ТОП 10:

Поняття та мета загальнотеоретичної юриспруденції.



Юриспруденція та її склад.

У системі суспільних наук юридична наука (правознавство) виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення якої є держава і право. Ця галузь знань є системою взаємозалежних юридичних наук, яка за сферами прояву може бути диференційована на цикли наук:

— теоретично-історичні (теорія держави і права, історія держави і права та ін.);

- державознавчі (державне право, адміністративне право та ін.);

- цивілістичні (цивільне право, цивільний процес, господарський процес, сімейне право та ін.);

— криміналістичні (кримінальне право, кримінальний- процес, виправно-трудове право та ін.).

Окреме місце посідають науки, які вивчають такі, що реалізують право, відносини між державами — міжнародне право (приватне і публічне), а також науки, що вивчають державу і право інших країн.

Кожна з зазначених наук є юридичною, має свої предмет і методи вивчення. Разом вони входять до поняття «юридична наука». Якщо предмет юридичної науки в цілому — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і виразу, то предмет кожної окремої юридичної науки як складової предмета юридичної науки в цілому — це один з аспектів поняття права, якась певна сторона юридичної дійсності. Відтак, юридична наука (правознавство) — єдина і водночас диференційована наука.

Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка постійно збагачується. З'являються нові або ускладнюються існуючі правові інститути і явища (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація тощо). Виникають нові суб'єкти права (банки, акціонерні товариства, комерційні структури тощо). Розширюються сфери цивільного обороту. Зростають права громадян. Усе це стимулює появу на дереві юридичного знання нових наукових напрямків.

У розвитку юридичного знання момент новизни тісно пов'язаний із моментом спадкоємності. Нова форма в юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються практично і науково значущі результати, які набувають нових властивостей на вищому витку розвитку.

Науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, зміна тих чи інших суспільних процесів покликали до життя космічне, атомне, комп'ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкілля змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного (природоохоронного) права. Соціально-економічні зміни в суспільстві, пов'язані з розвитком ринкових відносин, призвели до виділення підприємницького (комерційного), податкового, банківського, біржового права.

Юридичну науку як систему юридичних наук можна представити через структуру — внутрішній поділ на основні групи (види) наук, що знаходяться у взаємному зв'язку:

1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія держави і права загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);

2) галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне право, комерційне право та ін.)

і міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, організація правосуддя);

3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, судова психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними. Для вирішення правових питань вони використовують положення і висновки як юридичних, так і неюридич-них наук (фізики, хімії, загальної теорії статистики, медицини та ін.);

4) науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право, конституційне право інших країн та ін.

У складі правознавства історично першими виникли галузеві науки. Теоретико-історичні науки стали результатом вивчення закономірностей правової дійсності, теоретичним узагальненням державно-правових знань, здобутих протягом історії.

У наші дні використовуються результати багатовікових досягнень у царині пізнання права, закону, держави. Правознавство перебуває в стані підйому, що пов'язано з об'єктивними умовами — переходом до ринкових відносин, суверенізацією України, формуванням нового мислення, концептуальною основою якого є права людини.

Поняття та мета загальнотеоретичної юриспруденції.

Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання певного приросту знань.
Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення, функціонування та вдосконалення держави і права.
Оскільки ТДП характеризується як самостійна юр. наука, то її предмету властиві певні особливості, що визначають його своєрідність.
• предметом теорії є вивчення тих закономірностей суспільного розвитку, що безпосередньо впливають на державу та право.
• теорія вивчає закономірності, що мають об'єктивний характер. Вони визначаються впродовж тривалого періоду розвитку державності і залежать від рівня розвитку суспільних відносин.
• Закономірності, що вивчаються теорією, мають загальний характер. Вони характеризують державу і право як логічно завершені явища, не враховуючи історичних та національних особливостей певної держави.
• Оскільки основу будь-якого суспільства складають економічні відносини, то предметом теорії є визначення взаємодії державно-правових інститутів та економічних відносин.
• Предметом теорії є визначення взаємодії держави та інших елементів політичної системи в процесі реалізації владних повноважень.
• Оскільки держава і право регламентують суспільні відносини як самостійно так і в процесі взаємодії між собою, то закономірності, що вивчаються теорією, можуть бути притаманні як державі і праву одночасно, так і окремо кожній з цих категорій.
• предметом теорії держави і права є визначення ступеню впливу державно-правових інститутів на особистість. Отже, ТДП є суспільною юридичною наукою і належить до загальнотеоретичних юридичних наук.
Державознавство- наука про державу, її походження, сутність, ознаки, типи, форми, функції, механізми, основні закономірності і фактори розвитку, її інститути. Державознавство є предметом ряду наук, насамперед філософії, історії, політології, загальної теорії держави і права, конституційного права. Характеризується певними підходами до визначення сутності д-ви та її соціального призначення, а також до питань її виникнення як особливої організації суспільства.
Структура. Складовими аспектами Державознавства є теорії походження держави, що обґрунтовують найсуттєвіші причини та шляхи зародження і виникнення д-ви (теологічна, патріархальна, органічна, договірна, сусп. насильства, марксистсько-ленінська тощо).
Іншою складовою державознавства є погляди на сутність держави: демократичні теорії х-зують державу як засіб забезпечення соціального компромісу та урівноваження різноманітних суспільних інтересів
Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення.

Догма права та її складові.

Основні властивості права.

Визначень (трактувань) поняття права в науці існує дуже багато. І це закономірно, тому що до розуміння сутності права застосовують різні підходи. Крім того, ніяке визначення (дефініція) не в змозі охопити всі ознаки права.

До його основних ознак, характерних рис науковці відносять:

> право - явище суспільне. Воно виникає на певному етапі суспільного розвитку як його продукт;

> право виступає регулятором соціальне значимої поведінки людини і є різновидом соціальних норм, що узгоджує поведінку між людьми та їх об'єднаннями;

>• право за своєю сутністю є, в масштабі всього суспільства, засобом (формою) соціального компромісу, встановлення паритету соціальних інтересів;

> право - це формально виражені норми, які свій зовнішній вияв знаходять у його джерелах (формах);

> право як особливий різновид соціальних норм наділене якісною нормативністю, що діє як типовий регулятор однотипних ситуацій, передбачених цими нормами, без обмеження кількості застосувань. Нормативність формується як результат узагальнення і фіксації сталих, повторюваних соціальне корисних відносин, вчинків людей;

> зміст права визначається потребами суспільного розвитку, інтересами учасників відносин, вираженими в їх свідомості;

> право є цілісною системою взаємозв'язаних структурних елементів (інститути, галузі);

>• право - це інтелектуально-вольовий регулятор поведінки. Воно має не тільки спеціально-юридичний або правовий механізм дії, а й психологічний. Право не може регулювати поведінку інакше як через свідомість і волю людини. У певній мірі право можна розглядати як інформаційну систему, наділену інформацією владного характеру, яка після усвідомлення перетворюється на волю і поведінку суб'єктів;

> право є загальнообов'язковим. На відміну від інших соціальних норм, воно репрезентує загальнодержавну нормативну систему, вимоги якої, без винятків, обов'язкові для всіх членів суспільства;

> праву характерна чітка регламентація. Процедура як регламентований порядок, що у певній мірі характерний і для інших соціальних регуляторів для права має глибинніші засади. Система права включає певні процедурні галузі, які стосуються реалізації і вироблення юридичних норм;

>право тісно пов'язано з державою. Держава виявляє правові потреби суспільства і оформляє їх у нормативно-правових актах, а згодом здійснює контроль за виконанням цих приписів, забезпечуючи, в необхідних випадках, їх примусову реалізацію;

> право базується на принципі рівності. Цей принцип передбачає рівність вимог нормативних приписів до всіх учасників суспільних відносин незалежно від індивідуальних властивостей (принцип формальної рівності).

