.Ю.Чаговцем)

Внесок Сеченова, Павлова, Анохіна, Костюка в розвиток світової фізіології

Розвиток фізіології в 2 половині ХІХ ст нерозривнопов’язаний з діяльністю І.М.Сеченова. Іван Михайлович Сеченов (1829-1905) зробив сміливу спробу розгадати принципи роботи головного мозку. Резудльтатом його досліджень була праця «Рефлекси головного мозку». В першій частині він аналізує механізм мимовільних рухів, в другій – довільних. Приходить до висновку, що всі психічні акти розвиваються шляхом рефлексів; психічна діяльність неможлива без зовнішніх подразнень органів чуттів. В 1962 році відкрив явище гальмування в ЦНС.

На якісно новий рівень вивів теорію рефлекторної діяльності І.П.Павлов (1849-1936), створивши вчення про ВНД (поведінку), її фізіологію і патологію. За досягнення в обґрунтуванні механізму травлення Іван Павлов у 1904 р. був нагороджений Нобелівською премією. Він впровадив у практику фізіологічних доліджень метод хронічного експерименту, який дозволив вивчати цілісну, практично здорову тварину. Заснувавшколу вітчизняних фізіологів, з якої вийшли не лише фізіологи, а й фармакологи, клініцисти. Він і його школа зробили значний внесок у вивчення проблем в фізіології травлення, фізіології ЦНС.

Анохін Петро Кузьмич (1898-1974) – російський фізіолог. Фундаментальні труди по нейрофізіології, в яких пояснив механізм умовного рефлексу і внутрішнього гальмування, онтогенез нервової системи тощо. Вивчав діяльність цілісного організму на основі розробленої ним теорії функціональних систем, яка внесла вклад в розвиток системного підходу в біології та кібернетиці.

Костюк Платон Григорович (1924-2010). Напрямок наукових досліджень Костюка – нейрофізіологія, молекулярна біологія, клітинна біофізика. Створив школу дослідників в цих галузях. Вперше в світовій науці розробив методику внутрішньоклітинного діалізу нервової клітини та застосував її для дослідження мембранних і молекулярниз механізмів циєї клітини. Зробив вагомий внесок в розкриття гомеостазу іонів Са в нервових клітиназ та його порушень при гіпоксії, цукровому діабеті та фенілкетонурії.

Українська фізіологічна школа

До української фізіологічної школи належать такі вчені як:

· В. Данилевський (поклав основи електроенцефалографії; 1889 за праці з фізіології. головного мозку одержав премію Паризької АН)

· І. Сєченов (рефлекси гол. мозку), Б. Вериго (нейрофізіологія)

· В. Чаговець (електрофізіологія)

· О. Леонтович (фізіологія. вегетативної нервової системи)

· П. Костюк (застосував метод мікроелектродного відведення потенціалів для вивчення мембран нейронів спинного мозку)

· Г. Фольборт (умовні рефлекси)

· О. Макаренко (взаємовідносини між корою великих півкуль і підкоровими утворами)

· В. Василевський (нервова, особливо коркова регуляція м'язової діяльності вищих тварин і людини)

· А. Ємченко (діяльність кори великих півкуль, фізіологія. серцевої діяльности, травлення)

· П. Богач (роль різних структур головного мозку в регуляції діяльності шлунково-кишкового тракту)

· В. Скок (фізіологія. периферичної вегетативної нервової системи)

Визначним фізіологом і представником патологічної фізіології. був О. Богомолець, який створив вчення про фізіологічну систему сполучної тканини і на основі цього запропонував методу патогенетичної терапії ряду захворювань при допомозі антиретикулярної цитотоксичної сироватки.

Порівняльно-фізіологічні і онтофізіологічні дослідження розвинули М. Бєлоусов і О. Нагорний. Створюється окрема галузь — фізіологія старіння

Проблеми фізіології праці, спрямовані на знайдення засобів для підвищення теплостійкості і працездатності організму, досліджують В. Васильківський, О. Борщевський, Е. Каган, П. Каплан, М. Вітте, О. Фельдман та ін.; Ф. спорту — М. Гoркін.

