Типове та нетипове застосування права.

Досить поширеним у юридичній науці є уявлення щодо того, що механізм застосування права умовно представляє собою силогізм, в якому великою посилкою слугує законодавча норма або ряд норм, малою – фактичні обставини даного конкретного випадку, а рішення, яке є логічним результатом підведення малої посилки під велику, дає відповідь на юридичне питання. Відповідно до зазначеного погляду, застосування на практиці юридичних норм полягає у підведенні конкретних випадків життя під положення, які передбачають їх у загальній формі. Але таке розуміння правозастосування викликало ряд заперечень.
Так, І.О.Ільїн зазначав, що процес правозастосування є надзвичайно складним. Право не може передбачити усі ті особливості та зміни, що можуть скластися у реальному житті, і тому воно завжди дає тільки загальні вказівки. Завданням того, хто застосовує право, є як раз пристосування загального припису до особливостей окремого випадку. Одне й те саме рішення або вирок, що є справедливим для даного випадку, може стати несправедливим для іншого, хоча і до першого, і до другого випадків застосовується одна й та сама норма. Такого погляду на правозастосування трималися Б.Кистяківський, Імре Сабо та інші вчені.
Уявленню про правозастосовну діяльність як про систему логічно пов’язаних та таких, що типово розвиваються, послідовних дій, протистоїть поняття нетипових ситуацій у правозастосуванні. У звичайних, “ідеальних” умовах правозастосовний орган, встановивши фактичну та юридичну основи конкретного випадку, приймає рішення. Іншими словами, типове правозастосування має місце там, де у достатній мірі зрозумілі фактичні обставини справи, відома норма права, що підлягає застосуванню.
В юридичній науці склалося уявлення про нетипове правозастосування як про таке, що з точки зору правової основи або за своїм фактичним складом містить елементи, що відхиляються від ідеальної моделі правозастосування. Труднощі визначення рис нетиповості правозастосовних ситуацій полягають у тому, що абсолютно ідентичніх юридичних справ у суспільному житті бути не може. І далеко не всі можливі фактичні та юридичні особливості та складності конкретної справи можуть бути основою для висновку про наявність нетипової ситуації.
В.В.Лазарев в роботі “Ефективність правозастосовних актів” (1975 рік) виділяв такі основні різновиди нетипових ситуацій: 1) правозастосування при прогалинах у праві; 2) правозастосування при одночасному здійсненні конкретизації правових норм; 3) застосування права при значному допущенні розсуду правозастосовця; 4) застосування права при проведенні державно-правового експерименту; 5) застосування правових норм громадськістю.
На нашу думку, зводити до однієї класифікації усі ці види “нетипових” ситуацій є недоцільним. Справа в тому, що ситуація, яка може скластися внаслідок відсутності норми, яка б регулювала певний випадок, принципово відрізняється від ситуації, коли типовий процес правозастосування ускладнються певними додатковими стадіями, елементами, етапами вирішення справи. Отже, на наш погляд, правозастосування може бути двох видів:
1) типове (але іноді воно може ускладнюватись наявністю певних елементів – конкретизацією тощо);
2) нетипове (коли сам процес правозастосування не може бути представлений у вигляді силогізму; відсутня одна з посилок; до цього виду правозастосування ми можемо віднести правозастосування при наявності прогалини у законодавстві).

Акти застосування права: поняття та види.

Акт застосування права (правозастосовний акт, індивідуальний акт) - це правовий акт, що містить персоніфіковане (індивідуальне) владне приписання (веління), винесене уповноваженим на те суб'єктом у результаті рішення їм конкретної юридичної справи.

Основні ознаки:

Являє собою різновид правових актів;

Фіксує ухвалене рішення щодо справи;

Має офіційне значення;

Має державно-владний характер;

Приймається у встановленому законом порядку;

Має відповідним, установленим законом форму;

Виноситься уповноваженим на те суб'єктом;

Містить персоніфіковане, тобто адресоване конкретному (індивідуально-певному) особі (особам) приписання;

Спрямований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (регулювання в індивідуальному, а не нормативному порядку);

Містить приписання (веління), що є індивідуальним правилом поведінки (правилом поведінки індивідуального характеру);

Виконує роль юридичного факту (установлює, змінює, скасовує, підтверджує відповідні права й обов'язки суб'єктів права).

Види правозастосовних актів:

По предметі правового регулювання (по галузевій приналежності застосовуваних норм) - конституційно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові й ін.;

По суб'єктах прийняття - акти глави держави, органів правосуддя, органів прокуратури й ін.;

За юридичним значенням - основні (містять рішення по юридичній справі - наприклад, вирок, рішення суду), допоміжні (містять приписання, що підготовляють прийняття основних актів);

За формою зовнішнього прояву - акти-документи, акти-дії (словесні, конклюдентні);

По характері дії в часі - акти однократної дії (наприклад, накладення штрафу), що тривають акти (наприклад, призначення пенсії).

По характері приписань - зобов'язуючі, заборонні, уполномочивающие;

По функції в правовому регулюванні - охоронні, регулятивні.

Поняття та призначення тлумачення права.

Тлумачення норм права вказує на переклад його абстрактних велінь на зрозумілішу і доступнішу мову конкретніших понять і висновків. Необхідність тлумачення зумовлена викладом змісту норм права

в текстах нормативно-правових актів та інших акті в-доку менті в, які належать до джерел права, знання теорії тлумачення права є розумовою базою, фундаментом практичної діяльності. Соціальне призначення будь-якого тлумачення - забезпечити правильне, однозначне розуміння змісту юридичної норми всіма, хто має її застосовувати або реалізовувати.

