Музика та театральне мистецтво в 18 - 19 ст.

Осередком музичного життя у 18 столітті була Києво - Могилянська академія. В 1737 року засновано при Харківському колегіумі музичні класи під проводом Конашевича. Складалися рукописні "Богогласники", збірники кантів, які співали спудеї Києво - Могилянської академії. На початку 18 ст. у Львові вперше надруковано нотний "Ірмолой". Існувала також Січова співацька школа, яка готувала фахівців для церковних хорів.

Також важливим осередком музичного життя України був двір К. Розумовського в Глухові. Капельмейстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмейстер єпископської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський, Д. Бортянський та інші.

У ІІ половині 18 століття поширюються романси на основі кантів (релігійних пісень) та народні пісні, які виконували під різні інструменти (гітару тощо).

У 20 - х роках 19 століття музика набуває рис романтизму. Стають поширеними такі жанри як опера, пісні; їм характерне ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фольклору.

На початку 19 століття з'являються перші симфонії ("Українська симфонія" та інші). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербицького, І. Лаврінського. У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність Петра Ніщинського (музика до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля") та Миколи Лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери ("Різдвяна ніч", "Тарас Бульба" та інші). Період після М.Лисенка характеризується інтересом до вокальної музики, до хорової, яка спирається на народну музику (К. Стецько, М.Леонтович, Я.Степовий та інші). В народних вокальних традиціях написаний і гімн України - "Ще не вмерла Україна" (1862р.).

18 століття - час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на "верхній світ" та "нижній світ". Вистави "верхнього світу" належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то "нижній світ" сприймається суспільством як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво - Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для "нижнього світу".

Популярність "нижнього поверху" театру цієї доби пов'язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.

Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.

Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.

Серед відомих вистав "верхнього світу" можна відмітити вистави "Цар Ірод", "Цар Максиміліан", "Разговор Великороссии с Малороссией"(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько - Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.

Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого "Наталку Полтавку" (П'єса Котляревського "Наталка Полтавка" стала об'єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п'єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), "Сватанія на Гончарівці" та "Назара Стодолю" Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало "Товариство, кохаюче рідну мову" під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 - х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.

Аматорський гурт при Громадському клубі був творінням відомої єлизаветградської сім'ї Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та Іван (Карпенко - Карий). Постійна театральна група Кропивницького - Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об'єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.

Впродовж другої половини 19 століття для театру багато пишуть: М. Кропивницький ("Дай серцеві волю, заведе в неволю" - 1863р., "Дві сім'ї", "Зайдиголова", "Пошились у дурні", "По ревізії" тощо), Іван Карпенко - Карий ("Новобранець", "Бурлака", "Сто тисяч", "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Наймичка", "Сава Чалий" тощо), М. Старицький ("Не судилося", "Богдан Хмельницький", "Талан" тощо) та багато інших. Також пишуть для театру багато українських письменників, серед яких можна відмітити Панаса Мирного ("Лимерівна" - 1883р.), Нечуй - Левицький ("На кожумяках"- 1895р.) та інші. До класичного українського музичного театру також належить опера С.С. Гулака - Артемовського "Запорожець за Дунаєм". В 1863 році вона йшла в Маріїнському театрі, в 1864 - 1865 роках - у Великому театрі в Москві. В українському театрі вперше її спробував поставити Старицький у 1884 році в Ростові.

Література 18 - 19 століття

На початку Козацької держави виразно позначилися в літературі України впливи релігійної полеміки початку 17 століття, а пізніше в літературі довгий час переважали духовні інтереси над світськими внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначилося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різних святих. Священик Дмитро Туптало, талановитий письменник, написав збірник пісень - "Руно орошенное" у 1680 році., фундаментальну працю полемічного характеру - "Житія святих" у 12 частинах. Були пісні повчальні - про смерть, тлінність життя тощо. Але почали з'являтися багато пісень, які мали світське спрямування - любовні, політичні, що прославляли героїв - Богдана Хмельницького, Богуна, Палія, Мазепа був автором популярної у той час пісні "Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тянуть... ", також не доведено його авторство іншої пісні: "Ой біла тій чайці небозі...".