Дослідження в галузі травлення й обміну речовин провадять Г. Фольборт, А. Воробйов, А. Стражеско, Я. Скляров, Т. Гурєєв, А. Ємченко, М. Спаський, Т. Свистун, П. Богач

Ендокринологічні дослідження, розпочаті раніше В. Данилевським і М. Роговичем, продовжують в Укр. Інституті експериментальної ендокринології в Харкові (Є. Приходькова, М. Каплан, Б. Альошин) та в ін. установах.

Взаємозв'язок між нервовою системою й ендокринними залозами вивчають С. Генес, В. Комісаренко та ін. Багато уваги присвячується

Фізіологія. кровообігу, дихання, процесам виділення (С. Ярослав, Є. Синельников, М. Горєв, М. Фролькіс, В. Березовський, Д. Кочерга, Н. Преображенський).

Взаємодії різних видів ЦНС

Різні регуляції рухових функщй становлять собою систему підпорядкування нижчих центрів вищим. Спинний мозок забезпечуе можливктъ pi3HOMаштних pyxiB, взаемозв'язок між скороченням м'язів-згиначів i м'язів-розгиначів, реципрокш зв'язки міжними, здшснення порівняно простих рефлексів. Ці

Можливоси реалізуються під впливом вищих piBHiв контролю рухових функцій.

Від функції заднього та середнього мозку залежать підтримання пози, перерозподіл тонусу м'язів залежно від інформації, що надходить від рецепторів вестибулярного апарата та від м'язів з метою підтримання рівноваги.

Проміжний мозок бере участь у забезпеченні рухових функцій потрібною кількістю ПОЖИВНИХ речовин, виведення метаболітів, отже, у вегетативномузабезпечення.

Передшй мозок створюе i зберігає підсвідоміi, а також свідоміi p y x o ві програми,спрямоваш на. досягнення певної мети. Враховуеться ситуащя, що виникае впорцесі виконання цих програм. Рухова кора грае особливу роль у регуляци тонких, точних p y x i в.

Мозочок взаемодіе з усіама рівнями регуляції рухових функщй, координуючи та узгоджуючи їх впливи.

Hoві pyxoві програми формуються за участю переднього мозку. Відбуваеться відбірокремих фрагментів iз наявних программ природжених форм поведшки i набутих рухових автоматизмів для наступної інтеграції в нову рухову програму.

Схематично систему керування руховими функщями можна подвига на блок ініціації pyxiв (лімбічна система з прилеглим ядром i асощативною корою), блок програмування pyxiв (базальні ганглії, мозочок, моторна кора, MOTOpHi центри стовбура головного мозку), виконавчий блок (спінальні центри, нейромоторні одиниці).

Особливістю рухової діяльності людини є здатність до стояння. Конче потрібною умовою цього є збереження рівноваги.Важливу роль при цьому відіграють антигравітаційні м'язи,скорочення яких залежить від імпульсів, що надходять від вестибуло-, пропрюрецепторів, а також від зорових рецепторів. У pa3i порушення цих мехатзмів людина втрачає здатність до підтримки рівноваги i стояння.

Ходьба є наслідком координованог діяльності скелетних м'язів тулуба i кінцівок. Координащя виробляеться у дитини поступово, починаючи з річного віку, i автоматизується у процесами змінення рухового стереотипу.

32 Загальний план будови автономної нервової системи. Вегетативні рефлекси, їх рефлекторні дуги.

Вегетативна нервова система (ВНС) – вегетативні центри, які розміщені в ЦНС, а також еферентні провідники, що беруть участь у формуванні вегеативних рефлексів.

	Симпатичний відділ		Парасимпатичний відділ		Метасимпатичний відділ

 

 

 

 

	Мають центральне представництво (центри в межах ЦНС)		Не мають центрального представництва (рефлекси замикаються без участі ЦНС)

 

Схема загального плану будови вегетативної нервової системи:

Симпатичний відділ. Парасимпатичний відділ.