Отже, враховуючи вищенаведені ознаки, можна сформулювати дефініцію: право - це оформлена в офіційних джерелах і гарантована державою єдина в масштабі суспільства нормативна система, покликана регулювати соціальне значиму поведінку учасників суспільного процесу на основі встановлення рівноваги інтересів, узгодження волевиявлення і правових вимог для всіх верств населення.

Класифікація правових норм.

У кожній державі існує значний масив правових норм, що виникають, вдосконалюються і втрачають свою чинність. Цей факт викликає доцільність і необхідність розділити правові норми на певні групи залежно від їх характерних ознак. Класифікація норм права дає змогу краще визначити місце правових норм у системі права, взаємозв'язок правових норм між собою, розкрити функції правових норм та їхню роль у механізмі

правового регулювання, а також поліпшити правотворчу і провозастосовчу діяльність у державі.

Правові норми класифікуються за:

1) суб'єктами, які прийняли нормативно-правовий акт. Норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими, контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, усім населенням;

2) предметом регулювання (залежно від галузей права). Конституційні, адміністративні, фінансові, цивільні, кримінальні, цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, трудові та інші правові норми;

3) способом встановлення диспозиції норми (правил поведінки). Розрізняють імперативні (диспозиція формулюється органом держави) і диспозитивні (держава дозволяє суб'єктам домовитися щодо правила взаємної поведінки), а також бланкетні (відсилають до норм інших правових актів, які необхідно виконувати) норми;

4) характером диспозиції. Існують уповноважуючі (дозволяючі), зобов'язуючі, забороняючі правові норми;

5) функціональним призначенням. Правові норми поділяються на матеріально-правові (встановлюють права, обов'язки, заборони тощо) і процесуально-правові (встановлюють регламент, процедуру правової діяльності);

6) терміном дії в часі. Постійні (норми невизначеної в часі дії) та тимчасові (норми визначеної в часі дії);

7) сферою територіальної дії (дією в просторі). Загальні (загальнодержавні) та місцеві (локальні);

8) колом осіб (суб 'єктів), на яких норма поширює свою дію. Загальні (діють на всіх громадян), спеціальні (діють на певне коло осіб), виняткові (вилучають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

Можна розрізняти й інші підстави для класифікації норм права. Наведена класифікація повинна братись до уваги всіма, хто вживає або реалізує юридичну норму.

Класифікація джерел права.

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.


Загальносоціальні джерела права -- економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші — породжують або об'єктивно зумовлюють виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права (нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-право-вий акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.


Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо-герман-ського типу (сім'ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

- акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

- спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер, нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування: його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру (колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації (наприклад, Федеративний договір Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжна-родний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

- акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов'язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

- акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутріш-ньонаціонального законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції).

Звичай як джерело права.

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це

окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве

право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним

видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або

писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним

джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка

існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового

звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого

права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його

основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними

ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права,

або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-

друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло,

що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але

факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно

діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій

свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з

найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не

приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності

 

правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж

правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо

самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна

дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що

виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з

правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула

юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На

нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це

пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв

знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати

роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в

нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі

потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин

оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчаї влади, не даючи

можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий

звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових

відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-

общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

 

Фізичні та юридичні особи.

Суб'єкти правовідносин:

1) індивіди (фізичні особи): громадяни - особи, що мають громадянство даної держави; іноземці - особи, що мають громадянство іншої держави; біпатриди - особи, що мають громадянство двох чи більше держав; апатриди - не мають громадянства будь-якої держави.

2) організації та об'єднання: державні органи, установи, підприємства, їх посадові особи; недержавні організації, їх посадові особи, рухи, партії, органи громадського самоврядування;

3) соціальні спільності: держава загалом; народ, нація; населення певних частин території держави; трудові колективи.

