Европейская конвенция о выдаче правонарушителей 1957

ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ВИДАЧУ ПРАВОПОРУШНИКІВ 1957 - - міжнар.-правовий документ. Підписана урядами держав - членів Ради Європи (РЄ) 13.ХІІ 1957 у Парижі. Додатковий протокол та Другий додатковий протокол до Конвенції підписані відповідно 15.Х 1975 та 17.111 1978 у м. Страсбурзі (Франція). Україна ратифікувала Конвенцію з рядом застережень 16.1 1998. Документ складається з преамбули і 32 статей. Конвенція регламентує застосування інституту видачі злочинців як виду взаєм. правової допомоги держав у боротьбі зі злочинністю та форми узгодженої взаємодії нац. і міжнар.-правових засобів такої боротьби. Договірні сторони зобов'язалися видавати осіб, які переслідуються за вчинення правопорушення або які розшукуються з метою виконання вироку чи постанови про тримання під вартою. Питання видачі правопорушників вирішується з урахуванням багатьох факторів: характеру правопорушення, громадянства правопорушника, місця його перебування тощо. Видача здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, караними за законами як запитуючої, так і запитуваної сторони позбавленням волі, або згідно з постановою про тримання під вартою, на макс. строк (не менше одного року) чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про тримання під вартою проголошується на тер. запитуючої сторони, строк призначеного покарання має становити не менш як 4 місяці. Сторона, закони якої не дозволяють видачі правопорушника за вчинення деяких із вказаних правопорушень, може вилучити їх зі сфери застосування Конвенції, інформуючи про це Ген. секретаря РЄ; водночас вона може застосувати принцип взаємності щодо будь-яких вилучених правопорушень. Видача осіб, що скоїли фін. правопорушення, здійснюється відповідно до положень Конвенції, якщо правопорушення за зак-вом запитуваної сторони відповідає правопорушенню аналогічного характеру. У видачі не може бути відмовлено на тій підставі, що зак-во запитуваної сторони не передбачає таких самих податків чи зборів або не регулює податки, збори, мито чи валюту таким же чином, як зак-во запитуючої сторони. Із сфери застосування Конвенції вилучено військові правопорушення, які не є правопорушеннями за звичайним крим. правом. Конвенція передбачає інститути тимчасового арешту (ст. 16), відстроченої або умовної передачі правопорушника (ст. 19), передачі власності (ст. 20). У терміновому випадку ще до надіслання запиту про видачу правопорушника запитуюча сторона може звернутися із запитом про тимчас. арешт. Останній може бути припинений, якщо упродовж 18 днів після арешту запитувана сторона не отримає запиту про видачу правопорушника; у будь-якому випадку цей період не може перевищувати 40 днів.Звільнення не перешкоджає повторному арешту і видачі правопорушника у разі отримання запиту про видачу. Прийнявши рішення про задоволення запиту щодо видачі правопорушника, запитувана сторона може відстрочити передачу його з метою розгляду його справи або, якщо його вже засуджено, — з метою відбуття ним покарання за ін. правопорушення. Запитувана сторона може не відстрочувати передачу, а тимчасово передати особу запитуючій стороні на умовах, визначених сторонами за спільною згодою. У межах свого зак-ва і на прохання запитуючої сторони запитувана сторона вилучає і передає власність, яка може бути потрібною як доказ або яка здобута внаслідок правопорушення і на час арешту перебувала у володінні відповідної особи або була виявлена пізніше. Будь-які права на зазначену власність, яких могли набути запитувана або третя сторона, зберігаються. У випадку існування цих прав власність після суду якнайшвидше повертається запитуваній стороні. Конвенція застерігає випадки, коли видача правопорушника не здійснюється:1) Стосовно правопорушення, яке запитувана сторона розглядає як політичне або пов'язане з політ, правопорушенням. До них не належать: вбивство чи замах на вбивство глави д-ви або члена його сім'ї; злочини проти людства, зазначені у Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього 1948; порушення законів та звичаїв війни, що передбачені в Женевських конвенціях 1949, та аналогічні порушення, в них не передбачені.2) Якщо запитувана сторона має достатньо підстав вважати, що запит про видачу правопорушника за вчинення звичайного крим. правопорушення зроблений з метою переслідування особи у зв'язку з її расовою, реліг., нац. приналежністю чи політ, переконаннями або що становищу особи може бути завдано шкоди з цих причин. Договірна сторона має право відмовити у видачі: своїх гр-н; відповідної особи за правопорушення, вчинене повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія (напр., на її кораблі); особи, котру компет. органи запитуваної сторони переслідують у зв'язку із правопорушенням, за яке вимагається видача.3) Якщо компет. органи запитуваної сторони ухвалили остаточне рішення щодо особи у зв'язку із правопорушенням, за яке вимагається видача (у видачі може бути відмовлено, якщо ці органи ухвалили рішення не порушувати або припинити переслідування у зв'язку із таким самим правопорушенням). Видача особи, стосовно якої було постановлено остаточне суд. рішення у третій д-ві (договірній стороні Конвенції) за правопорушення, не здійснюється, якщо: згаданим рішенням її виправдано; строк ув'язнення чи ін. покарання нею відбуто повністю або ж повністю чи у невиконаній його частині не відбуто внаслідок помилування чи амністії; суд визнав правопорушника винним, але не призначив міри покарання.4) Якщо особа за зак-вом запитуючої або запитуваної сторони не підлягає переслідуванню чи покаранню у зв'язку із закінченням строку давності.5) За правопорушення, щодо якого була оголошена амністія у запитуваній д-ві та яке вона мала компетенцію переслідувати згідно з її крим. зак-вом. Якщо за зак-вом запитуючої сторони правопорушення карається смертною карою, а зак-во запитуваної сторони за аналогічне правопорушення такої міри покарання не передбачає або коли ця міра, як правило, не виконується, то у видачі може бути відмовлено, поки запитуюча сторона не надасть достатніх гарантій, що смертний вирок не буде виконаний. Конвенція регламентує процедуру видачі правопорушника, надання відповід. док-тів, передачу особи, її транзитне перевезення та розподіл витрат, пов'язаних з видачею правопорушника.