Характеристичні для цієї доби були вірші емблематичні та панегіричні. Це вірші різних форм - у вигляді яйця, хреста, вази, вірші, які можна було читати з початку та з кінця тощо. Серед авторів перші місця належали І. Величковському, авторові емблематичних збірок "Млеко", "Зегар" та збірки епіграм, ієромонахові Клементу Зіновієву (писав сатиричні вірші); Дмитрові Тупталові (1651 - 1709), Стефанові Яворському (1658 - 1722) та Григорію Сковороді (1722 - 1794), авторові збірки "Сад божественних пісень". Епос був презентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос виявлений у переспівах Самійла Мокрієвича (1697) - Євангелії від Матвія, Апокаліпсиса; І. Максимовича: "Богородице Диво", "Осьм блаженства" (відповідно 1707 та 1709 рр.).

Широко були представлені оповідання, переважно релігійного змісту -про святих та їх чудеса. Чималою популярністю користувалась проповідницька література. Теорію проповіді розробив Й. Галятовський, ним же видано кілька збірок проповідей. Відомими були також проповіді Л. Барановича, А. Радивилонського, Л. Мацієвича.

Великий інтерес викликала так звана паломницька література. Найвідомішим твором цього напрямку у 18 столітті стало "Странствование" В. Григоровича - Барського, в якому описані мандрівки автора по країнам Східної Європи та Сходу, що тривали 24 роки.

Улюбленим видом літератури кінця 17 середини 18 століття була драма. Зародилась вона під впливом польської літератури початку 17 століття. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені тільки розповідалося про події. На зламі 17 та 18 століть з'являються справжні драми. На Україні розвиток драми був пов'язаний з Київською Колегією. Спочатку вистави були переважно релігійного змісту - присвячені Різдвяним та Великоднім святам. Але потім з'являються драми моралістичного змісту, в яких виступають реальні постаті - "Лазарь", "блудний син" тощо; з'являються драми історичні: збереглися три драми з історії України, одна з римської та одна з сербської історії.

Вчення поетики в Академії сприяло розвитку української поезії. Видатними зразками української поезії, в якій поєдналися академічні та народні традиції, стали збірки "Сад божественних пісень" та "Басні харківські" Григорія Сковороди.

У другій половині 18 століття популярними були побутово - історичні вірші. У них постали герої Визвольної війни, постаті Б. Хмельницького, Палія, Мазепи, українського козацтва. Іншим видом віршів була релігійна лірика - Д. Туптало, Л. Баранович. Ц. Мокрієвич намагався викласти віршами Біблію.

У другій половині 18 століття спостерігається збільшення впливу на українську літературу російської (А. Кантемір, О. Сумароков тощо).

"Батьком української літератури " часто називають Івана Котляревського. І це не випадково, бо поема Котляревського "Енеїда" (вперше побачила світ у неповному виданні у 1798 році) була першою поемою, написаною українською літературною мовою. "Енеїда" - це пародійний твір, бурлеско - травестійна поема, переробка поеми римського поета Вергілія, в якій Котляревський дав широку картину народного життя, з його додатним і від'ємними сторонами.

Гумористично - сатирична форма мала послідовників. Найбільш яскравими є Петро Гулак - Артемовський та Євген Гребінка, які користувалися в своїй творчості формою байки.

Григорій Квітка - Основ'яненко відомий як засновник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки: сентименталізм (твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов" тощо) та початок романтизму (повісті " Конотопська відьма", "Мертвецький Великдень").