Кора

Гіпоталамус

Сер. мозок

 

Задній мозок

Спинний мозок

шийний відділ

 

грудинно-поперековий відділ

 

 

куприковий

відділ

 

Ознака.	Симпатичний відділ.	Парасимпатичний відділ.
Локалізація первинних центрів – скупчення нейронів, аксони яких виходять за межі ЦНС.	Грудинно-поперековий відділ спинного мозку (C8 – L3) – нейрони ядер бокових рогів спинного мозку.	Куприковий відділ спинного мозку (бокові роги), задній мозок (парасимпатичні ядра VII, IX, X пар ЧМН), задній мозок (ядро III пари ЧМН).
Локалізація інтегративних центрів.	Стовбур мозку – сітчаста речовина. Гіпоталамус – ядра заднього відділу. Лімбічна кора.	Гіпоталамус – ядра переднього відділу.   Лімбічна кора.
Локалізація гангліїв.	Ближче до ЦНС, ніж до органів-ефекторів (пара-, або превертебральні ганглії)	Біля органів ефекторів.

 

Схема будови дуг вегетативних рефлексів (на прикладі слиновидільних):

СимпатичнийПарасимпатичний

Таким чином, особливістю будови дуг вегетативних рефлексів є наявність вегетативних гангліїв в складі еферентних провідників, тобто, ця ланка рефлекторної дуги двохнейронна. У зв’язку з особливостями розміщення гангліїв:

- в симпатичних еферентних провідниках короткі прегангліонарні волокна і довгі постгангліонарні;

- в парасимпатичних еферентних провідниках довгі прегангліонарні волокна і короткі постгангліонарні.

Вегетативні ганглії представляють собою нервові центри, що винесені на периферію (за межі ЦНС). Вони можуть виконувати ті ж функції, що і нервові центри. Вони є основою для функціонування метасимпатичної нервової системи, відділу вегетативної нервової системи, який забезпечує замикання вегетативних рефлексів без участі ЦНС, на рівні парасимпатичних, симпатичних гангліїв, а також за участю власних метасимпатичних гангліїв. Особливо великого значення такі рефлекси (метасимпатичні, місцеві, периферичні) відіграють в регуляції діяльності порожнистих м’язових органів (кишківник, серце) – саме в них особливо добре розвинуті структурні елементи метасимпатичної нервової системи.

Схема дуги периферичного рефлексу, що забезпечує регуляцію секреції кишкового соку при подразненні рецепторів стінки кишки хімусом:

На елементи рефлекторних дуг метасимпатичних рефлексів можуть здійснювати вплив симпатичний та парасимпатичний відділи ВНС, але вони можуть реалізовуватись і повністю автономно (незалежно від впливу названих відділів ВНС).

Значення периферичних рефлексів заключається в тому, що за їх допомогою ЦНС розвантажується від переробки зайвої інформації. Ті вегетативні функції, які не потребують складної координації в межах цілісного організму, регулюються за допомогою периферичних рефлексів.

33. Синапси автономної нервової системи, їх медіатори, циторецептори та блокатори передачі збудження в синапсах.

 

Синапси АНС.	Гангліонарні.	Нервово-органні.
До яких відділів АНС відносяться.	Симпатичні; Парасимпатичні.	Симпатичні.	Парасимпатичні.
Медіатор.	Ацетилхолін.	Норадреналін.	Ацетилхолін.
Циторецептори.	Н-холінорецептори	α-адренорецептори	β- адренорецептори	М-холінорецептори
Блокатори.	Бензогексоній, триметафан, гігроній.	Аміназин, фентоламін, празозін, йохімбін	Обзидан.	Атропін, платифілін.

 

 

34. Вплив симпатичної нервової системи на вісцеральні функції.

