Поняття номінальної, ринкової та дійсної вартості фінансового активу.

Поняття номінальної, ринкової та дійсної вартості фінансового активу.

 

Оцінювання фінансових активів, про­водиться учасниками ринку з метою визначення доцільності інвесту­вання коштів у фінансові активи та визначення прибутковості таких інвестицій.

Метод "ринкової оцінки активів" полягає в проведенні оці­нювання активів корпорації з метою уточнення дійсної вартості акції. Цей метод, як правило, використовують у разі злиття та придбання корпорацій. При цьому вартість активів визначається на основі рин­кової оцінки власного капіталу корпорації. Ринковою вартістю ак­тивів виступає сумарна ліквідаційна вартість окремих активів корпорації, що обчислюється через знаходження інших аналогічних активів, для яких визначена ринкова вартість.

Ліквідаційна вартість акції = (Ліквідаційна вартість активів - Зобов'язання): Кількість розміщених акцій.

Якщо поточна ринкова вартість активів значно менша від їх обчис­леної ліквідаційної вартості, доцільно інвестувати кошти в придбан­ня таких активів.

Номінальна вартість акції – встановлюється при створенні акціонерного товариства згідно з встановленою законодавством мінімальною вартістю акції і фіксується на бланку акції, а сумарна номінальна вартість всіх акцій становить статутний фонд товариства, або акціонерний капітал.

Метод "дійсної вартості акції". Базується на аналізі співвідношення поточної ринкової ціни акції до величини прибутку корпорації, що припадає на одну акцію.

Р/Е = Ринкова ціна акції / Прибуток на акцію.

Для покупця акцій велике значення показника Р/Е не є приваб­ливим, оскільки свідчить про те, що на одиницю інвестованих коштів він отримає незначний прибуток. Незручність в аналізі показника полягає в тому, що він залежить не тільки від ефективної діяльності корпорації та її при­бутковості, а й від структури капіталу корпорації.

Низьке значення показника Р/Е може свідчити як про високу прибутковість корпорації, так і про високий ризик структури капіталу (про значну частку боргу в капіталі корпорації).

Високе значення показника Р/Е може свідчити як про невисоку ефективність діяльності фірми, так і про її швидке зростання.

Ціна акції = Р/Е • Прибуток на акцію,

Потім оцінивши значення показника Р/Е та очікувані в майбутньо­му прибутки корпорації, можна отримати оцінку:

Дійсна вартість акції = Оцінка значення Р/Е × Очікуваний прибуток на акцію. Дійсна вартість акції порівнюється з її поточною ринковою вар­тістю. Якщо оцінена дійсна вартість акції значно перевищує її рин­кову вартість, це означає, що акції недооцінені ринком і доцільно інвестувати кошти в їх купівлю. Недолік методу - ризики в діяльності компанії не знаходять конкретного числового відображення, а входять як скла­дова до показника Р/Е.

Оцінюючи вартість акцій за допомогою показника Р/Е, потрібно враховувати його залежність від багатьох чинників, зокрема: діяльності корпорації; структури капіталу корпорації; ризиків у діяльності підприємства та галузі тощо.

 

Фактори, що визначають реальну дохідність фінансових та матеріальних активів

Якщо вигоди, створені активами, мають різні характеристики, то необхідно коригувати ці відмінності перед тим, як порівнювати їх рівноважну дохідність і зокрема активи можуть відрізнятися рівнем ліквідності, ступенем ризику, механізмом оподаткування та ін.

Розглянемо дохідність фінансових активів та активів, що приносять споживчий прибуток.

Існують активи, вигоди від яких виражаються не лише в грошовому вимірі, а і у споживанні (нерухомість). Частиною прибутку від володіння будинком можна вважати те, що власник, який у ньому проживає, не сплачує орендну плату. Неявна вигода орендної плати – це та, за якої могли б орендувати подібний будинок або здати цей будинок в оренду комусь іншому. Здійснивши вибір здавати будинок в оренду самому собі власник позбавляється можливості отримувати орендні платежі від когось іншого, отже. Несе альтернативні витрати.

Неявна орендна плата становить Т грошових одиниць на рік. Частина прибутку від володіння будинком є те, що він мав неявний дохід Т грошових одиниць на рік. Складова прибутку – прибуток від підвищеної вартості активів (А гр.од.)

