Гуманісти та їх ідеї в культурі Русі-України

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвиз­начнішими гуманістами XV — XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави, ку­ди входили і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності. Політичне становище на західноукраїнських землях, незва­жаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя.

Специфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половині XVI ст, сприяли поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико- філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченням і викладанням рито­рики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з другої половини XVI ст, у зв'язку з по­силенням національного, соціального і релігійного гніту з боку поль­ської шляхти (Люблінська унія 1569 p.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів), українські мислителі-по­лемісти все частіше звертаються до проблем, які хвилювали пред­ставників пізнього Відродження, а також реформаторів, їхні інтереси поширюються в теологію, натурфілософію, природознавство.

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важ­ливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської імпелігенції, що здо­була широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління — на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придвор­них дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори виклика­ли інтерес у різноманітних колах суспільства.

Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про поход­ження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми війни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади ду­ховній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чи­ном, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського. а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст, Оріховський, повинно належати королеві. «Не з італійцем маєш спра­ву нині, — звертається він до папи, — а з русином; не з папським, а з королівським підданим».

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали комп­ромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком про­тилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і като­лицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мисли­телі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло де­ржави король отримав з волі Божої та що єпископ під час бого­служіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух рефор­маційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.

Новий імпульс у своєму розвитку дістає в XVI ст, вчення про по­ходження держави з суспільного договору. Ця ідея, як відомо, зароди­лася ще в античні часи (коли робилися перші спроби природного пояс­нення явищ суспільного життя), але своє класичне завершення знайш­ла у працях ідеологів буржуазії, яка боролася за політичну владу в XVII — XVIII ст. Значний внесок у розвиток теорії суспільного до­говору зробили діячі епохи Відродження, які всупереч богословському вченню твердили, що королівська влада походить не від Бога, виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного короля до­бровільно. Подібні думки властиві українським гуманістам XVI ст., зокрема Оріховському, який виділяє дві причини виникнення держави:

«Насамперед, вроджений нам гандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в'яже».

Центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст, наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю», і наводить відомий вислів римсь­кого філософа' «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги ко­роля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський пропонує королеві здобувати ласку і прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде влада королів.

Найважливіший принцип громадянського гуманізму — це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадяни­на. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, но­стальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV — XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну са­мосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна са­мосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вва­жав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти:

«Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому ми­стецтві, якщо не буде вчитися».

Важливий здобуток епохи Відродження і філософа Нового часу — розвиток теорії природного права. Елементи цієї теорії є вже у дав­ньогрецьких софістів, стоїків, Арістотеля, у мислителів доби фео­далізму, окремі представники яких (наприклад, Тома Аквінський) роз­глядали природне право як різновид божественного закону. Теорія при­родного права використовувалася в цей час для обгрунтування фео­дального ладу.

Представники нової буржуазної ідеології вкладали у поняття при­родного права інший, ніж античні й середньовічні вчені, зміст: вони вва­жали, що таке право існує незалежно від Божої волі. Ідея природного права використовувалася в XVII — XVIII ст. для критики феодаль­них порядків як таких, що суперечать природній справедливості. На вітчизняному грунті теорію природного права розвивали М. Козачинський і Т. Прокопович. Останній досить своєрідно ототожнював при­родне право (закон) із заповідями Святого Письма. Крім них, у сере­дині XVI ст. ідеї природного права пропагував і розробляв Ст. Оріховський, який написав трактат «Про природне право». На жаль, він до нас не дійшов. Тому сьогодні про погляди мислителя на природ­не право, про значення, якого він йому надавав, можемо судити, вихо­дячи з окремих міркувань, що трапляються в інших працях. Природне право (закон), на думку Оріховського, вище людських законів, які при потребі можна змінювати.

Концепція природного права, що з'явилася в XVI — XVII ст, ста­вила на чільне місце невідомі у докапіталістичні епохи поняття врод­жених для кожного індивіда особистих свобод. На цих позиціях стояли Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості Відсутність або порушен­ня якогось з цих прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, вар­варство, деспотизм і суперечать природному праву. Задовго до Лока Оріховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої сво­боди, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують судові справи на власний розсуд. Незважаючи на те, що Оріховський загалом стояв вище станових інтересів дрібної шляхти, заслуговують на увагу його декларації про демократію, природне пра­во, свободу тощо, які певною мірою мали буржуазний характер, вира­жали інтереси третього стану і навіть низів суспільства.

Оріховському як гуманістові не були чужі й ідеї класу буржуазії, що зароджувалася в надрах феодального ладу. У питанні, що вище — «талант чи порода», мислитель ставав на бік «таланту». Титули, шляхетство, рід без особистих доброчесностей, писав він, стають по­рожніми символами. Справжньому шляхетству притаманні не стільки велич предків і давності гербів, скільки чеснота.

Посідаючи загалом позиції прихильників станової монархії, деякі вітчизняні мислителі, разом з тим, висловлювали ідеї, які дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої монархії в Європі. Передусім, мислителі хотіли бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього, ласкавого.

Значне місце в теоретичних міркуваннях українських гуманістів про державу належить проблемі війни і миру. Вона була вельми акту­альна тоді в усій Європі у зв'язку з боротьбою проти турецько-татарської агресії. Антитурецька тема була загальноєвропейською. До неї зверталися С. Брант, Ульріх фон Гутен, М. Сервантес.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні по­гляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного бо­жественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надпри­родні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступи­лися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверд­жується ідея історичної активності особи і мас, що визначало їх інтерес до народного життя і національної історії, розвитку суспільної свідомості. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту.

Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в істори досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихова­телів. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигаду­вати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю».

Щодо традиції засвоєння античної історії варто відзначити вели­ке знамення античної поезії, яку гуманісти всіляко підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім дитям, «гомінким і со­лодким».