Активація симпатичної нервової системи в організмі відбувається у стані напруження, коли необхідно забезпечити мобілізацію функцій для вирішення важливої задачі (фізична робота, емоційний стрес). Симпатична нервова система забезпечує ерготропну перебудову функцій організму, а саме:

- збільшує частоту та силу серцевих скорочень;

- звужує більшість судин (такі впливи на серце і судини призводить до збільшення системного артеріального тиску – САД);

- розширює бронхи  створюються умови для оптимальної вентиляції легень;

- пригнічує секреторну та рухову активність органів травної системи (функції цієї системи в стані напруження є вторинними);

- збільшує дієздатність скелетних м’язів (через зміну обміну речовин та кровотоку в м’язах);

- стимулює виділення гормонів мозкової речовини наднирників;

- збільшує збудливість рецепторів і центрів, дієздатність клітин кори головного мозку;

- змінює обмін речовин в організмі (стимулює глікогеноліз і ліполіз  розпад глікогену та жирів  збільшення концентрації в крові глюкози та жирних кислот  субстратне забезпечення посиленого функціонування скелетних м’язів і клітин ЦНС).

 

35. Вплив парасимпатичної нервової системи на вісцеральні функції.

Парасимпатична нервова система активується після стану напруження і забезпечує трофотропну перебудову функцій організму, завдяки якій проходить відновлення пластичних та енергетичних ресурсів організму, що витратились під час стану напруження.

Вплив парасимпатичної нервової системи:

- зменшення ЧСС  перехід серця на режим економної діяльності  активний перебіг відновлювальних процесів в міокарді;

- звуження бронхів;

- активація секреторної і рухової активності органів травної системи  сприятливі умови для перетравлювання та всмоктування поживних речовин  посилення відновлювальних процесів;

- посилення секреції інсуліна  посилення утилізації глюкози клітинами  посилення відновлювальних процесів.

 

36. Роль метасимпатичної системи в регуляції вісцеральних функції.

Метасимпатичної нервової системи - це відділ АНС, який забезпечує замикання автономних рефлексів без участі ЦНС, на рівні парасимпатичних, симпатичних гангліїв, а також за участю власних метасимпатичних гангліїв. Особливо великого значення такі рефлекси (метасимпатичні, місцеві, периферичні) відіграють в регуляції діяльності порожнистих м’язових органів (кишківник, серце) – саме в них особливо добре розвинуті структурні елементи метасимпатичної нервової системи. На елементи рефлекторних дуг метасимпатичних рефлексів можуть здійснювати вплив симпатичний та парасимпатичний відділи АНС, але вони можуть реалізовуватись і повністю автономно (незалежно від впливу названих відділів АНС).

Значення периферичних рефлексів заключається в тому, що за їх допомогою ЦНС розвантажується від переробки зайвої інформації. Ті автономні функції, які не потребують складної координації в межах цілісного організму, регулюються за допомогою периферичних рефлексів.

 

37. Єдність симпатичної й парасимпатичної систем в регуляції функцій.

 

Автономна нервова система - частина нервової системи, що забезпечує діяльність внутрішніх органів, регуляцію судинного тонусу, іннервацію залоз, трофічну іннервацію скелетної мускулатури, рецепторів і самої нервової системи. Взаємодіючи з соматичною (анімальной) нервовою системою і ендокринною системою, вона забезпечує підтримання сталості гомеостазу та адаптацію в мінливих умовах зовнішнього середовища.

Активація симпатичної нервової системи в організмі відбувається у стані напруження, коли необхідно забезпечити мобілізацію функцій для вирішення важливої задачі (фізична робота, емоційний стрес). Симпатична нервова система забезпечує ерготропну перебудову функцій.

Парасимпатична нервова система активується після стану напруження і забезпечує трофотропну перебудову функцій організму, завдяки якій проходить відновлення пластичних та енергетичних ресурсів організму, що витратились під час стану напруження.

 

 

Відділи

• Периферичний відділ включає органи нюху, нюховий епітелій, що містить хеморецептори і нюховий нерв. У парних провідних нервових шляхах відсутні загальні елементи, тому можливо одностороннє ураження нюхових центрів з порушенням нюху на стороні поразки.
• Вторинний центр обробки нюхової інформації - первинні нюхові центри (переднє продірявлені речовина (лат. substantia perforata anterior), лат. area subcallosa і прозора перегородка (лат. septum pellucidum)) І додатковий орган (вомер, що сприймає феромони)
• Центральний відділ - кінцевий центр аналізу нюхової інформації - знаходиться в передньому мозку. Він складається з нюхової цибулини, пов'язаної гілками нюхового тракту з центрами, що розташовані впалеокортекс і в підкіркових ядрах.

