Стаття 15 - Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації

1 Під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, - за умови, якщо такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням.

2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, або вiд статей 3, 4 (пункт 1) i 7.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка використовує це право відступу від своїх зобов’язань, повною мірою інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи i про причини їх вжиття. Вона також інформує Генерального секретаря Ради Європи про те, коли такі заходи було припинено i з якого часу положення Конвенції знову повністю виконуються.

37. «Субсидіарність є основним принципом захисту прав. Вона визнає першочергову компетенцію і обов´язок держави ефективно захищати своїми внутрішніми правовими засобами права і свободи людини, які передбачені у Конвенції»: писав колишній голова Європейського суду Г. Петцольд.

Розглянемо деякі конкретні приклади прояву принципу субсидіарності, або, так званої, комплементарної природи Конвенції, її ст. 53 проголошує: «Ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитися як обмеження або відступ від яких-небудь прав і основних свобод людини, які можуть гарантуватися законодавством будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, в якій вона бере участь».

Проявом субсидіарності у контрольному механізмі Конвенції є також вимога про вичерпання усіх національних способів захисту прав людини (п. 1 ст. 35). З точки зору міжнародного права, саме на державу, в першу чергу, покладається обов´язок дотримання норм з прав людини. Тому і потрібно вимагати усунення зазначених порушень, насамперед, від держави. У тому разі, коли остання з будь-яких причин нездатна це зробити, можливе втручання міжнародних органів, що мають відповідні повноваження^].

Крім такої важливої конвенційної вимоги як вказане вичерпання, встановлене п. 1 ст. 35 Конвенції, прояв (хоч і не настільки характерний) субсидіарного характеру механізму захисту прав людини простежується у настановах ст. 41. Вона передбачає: у разі, коли Суд встановлює, що мало місце порушення Конвенції або протоколів до неї, а внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони допускає можливість лише часткового відшкодування, Суд, якщо таке необхідне, надає справедливе задоволення потерпілій стороні. Таким чином, засоби відшкодування на міжнародному рівні є субсидіарними. Тому вони можуть діяти тільки у випадку, якщо внутрішній правовий порядок не виконує ту роль, яку визначила для нього Конвенція.

У цьому контексті слід наголосити, що судові рішення є, по суті, декларативними за своєю природою. Але вони, звичайно, зобов´язують лише державу (п. 1 ст. 45), яка є стороною у справі. Держава, котру визнано порушницею Конвенції, повинна вжити всіх заходів для виконання рішення Суду, їх вибір, однак, залишається за останньою. Тому можна зробити висновок, що принцип субсидіарності, оскільки він застосовується у рамках Конвенції, передусім, стосується субси-діарної ролі конвенційного механізму. А його наслідком є, так звані, «процесуальні відносини» між національними державними органами, відповідальними за застосування Конвенції, що і вирішують питання, пов´язані з гарантією і захистом прав людини, з одного боку, і європейськими Інститутами, створеними згідно з Конвенцією — з іншого.

Взаємодія цих органів, проте, ширша за обсягом. Це означає, що, здійснюючи контрольні функції, конвенційні інститути самі підлягають певному обмеженню або, щонайменше, намагаються виявити певний ступінь самообмеження.

Так, у справі «Belgian Linguistic» (рішення від 23 липня 1968 р. (№ 6) 1E.H.R.R. 252), вирішуючи питання про те, чи є різне ставлення до певного права проявом дискримінації, Суд вказав: він «не може нехтувати тими юридичними і фактичними ознаками, які характеризують життя суспільства у країні-відповідачці, але, у свою чергу, Суд не може виконувати роль компетентних національних державних органів. А якщо таке відбувається, це є свідченням втрати субсидіарної природи міжнародного механізму колективного забезпечення прав людини, встановленого Європейською конвенцією».

Пізніше Суд зазначив, що національні органи залишаються вільними у виборі засобів, які вони вважають такими, що відповідають цілям Конвенції. Перегляд Суду може стосуватися лише відповідності вказаних засобів вимогам Конвенції.

Тобто, субсидіарність означає, що компетенція Європейського суду щодо національного правопорядку держав-членів суттєво обмежена. Останній не має права займати місце компетентних органів держави стосовно тлумачення і застосування внутрішнього права, тобто контрольний механізм, створений Конвенцією, не повинен розглядатись як «четверта інстанція». Однак така ситуація в жодному випадку не свідчить про пасивну роль Суду щодо правових інститутів і діяльності правозастосовчих органів держав. Він має можливість їх оцінювати. Визнавши, що порушення мало місце, Суд ніби дезавуює відповідні рішення компетентних органів держав-членів, хоча відмінити їх не може.