Дохідність початкової інвестиції у житло буде h = (Т+А)/Р, де р – вкладені кошти.

h = Т/Р + А/Р, де Т/Р - споживча дохідність, А/Р – фінансова дохідність.

Нехай r – дохідність фінансових активів. Тоді на першому етапі рівноваги сукупна дохідність житла буде дорівнювати дохідності фінансових активів.

Існують наступні варіанти. Можна вкласти Р доходів до банку і отримати дохід Р_r або інвестувати Р в будинок, тоді на кінець періоду можна заощадити Т гр.од. для орендної плати і отримати А гр.од. від зростання ціни. Сукупний прибуток буде однаковим.

Якщо Т+А< rР, то буде вигідно вкласти гроші до банку, сплатити Т грошових одиниць орендної плати і отримати rР-Т>А на кінець періоду.

Якщо Т+А> rР, то доцільно вкласти кошти в нерухомість.

Загалом активи, що приносять споживчі прибутки в умовах рівноваги мають нижчу фінансову дохідність, ніж фінансові активи. Якщо існує прибуток у вигляді орендної плати, то дохідність таких активів не може порівнюватись.

Вплив оподаткування на дохідність активів.

Дохід по фінансовому активу складається з двох частин: доходу від володіння та доходу від продажу. Доход від володіння періодично отримується і періодично сплачується податок з нього.

Розглянемо дохід від зростання вартості активів. Податки на доходи від приросту вартості активів відкладаються до часу здійснення продажу і це робить ефективну ставку оподаткування нижчою. Оподатковують дохід від приросту вартості активів в конкретних грошових одиницях, які пов’язані з певним рівнем інфляції. Якщо вартість активу зросла і прицьому мав місце значний приріст інфляції це підвищує ефективну ставку оподаткування.

Ринки активів дозволяють інвесторам змінювати структуру споживання в часі. Молоді інвестори швидше схильні отримати кошти в поточний момент і інвестувати їх в житло, таким чином, збільшивши споживання. Інвестори похилого віку бажають мати постійний потік грошових коштів для фінансування пенсійних виплат. Обидва можуть отримати виграш, якщо інвестор похилого віку заощаджуватиме кошти в банк, а молодий братиме їх у позику.

 

 

Інвестиції та заощадження

Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу, яка в нинішній час не споживається. Вони дорівнюють різниці між доходами і поточним споживанням.

Заощадження – це процес, пов’язаний із забезпеченням в майбутньому виробничих і споживчих потреб.

Отже, заощадження – це економічний процес, пов’язаний з інвестуванням; частина доходу, що залишається невикористаною при витратах на поточні виробничі та споживчі потреби, накопичується.

Заощадження здійснюються як фірмами, так і домашніми господарствами. Фірми заощаджують для інвестування – на розширення виробництва і збільшення прибутку.

Домашні господарства заощаджують з ряду причин, серед яких: мотиви забезпечення старості та передачі спадку дітям, накопичення коштів для купівлі землі, нерухомості та дорогих предметів тривалого користування.

Заощадження та інвестування здійснюються незалежно один від одного, різними економічними суб’єктами і внаслідок різних причин.

Прибуток розподіляється на споживання та заощадження.

Y = C + S, де Y– доход; C – споживання; S – заощадження.

Дане рівняння показує, що частина доходів іде на особисте споживання С, а надлишок приймає форму заощаджень S. Разом з тим витрати суспільства можуть бути представлені, з одного боку, як попит на споживчі потреби С, а з іншого – на інвестиційні І:

Y = С + I.

У формалізованому вигляді споживання можна виразити наступною функцією:

С = С(Y).

Однак доход є основним фактором, який визначає не тільки споживання, але і заощадження:

S = S(Y).

Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що і доход. Однак споживання залежить не тільки від доходу, але і від так званої граничної схильності до споживання (МРС).

Гранична схильність до споживання виражає відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни в доході, яка його викликала. Математично це виглядає так:

Ця модель показує, що частина додаткового доходу іде на прирощування споживання.