Нюховий епітелій

Нюховий епітелій - це особлива епітеліальна тканина носової порожнини, що бере участь в сприйнятті запаху. У людини розмір цієї тканини близько 2 см в ширину і 5 см в довжину. Нюховий епітелій - це частина нюхової системи, яка є першим етапом обробки нюхової інформації. Нюховий епітелій включає три типи клітин: нюхові нейрони, клітини "підтримки" і базальні клітини.

Нюхові нейрони - це біполярні нервові клітини, що утворюють нюховий нерв (черепний нерв I). Апікальний частину нюхового нейрона має війки і покрита сірою слизом, що виробляється нюхової залозою, розташованої в lamina propria. Аксони нюхових нейронів мають контакт з дендритами мітральних клітин, що знаходяться в гломерулах (сферичні структури утворені контактами між нюховими нейронами і мітральним клітинами) нюхової цибулини. Нюхові нейрони не мають прямих контактів один з одним, тому інформація про різні запахи не перемішується. Кожен нюховий нейрон реагує на один тип хімічних речовин. Нейрони, що реагують на один і той же речовина, відправляють аксони в одну гломерул.

Подібно гліальні клітини, клітини "підтримки" живлять нюхові нейрони і є їх фізичної опорою.

Базальні клітини забезпечують диференціацію та оновлення пошкоджених нейронів. Базальна клітина може утворити при розподілі або нюховий нейрон або клітку "підтримки". Постійне поділ базальних клітин забезпечує оновлення нюхового епітелію кожні 2-4 тижні.

Нюховий епітелій може бути пошкоджений при вдиханні токсичних речовин, при механічному пошкодженні внутрішньої частини носа, при використанні спрей. Завдяки здатності до оновлення пошкодження нюхового епітелію - тимчасове явище, але при сильному пошкодженні може виникнути аносмія.

Повільний хронічний біль важко локалізувати.

 

Кірковий нюховий центр

Кірковий нюховий центр розташований на нижній поверхні скроневої та лобової часток кори великих півкуль. Нюхова зона кори знаходиться на підставі мозку, в області парагіппокампальной звивини, головним чином в uncus. Деякі автори відносять до коркової представництву нюхового центру амонію ріг і gyrus dentatus.

Спільним для всіх цих утворень головного мозку є наявність тісних взаємин з лімбічної системою (поясна звивина, гіпокамп, мигдалеподібне тіло, область перегородки).

 

Зовнішнє вухо

Складається із вушної раковини (лат. auricula) та зовнішнього слухового проходу. Вушна раковина (саме цю частину органа слуху більшість людей називають вухом) оточує зовнішній слуховий прохід. Вона складається із еластичного хряща, покритого шкірою. Деякі частини вушної мушлі, зокрема мочка, позбавлені хрящової тканини. Функція вушної мушлі полягає у тому, що вона спрямовує звук у зовнішній слуховий прохід.

Зовнішній слуховий прохід

Коротка зігнута трубка (2,5 см довжиною і 0,6 см у діаметрі), що веде до барабанної перетинки. Поблизу вушної раковини зовнішній слуховий прохід підтримується еластичним хрящем, решта його проходить у скроневій кістці. Весь канал вистелений шкірою із короким волоссям, потрібним для того, щоб затримувати різні сторонні об'єкти, наприклад пил і дрібних комах. Також у шкірі зовнішнього слухового проходу наявні сальні залози і модифіковані апокринні потові залози, які ще називають церумінозними, вони виділяють жовто-коричневу воскоподібну вушну сірку. Сірка досить липка, тому вона, як і волосся, може перешкоджати просуванню сторонніх об'єків по зовнішньому слуховому проходу, крім того вона є репелентом для комах і пригнічує ріст мікроорганізмів. Сірка складається із насичених та ненасичених довголанцюгових жирних кислот, спиртів, сквалену (приблизно 12-20% складу сірки), та холестеролу (6-9%). Разом із сіркою із зовнішнього вуха виводяться частинки рогового шару шкіри, який постійно злущується, тому вона може містити багато білків кератинів.