Принцип субсидіарності характеризує також специфіку відносин між Судом та компетентними національними органами, коли йдеться про ситуації, що охоплюють регулятивну поведінку держави щодо забезпечення конвенційних прав і свобод людини, здійснення яких може бути предметом обмеження, або таких прав, що вимагають позитивних дій з боку держави (наприклад, статті 8, 11 Конвенції), або прав, стосовно яких виправданим є різне до них ставлення. Справи, у яких ставилося питання, що належать до такої регулятивної сфери, призвели Суд до необхідності роз´яснення того, яким чином співвідносяться межі контрольної функції і свобода дій компетентних національних органів. З цією метою Суд визнав існування такого поняття як межі розсуду держави,або свобода дій держави.Якщо від останньої вимагається забезпечити певні дії або різне ставлення до конвенційного права, то така свобода означає: у держави є «вибір різних способів», які повинні бути застосовані з метою ефективного здійснення прав особи або для того, щоб уникнути свавільної дискримінації. «Межі розсуду», якими користується держава, а саме законодавчі органи, уряд, судові та інші органи найчастіше визначаються так: «певний», «широкий». У свою чергу, Суд визначив: обсяг вибору держави може відрізнятися залежно від різних чинників, насамперед, предмета і підстави справи. «Межі розсуду» є широкими переважно у справах щодо питань політичної організації, економіки, соціальної моралі, які характеризують демократичне суспільство у державі. Однак, незважаючи на те: є межі розсуду широкими чи ні, вибір держави все таки може бути підданий оцінці з боку Суду, оскільки останньому належать повноваження щодо розгляду усіх питань, пов´язаних із застосуванням і тлумаченням Конвенції. При цьому, як зазначалося вище, Суд не повинен в жодному випадку підміняти компетентні національні органи. Його завдання — швидше у тому, щоб переглянути оскаржувані рішення національних органів під час здійснення ними дискреційних повноважень. Отже, контроль Європейського суду і межі розсуду національних органів взаємопов´язані (Handyside v. the UK I E.H.R.R. № 737 № 24 від 7 липня 1976 p.). А тому допустимість «меж розсуду» національних органів, особливо у питаннях, що стосуються тих чи інших конвенційних прав на національному рівні, виправдовується тим, що Суд, здійснюючи контроль, не може не враховувати правові і фактичні ознаки суспільного життя держави-відповідачки та її матеріальне і процесуальне право. Крім того,Конвенція покладає забезпечення прав і свобод людини, закріплених у її нормах, саме на Високі Договірні Сторони. А тому «межі розсуду» держави грунтуються на факті, що влада цих держав має тривалий прямий зв´язок з життям своєї країни, з людьми, знайома із ситуацією на місці, а саме з нагальними потребами даного моменту. Тому компетентні органи держави, у принципі, знаходяться у кращому становищі порівняно з міжнародними суддями щодо надання точної оцінки стосовно необхідних рішень у конкретному питанні.

Конвенційні інститути, а саме Суд, роблять свій внесок у це завдання, але вони починають діяти лише через позовну процедуру і тільки тоді, коли вичерпані усі можливі національні засоби захисту прав і свобод людини. Доктрина «меж розсуду» є природним продовженням принципу субсидіарності. Вона технічно опрацьована для того, щоб розподілити повноваження з прийняття рішень між відповідними органами з тією метою, щоб у конкретній справі окреслити кордони між «первинним вибором держави» і «субсидіарним» наглядом на загальноєвропейському рівні.

Слід зауважити, що принцип субсидіарності, який діє у просторі, створеному за Конвенцією, характеризується двома аспектами:

у процесуальному або функціональному значенні даний принцип означає, що перед тим, як звернутися до конвенційних інститутів, кожен повинен направити свою заяву до усіх національних інститутів, які передбачають забезпечення ефективних і адекватних засобів захисту в справі;

у матеріальному сутнісному значенні принцип субсидіарності означає, що, застосовуючи настанови Конвенції, конвенційні інститути, потрібно, якщо це необхідно, взяти до уваги ті правові і фактичні ознаки, які характеризують життя суспільства у заінтересованій державі. Дія вказаного принципу має, таким чином, дві важливі похідні:

Конвенційні інститути мають можливість вивчати (ознайомлюватися) з правовими позиціями компетентних національних органів щодо питань, які розглядатиме суд.

Допомагає запобігти перевантаженню контролюючих органів, створених відповідно до Конвенції.

У межах концепції субсидіарності існують три основні ознаки системи, яка діє на основі Конвенції:

Конвенція не є вичерпною. Гарантовані лише деякі права, закріплені у Загальній декларації прав людини 1948 р. Держави-сторони Конвенції є вільними у забезпеченні ефективнішого захисту згідно із своїм законодавством або іншими угодами.