53 Европейская конвенция о борьбе с терроризмом 27.01.1977г. Дата ратификации Украиной-17.01.2002.вст.в. силу-14.06.2002

Для обеспечения выдачи преступника иностранному государству, выполняемой договаривающимися государствами, никакое из нижеуказанных правонарушений не будет рассматриваться в качестве политического правонарушения, или как правонарушение, связанное с политическим правонарушением, или как правонарушение, вызванное политическими побуждениями: а) правонарушения, относящиеся к применению Конвенции по борьбе с преступным захватом летательных аппаратов, подписанной в Гааге 16 декабря 1970 г.; б) правонарушения, относящиеся к применению Конвенции по борьбе с преступными актами, направленными против безопасности гражданской авиации, подписанной в Монреале 23 сентября 1971 г.; в) тяжелые правонарушения, заключающиеся в покушении на жизнь, телесную целостность или свободу людей, имеющих право международной защиты, включая дипломатических представителей; г) правонарушения, содержащие захват заложников или незаконное лишение свободы; д) правонарушения, содержащие использование бомб, гранат, ракет, автоматического огнестрельного оружия, бандеролей или посылок с опасными вложениями, соразмерно с тем, насколько подобное использование представляет опасность для людей; е) попытка совершения одного из вышеуказанных правонарушений или участие в качестве сообщника лица, которое совершает или пытается совершить подобное правонарушение.

Каждое договаривающееся государство принимает меры, необходимые для установления своей компетентности с целью выявления правонарушения, указанного в Статье 1, когда лицо, подозреваемое в правонарушении, находится на его территории или когда государство не передает преступника иностранному государству после получения просьбы о передаче преступника иностранному государству от договаривающегося государства, компетентность которого в преследовании основана на принципе компетентности, существующем также в законодательстве данного государства.