 

Барабанна перетинка

На межі між зовнішнім та середнім вухом розташована барабанна перетинка (лат. membrana tympani). Це тонка прозора мембрана з волокнистої сполучної тканини, із зовнішнього боку вкрита шкірою, а із внутрішнього — слизовою оболонкою. По периферії перетинки волокна сполучної тканини розташовані переважно по колу, а в центрі - радіально. Барабанна перетинка має форму сплощеного конуса, верхівка якого спрямована у порожнину середнього вуха. Вона прикріплена волокнисто-хрящовим кільцем до барабанної борозни. Барабанна перетинка коливається під впливом звукових хвиль, і передає ці коливання на слухові кісточки внутіршнього вуха.

Середнє вухо

Барабанна порожнина – це невелика заповнена повітрям і вистелена слизовою оболонкою порожнина у скроневій кістці. З одного боку вона обмежена барабанною перетинкою, а з іншого – кістковою стінкою із двома отворами: овальним та круглим вікном внутрішнього вуха. Верхня частина середнього вуха аркоподібно підіймається вгору і утворює надбарабанний закуток. На медіальній стінці середнього вуха розміщена соскоподібна печера, що дозволяє йому контактувати із соскоподібними комірками скроневої кістки. Нижня частина барабанної порожнини містить отвір слухової (фаринготимпанальної або євстахієвої) труби, що направлена вниз і сполучає порожнину середнього вуха із носоглоткою. Більшість часу слухова труба сплощена і закрита, відкривається вона тільки під час зівання або ковтання для того щоб зрівняти тиск у середньому вусі із тиском у зовнішньому середовищі. Це важливо для того, щоб барабанна перетинка могла нормально коливатись. Якщо існує різниця тисків зовні та всередні барабанної порожнини, це супроводжується відчуттям «закладених вух», яке виникає при різкій зміні висоти, наприклад під час злітання чи приземлення літака.

У порожнині середнього вуха розташовані слухові кісточки:

молоточок (лат. maleus);

коваделко (лат. incus);

Стремінце (лат. stapes).

Руків'я молоточка приєднане до барабанної перетинки, а основа стремінця до овального вікна внутрішнього вуха. Слухові кісточки підтримуються зв'язками, що відходять від стінок барабанної порожнини, між собою вони сполучені синовіальними суглобами. Основна роль слухових кісточок полягає у передачі коливань барабанної перетинки на перетинку овального вікна. Оскільки барабанна перетинка має у 22 рази більшу площу ніж перетинка овального вікна, при цьому відбувається значне підсилення коливань.

Також у барабанній порожнині розміщені два маленькі скелетні м'язи:

м'яз-натягувач барабанної перетинки, який починається від стінки слухової труби і закінчується на молоточку

стремінцевий м'яз, натягнений між задньою стінкою барабанної порожнини і стремінцем.

Якщо вухо подразнююється дуже голосним звуком, ці м'язи рефлекторно скорочуються і зменшуюють коливання овального вікна внутрішнього вуха, таким чином запобігаючи ушкодженню слухових рецепторів.

Внутрішнє вухо складається із двох основних частин:

Кістковий лабіринт – це система звивистих каналів у скроневій кістці, він заповнений перилімфою – рідиною, аналогічною за складом до спинномозкової рідини, вони можуть перетікати одна в одну через водопровід завитки;

Перетинчастий лабіринт – це сукупність мебранних мішечків та проток, що містяться всередині кісткового лабіринту. Він заповнений ендолімфою, що за хімічним складом близька до вунтрішньо клітинної рідини багатої на іони K⁺. В утворенні ендолімфи бере участь ендолімфатичний мішок, що сполучений із рештою перетинчастого лабіринту ендолімфатичою протокою.