З творчістю Котляревського та Квітки - Основ'яненко пов'язане становлення української драми - обидва письменники виступали як організатори театрального життя першої половини 19 століття, режисери. П'єси Котляревського "Наталка Полтавка", "Москаль - чарівник", комедії Г. Квітки "Сватання на Гончарівці", "Шельменко - денщик" і зараз зберігають свою популярність.

30 - ті - 40 - ві роки позначаються розвитком етнографії, мовознавства, журналістики. Так, виходить перша українська граматика О. Поплавського, з'являються такі українські журнали як "Украинский вестник", "Украинский журнал", альманахи "Сніп", "Молодик".

Подальший розвиток української літератури пов'язаний з творчістю видатного українського письменника, громадського і політичного діяча, Тараса Григоровича Шевченка. Поява у 1840 році "Кобзаря" відкрила новий етап розвитку літератури.

Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. В баладах "Причинна", "Утоплена", "Тополя", "Русалка" сплітається світ реальний та світ казково - фантастичний, побутові образи з образами уяви. Також риси романтичності мають історичні поеми Шевченка. Постаті гетьманів, козацьке життя, воєнні походи, які знайшли художнє втілення в поемах, яскраво говорять нам про захоплення поета минувшиною: "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Гамалія", "Тарасова ніч", "Гайдамаки".

Шевченко став засновником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми ("Катерина", "Наймичка", "Сон"), суспільно - політичні ("Єретик", "Сліпий", "Кавказ", "Посланіє") виступали проти кривдників народу - царів, панів тощо. У своїй творчості (а також і політичній та громадській діяльності) він засуджував та викривав кріпацтво, самодержавство, національне гноблення.

Творчість Т. Г. Шевченка мала великий вплив на подальший розвиток української літератури, суспільної та політичної думки. Творчість письменника надихала багатьох інших, його політичні ідеї, які були викладені в одній з програм Кирило - Мефодієвського братства, залишалися популярними і набули подальшого розвитку.

60 - 80 - ті роки в історії української культури виділяються як доба безумовного панування реалістичної літератури.

Чітко виділяється в загальному літературному потоці творчість П. Куліша. З усієї творчої спадщини особливе значення має його роман "Чорна рада" - він є класичною романтичною прозою.

Загалом спрямування післяшевченківської літератури, що слугувалося народною українською мовою, виразно реалістичне. У 1857 році (одночасно з романом "Чорна рада") з'являються "Народні оповідання" Марко Вовчок. У 1861 - 1862р.р. написані "Люборацькі" А.П. Свидницького - перший український соціальний роман (надрукований частково у 1886р.), в 60 - х роках "Марко проклятий" О.П. Стороженка, повість із селянського життя, у 1865р. - "Лукян Кобилиця" - О. - Ю. Федьковича, "Турецькі бранці" буковинського священика Сидора Воробкевича, які відкрили низьку збірок його романтичних оповідань. Наступного року вийшли "Дві московки" І.С. Нечуй - Левицького, у 1872р. - оповідання "Лихий попутав" Панаса Мирного. В цьому ж році він починає писати роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", який став класикою українського реалізму. Роман закінчено у 1875 році, а у 1876 році з'являється "Микола Джеря" Нечуй - Левицького, а ще через два роки - "Кайдашева сім я". У 1874 р. в журналі "Друг" надруковано перші твори Івана Франка, а вже у 1880 - 81 роках - "Борислав сіється". Популярними були оповідання та повісті О. Косинського. Широкої популярності набуває великий реалістичний прозовий жанр.

Проза Марка Вовчок, а ще більш Нечуя - Левицького, Панаса Мирного та Івана Франка була цілком зрілою, займала гідне місце серед реалістичних авторів тієї епохи. В цей період відбувається завершення формування післяшевченківської національної української літератури, що зіграло велику роль у подальшому розвитку культурного процесу на Україні.

Взагалі, українська література другої половини 19 століття була одним з найголовніших чинників формування української національної ідеї, рушієм національного відродження кінця 19 - початку 20 століття.