Договаривающееся государство, на территории которого обнаружено лицо, подозреваемое в правонарушении, и которое получило просьбу о передаче преступника иностранному государству в если оно не передает иностранному государству лица, подозреваемого в правонарушении, проводит процесс без всякого исключения и без необоснованной задержки своими компетентными властями, расследующими уголовные дела. Эти власти принимают свое решение при тех же условиях, как и для всякого тяжелого правонарушения, в соответствии с законами этого государства.

СТ.9 Европейский комитет криминалистики Европейского совета следит за выполнением настоящей Конвенции. Он максимально облегчает урегулирование каждого трудного вопроса, который встречается при выполнении данной Конвенции. Каждый спорный вопрос между договаривающимися государствами, относящийся к интерпретации или к применению Конвенции, который не был урегулирован в рамках п. 2 Статьи 9, будет по ходатайству одной из заинтересованных сторон подвергнут арбитражу. Каждая из сторон назначает одного арбитра, и эти два арбитра указывают третьего арбитра. Если в течение 3 месяцев, отсчитываемых с момента просьбы об арбитраже, одна из сторон не назначит арбитра, то он будет назначен по просьбе другой стороны президентом Европейского суда по правам человека. Если президент Европейского суда по правам человека является гражданином одной из заинтересованных сторон, то назначение арбитра будет возлагаться на вице-президента Европейского суда по правам человека, если же вице-президент является гражданином одной из заинтересованных сторон, то назначение проводится старейшим членом Европейского суда по правам человека, который не является гражданином одной из заинтересованных сторон. Подобная процедура применяется и в том случае, когда два арбитра не могут согласовать выбор третьего арбитра. Третейский суд будет завершать эту процедуру. Решения принимаются большинством голосов. Приговор является окончательным.

54. ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ВЗАЄМНУ ДОПОМОГУ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ 1959 — міжнар-правовий документ, підписаний 20.IV 1959 у м. Страсбурзі (Франція) урядами держав — членів Ради Європи (РЄ). Україна ратифікувала Конвенцію та Додатковий протокол 1978 до неї 16.1 1998 з рядом застережень. Документ складається з преамбули і ЗО статей, об'єднаних у 7 розділів.