Кортіїв (спіральний) орган розташований на поверхні базилярної мембрани, він складається із підтримуючих клітин та слухових рецепторів – волоскових клітин завитки, звреху ці клітини вкриті покривною мембраною. Волоскові клітини розташовються чотирма рядами: один ряд внутрішніх волоскових клітин і три ряди зовнішніх. До основи волоскових клітин підходять чутливі нервові закінчення завиткового нерва (гілки присінково-завтикового або 8-ої пари черепномозкових нервів). На верхівці волоскові клітини мають велику кількість довгих мікроворсинок (стереоцілії) та одну війку (кінетоціль). Всередині мікроворсинки укріплені актиновими філаментами, поблизу верхівок вони сполучені між осбою спеціальними білковими місточками. Стереоцілії та кінотоцилії виступають у ендолімфу, багату на іони калію, найдовші із них впираються у покривну мембрану.

Зовнішня оболонка

Зовнішня оболонка ока включає білкову оболонку, або склеру, і рогівку. Білкова оболонка, або склера, — найщільніша й найміцніша в усьому оці оболонка, що складається зі сполучної тканини, в якій переплелися колагенові та еластичні волокна. Ця оболонка надає очному яблукові форми, тобто виконує опорну функцію. Спереду білкова оболонка переходить у прозору рогівку.

Рогівка — це передня прозора частина ока, лінза. Через рогівку всередину ока проникають світлові промені. Вона має здатність їх заломлювати. Рогівка містить механорецептори, тому дотик до неї спричиняє безумовний рефлекс, який проявляється морганням.

Отже, зовнішня оболонка захищає око від механічних і хімічних пошкоджень, від мікроорганізмів, пропускає і заломлює промені світла.

Середня оболонка

За зовнішньою оболонкою розташована пронизана кровоносними судинами середня (судинна) оболонка. Вона складається з райдужки, циліарного тіла і власне судинної оболонки.

Райдужка розташована спереду судинної оболонки і містить пігмент меланін,який зумовлює її забарвлення — від блакитного до темно-коричневого, має вигляд диска з круглим отвором всередині — зіницею. Завдяки гладеньким м'язам зіниця здатна змінювати свій діаметр, регулюючи кількість світла, що потрапляє в око. Якщо освітлення яскраве — зіниця звужується, в темряві вона розширюється.

Діаметр змінюється і в результаті емоційних реакцій: за стану страху зіниця розширюється, а за гніву — звужується. Це відбувається рефлекторно: під час збудження симпатичного відділу автономної нервової системи (під час стресу, страху) зіниці розширюються, парасимпатичного відділу (після стресу) — звужуються. Завдяки узгодженій роботі цих відділів встановлюється потрібний діаметр зіниці. Так зіничний рефлекс регулює надходження в око світла і має захисне значення.

У середині судинної оболонки міститься циліарне тіло (війчасте тіло), що складається з війкового м'яза і зв'язок, до яких прикріплюється кришталик.

Власне судинна оболонка — це густа сітка кровоносних судин, які забезпечують безперервне живлення всього ока.

Внутрішня оболонка

Внутрішня оболонка — сітківка є світлосприймальною. Вона перетворює світлову енергію (подразнення) на нервовий імпульс і здійснює первинну обробку зорового сигналу.

Кришталик

У порожнині ока міститься ще кришталик і склисте тіло. Кришталик — частина світлозаломлювального апарата ока. Розташований між райдужною оболонкою і склистим тілом, має форму двоопуклої лінзи. Промені світла, що проходять через кришталик, заломлюється.

За норми кришталик прозорий і еластичний, розміщений у тонкій прозорий капсулі, яка переходить по краях у зв'язки, прикріплені до циліарного тіла. Кришталик може змінювати свою форму (кривизну) завдяки тому, що у циліарному тілі є гладенькі м'язи. Під час їхнього скорочення зв'язки натягуються і форма кришталика стає менш опуклою. У разі розслаблення гладеньких м'язів зв'язки також розслаблення і форма кришталика стає опуклішою.

Помутніння кришталика спричиняє захворювання катаракту. Причиною виникнення катаракти можуть бути порушення обміну речовин, травми, радіоактивне опромінення. Лікування катаракти потребує хірургічного втручання з видаленням помутнілого кришталика та заміною його на штучний. Тепер таке оперативне втручання є безболісним завдяки лазерній хірургії.

