Теорії споживання Кейнса та Фішера.

Дж. М. Кейнс, по-перше, відкрив і сформулював основний психологічний закон, зміст якого полягає в тому, що люди, як правило, схильні збільшувати своє споживання зі зростанням доходу, але не тією самою мірою, якою зростає дохід; припустив, що гранична схильність до споживання знаходиться між нулем та одиницею, тобто 0 < c’ < 1.

По-друге, він довів, що середня схильність до споживання зменшується в міру зростання доходу. Тому багаті сім’ї заощаджують більшу частку свого доходу, ніж бідні.

По-третє, Дж. М. Кейнс довів, що значний вплив на споживання має рівень доходу, а процентна ставка не має суттєвого впливу на нього в короткостроковому періоді.

Згідно з цими трьома постулатами кейнсіанської теорії модель споживання має вигляд:

C = Co + c’ * Yd, Co>0, 0 < c’ < 1.

Модель споживання Кейнса мала великий успіх. Але оскільки вона ґрунтувалась на вивченні емпіричних поточних даних домогосподарств, її висновки мали науковий характер, але тільки для короткострокового періоду.

Оскільки в економіці спостерігається постійно діюча суперечність між поточними та довгостроковими цілями, важливо зрозуміти, чим керуються в своїй поведінці люди, вирішуючи, яку частку доходу використати в поточному періоді і яку – заощадити на майбутнє. Адже чим більше доходу буде спожити сьогодні, тим менше його залишиться на завтра.

Здійснюючи вибір між сьогоденням і майбутнім, домогосподарства мусять визначити, якою мірою та частка доходу, яка не буде спожита в поточному періоді, вплине на рівень їхнього доходу у майбутньому, а останній – на рівень їх добробуту.

Модель Ірвінга Фішера пов’язана з виявленням правил поведінки домогосподарств як суб’єктів економіки з приводу прийняття рішень стосовно поточного та майбутнього споживання.

Як вже зазначалось, головним обмежувачем споживання є рівень доходу. Його називають бюджетним обмеженням. Приймаючи рішення стосовно того, від якої частки споживання в поточному доході слід відмовитись сьогодні, щоб максимізувати споживання а майбутньому, слід розглянути міжчасове бюджетне обмеження.

Припустимо, що споживач, який здійснює між часовий вибір, живе в двох часових періодах: молодість та старість. Нехай в першому періоді споживач має дохід Yd1, а обсяг споживання С1. У другому часовому періоді – відповідно Yd2 та С2.

Розглянемо насамперед вплив доходу в кожному з періодів на обмеження споживання..

У першому періоді заощадження перевищують доходи над споживанням: S = Yd1 – C1.

У другому періоді споживання С2 буде визначатись обсягом доходу другого періоду Yd2 плюс заощадження першого періоду S та плюс процент на ці заощадження S * і: С2 = Yd2 + S * (1 + і).

Але у першому періоді можна не тільки нагромаджувати, а й жити в борг, тобто позичати. За цих умов попередні рівняння мають однаковий вигляд, але S будуть мати від’ємне значення, оскільки позичка означає від’ємні заощадження.

Рівняння – вираження міжчасового бюджетного обмеження споживача має вигляд:

C1 + C2 / (1+i) = Yd1 + Yd2 / (1+i).

Зміст його полягає в тому, що споживання за два часових періоди (молодість та старість) дорівнює сумарному доходу за ці періоди.

Отже, на відміну від моделі Кейнса, модель Фішера ґрунтується на тому, що споживання залежить не тільки від поточного доходу, а і від очікуваного доходу впродовж всього свого життя. Але для тих, хто хотів би, але не може отримати позики, обсяг споживання залежить від обсягу поточного доходу.

 

Модель Ф. Модільяні та теорія поведінки споживача М. Фрідмена.

Ф. Модільяні використав модель поведінки І. Фішера для вивчення функції споживання. Як відомо, за моделлю Фішера, споживання залежить від доходу впродовж всього життя людини. Модільяні ж дослідив, яким чином коливання рівня доходу протягом життя змушують людей перерозподіляти дохід із сприятливих на несприятливі періоди. Його модель отримала назву Моделі життєвого циклу.

Чи не найпоширенішим фактором, що впливає на зміну обсягу доходу людини, є вихід на пенсію. Ця подія зумовлює зменшення доходу; до неї хочуть підготуватися, прагнучи здійснити певні заощадження, щоб не допустити до відчутного зменшення обсягу споживання.

Нехай споживач очікує, що він проживе ще t років, а працюватиме до пенсійного віку n років. Його річний дохід дорівнює Y, а багатство оцінюється в W. Через n років він очікує отримати дохід у розмірі Y * n.