Гранична схильність до заощадження – це відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка його викликала:

Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень з метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До складу інвестицій входять усі витрати на придбання машин і обладнання, проведення усіх будівельно-монтажних робіт і зміна запасів. Рух цінних паперів (купівля – продаж державних облігацій) до інвестицій прямого відношення не має і означає тільки передачу з рук в руки титулу власності на вже існуючі активи. Здійснення інвестицій безпосередньо пов’язане з товарним ринком, тоді як купівля – продаж облігацій – з ринком цінних паперів. При цьому інвестиції виявляють не однаковий вплив на ринок благ в короткостроковому і довгостроковому періодах. В результаті інвестування в короткостроковому періоді на ринку благ збільшується тільки попит. Обсяг пропозиції залишається незмінним, бо об’єкти, що будуються, ще не дають віддачі у вигляді продукції та послуг. У довгостроковому ж періоді під впливом інвестицій на ринку благ буде змінюватись як попит, так і пропозиція.

Джерелом інвестицій є заощадження. Процес інвестування залежить від очікуваної норми прибутку, або рентабельності, передбачених капіталовкладень. Якщо ця рентабельність, на думку інвестора, занадто мала, то вкладення не будуть здійснюватись.
Інвестор при прийнятті рішення завжди враховує альтернативні можливості капіталовкладень, і вирішальним тут буде рівень процентної ставки. Інвестор може вкласти гроші в будівництво, а може розмістити свої ресурси в банку. Якщо норма проценту буде вищою очікуваної норми прибутку, то інвестиції не будуть здійснені, і, навпаки, якщо норма проценту нижча очікуваної норми прибутку, підприємці будуть здійснювати проекти капіталовкладень.

Графічно взаємозв’язок між нормою процента, інвестиціями і заощадженнями виглядає наступним чином: крива ІІ – інвестиції; крива SS – заощадження; на осі ординат – значення норми процента r; на осі абсцис – заощадження та інвестиції.
Очевидно, що інвестиції – функція норми процента I = f(r), причому ця функція є спадною: чим вищий рівень процентної ставки, тим нижчий рівень інвестицій.

Заощадження також є функцією (але вже зростаючою) норми процента: S = S (r). Рівень проценту, рівний r0, забезпечує рівність заощаджень та інвестицій в масштабі всієї економіки, рівні r1, r2 – відхилення від цього стану.
Отже, інвестиції є функцією процентної ставки, а заощадження – функцією доходу. Цим сучасна кейнсіанська концепція підкреслює, що динаміка інвестицій і заощаджень визначається різноманітними факторами.

 

Структура процентних ставок

Дохідність будь-якого активу, що перебуває в обігу на ринку, на­самперед відображає його ризиковість та загальний стан ринку. На ефективно діючих ринках більш ризикові активи забезпечують, як правило, вищу дохідність. Якщо фінансовий ринок перебуває в стадії формування, він не завжди гарантує встановлення таких ринкових цін на активи, які відповідали б їх ризиковості. В таких випадках на ринку можуть бути в обігу активи одного рівня дохідності, але різно­го ступеня ризику.

При цьому на будь-якому фінансовому ринку є в обігу активи, які забезпечують інвесторам мінімальний дохід і при цьому вважають­ся безризиковими. Це короткострокові державні боргові зобов'язан­ня: казначейські векселі, облігації внутрішньої державної позики та ін. Вони забезпечують досить невисокий порівняно з іншими інвестиціями рівень доходу, але є високоліквідними активами, які гарантують отримання доходу на рівні і в терміни, передбачені умо­вами випуску. Реальна дохідність короткострокових цінних паперів знаходиться на рівні 2—4%. Середньо- та довгострокові державні папери вважаються більш ризиковими і характеризуються переважно вищим рівнем дохідності.

Номінальний дохід може бути різним залежно від інфляційних очікувань у державі. Там, де інфляція становить 2—4% на рік, до­хідність державних цінних паперів знаходиться на рівні 5—7%. При високих рівнях інфляції дохідність державних цінних паперів може досягати десятків процентів. Наприклад, дохідність облігацій вну­трішньої державної позики України в 1995 р. становила 90%.

Оскільки при розрахунку процентних ставок за державними цін­ними паперами використовуються очікувані чи прогнозовані рівні інфляції, на час виплати процентів такі папери можуть мати реальну дохідність, яка дорівнює нулю, або приносити збитки.