Розуміння того, що національні державні органи у відповідності з традиційною роллю держав загалом перебувають у кращому становищі, ніж відповідні наглядові органи на загальноєвропейському рівні щодо можливості віднайдення балансу між інтересами суспільства і захистом основних прав людини, забезпечення якого є метою Конвенції.

Наведені характеристики обумовлюють пошук загальних стандартів захисту прав людини у просторі дії Конвенції. Однаковість в окремих випадках може бути досягнута через необхідність ефективного захисту прав і свобод людини. А це і є третьою ознакою системи однаковості не в усьому, що стосується Конвенції. Остання пропонує не однакові рішення, а лише стандарти поведінки, які будуть відрізнятися у кожній державі, що входить до європейської спільноти. А наведене обов´язково зумовлює вибір власних засобів імплементації конвенційних положень для кожної Високої Договірної Сторони.

Зрозуміло, що конвенційні інститути (а саме Суд) доповнюють забезпечення користування гарантованими правами і свободами. Але їх відповідальність є вторинною (у просторі і часі) щодо повноважень національних органів. Обов´язком Суду, в свою чергу, є керівництво і допомога у тому, щоб Договірні Сторони забезпечували індивідам необхідний захист через власні інститути і процедури.

39. Европейская социальная хартия — конвенция Совета Европы, закрепляющая ряд социальных прав человека (в отличие от ЕКПЧ, закрепляющей главным образом гражданские и политические права). Ее цель - обеспечить эффективное осуществление 19 основных социальных прав. Принята в 1961 году, вступила в силу в 1965 году. Страны-участницы обязуются признать обязательными для себя как минимум 10 статей или 45 частей статей части II хартии, в том числе как минимум 5 из следующих статей: 1, 5, 6, 12, 13, 16 и 19. Доклады об исполнении Хартии представляются раз в два года. Всего часть II Хартии содержит 19 статей, каждая из которых закрепляет определенное право. Среди защищаемых ею прав - право на труд, право на условия труда, отвечающие требованиям безопасности и гигиены, право на справедливое вознаграждение, право мужчин и женщин на равную оплату труда, право на объединение в организации и право на заключение коллективных договоров (включая право на забастовку), право на социальное обеспечение, право на социальную и медицинскую помощь и на получение услуг со стороны социальных служб, право семьи, инвалидов, трудящихся-мигрантов и их семей, детей и молодежи на защиту и т.п.

В 1988 году принят дополнительный протокол, расширяющий каталог прав (протокол включает четыре «материальные» статьи, из которых его участники должны принять хотя бы одну), в этот перечень были включены: право на равные возможности и равные условия в том, что касается занятости и профессии, без дискриминации по признаку пола; право трудящихся на то, чтобы их информировали и с ними консультировались в рамках предприятия; право трудящихся принимать участие в определении условий труда и производства на предприятии; право лиц преклонного возраста на социальную защиту.

в 1991 году — протокол, изменяющий систему надзора за исполнением хартии (в частности, была введена публичность оценок докладов стран-участниц надзирающим комитетом). Первый протокол вступил в силу в 1992 году, второй в силу не вступил, но на практике применяется.

В 1995 году был принят, а в 1998 году вступил в силу дополнительный протокол, вводящий систему коллективных жалоб (их рассматривает Европейский комитет по социальным правам, который также оценивает доклады стран-участниц об исполнении хартии). Эту процедуру на 2012 год приняли 15 из стран-участниц Хартий.[1] C 1999 года комитет принял 48 решений по существу коллективных жалоб (на ноябрь 2010 г.).[2] Для сравнения, Европейский суд по правам человека, вынесший свое первое решение по существу жалобы в 1960 году, до реформы его устройства в 1998 году вынес 837 решений по существу, а в 2008 г. достиг отметки в 10 000.

40. Європейська соціальна хартія (переглянута Як з'ясувалося, зміни і доповнення кардинально не вирішили проблеми захисту соціальних та економічних прав у сучасних державах Ради Європи. Хартія потребувала оновлення, і в травні 1992 р. спеціальний комітет по підготовці нового проекту Хартії — Комітет Charte-Rel приступив до роботи щодо вдосконалення її положень. У результаті цієї роботи була підготовлена нова редакція Хартії, яка отримала назву " Європейська соціальна хартія (переглянута)" (European Social Charter (revised))18, яка була схвалена і відкрита для підписання на 98-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи 3 травня 1996 р.

Згідно з вимогами, встановленими у Хартії, вона мала набрати чинності після її ратифікації трьома державами. Станом на 1 липня 1999 р. Переглянуту хартію ратифікували п'ять держав: Франція, Італія, Румунія, Словенія й Швеція. Таким чином, Переглянута соціальна хартія набрала чинності 1 липня 1999 р.