Щоб споживання було стабільним, треба його рівномірно розподілити за роками життя, тобто поділити на t:

C = (W + Y * n) / t = (1 / t) * W + (n / t) * Y.

Якщо кожний суб’єкт економічних відносин буде будувати свою поведінку на таких самих засадах, то сукупна функція споживання може мати такий вигляд:

C = a * W + c’ * Y, де:

а – це гранична схильність до споживання за доходом.

Досліджуючи коливання обсягів споживання та заощаджень, Ф. Модільяні дійшов висновку про те, що при зростанні доходів заощадження зростають швидше, ніж споживання, а при зменшенні рівня доходів заощадження зменшуються ще швидше, оскільки людям важко відмовитись від уже звичного для них рівня споживання.

Модель життєвого циклу застосовувалась для дослідження поведінки людей похилого віку, які мають жити значною мірою за рахунок зроблених заощаджень. Виявилось, що поведінка людей похилого віку суперечить поведінці, висвітленій у цій моделі. Вони не витрачають своє нагромаджене багатство так швидко, як того вимагає модель життєвого циклу, яка ґрунтується на тому, що люди прагнуть до стабільного споживання впродовж всього періоду життя. Очевидно, існують і інші фактори впливу на поведінку споживачів. Це, очевидно, і мотив перестороги, і прагнення залишити спадщину тощо.

Теорія споживання М. Фрідмена, як і теорія життєвого циклу, ґрунтується на концепції поведінки споживача І. Фішера.

Всі ці теорії виходять з того, що споживання залежить не тільки від поточного доходу. Концепція Ф. Модільяні ґрунтується на припущенні, що динаміку доходу можна передбачити протягом усього життя людини. Мільтон Фрідмен для пояснення поведінки споживача запропонував гіпотезу постійного доходу.

Зміст цієї гіпотези полягає в тому, що рівень доходів господарських суб’єктів підлягає коливанням в результаті впливу на них як постійних (довгострокових), так і випадкових (одноразових або тимчасових) чинників.

Мільтон Фрідмен розглядає дві складові поточного доходу (Y): постійний дохід (Y^P) та тимчасовий (Y^V), тобто Y = Y^P + Y^V.

Постійний дохід у цій моделі – це середній дохід, а тимчасовий дохід – це випадкове відхилення доходу від його середнього рівня.

Функція споживання у моделі М. Фрідмена модифікується і має вигляд: C = a * Y ^P, де:

а – константна.

Розглядаючи динаміку доходів у довгостроковому періоді, М. Фрідмен зробив висновок, що коливання доходів з року в рік відбувається внаслідок коливань тимчасового доходу. Тобто коливання середньої схильності до споживання властиві короткостроковому періоду і є наслідком коливань тимчасового доходу.

У довгостроковому періоді коливання середньої схильності до споживання є наслідком змін постійного доходу, і тому для тривалого проміжку часу (10 років і більше) середня схильність до споживання є сталою.

 

Інвестиції та заощадження

Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу, яка в нинішній час не споживається. Вони дорівнюють різниці між доходами і поточним споживанням.

Заощадження – це процес, пов’язаний із забезпеченням в майбутньому виробничих і споживчих потреб.

Отже, заощадження – це економічний процес, пов’язаний з інвестуванням; частина доходу, що залишається невикористаною при витратах на поточні виробничі та споживчі потреби, накопичується.

Заощадження здійснюються як фірмами, так і домашніми господарствами. Фірми заощаджують для інвестування – на розширення виробництва і збільшення прибутку.

Домашні господарства заощаджують з ряду причин, серед яких: мотиви забезпечення старості та передачі спадку дітям, накопичення коштів для купівлі землі, нерухомості та дорогих предметів тривалого користування.

Заощадження та інвестування здійснюються незалежно один від одного, різними економічними суб’єктами і внаслідок різних причин.

Прибуток розподіляється на споживання та заощадження.

Y = C + S, де Y– доход; C – споживання; S – заощадження.

Дане рівняння показує, що частина доходів іде на особисте споживання С, а надлишок приймає форму заощаджень S. Разом з тим витрати суспільства можуть бути представлені, з одного боку, як попит на споживчі потреби С, а з іншого – на інвестиційні І:

Y = С + I.

У формалізованому вигляді споживання можна виразити наступною функцією:

С = С(Y).

Однак доход є основним фактором, який визначає не тільки споживання, але і заощадження:

S = S(Y).

Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що і доход. Однак споживання залежить не тільки від доходу, але і від так званої граничної схильності до споживання (МРС).