На розвинених фінансових ринках існують ефективні механізми встановлення дохідності активу на рівні, що відповідає ступеню його ризиковості. А саме, дохідність будь-якого фінансового активу ви­значається дохідністю безризикового активу та премією за ризики, характерні для такого активу.

Іншими словами, будь-яка процентна ставка к на ринку є сумою безризикової, або безпечної, процентної ставки к_ь та премії за ризик к_р:

k= к_ь+ к_р

Безризикова процентна ставка — це номінальна процентна став­ка за короткостроковими державними цінними паперами, яка є, в свою чергу, сумою двох складових — реальної процентної ставки к₀ та по­правки на інфляцію к_i:

к_б = к₀ + к_i

Складова к_i розраховується на основі прогнозованих рівнів ін­фляції, і тому у разі нестабільної економічної та політичної ситуації в країні може суттєво відрізнятись від реальних темпів інфляції.

В Україні, де фінансовий ринок перебуває в стадії розвитку, осно­вою для формування ринкових процентних ставок, орієнтиром ціни на гроші виступають ставки рефінансування та облікова ставка На­ціонального банку України.

Ставка рефінансування — це виражена у процентах плата за кредити, що надаються комерційним банкам.

Облікова ставка НБУ, що є найнижчою серед ставок рефінансу­вання, — це виражена у процентах плата, яку бере Національний банк України за рефінансування комерційних банків через купівлю век­селів до настання строку платежу за ними і утримує з номінальної суми векселя.

Складова процентної ставки к_р відображає ризик інвестування в конкретний фінансовий актив і є сумою трьох складових

к_р=к_л + к_п + к_ч,

де к_л — премія за ризик ліквідності; к_п — премія за ризик неплате­жу; kч — премія за ризик, пов'язаний з терміном обігу даного фінан­сового активу.

Розглянемо докладніше ці складові. Всі вони відображають сту­пінь непевності в отриманні доходу за фінансовим активом, а саме ступінь непевності в отриманні доходу від володіння даним фінан­совим активом та доходу від продажу його на ринку. Премія за ризик ліквідності к_л відображає ризик неотримання доходу від продажу фінансового активу і є платою за те, що даний актив не можна буде швидко і без втрат продати на ринку, тобто швидко і без втрат перетворити на готівку. Чим більш ліквідним є актив, тим менша премія за ризик ліквідності в загальній величині процент­ної ставки.

У межах одного фінансового ринку більш ліквідними є державні цінні папери та облігації і акції відомих корпорацій. Такі папери перебувають в обігу, як правило, на біржах та в позабіржових торго­вельних системах високого рівня. Цінні папери нових компаній, які потрапляють до рук інвесторів через приватне розміщення, є ризиковими як з погляду їх ліквідності, так і з погляду вчасного отримання доходу запланованого рівня.

Дохід від володіння активом складається з регулярних періодич­них процентних чи дивідендних виплат та суми, отриманої при його погашенні. Чим більша міра непевності в отриманні даних виплат за активом, тим більшою буде премія k_п за ризик неплатежу. Ризик неплатежу відображає ризики несвоєчасної сплати доходу (процентів чи основної суми боргу), сплати доходу не в повному обсязі або пов­ної його несплати. З цього погляду привілейовані акції є більш ризиковими, ніж облігації, а прості акції — більш ризикованими, ніж привілейовані. Власники облігацій є кредиторами підприємства-емі-тента. Зобов'язання за облігаціями щодо виплати процентів та суми основного боргу виконуються емітентом у першу чергу. Після цього задовольняються вимоги власників привілейованих акцій, а потім власників простих акцій. Чим більшим є ризик несплати за фінан­совим активом, тим більшою буде відповідна премія за ризик, а отже, загальна дохідність активу.

Номінальні процентні ставки і номінальна дохідність довгостро­кових зобов'язань часто не відповідають майбутнім ринковим про­центним ставкам. Реальна дохідність боргових зобов'язань, як пра­вило, відповідає ринковій. Так, дохідність боргового зобов'язання з плаваючою ставкою завжди відповідає ринковій, оскільки змінюєть­ся відповідно до ринкової кон'юнктури. Володіння активом з фіксованим доходом забезпечує дохідність вищу за рин­кову, при падінні процентних ставок на ринку і нижчу за ринкову при зростанні процентних ставок.