Серед суб'єктів цивільно-правових відносин особливе місце посідають юридичні особи, до яких належать державні та недержавні організації, що мають такі основні ознаки:

а) організаційна єдність, тобто чітка внутрішня структура (органи управління, підрозділи);

б) наявність відокремленого майна, здатність нести самостійну майнову відповідальність;

в) наявність круглої печатки і штампа з найменуванням організації;

г) право від свого імені набувати майнових та особистих не-майнових прав і обов'язків;

д) право від свого імені виступати позивачем і відповідачем у

суді.

Юридичні особи можуть бути:

- некомерційними, діяльність яких спрямовується не на одержання прибутків, а для задоволення певних невиробничих потреб (парламент, органи виконавчої влади тощо);

- комерційними, які створюються для одержання прибутку (промислові підприємства, комерційні банки, акціонерні товариства тощо).

Об'єкти правовідносин

Проблема поняття, змісту, класифікації і аналізу інших сторін об'єктів правовідносин має важливе значення, оскільки лише наявність об'єкта права викликає необхідність виникнення і здійснення самих правовідносин. Відсутність об'єкта права позбавляє сенсу існування будь-яких правовідносин. У суспільстві немає і не може бути правовідносин не тільки безсуб'єктних, а й безоб'єктних.

Проблема загального визначення поняття «об'єкт правовідносин» завжди привертала увагу дослідників і була предметом дискусій. Намагаючись знайти оптимальне і адекватне рішення і відповісти на загальне питання, що таке об'єкт права, багато з авторів висловлюють не тільки відмінні точки зору, а й ті, що доповнюють одна одну.

У юридичній літературі існують різні трактування об'єкта правовідносин. Проте у ході тривалої дискусії склалися в основному дві концепції — моністична і плюралістична. Згідно з першою з них об'єктом правовідносин можуть виступати тільки дії суб'єктів, оскільки саме дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами, і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив. Звідси у всіх правовідносин єдиний, загальний об'єкт.

Згідно з другою, більш реалістичною позицією, об'єкти правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні правовідносини, що регулюються правом.

Отже, залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами виступають:

1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, обмін, заповіт тощо).

2. Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, право на ім'я, недоторканність людини), більшість з яких типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.

3. Поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги і їх результати. (Це, головним чином, правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної й іншої діяльності).

4. Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи — все, що є результатом інтелектуальної праці).

5. Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, гроші, приватизаційні чеки, дипломи, атестати тощо). Вони можуть стати об'єктом правовідносин, що виникають при їх втраті, поновленні, оформленні дублікатів. У наш час в країні склався ринок цінних паперів, акції купуються і продаються, тобто вони є об'єктами угод.

Види юридичного процесу.