Договірні сторони зобов'язалися надавати одна одній правову допомогу в судочинстві щодо правопорушень, покарання за які належать до компетенції суд. влади сторони, що звертається із запитом. Конвенція не застосовується до виконання рішень про арешт і вироки, а також до воєнних злочинів, які не є загальнокрим. правопорушеннями. У правовій допомозі може бути відмовлено, коли заява стосується правопорушень, які сторона вважає політ, або податковими, або коли вона вважає, що задоволення заяви може зашкодити суверенітетові, безпеці, громад, порядку чи інтересам її країни. Здійснення суд. доручення стороною, до якої звернено запит, стосується виконання суд. рішень або подання речових доказів, витягів з досьє криміналіст, обліку або ін. док-тів. Кожна сторона може залишати за собою право підпорядкувати виконання суд. доручення щодо обшуку або арешту речей певним умовам, а саме: правопорушення повинно підлягати покаранню відповідно до закону сторони, що звертається із запитом, і сторони, до якої звернено запит; правопорушення повинно припускати можливість видачі злочинців країні, до якої звернено запит; виконання суд. доручення повинно бути сумісним із зак-вом сторони, до якої звернено запит. Вона також може просити, щоб виклик до суду переслідуваної особи, яка перебуває на її території, було передано її органам влади за певний проміжок часу перед датою, встановленою для явки. Цей строк уточнюється у заяві на ім'я Ген. секретаря РЄ і не повинен перевищувати 50 днів. Україна застерегла строк не пізніш як за 40 днів. Суд. доручення може стосуватися виклику свідка або експерта, яким відшкодовуються витрати, а також дорожні витрати та добові стороною, що звертається із запитом. Жоден свідок або експерт (чиє б громадянство він не мав), який внаслідок виклику до суду з'являється перед суд. органами сторони, що запитує, не може переслідуватися, триматися під вартою, підлягати жодному ін. обмеженню своєї особистої свободи на тер. цієї сторони за факти поперед, вироків при залишенні тер. сторони, яку запитують (п. 1 ст. 12). Будь-яка особа, котру тримають під вартою, особиста явка якої до суду як свідка або для допиту на очній ставці запитується стороною, що звертається із запитом, тимчасово перепроваджується на тер., де повинен здійснюватися допит, за умови її повернення у строки, вказані стороною, на чию адресу звернено запит, та із застереженням про її імунітет. У перепровадженні може бути відмовлено, якщо: особа, котру тримають під вартою, на це не погоджується; її присутність необхідна для цілей крим. провадження, що здійснюється на тер. сторони, до якої звернено запит; перепровадження може викликати продовження строків тримання особи під вартою; ін. нагальні обставини перешкоджають її перепровадженню на тер. сторони, що звертається із запитом (п. 1 ст. 11). Жодна особа з будь-яким громадянством, котру викликають у суд. органи сторони, що запитує, для того, щоб відповідати за діяння, які є предметом крим. переслідування, не може зазнавати переслідувань, триматися під вартою, підлягати жодному ін. обмеженню своєї особистої свободи на тер. цієї сторони за факти поперед, вироків при залишенні тер. запитуваної сторони, які не фігурують у виклику (п. 2 ст. 12). Передбачений у ст. 12 Конвенції імунітет закінчується тоді, коли свідок, експерт або особа, притягувана до відповідальності, що мали залишити тер. сторони, котра запитує, упродовж наступних 15 днів після того, як її присутності більше не вимагали суд. органи, залишається на цій території або повертається туди після того, як її залишить (п. З ст. 12). Прохання про взаємодопомогу повинні містити дані про: орган, від якого надходить заява; предмет і мотив заяви; у міру можливості — про особу і громадянство заінтересованої особи, а також прізвище та адресу адресата. Конвенція регламентує способи передачі суд. доручень (через м-во юстиції, Інтерпол, безпосередньо суд. органам влади тощо), вирішує питання мови заяв і доданих до них док-тів, денонсації з метою притягнення до суд. відповідальності.

55. КОНВЕНЦІЯ ПРО ПЕРЕДАЧУ ЗАСУДЖЕНИХ ОСІБ 1983 - — міжнар.-правовий документ. Прийнята державами — членами Ради Європи (за участі Канади і США) 21.III 1983 у м. Страсбурзі (Франція). Учасницями Конвенції є 47 держав, у т. ч. Україна (від 22.IX 1995). Складається з преамбули та 25 статей. Мета Конвенції — забезпечити простий, швидкий і гнучкий механізм передачі іноз. ув'язнених до їх країн. Документ надає першорядного значення виконанню покарання у власній країні засудженої особи, беручи до уваги гуманітарні міркування: мовний бар'єр, що утруднює спілкування, незнання іноземцями звичаїв і культури країни перебування, відсутність контактів з родичами.

Конвенція регламентує стосунки двох держав — д-ви винесення вироку та д-ви виконання вироку, постановленого судом, що діє за нормами статутного чи загального права. За Конвенцією вирок означає покарання чи захід (напр., лікувальний, застосовуваний до особи, яку внаслідок її псих, стану не було притягнено до крим. відповідальності), пов'язаний з позбавленням волі за рішенням суду на визначений чи невизначений строк.

Ст. 3 Конвенції містить 6 умов передачі засудженої особи:

засуджена особа є гр-нином д-ви виконання вироку; договірні сторони можуть застосовувати положення Конвенції і в разі подвійного громадянства, але д-ва винесення вироку може відмовити у передачі свого гр-нина; термін «громадянство» інтерпретується широко: можливе застосування положень Конвенції до осіб без громадянства або гр-н ін. держав, які постійно проживають у д-ві виконання вироку; вирок є остаточним і забезпечується правовою санкцією (напр., внаслідок вичерпання правових засобів захисту, хоча це й не заважає можливому переглядові вироку з огляду на нові докази, на що уповноважена лише д-ва винесення вироку);