Зі збільшенням терміну обігу фінансового активу зростає і неви­значеність, пов'язана з ліквідністю цього активу та своєчасним отри­манням доходу по ньому. Тому можна вважати, що величина к_ч — це премія за ризики, пов'язані з майбутньою зміною процентних ста­вок на ринку, зі змінами в ліквідності та в певності отримання дохо­ду за таким фінансовим активом.

Пенсійні фонди

Найважливішою ланкою системи пенсійного забезпечення є дер­жавне соціальне страхування. Кошти у системі соціального стра­хування формуються через накопичення внесків працівників та ро­ботодавців через заробітну плату та податки. Виплати з державних систем соціального забезпечення містять пенсійні виплати та виплати на медичну допомогу особам похилого віку та непрацездатним осо­бам. Соціальні пенсії виплачуються з поточних внесків і мало по­в'язані з минулими внесками учасників.

Недержавні системи пенсійного забезпечення реалізуються че­рез недержавні пенсійні фонди, пенсійні програми страхових компаній та інших фінансових інститутів, а також різні види індивідуальних пенсійних вкладів.

Засновниками пенсійного фонду можуть виступати корпорації, при­ватні фірми, установи, спілки, фізичні особи. Кошти залучаються до фонду через періодичні внески як роботодавців, так і працівників. При цьому вони можуть автоматично вираховуватися з рахунків учасників фонду або вноситись ними добровільно.

Частина пенсійних фондів, як і інвестиційні компанії, наймають фінансових посередників для забезпечення професійного управлін­ня активами. Крім пенсійних фондів на ринку діють інші фінансові інститути, які тією чи іншою мірою реалізують різні пенсійні програми. Одним із варіантів пенсійного забезпечення є накопичення коштів на інди­відуальному пенсійному рахунку в банку. Пенсійний рахунок ведеть­ся опікуном, яким виступає банк чи інший фінансовий посередник.

Недержавні системи пенсійного забезпечення реалізуються через недержавні пенсійні фонди, пенсійні програми страхових компаній та інших фінансових інститутів, а також різні види індивідуальних пенсійних вкладів. Для забезпечення інтересів вкладників пенсійних фондів та страхових компаній за підтримки держави можуть створюватись корпорації, що гарантують певний рівень пенсійних чи страхових виплат.

Недержавний пенсійний фонд забезпечує працівників, які охоплені пенсійним планом цього фонду, доходом після виходу на пенсію у формі періодичних виплат. Засновниками пенсійного фонду (спонсорами пенсійного плану) можуть виступати корпорації, приватні фірми, установи, спілки, фізичні особи. Кошти залучаються до фонду через періодичні внески як роботодавців, так і працівників. При цьому вони можуть автоматично вираховуватися з рахунків учасників фонду або вноситись ними добровільно.

Розрізняють кілька типів пенсійних планів, які реалізуються відповідними пенсійними фондами: пенсійні плани з визначеними вкладами, пенсійні плани з визначеним доходом та гібридні пенсійні плани, які мають риси як планів з визначеними вкладами, так і планів з визначеним доходом.

При реалізації пенсійних планів з визначеними вкладами до фонду періодично вноситься певна частина заробітної плати, але визначена сума пенсії попередньо не встановлюється. В чим більш дохідні активи будуть вкладені кошти фонду, тим більшим буде розмір пенсійних виплат. При реалізації таких планів кажуть, що вкладники фонду підпадають під ризик інвестицій, оскільки розмір пенсійних виплат залежить від того, в які активи будуть вкладені кошти пенсійного фонду.

При реалізації пенсійних планів з визначеним доходом пенсійним фондом визначається конкретний розмір пенсійних виплат. У цьому разі ризик інвестицій несе пенсійний фонд, оскільки внески, зроблені спонсорами фонду при несприятливій ситуації на ринку, можуть виявитись недостатніми для здійснення пенсійних виплат у запланованому обсязі. Для зменшення ризику інвестицій менеджмент такого фонду нерідко використовує поліси компаній зі страхування життя з виплатою ануїтетів.