Поняття тлумачення норм права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення (з'ясування) та роз'яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення - перший і обов'язковий елемент тлумачення, який дає змогу зрозуміти

для себе зміст правового акта, розкрити зміст правової норми. Це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості інтерпретатора. У повній мірі значення тлумачення проявляється у роз'ясненні, коли в тій чи іншій формі зовні (для інших) розкривається розуміння змісту правової норми, тобто - це викладення сенсу і змісту державної волі та вираження її назовні. Мета цих двох елементів - практична реалізація правової норми.

Таким чином, тлумачення правової норми - це діяльність суб'єктів для усвідомлення (з'ясування) і роз'яснення змісту правової норми з метою правильного її застосування і реалізації.

Тлумачення як з'ясування права.

За допомогою прийомів тлумачення досліджується норма права, інтерпретатор пізнає її зміст, одержує певне уявлення про норму. Знання таких прийомів здатне запобігти помилкам, поверхневому і однобічному усвідомленню змісту норми, допомагає виробити вірний підхід до їх аналізу.

Прийоми тлумачення доповнюють і обумовлюють один одного. Вони дають позитивні результати лише при їх використанні у сукупності.

Усвідомлюючи зміст і соціальне призначення правової норми, інтерпретатор досліджує:

1. саму норму;

2. її правові зв'язки — взаємовідносини з іншими юридичними приписами і правовими принципами;

3. її позаправові зв'язки з іншими суспільними явищами.

Викладене вище дає підстави для виділення трьох самостійних прийомів усвідомлення правової норми:

Мовне тлумачення.

Воно починається з осмислення відповідного тексту нормативного акта, тобто з мовного тлумачення. Необхідно встановити основне призначення окремих слів, їх змістовне навантаження у даному контексті, виявити граматичну форму (відмінок, число, рід і т. ін.). Якщо в нормативному акті відсутнє визначення терміна, йому надається загальновживане, літературне значення, яке він набув у рідній для законодавця мові.

Зміст слова, що досліджується, тлумачиться так, як розумів його законодавець на момент видання норми. Основна лексична база, що використовується у нормативних актах, постійна. Однак можливість зміни значення слів існує, і її не можна не враховувати при тлумаченні.

Наступне, не менш відповідальне завдання, покладене на інтерпретатора, — встановлення змісту і граматичної структури тексту, вивчення взаємозалежності всіх речень, що з'ясовують і конкретизують зміст і у сукупності складають норму права. Встановлення таких зв'язків особливо важливе у випадку, коли норма складається з декількох статей одного акта чи різних актів (внесення змін і доповнень у статтю, наступне її розповсюдження, скасування якої-небудь частини тощо).

Одночасно досліджуються техніко-юридичні засоби і прийоми виразу волі законодавця у нормі, що тлумачиться (розкриття змісту спеціальних юридичних і технічних термінів, особливих правових конструкцій, аналіз структури норми, що розглядається, встановлення до якого виду норм права вона належить, тощо). Спеціальні юридичні знання і навички, високий рівень правосвідомості — необхідні умови ефективності такої роботи.

У законодавчому акті використовується цілий ряд спеціальних термінів. Проте у законодавстві багато загальновживаних термінів, що запозичуються з побутової мови і використовуються у своєму загальнопоширеному значені. Часто використовуються також такі загальновживані терміни, що мають у нормативному акті особливий зміст (наприклад, докази, підозрюваний, скарга). Вони більш точно визначають необхідне поняття. Спеціальні юридичні терміни (наприклад, позивач, дізнання) виробляються правознавством і створюються законодавцем. Знання судової і арбітражної практики — необхідна умова їх правильного розуміння.

Широко використовуються у нормативних актах і так звані технологічні терміни, запозичені з різних галузей техніки, науки, мистецтва тощо. Без таких термінів право існувати не може, оскільки право стосується багатьох сторін суспільного життя. Ці терміни звичайно не визначаються у нормативних актах. Якщо при їх тлумаченні виникають непорозуміння, слід звернутися до відповідних довідників, словників, спеціалістів.

Систематичне тлумачення.

Будь-яка норма являє собою складову частину системи права і взаємодіє з багатьма іншими правовими нормами. Тому після аналізу її змісту необхідно прослідкувати і розкрити всі її юридичні зв'язки і опосередкування. Це — систематичне тлумачення. Усвідомити суть норми можна лише проаналізувавши інші норми, близькі до неї за змістом, що її розвивають та деталізують. Слід також проаналізувати, у якому за значенням акті (законі, постанові тощо) вона сформульована, яке місце у цьому акті займає. Це і складає зміст систематичного тлумачення.

Встановлення систематичних зв'язків норми, що тлумачиться, з іншими, близькими їй за змістом, в одних випадках дозволяє всебічно розглядати попередні у законодавстві норми, які хоча формально не скасовані, проте формально замінені іншими й фактично не діють. При необхідності застосовується аналогія закону. Цей прийом тлумачення допомагає знайти найбільш близьку за змістом норму, яка застосовується до конкретного випадку, що підлягає вирішенню.

При тлумаченні необхідно використовувати зв'язок конкретних норм з загальною частиною тієї ж галузі права. Зіставлення статей особливої частини допомагають розкрити зміст норми, що тлумачиться, більш чітко визначити її загальну спрямованість, сферу дії.