строк відбування покарання (заходу) на момент отримання запиту про передачу засудженої особи має становити принаймні 6 місяців; як виняток д-ви можуть домовитися про передачу засудженої особи і за наявності меншого строку з урахуванням перспективи успіху швидкої і маловитратної соціальної реабілітації (зокрема, при передачі між державами-сусідами); передача має бути узгоджена із засудженим (це є одним з осн. елементів механізму передачі, запроваджуваного Конвенцією), оскільки без такої згоди реабілітація вважається малоймовірною; з урахуванням віку засудженого або його фіз. чи псих, стану одна з договір, держав може вважати необхідним мати згоду на передачу засудженого його закон, представника; гарантування узгодженості з принципом подвійної крим. відповідальності, коли діяння, на підставі якого було постановлено вирок, є злочинним і за зак-вом д-ви виконання вироку або було б таким у разі вчинення злочину на її території; необхідно, щоб осн. складові елементи злочину були порівнювані за правом обох держав; згода обох держав.

Конвенція надає д-ві виконання вироку право вибору процедури виконання: продовжити виконання вироку одразу або на підставі суд. чи адм. постанови замінити міру покарання. Виконання вироку регулюється зак-вом д-ви, де він виконується, і тільки ця д-ва має право ухвалювати відповідні рішення. У разі продовження виконання вироку д-ва виконання вироку дотримується юрид. природи і тривалості покарання, призначеного д-вою винесення вироку. Якщо ж міра покарання за своєю природою чи тривалістю несумісна із зак-вом д-ви виконання вироку або якщо її зак-во цього вимагає, вона може співвіднести призначену міру покарання з мірою покарання за вчинення аналогіч. злочину, передбаченою її власним зак-вом. Таке покарання (захід) за своєю природою повинне у міру можливості відповідати покаранню (заходу), призначеному у вироку до виконання, і не може бути більш суворим та перевищувати макс. строки позбавлення волі, передбачені зак-вом д-ви виконання вироку.

У разі заміни вироку д-ва виконання вироку, застосовуючи свої процедури: повинна враховувати зроблені щодо фактів висновки рішення, ухваленого д-вою винесення вироку; не може замінювати позбавлення волі штрафом; має зарахувати у строк відбування покарання весь період, упродовж якого засуджену особу було позбавлено волі; не повинна посилювати крим. покарання.

Конвенція регулює питання надання інформації під час процедури передачі засудженої особи — їй самій, а також від однієї д-ви до іншої. Зокрема, д-ва виконання вироку на прохання д-ви винесення вироку надсилає їй док-т або заяву про громадянство засудженої особи, копію тексту відповідного закону д-ви виконання вироку щодо караності діяння, а також заяву про те, яка з двох процедур виконання вироку застосовуватиметься. Д-ва винесення вироку надає такі док-ти: посвідчену копію рішення суду і тексту закону, на якому воно грунтується; док-т про тривалість відбутої засудженим частини строку покарання; заяву про згоду на передачу засудженої особи; у разі необхідності — довідки про стан її здоров'я і поведінку та інформацію про поводження із засудженим і рекомендації щодо дальшого поводження. Д-ва виконання вироку припиняє виконання вироку, як тільки д-ва винесення вироку поінформує її про рішення (або захід), внаслідок якого вирок стає необов'язковим до виконання. У Конвенції врегульовано порядок здійснення запиту (у запиті про передачу засудженої особи має бути зазначено, на основі якої конвенції або угоди зроблено запит) і відповіді на нього, надсилання підтверджувальних док-тів, питання забезпечення добровільності одержання згоди засудженої особи на її передачу (з повним розумінням правових наслідків такої згоди), транзитного перевезення, вимоги щодо мови і необхідних витрат, порядок надання інформації про виконання вироку тощо. Особливо підкреслено: кожна з держав може прийняти рішення про помилування, амністію або пом'якшення вироку відповідно до своєї конституції, ін. законів.У Конвенції передбачено також процедуру її підписання, набуття нею чинності, приєднання до неї, територію застосування, часові межі застосування, механізм дружнього врегулювання складних питань застосування Конвенції, порядок її денонсації, повідомлень, а також відношення до ін. конвенцій і угод.