Оскільки пенсійні виплати мають досить прогнозований характер, пенсійні фонди можуть вкладати кошти в більш довгострокові активи, ніж страхові компанії. До 90% активів пенсійних фондів становлять акції «а цінні папери з фіксованим доходом, що обумовлюється специфікою діяльності фондів, а саме необхідністю здійснювати періодичні виплати пенсіонерам протягом тривалого періоду. Найбільша частка в активах пенсійних фондів належить корпоративним цінним паперам — акціям та облігаціям.

Частина пенсійних фондів, як і інвестиційні компанії, наймають фінансових посередників для забезпечення професійного управління активами.

У різних країнах світу функціонують як державні, так і недержавні системи пенсійного забезпечення. В процесі реформування пенсійного забезпечення в Україні передбачено здійснити перехід до пенсійного забезпечення на страховій основі із встановленням трьох видів пенсій: трудової, соціальної та додаткової. Виплата трудової пенсії має здійснюватись за рахунок пенсійних страхових внесків, а для певних категорій працівників — за рахунок державного бюджету. Соціальну пенсію передбачено сплачувати за рахунок державного та місцевих бюджетів, а додаткову пенсію — за рахунок недержавного пенсійного страхування.

 

 

Поняття номінальної, ринкової та дійсної вартості фінансового активу.

 

Оцінювання фінансових активів, про­водиться учасниками ринку з метою визначення доцільності інвесту­вання коштів у фінансові активи та визначення прибутковості таких інвестицій.

Метод "ринкової оцінки активів" полягає в проведенні оці­нювання активів корпорації з метою уточнення дійсної вартості акції. Цей метод, як правило, використовують у разі злиття та придбання корпорацій. При цьому вартість активів визначається на основі рин­кової оцінки власного капіталу корпорації. Ринковою вартістю ак­тивів виступає сумарна ліквідаційна вартість окремих активів корпорації, що обчислюється через знаходження інших аналогічних активів, для яких визначена ринкова вартість.

Ліквідаційна вартість акції = (Ліквідаційна вартість активів - Зобов'язання): Кількість розміщених акцій.

Якщо поточна ринкова вартість активів значно менша від їх обчис­леної ліквідаційної вартості, доцільно інвестувати кошти в придбан­ня таких активів.

Номінальна вартість акції – встановлюється при створенні акціонерного товариства згідно з встановленою законодавством мінімальною вартістю акції і фіксується на бланку акції, а сумарна номінальна вартість всіх акцій становить статутний фонд товариства, або акціонерний капітал.

Метод "дійсної вартості акції". Базується на аналізі співвідношення поточної ринкової ціни акції до величини прибутку корпорації, що припадає на одну акцію.

Р/Е = Ринкова ціна акції / Прибуток на акцію.

Для покупця акцій велике значення показника Р/Е не є приваб­ливим, оскільки свідчить про те, що на одиницю інвестованих коштів він отримає незначний прибуток. Незручність в аналізі показника полягає в тому, що він залежить не тільки від ефективної діяльності корпорації та її при­бутковості, а й від структури капіталу корпорації.

Низьке значення показника Р/Е може свідчити як про високу прибутковість корпорації, так і про високий ризик структури капіталу (про значну частку боргу в капіталі корпорації).

Високе значення показника Р/Е може свідчити як про невисоку ефективність діяльності фірми, так і про її швидке зростання.

Ціна акції = Р/Е • Прибуток на акцію,

Потім оцінивши значення показника Р/Е та очікувані в майбутньо­му прибутки корпорації, можна отримати оцінку:

Дійсна вартість акції = Оцінка значення Р/Е × Очікуваний прибуток на акцію. Дійсна вартість акції порівнюється з її поточною ринковою вар­тістю. Якщо оцінена дійсна вартість акції значно перевищує її рин­кову вартість, це означає, що акції недооцінені ринком і доцільно інвестувати кошти в їх купівлю. Недолік методу - ризики в діяльності компанії не знаходять конкретного числового відображення, а входять як скла­дова до показника Р/Е.

Оцінюючи вартість акцій за допомогою показника Р/Е, потрібно враховувати його залежність від багатьох чинників, зокрема: діяльності корпорації; структури капіталу корпорації; ризиків у діяльності підприємства та галузі тощо.