Коли гуманісти беруться за вирішення конкретних, актуальних політичних завдань, питань сучасного суспільного життя, історія на­буває у їніх творах публіцистичного характеру. Дійовими особами у них виступають живі співвітчизники: князь Костянтин Острозький, рід Одровонжа, «всюди відомий Іван», Ян Тарновський, збирач податків Миколай Лутомирський та ін; оспівуються українські міста, ріки, уро­чища, села.

Як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти вважають історію засобом пробудження са­мосвідомості народу, його історичної пам'яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чес­нот була в дусі Ренесансу, оскільки вони спрямовувалися проти серед­ньовічного космополітизму, який проповідувався церквою. Патріотизм мислителів виявлявся у симпатіях до вітчизни України-Pyсі, у тур­боті про її долю, в заклику до відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям.

Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості, історичні твори українських гуманістів першої половини XVI ст. сприяли розвитку патріотичних почуттів у людей, формували національну свідомість та історичну традицію, що мало велике прогресивне значення, бо інтерес до минулого свого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією у розвитку духовної культури України. Діяльність українських гуманістів першої половини ХVІ ст. залишили помітний слід в icmoрії української культури, зокрема філософії. Історіософські ідеї цих мислителів, їхні погляди на державу становили певний етап у розвитку філософської думки в Україні.

Починаючи з другої половини XVI ст. на українських землях, що входили тоді до складу Польщі, посилився соціальний, національний і релігійний гніт, про що свідчать і законодавчі акти, передусім політична Люблінська унія 1569 p. і Брестська церковна унія 1596 p. Проте, незважаючи на несприятливі умови, в кінці ХVІ - на початку XVII ст. Україна переживала певне економічне піднесення, зростали міста, в яких були вже досить розвинуті товарно-грошові відносини, підвищувалася спеціалізація і виникали нові ремесла. Розвиток цих еле­ментів буржуазних виробничих відносин сприяв зміцненню «третього стану», який був зацікавлений у розвитку науки й культури. Обгрун­туванням його ідеології і стали ідеї гуманізму епохи Відродження.

У цей час на перший план виступає комплекс думок, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння ("спільне благо"), справедливість, політичні свободи. Деякі ідеї, які мали місце в українській філософській думці першої половини XVI ст. (наприклад, історіософські), продовжу­ють функціонувати уже на якісно вищому рівні. Якщо раніше національне або ототожнювалося з конфесійним, або лише декларува­лося, то тепер пропагується свідомо, цілеспрямовано, наполегливо. Не зменшується інтерес українських гуманістів до етики, проблеми лю­дини, війни і миру тощо. Активно відшукуються шляхи розвитку ук­раїнської національної культури в нових умовах, і віросповідання відіграє уже другорядну роль.

Найменш дослідженим є внесок в українську культуру українців католицького віросповідання, більша частина яких через певний час втратила не тільки віру батьків, а й вітчизну. Доказів цього чимало, як багато й свідчень, що значна їх кількість не забула, «яких батьків, чиї сини» вони є, і теж виступала проти соціального, національного і релігійного гніту в Україні. Bсі українські культурно-освітні діячі дру­гої половини XVI — початку XVII ст. брали активну участь у брат­ствах, писали полемічні твори, засновували друкарні, школи, укладали підручники і словники, проводили диспути. Значний внесок у цьому відношенні зробили й українці-католики. З метою усвідомлення себе у світі вони теж прагнули утвердити гідність і рівноправність ук­раїнського народу серед інших народів, прославляли історію Київської Русі, народу України, її видатних діячів.

Із зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'яз­ку захищати вітчизну, дбати про її безпеку і спокій. Ці питання особ­ливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями польської шляхти, перманентними спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми соціальними і релігійними пробле­мами. Але якщо pанішe український народ покладався лише на непевну ласку своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний за­хисник його інтересів — запорізьке козацтво, з яким нападники уже мусили рахуватися. Відомий, зокрема, вислів польського гетьмана Жолкевського, цього душителя наливайківського повстання, що з коза­ками «краще розмовляти миром, аніж силою». Все це знайшло відображення й в ідеології. Духовним центром України став знову Київ, який символізував єдність українського народу.

Аналіз спадщини українських мислителів пе­реважно католицького віросповідання засвідчує, що вони, будучи речни­ками певних соціальних сил українського суспільства, зробили свій вне­сок у пробудження у народові почуття національної самосвідомості, патріотизму, громадянського служіння. Разом з творами полемістів інших конфесій вони послужили згуртуванню українського народу у вирішальний період його національного буття.

До українських гуманістів XVI — початку XVII ст. зарахо­вують передусім тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав Оріховський-Роксолан, Павло Русин із Кросна та ін. Цей принцип са­моусвідомлення переконливий, але не охоплює ряду діячів, якіхоч і не наголошували на своїй національній приналежності, проте були ук­раїнцями, жили і творили на етнічній українській землі і розвивали її культуру: Це не означає, що вони не могли бути водночас і представниками іншої культури. Треба нарешті, сказати і прo виразно інонаціональних aвторів, які жили на українських землях, розробляли українську проблематику і відповідно вносили вклад у розвиток ук­раїнської культури. Таких авторів також вважають представниками української культури, але називаємо їх польсько-українськими (Матвій Стрийковський), вірменсько-польсько-українськими (Шимон Шимонвич). грецько-російсько-українськими (Максим Грек) та ін. Це справедливо, бо виразної переваги у своїх відвертих симпатіях до пев­ного народу вони часто нічим не виявляли, а принцип зарахування од­ного діяча до двох і більше культур не є чимось незвичним. На нашу думку, він більш справедливий, ніж так званий імперський принцип, за яким представників культури підкорених народів зараховували до куль­тури народу-завойовника.