Гранична схильність до споживання виражає відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни в доході, яка його викликала. Математично це виглядає так:

Ця модель показує, що частина додаткового доходу іде на прирощування споживання.

Гранична схильність до заощадження – це відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка його викликала:

Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень з метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До складу інвестицій входять усі витрати на придбання машин і обладнання, проведення усіх будівельно-монтажних робіт і зміна запасів. Рух цінних паперів (купівля – продаж державних облігацій) до інвестицій прямого відношення не має і означає тільки передачу з рук в руки титулу власності на вже існуючі активи. Здійснення інвестицій безпосередньо пов’язане з товарним ринком, тоді як купівля – продаж облігацій – з ринком цінних паперів. При цьому інвестиції виявляють не однаковий вплив на ринок благ в короткостроковому і довгостроковому періодах. В результаті інвестування в короткостроковому періоді на ринку благ збільшується тільки попит. Обсяг пропозиції залишається незмінним, бо об’єкти, що будуються, ще не дають віддачі у вигляді продукції та послуг. У довгостроковому ж періоді під впливом інвестицій на ринку благ буде змінюватись як попит, так і пропозиція.

Джерелом інвестицій є заощадження. Процес інвестування залежить від очікуваної норми прибутку, або рентабельності, передбачених капіталовкладень. Якщо ця рентабельність, на думку інвестора, занадто мала, то вкладення не будуть здійснюватись.
Інвестор при прийнятті рішення завжди враховує альтернативні можливості капіталовкладень, і вирішальним тут буде рівень процентної ставки. Інвестор може вкласти гроші в будівництво, а може розмістити свої ресурси в банку. Якщо норма проценту буде вищою очікуваної норми прибутку, то інвестиції не будуть здійснені, і, навпаки, якщо норма проценту нижча очікуваної норми прибутку, підприємці будуть здійснювати проекти капіталовкладень.

Графічно взаємозв’язок між нормою процента, інвестиціями і заощадженнями виглядає наступним чином: крива ІІ – інвестиції; крива SS – заощадження; на осі ординат – значення норми процента r; на осі абсцис – заощадження та інвестиції.
Очевидно, що інвестиції – функція норми процента I = f(r), причому ця функція є спадною: чим вищий рівень процентної ставки, тим нижчий рівень інвестицій.

Заощадження також є функцією (але вже зростаючою) норми процента: S = S (r). Рівень проценту, рівний r0, забезпечує рівність заощаджень та інвестицій в масштабі всієї економіки, рівні r1, r2 – відхилення від цього стану.
Отже, інвестиції є функцією процентної ставки, а заощадження – функцією доходу. Цим сучасна кейнсіанська концепція підкреслює, що динаміка інвестицій і заощаджень визначається різноманітними факторами.

 

Структура процентних ставок

Дохідність будь-якого активу, що перебуває в обігу на ринку, на­самперед відображає його ризиковість та загальний стан ринку. На ефективно діючих ринках більш ризикові активи забезпечують, як правило, вищу дохідність. Якщо фінансовий ринок перебуває в стадії формування, він не завжди гарантує встановлення таких ринкових цін на активи, які відповідали б їх ризиковості. В таких випадках на ринку можуть бути в обігу активи одного рівня дохідності, але різно­го ступеня ризику.

При цьому на будь-якому фінансовому ринку є в обігу активи, які забезпечують інвесторам мінімальний дохід і при цьому вважають­ся безризиковими. Це короткострокові державні боргові зобов'язан­ня: казначейські векселі, облігації внутрішньої державної позики та ін. Вони забезпечують досить невисокий порівняно з іншими інвестиціями рівень доходу, але є високоліквідними активами, які гарантують отримання доходу на рівні і в терміни, передбачені умо­вами випуску. Реальна дохідність короткострокових цінних паперів знаходиться на рівні 2—4%. Середньо- та довгострокові державні папери вважаються більш ризиковими і характеризуються переважно вищим рівнем дохідності.

Номінальний дохід може бути різним залежно від інфляційних очікувань у державі. Там, де інфляція становить 2—4% на рік, до­хідність державних цінних паперів знаходиться на рівні 5—7%. При високих рівнях інфляції дохідність державних цінних паперів може досягати десятків процентів. Наприклад, дохідність облігацій вну­трішньої державної позики України в 1995 р. становила 90%.

Оскільки при розрахунку процентних ставок за державними цін­ними паперами використовуються очікувані чи прогнозовані рівні інфляції, на час виплати процентів такі папери можуть мати реальну дохідність, яка дорівнює нулю, або приносити збитки.