На кінець 2000 р. її ратифікували Болгарія, Італія, Румунія, Словенія, Франція і Швеція. Свої наміри щодо ратифікації Переглянутої хартії шляхом її підписання виявили: Албанія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Греція, Ісландія, Кіпр, Литва, Люксембург, Молдова, Португалія, Словаччина, Україна, Фінляндія, Естонія. Станом на 5 березня 2004 р. Переглянуту хартію ратифікували 17 держав Ради Європи і 16 держав підписали з наступною ратифікацією.

Європейська соціальна хартія (переглянута) — це міжнародна угода, яка поєднала всі права, закріплені в Хартії 1961 p., Додаткових протоколах 1988 та 1995 pp., а також поправки, які стосуються цих прав, та нові права. Всього Переглянута європейська соціальна хартія містить гарантії захисту 31 права людини.

У післявоєнний час, коли було ухвалено Європейську конвенцію, вважалося, що громадянські й політичні права мають першорядне значення для побудови демократичного суспільства в Європі. Захисту соціальних та економічних прав надавалося другорядне значення, оскільки їх забезпечення значною мірою залежало від економічного стану розвитку конкретної країни. Таким чином, Рада Європи, так би мовити, виступила на міжнародному рівні ініціатором створення різного юридичного механізму для захисту прав людини, залежно від їх виду. Як відомо, за такою ж моделлю у 1966 р. було ухвалено й Міжнародні пакти про права людини. Для захисту прав, передбачених Євроконвенцією, було створено спеціальний орган — Європейський суд з прав людини, який шляхом розгляду індивідуальних петицій, здійснює захист прав конкретних осіб, які вичерпали усі заходи захисту на національному рівні. Як засвідчила практика, такий механізм виявився досить ефективним. Європейський суд з прав людини розглянув значне число індивідуальних справ і не було жодного випадку, якби держави відмовлялися виконати рішення Суду. Що ж до соціальних та економічних прав, то Європейська соціальна хартія, прийнята Радою Європи через 11 років, не передбачає права індивідуальної петиції. Не містить такого механізму й Європейська соціальна хартія (переглянута).

Водночас контрольний механізм Переглянутої соціальної хартії такий самий, як і в першому варіанті Хартії, а саме: контрольна основа національних доповідей, поданих Сторонами, а для держав, що ратифікували Додатковий протокол до хартії від 1995 р. або зробили заяву, передбачену в ст. D Переглянутої хартії, — на підставі колективних скарг. Національні доповіді повинні подаватись у проміжок у два роки для положень "основних статей" і чотири роки — для інших положень. "Переглянута хартія — це єдиний документ, котрий гарантує основні соціальні та економічні права у всій їх повноті. Враховуючи еволюцію в галузі соціальних прав за останні ЗО років, цей сучасний документ заповнив пробіли, що мали місце у Хартії 1961 p., і в цей час є європейським договором про захист прав людини, що відповідає реаліям XXI століття. Окрім того, в цьому договорі об'єднані в одне ціле усі права, що гарантуються Хартією 1961 р. і Додатковим протоколом 1988 р., а також поправки до них і нові права. Хартія дозволяє також державам оголошувати себе зв'язаними Додатковим протоколом, який передбачає систему колективних скарг з допомогою простого повідомлення. Таке поєднання в одному документі полегшує й спрощує процедуру ратифікації в національних парламентах. Хоча деякий час обидві хартії змушені будуть існувати одночасно, але з часом оновлений варіант Хартії замінить варіант 1961 р. По-перше, впливову роль у тлумаченні положень Хартії та в оцінці національних докладів щодо виконання зобов'язань за Хартією відіграє спеціальний орган Ради Європи — Європейський Комітет по соціальних правах — Комітет незалежних експертів, утворений відповідно до ст. 25 Європейської соціальної хартії 1961 р. Члени Комітету обираються Комітетом міністрів Ради Європи. До функцій Комітету по соціальних правах належить надання правової оцінки, як саме Договірні Сторони виконують свої зобов'язання. Ця оцінка дається у формі висновків. Висновок може бути позитивним, негативним і відкладеним (якщо не вистачає інформації для оцінки ситуації). Урядовий комітет на основі висновків може виносити попередження державам, які не дотримуються Хартії або неоднократно не надають інформацію, яка б дала змогу Комітету по соціальних правах оцінити, наскільки ситуація у країні відповідає Хартії. Попередження не має юридичної сили, це, швидше, міра політичного тиску, яка вказує, що за результатами наступного контрольного циклу може постати питання про винесення рекомендації.

Комітет також є контрольним органом, до якого надходять колективні скарги, саме він і встановлює факт порушення права. Висновок Комітету додається до доповіді Урядового комітету, останній приймає резолюцію, якою завершується кожний контрольний цикл, і направляє необхідні рекомендації кожній з Договірних Сторін.