56. КОНВЕНЦІЯ ПРО ВІДМИВАННЯ, ПОШУК ТА КОНФІСКАЦІЮ ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ, 1990 - -міжнар.-правовий документ, прийнятий державами — членами Ради Європи (РЄ) 8.XI 1990 у м. Страсбурзі (Франція). Набула чинності 1.IX 1993. Станом на 2000 учасницями Конвенції є 31 д-ва (в т. ч. Україна від 17.XII 1997). Конвенція складається з преамбули, 4 глав, 7 розділів та 44 статей. Як зазначено у преамбулі, метою Конвенції є досягнення тіснішої єдності членів РЄ, проведення спільної крим. політики, спрямованої на убезпеченння сусп-ва від тяжких злочинів, що стали зростаючою міжнар. проблемою. Розв'язання цієї проблеми потребує застосування сучасних і ефективних методів, до яких належить, зокрема, позбавлення злочинців доходів, одержаних незакон. шляхом. Конвенція закріпила поширення положень про боротьбу з відмиванням грошей на доходи не тільки від незакон. обігу наркот. засобів, психотроп. речовин і прекурсорів, а й від ін. видів організованої злочинності — тероризму, торгівлі зброєю тощо. У ст. 1 Конвенції дано визначення вживаних у ній термінів. Зокрема, зазначено, що «пре-дикатний злочин» — це будь-який злочин, у результаті якого виникли доходи, які можуть стати предметом злочину, передбаченого ст. 6 Конвенції.

У ч. 1 ст. 6 («Злочини, пов'язані з відмиванням доходів») визначено коло умисних діянь, які мають розглядатися нац. зак-вом держав — учасниць Конвенції як злочинні, а саме: а) перетворення або передача власності, усвідомлюючи, що така власність є доходом з метою приховування чи маскування незаконного походження власності або з метою сприяння будь-якій особі, замішаній у вчиненні предикатного злочину, уникнути правових наслідків її дій; б) приховування або маскування справжнього характеру, джерела, місцезнаходження, стану, переміщення, прав стосовно власності або володіння нею, усвідомлюючи, що така власність є доходом; в) набуття, володіння або використання власності, усвідомлюючи під час отримання, що така власність була доходом; г) участь у вчиненні, об'єднання або змова з метою вчинення, замах на вчинення, пособництво, підмова, сприяння і поради щодо вчинення будь-якого із злочинів, визначених відповідно до цієї статті. Україна ратифікувала Конвенцію із застереженнями. Змістом їх є:

1) п. 2 ст. 14 Конвенції (конфіскація засобів або доходів, набутих злочинним шляхом) застосовуватиметься лише за умови додержання конст. принципів і фундам. засад правової системи України;

2) центр, органами України, на які покладено повноваження згідно з п. 1 ст. 23 Конвенції (йдеться про органи, які відповідальні за надсилання доручених згідно з гл. II клопотань і відповідей на них, за виконання цих клопотань або їх передачу компет. інстанціям для здійснення), є М-во юстиції України (щодо суд. рішень) і Генеральна прокуратура України (щодо процес, дій під час розслідування крим. справ);

3) запити та підтверджуючі док-ти до них, згідно з п. З ст. 25 Конвенції (дана стаття передбачає «форму прохання і мови»), мають надсилатися в Україну разом з перекладом укр. мовою або однією з офіц. мов РЄ, якщо вони не складені цими мовами;

4) згідно з п. 2 ст. 32 (обмеження використання інформації, отриманої запитуючою стороною) Україна заявляє, що без її поперед, згоди інформація або докази, надані нею відповідно до гл. III Конвенції, не можуть бути використані або передані органам влади запитуючої сторони для проведення розслідування або суд. розгляду, не зазначеного у клопотанні.

57. ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ГРОМАДЯНСТВО 1997 - - міжнар.-правовий документ, прийнятий Радою Європи у м. Страсбурзі (Франція) 14.У 1997. Складається з преамбули і 10 глав. Визначає принципи та положення стосовно громадянства фіз. осіб і норми, що регулюють військ, обов'язок у випадках множинного громадянства. До принципів, на яких має грунтуватися нац. зак-во з питань громадянства держав-учасниць, належать: а) кожна особа має право на громадянство; б) уникнення безгрома-дянства; в) ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого громадянства; г) ні шлюб, ні розірвання шлюбу між громадянином держави-учасниці та іноземцем, ні зміна громадянства одним з подружжя у шлюбі автоматично не впливають на громадянство другого з подружжя. Ці норми не можуть включати розбіжності, що призводять до дискримінації гр-н за ознаками статі, релігії, раси, кольору шкіри, нац. або етн. походження. Кожна дер-жава-учасниця керується принципом недис-кримінації щодо своїх гр-н незалежно від того, чи є вони гр-нами за народженням, чи набули громадянства пізніше (ст. 3—5). У Конвенції йдеться про умови набуття і втрати громадянства. Вказується при цьому, що кожна держава-учасниця має полегшувати через своє нац. зак-во набуття її громадянства для таких осіб: другому з подружжя, якщо перший є її гр-нином; дітям одного зі своїх гр-н; дітям, один з батьків яких набуває або набув її громадянства; дітям, усиновленим одним з її гр-н; особам, які народилися на її території та проживають на ній постійно і на законних підставах; особам до вісімнадцятирічного віку, які постійно і на законних підставах проживають на її території протягом часу, який визначається нац. зак-вом відповідної держави-учасниці; особам без громадянства і визнаним біженцями, які постійно і на законних підставах проживають на її території (ст. 6). Конвенція зазначає, що держави-учасниці не повинні передбачати у своєму нац. зак-ві втрату свого громадянства згідно із законом або за ініціативою держави-учасниці, за винятком деяких випадків. Це, зокрема: добровільне набуття ін. громадянства; набуття громадянства держави-учасниці шляхом шахрайства, фальсифікації інформації або приховування будь-якого суттєвого факту, що стосується заявника; добровільна служба в іноз. збройних силах; поводження, що серйозно шкодить життєвим інтересам держави-учасниці, тощо (ст. 7). Є. к. про г. 1997 є більш ліберальною до питань множинного громадянства, ніж діючий до її прийняття міжнар. правопорядок. Нею встановлені випадки множинного громадянства згідно із законом. За Конвенцією, держава-учасниця дозволяє: а) дітям, що мають різні громадянства, набуті автоматично при народженні, зберігати ці громадянства; б) інше громадянство автоматично набувається при одруженні (ст. 14). Крім того, положення док-та не обмежують право держави-учасниці передбачити у своєму нац. зак-ві й ін. випадки множинного громадянства. У Конвенції також вказується, що держава-учасниця не повинна ставити умовою для набуття або збереження її громадянства вихід чи втрату ін. громадянства, якщо такий вихід чи втрата є неможливими або цього недоцільно вимагати (ст. 16). У док-ті зафіксоване заг. положення про те, що гр-ни держави-учасниці, які мають ін. громадянство, володіють на тер. держави-учасниці, де вони проживають, рівними правами та обов'язками з гр-нами цієї д-ви (ст. 17). Разом з тим встановлено певні особливості щодо виконання військ, обов'язку у випадках множинного громадянства. Передбачено, зокрема, що особи, які мають громадянство двох або більше держав-учасниць, повинні виконувати свій військ, обов'язок лише в одній з держав. Умови виконання цього положення можуть визначатися спец, угодами між заінтересованими державами-учасницями (ст. 21).

Конвенція закріплює й ін. форми співробітництва держав у сфері громадянства. Держави-учасниці, говориться у ст. 23, співпрацюють між собою та з ін. д-вами — членами Ради Європи у рамках міжуряд. органів Ради Європи для вирішення відповідних проблем та з метою сприяння прогрес, розвитку правових принципів і практики щодо громадянства.