Види юридичного процесу звичайно групуються по предметній ознаці, коли як підставу класифікації враховуються тільки відповідні галузі матеріального права, застосовувані в діяльності визначених органів держави. Звідси такі різновиди юридичного процесу, як карний, цивільний, адміністративний і т.д. Причому, як правило, самі процеси розуміються винятково в юрисдикційному значенні. Зазначена класифікація в принципі цілком прийнятна, тому що містить визначений матеріал для з'ясування загальних і особливих моментів процесу як комплексу, так і його окремих підрозділів. Однак, вона не дозволяє установити функціональний зв'язок юридичного процесу зі структурою механізму правового регулювання, а також узагальнити юридичний процес не тільки як поліструктурний комплекс, але і як функціональну систему. У дійсності ж основ для класифікації різновидів юридичного процесу більше, наприклад, в узагальнених комплексах по функціональній ознаці, коли виділяються чотири основні комплексні різновиди процесів: установчий, правотворчій, правозастосовчій, контрольний.
Вони розрізняються перш за все за своїм змістом і функціям, характеру спонукальних чи обставин загальних юридичних фактів, специфічності безпосереднього юридичного наслідку.
УСТАНОВЧИЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхню правомочність по формуванню, чи ліквідації перетворенню органів держави, посадових осіб і інших керуючих суб'єктів. Дана діяльність виражається головним чином у здійсненні дій по підготовці умов організації, проведенню чи виборів призначенню керуючих суб'єктів і твердженню відповідних установчих результатів, Спонукальними обставинами установчого процесу звичайно є відповідні юридичні чи акти юридичні стани, наприклад, витікання терміну повноважень органів чи держави терміну призначення посадової особи. Установчий процес надзвичайно різноманітний по своєму конкретному змісті. З найбільш розповсюджених його видів можна вказати на діяльність по виборам представницьких органів держави, народних судів, діяльність по призначенню посадових осіб і т.д.
Установчий процес можна розглядати й у плані процесуального режиму, оскільки юридична атмосфера формування органів держави, посадових осіб і суб'єктів права носить різний характер і виявляється в різних умовах. Правомірно виділяти наступні установчі режими: публічний режим - вибори всіх представницьких органів держави; режим призначення посадових осіб в умовах номенклатури; режим порядку утворення юридичних осіб - розпорядницький, дозвільний і явочно-нормативний.
ПРАВОТВОРЧІЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складаються із системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. Вона виражається насамперед у тім, що має на меті створення і підтримки системи права в належному стані, що відповідає потребам правового регулювання на тім чи іншому етапі розвитку суспільства.
Спонукальними обставинами правотворчого процесу безпосередньо виступають об'єктивна потреба в правовому оформленні відповідних суспільних відносин, а також прояву права правотворчої ініціативи. У правотворчості легко знайти всі основні елементи процесуальної форми з їхніми специфічними рисами й особливостями.
ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙПРОЦЕС - це такий комплекс, що по своєму обсязі є домінуючим у системі юридичного процесу, а по своєму соціальному призначенню уступає лише правотворчості. Правозастосування поширене у всіляких сферах, безпосередньо зв'язано з реалізацією інтересів і насущних нестатків різних суб'єктів
права і тому виконує найбільше істотну функцію в механізмі правового регулювання. Правозастосовчій процес - специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій, посадових осіб по розгляду
всіляких індивідуальних справ, що мають юридичні значення. Вона полягає в тім, що наділяє одних суб'єктів правомочності, покладанні на інших суб'єктів юридичних обов'язків, дозволі споровши про право, розгляд справ про правопорушення і відповідно до юридичної відповідальності.
Спонукальними обставинами правозастосовчого процесу безпосередньо виступають юридичні факти і фактичні склади. Кінцевими юридичними наслідками є відповідні правозастосовчі акти всілякого призначення, що містять розпорядження індивідуального характеру. Це однаковою мірою стосується характеристики як правозастосовчих проваджень, так і правозастосовчих стадій і режимів.
КОНТРОЛЬНИЙ ПРОЦЕС - це правова форма діяльності органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що виражаються в здійснення юридично значимих дій за спостереженням і перевіркою відповідності виконання і дотримання підлеглими суб'єктами нормативно-правових розпоряджень і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами:
1) установлення фактичного виконання заданого управлінського рішення;
2) дача правильної об'єктивної суспільно-політичної і юридичної оцінки результатам перевірки стану дотримання правових розпоряджень;
3) прийняття ефективних по змісту рішень, спрямованих на удосконалювання діяльності підконтрольного об'єкта;
4) забезпечення оперативного найбільш повного і якісного виконання прийнятого рішення.
Спонукальними обставинами контрольного процесу є потреба в створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нормативно-правових розпоряджень у поводженні, діяльності суб'єктів суспільних відносин, забезпеченні ефективності правового регулювання. Відновлення стану законності і правопорядку у випадках їхнього порушення. Своєрідність контрольного процесу в тім, що він займає самостійне місце в структурі юридичного процесу як комплексної системи, пронизує їх своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню названих правових форм на належному організуючому рівні.
Розглянута конструкція юридичного процесу, послідовність розташування окремих їхніх різновидів виправдані самою логікою механізму правового регулювання, у якому як безпосередні генератори юридичного впливу виступають самі різні суб'єкти, утворені в результаті установчого процесу. Реальний юридичний вплив припускає накладене функціонування правозастосовчої і контрольної діяльності, здійснюваної на основі нормативних розпоряджень, що встановлені в результаті правотворчості.