На розвинених фінансових ринках існують ефективні механізми встановлення дохідності активу на рівні, що відповідає ступеню його ризиковості. А саме, дохідність будь-якого фінансового активу ви­значається дохідністю безризикового активу та премією за ризики, характерні для такого активу.

Іншими словами, будь-яка процентна ставка к на ринку є сумою безризикової, або безпечної, процентної ставки к_ь та премії за ризик к_р:

k= к_ь+ к_р

Безризикова процентна ставка — це номінальна процентна став­ка за короткостроковими державними цінними паперами, яка є, в свою чергу, сумою двох складових — реальної процентної ставки к₀ та по­правки на інфляцію к_i:

к_б = к₀ + к_i

Складова к_i розраховується на основі прогнозованих рівнів ін­фляції, і тому у разі нестабільної економічної та політичної ситуації в країні може суттєво відрізнятись від реальних темпів інфляції.

В Україні, де фінансовий ринок перебуває в стадії розвитку, осно­вою для формування ринкових процентних ставок, орієнтиром ціни на гроші виступають ставки рефінансування та облікова ставка На­ціонального банку України.

Ставка рефінансування — це виражена у процентах плата за кредити, що надаються комерційним банкам.

Облікова ставка НБУ, що є найнижчою серед ставок рефінансу­вання, — це виражена у процентах плата, яку бере Національний банк України за рефінансування комерційних банків через купівлю век­селів до настання строку платежу за ними і утримує з номінальної суми векселя.

Складова процентної ставки к_р відображає ризик інвестування в конкретний фінансовий актив і є сумою трьох складових

к_р=к_л + к_п + к_ч,

де к_л — премія за ризик ліквідності; к_п — премія за ризик неплате­жу; kч — премія за ризик, пов'язаний з терміном обігу даного фінан­сового активу.

Розглянемо докладніше ці складові. Всі вони відображають сту­пінь непевності в отриманні доходу за фінансовим активом, а саме ступінь непевності в отриманні доходу від володіння даним фінан­совим активом та доходу від продажу його на ринку. Премія за ризик ліквідності к_л відображає ризик неотримання доходу від продажу фінансового активу і є платою за те, що даний актив не можна буде швидко і без втрат продати на ринку, тобто швидко і без втрат перетворити на готівку. Чим більш ліквідним є актив, тим менша премія за ризик ліквідності в загальній величині процент­ної ставки.

У межах одного фінансового ринку більш ліквідними є державні цінні папери та облігації і акції відомих корпорацій. Такі папери перебувають в обігу, як правило, на біржах та в позабіржових торго­вельних системах високого рівня. Цінні папери нових компаній, які потрапляють до рук інвесторів через приватне розміщення, є ризиковими як з погляду їх ліквідності, так і з погляду вчасного отримання доходу запланованого рівня.

Дохід від володіння активом складається з регулярних періодич­них процентних чи дивідендних виплат та суми, отриманої при його погашенні. Чим більша міра непевності в отриманні даних виплат за активом, тим більшою буде премія k_п за ризик неплатежу. Ризик неплатежу відображає ризики несвоєчасної сплати доходу (процентів чи основної суми боргу), сплати доходу не в повному обсязі або пов­ної його несплати. З цього погляду привілейовані акції є більш ризиковими, ніж облігації, а прості акції — більш ризикованими, ніж привілейовані. Власники облігацій є кредиторами підприємства-емі-тента. Зобов'язання за облігаціями щодо виплати процентів та суми основного боргу виконуються емітентом у першу чергу. Після цього задовольняються вимоги власників привілейованих акцій, а потім власників простих акцій. Чим більшим є ризик несплати за фінан­совим активом, тим більшою буде відповідна премія за ризик, а отже, загальна дохідність активу.

Номінальні процентні ставки і номінальна дохідність довгостро­кових зобов'язань часто не відповідають майбутнім ринковим про­центним ставкам. Реальна дохідність боргових зобов'язань, як пра­вило, відповідає ринковій. Так, дохідність боргового зобов'язання з плаваючою ставкою завжди відповідає ринковій, оскільки змінюєть­ся відповідно до ринкової кон'юнктури. Володіння активом з фіксованим доходом забезпечує дохідність вищу за рин­кову, при падінні процентних ставок на ринку і нижчу за ринкову при зростанні процентних ставок.

Зі збільшенням терміну обігу фінансового активу зростає і неви­значеність, пов'язана з ліквідністю цього активу та своєчасним отри­манням доходу по ньому. Тому можна вважати, що величина к_ч — це премія за ризики, пов'язані з майбутньою зміною процентних ста­вок на ринку, зі змінами в ліквідності та в певності отримання дохо­ду за таким фінансовим активом.