Братства та їх роль у розвитку укр. культури

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVIIст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - учителі, вчені, письменники.Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці на той час була досить значна сума - близько 50 тис. золотих Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це засвідчує, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632р.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVIIст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. Братства великого значення надавали вихованню, формуванню моральних засад. Братчики не допускали сварок, для всіх були обов’язкові дотримання дисципліни, повага та пошана до старших, чесність та люб’язність. На їх думку освіта – найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності при братствах працювали друкарні, де випускали підручники, різноманітну літературу. Вони були всестановими, приймали до лав всіх, хто бажав цього і міг щось зробити для розбудови держави, її освіти,культури. Головна увага приділ словянській та укр. мовам, грецька, латинська, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки та культури.

Стан укр. культури у 18 ст.

Почуваючи себе упослідженою, православна церква спершу не відважується приймати ті форми культури, які наближували б її до того культурного кола, звідкіля йшла небезпека втрати ідентичності. Ситуація почала змінюватися на краще, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя і оновлення культури.

В умовах іноземного поневолення надзвичайно важливо, зберігаючи національну культурну ідентичність, підтримувати державницькі традиції. Крім духовенства, носіями їх виступала православна шляхта. Так, ще на початку XVII ст. українські книжники вважали князя Костянтина Острозького продовжувачем справи Володимира Святого і Ярослава Мудрого. Князі Четвертинські, хоч і служили Речі Посполитій, пишались своїм походженням від Рюріковичів і сприяли відновленню української православної ієрархії. Цілком природно, що на деякий час культурне життя активізувалося саме на тих українських та білоруських землях, де впливовими залишалися православні настрої.

Острозька школа стала першим навчально-науковим закладом, який поставив завдання, не відходячи від засад грецького і східного обряду, скористатися і з досягнень західно-європейського шкільництва. Сучасники називали цю школу академією або тримовним ліцеєм (licaeum trilingue), і це дуже знаменно. Досить характерно, що в період національно-релігійного відродження українські j освітні діячі дбали як про впровадження в освіту латинських зразків, так і про свідоме культивування церковнослов'янської і «руської» мов. Особливе значення для утвердження нормалізованого варіанта церковнослов'янської мови мала славетна «Острозька Біблія», відредагована українськими книжниками з Острозької академії і надрукована Іваном Федоровим.

Поряд з переписуванням і друкуванням церковнослов'янських текстів і підготовкою нових перекладів на церковнослов'янську мову, діячі Острозької академії перекладали літургічні та богословські книги на «руську» книжну мову.

Кількість і політична вага української шляхти теж катастрофічно зменшувалась. В таких умовах ініціативу культурно-національного відродження перейняли братства міщан, спершу в великих містах Галичини, а згодом і в інших регіонах України. Так, на нову хвилю утисків міщани Львова в середині 80-х років XVI ст. згуртувалися навколо Успенського братства, яке з доброчинного об'єднання парафіян перетворилося в осередок національного | суспільно-політичного і культурного руху. З часом виникли братства і в інших містах.

Братства, хоча і засвоїли західноєвропейські організаційні /зразки, склалися у принципово новий тип суспільної організації, які увібрали риси реформаційного руху та участь в боротьбі за національно-політичні й станові права й національну культуру. Представники усіх львівських братств підписали зобов'язання «одностайне, вірне, а недоступне... стояти, не щадячи маєтностей, часу і самих себе». Було вирішено кожного, хто був проти «зачатої справи», вважати відступником і «з таким не обідовати, не їсти, не пити».

Майже одночасно з відкриттям школи члени Львівського братства зайнялися фундацією друкарні, викупивши заставлені у лихваря верстати Івана Федорова. Додавши деяке нове обладнання, налагодили діяльність друкарні, яка діяла з невеликими перервами аж до скасування братства в 1787 р.

Братська друкарня дала поштовх широкому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і Волині. У 1604— 1606 pp. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів, у якій працював Семен Будзина.

Отже, у першій половині XVII ст. працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у поширення книжкової справи. Всім їм доводилося діяти в умовах національно-релігійного гніту, зазнавати репресій з боку державної та церковної влади.

В умовах посилення національного гніту у західноукраїнських містах провідну роль в культурному житті знову відіграє Духовенство, зокрема Київська митрополія та Києво-Печерська лавра. Це було виявом контрреволюційного руху, який а той час утвердився і в ряді європейських країн. В Україні виразником таких тенденцій став Петро Могила (3 1627 р. архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 - митрополит).

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі, де раніше діяла аріанська школа); у Кременці (відкрита в 1639 р. за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського).

Вивчення латини давало українцям можливість здобувати вищу освіту у західних університетах, знання мов відкривало також двері для імпорту книг. Серед видань, що привозилися з-за меж України, переважали спершу латинські, а згодом польські видання, чимало імпортувалося і літератури німецькою, французькою, італійською, чеською та іншими мовами.

Активізація освітньо-культурної діяльності створювала підстави для формування ідеології визвольного руху, який досяг найбільшого розмаху в роки війни з Польщею, очоленої Богданом Хмельницьким.

Повстання 1648 p., яке майже від самого початку переросло всенародну війну за волю України, стало в багатьох моментах подією історичною. Це стосується і культурного життя. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів.

У ході війни зароджувалась й міцніла українська державність, яка значною мірою використовувала форми, що склалися в козацькому середовищі ще до війни. Українська держава включала тільки частину національної території, але само її виникнення сприяло зміцненню національної самосвідомості, утвердженню почуття гордості за свій народ. Оскільки в державі провідні позиції посіли козаки і козацька старшина, за межами України утверджувалось поняття про українців як про «козацьку націю».

Та й самі українці сприймали козацькі атрибути як загальнонаціональні і державні символи. Постать героя-козака, захисника Вітчизни, надовго стала провідним образом українського пісенного фольклору, героїчного епосу, народного малярства, козацька тема — головною і в українській національній історіографії.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку назвали часом Руїни. Було все: і криваві конфлікти у колах козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилось під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень автономної провінції та, врешті-решт, позбавлена будь-якого самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського князівства — васала Туреччини, на Закарпатті господарювали угорські магнати, хоча верховним володарем краю стала Австрійська імперія.

Політика русифікації і полонізації шкодила культурному спілкуванню, але не могла заглушити його прогресивної течії. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у розповсюдженні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки.

З середини XVIII ст. все частіше виїжджає українська молодь на навчання за кордон.

Братські і громадські школи були одним з каналів, через які в народні маси проникали елементи книжкової освіти. Наявність порівняно широкої мережі початкових шкіл забезпечувала контингент учнів для шкіл вищого рівня і сприяла тому, що окремі вихідці з народних низів могли стати високоосвіченими людьми. Але з кінця XVIII ст. сільські школи починають занепадати: далося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів. Лише де-не-де останні з них функціонували і в першій половиш XIX ст.

Багато творів словесності поширювались в усній або рукописній формі. Саме XVII — XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і небаченого раніше збагачення тематики, жанрів рукописної книжності. Найвизначніші фольклорні твори відбивають історичну свідомість народу. В українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами.

Дуже відчутним був вплив фольклору на професійну музику, але й риси професіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор. По-справжньому народними книгами стали рукописні «кантички» (співаники) і ірмологіони (збірники традиційних святкових співів, записані знаками київської квадратної нотації). Популярність рукописних ірмологіонів пояснюється тим, що ця книга була посібником для вивчення в початковій школі нотної грамоти.

У галузі образотворчого мистецтва кінець XVI — початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів. Українська ікона внаслідок контактів з пізньоренесансним, а пізніше бароковим мистецтвом поступово втрачала свої традиційні риси.