Сфери дії правової норми.

Дія закону (нормативно-правового акта) чи навіть окремої його норми права — це обов'язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб'єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб'єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому смислі слова), які наділені певними характеристиками.

Отже, межі дії нормативних актів (законів) чи окремих норм визначаються такими критеріями (параметрами):

  1. видом регульованих суспільних відносин (тобто предметом регулювання);
  2. обставинами, настання яких зумовлює необхідність застосування регулятивної функції цих актів;
  3. часовими вимірами;
  4. просторовими вимірами (або територією в широкому розумінні слова);
  5. колом осіб, на яких поширюються норми акта.

Це твердження про межі дії не суперечить тому, що вже висловлювалось раніше, а саме — судженню про загальнообов'язковість правових норм як конститутивну органічну властивість права. Норми права обов'язкові до виконання лише в рамках, окреслених переліченими критеріями. Абсолютна ж, беззастережна «загальнообов'язковість» виключала б можливість функціонувати праву як системі, тобто:

  1. змінювати та оновлювати право;
  2. враховувати особливості та обставини, пов'язані з місцем проходження (розвитку) праворегульованих відносин;
  3. враховувати специфічні реально існуючі властивості різних суб'єктів. Усе це могло б призвести до загального нівелювання права та втрати ним його соціальної цінності як регулятора суспільних відносин, що залежить від конкретних історичних умов соціального життя.

Мовне тлумачення.

Воно починається з осмислення відповідного тексту нормативного акта, тобто з мовного тлумачення. Необхідно встановити основне призначення окремих слів, їх змістовне навантаження у даному контексті, виявити граматичну форму (відмінок, число, рід і т. ін.). Якщо в нормативному акті відсутнє визначення терміна, йому надається загальновживане, літературне значення, яке він набув у рідній для законодавця мові.

Зміст слова, що досліджується, тлумачиться так, як розумів його законодавець на момент видання норми. Основна лексична база, що використовується у нормативних актах, постійна. Однак можливість зміни значення слів існує, і її не можна не враховувати при тлумаченні.

Наступне, не менш відповідальне завдання, покладене на інтерпретатора, — встановлення змісту і граматичної структури тексту, вивчення взаємозалежності всіх речень, що з'ясовують і конкретизують зміст і у сукупності складають норму права. Встановлення таких зв'язків особливо важливе у випадку, коли норма складається з декількох статей одного акта чи різних актів (внесення змін і доповнень у статтю, наступне її розповсюдження, скасування якої-небудь частини тощо).

Одночасно досліджуються техніко-юридичні засоби і прийоми виразу волі законодавця у нормі, що тлумачиться (розкриття змісту спеціальних юридичних і технічних термінів, особливих правових конструкцій, аналіз структури норми, що розглядається, встановлення до якого виду норм права вона належить, тощо). Спеціальні юридичні знання і навички, високий рівень правосвідомості — необхідні умови ефективності такої роботи.

У законодавчому акті використовується цілий ряд спеціальних термінів. Проте у законодавстві багато загальновживаних термінів, що запозичуються з побутової мови і використовуються у своєму загальнопоширеному значені. Часто використовуються також такі загальновживані терміни, що мають у нормативному акті особливий зміст (наприклад, докази, підозрюваний, скарга). Вони більш точно визначають необхідне поняття. Спеціальні юридичні терміни (наприклад, позивач, дізнання) виробляються правознавством і створюються законодавцем. Знання судової і арбітражної практики — необхідна умова їх правильного розуміння.

Широко використовуються у нормативних актах і так звані технологічні терміни, запозичені з різних галузей техніки, науки, мистецтва тощо. Без таких термінів право існувати не може, оскільки право стосується багатьох сторін суспільного життя. Ці терміни звичайно не визначаються у нормативних актах. Якщо при їх тлумаченні виникають непорозуміння, слід звернутися до відповідних довідників, словників, спеціалістів.

Систематичне тлумачення.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-01; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.241.176 (0.033 с.)