Склисте тіло

Всю порожнину ока (очне яблуко) позаду кришталика заповнює прозора желеподібна маса, як розплавлене скло, звідси й назва склисте тіло (склоподібне тіло). Кришталик і склисте тіло пропускають світлові промені всередину ока та заломлюють їх. Склисте тіло підтримує також внутрішньоочний тиск.

Передня і задня камери ока

Між рогівкою і райдужкою, а також між райдужкою і кришталиком є невеликі простори, які відповідно називають передньою і задньою камерами ока. Вони заповнені вологою, що постачає рогівку і кришталик поживними речовинами, оскільки вони не мають кровоносних судин.

Допоміжний апарат ока

Оптичні структури: рогівка, волога передньої камери ока, кришталик, волога задньої камери ока, скловидне тіло. Вони є прозорими і здійснюють як лінзи заломлення світлових променів та формування на сітківці ока зображення, яке є оберненим, дійсним, зменшеним. Чим більша кривизна лінзи, тим більша її заломлююча сила (рефракція – вимірюється у діоптріях). Кількість діоптрій є величиною, оберненою до значення головної фокусної відстані у метрах. У стані спокою око людини має рефракцію близько 60 діоптрій.

Нормальна рефракція оптичних структур – еметропія – на сітківці ока фокусується чітке зображення.

Окоруховий апарат ока здійснює фіксацію обʼєкту у полі зору, що забезпечує формування чіткого зображення на сітківці.

Потреби

1. Біологічні (вітальні) потреби. У своїх первинних біологічних формах потреба є нестачею в чомусь. Це відчуває організм. Як правило, те, чого потребують, перебуває в зовнішньому середовищі й необхідне для життєдіяльності організму. Біологічні потреби обумовлені необхідністю підтримувати сталість внутрішнього середовища організму — гомеостаз. Такі потреби виникають при відхиленні параметрів внутрішнього середовища організму від оптимального рівня й задовольняються при його досягненні.

Біологічні потреби забезпечують нормальну життєдіяльність організму. Провідними біологічними потребами є:

• харчова потреба, що характеризується зменшенням в організмі рівня поживних речовин;

• питна потреба, пов'язана з підвищенням осмотичного тиску;

• температурна потреба — у разі зміни температури тіла;

• статева потреба тощо.

Біологічні потреби (у їжі, воді, безпеці тощо) властиві і людям, і тваринам. Однак більшість потреб у тварин має інстинктивний характер. Біологічні потреби людини відрізняються від аналогічних потреб тварин. Основна відмінність полягає, насамперед, у рівні соціалізації біологічних потреб людини, які можуть істотно видозмінюватися під впливом соціокультурних факторів. Так, наприклад, соціалізація харчової потреби спричинила відмінні національні кухні світу й відповідний етикет споживання їжі. Відомо також, що в деяких випадках люди здатні придушувати в собі біологічні потреби (харчову, статеву тощо), керуючись цілями вищого порядку.

2. Соціальні та ідеальні потреби. Умовно можна виокремити дві основні школи фізіологів вищої нервової діяльності, з різними підходами до визначення природи соціальних та ідеальних потреб. Одна школа спирається на павловські уявлення про існування вродженої безумовно-рефлекторної основи поведінки, що має універсальний характер і проявляється в поведінці не лише вищих тварин, а й людини. Друга базується насамперед на ідеях П. К. Анохіна, який розглядає свідомість як сукупність мотивацій. Класик цієї школи П. В. Симонов вважає, що особистість людини визначається сукупністю та ієрархією її потреб (мотивів). Особливості емоційного реагування та темперамент, не кажучи про такі властивості нервової системи, як сенсорика, пам'ять, програмування та реалізація дій, мають другорядне значення. Хоча суб'єктивність емоцій є результатом неповторної індивідуалізації суб'єкта, неповторної історії формування її природних задатків та процесу онтогенетичного розвитку [10].

Соціальні потреби (зоосоціальні у тварин) можуть бути реалізованими тільки шляхом взаємодії з іншими особинами свог