Поняття та історія розвитку ідей індивідуалізованого навчання

Індивідуалізація навчання як проблема цікавить представників багатьох наук: філо­софії, психології, антропології, педагогіки, соціології тощо. Така пильна увага вчених породжу­вала і безліч дефініцій, категорій та по­нять з проблеми, часом не тільки про­тилежних, а й взаємовиключних. У різні часи обговорення проблеми то активізувалося в наукових колах, то знову зникало на багато років. Тепер, коли вчені, практики, організатори і керівники системи освіти взялися за докорінне перетворення навчання і виховання, – знову згадали, що індивідуалізація – це один з найефективніших засобів, напрямів, принципів, систем якісного перетворення педагогічного процесу.

Сама проблема індивідуалізації у психолого–педагогічній науковій літературі не нова. Початок її теоретичного осмислення пов'язують з іменами давньогрецьких філософії) – Левкіппа і Демокріта. Вони вперше обґрунтували індивідуалізацію як принцип, який узяли за основу пояснення буття.

З розвитком педагогічної теорії та накопичування наукових знань і прак­тичного досвіду розвивалася і проблема індивідуалізації нав­чання. У своєму розвитко­ві вона пройшла кілька основних ета­пів [6; 7; 10].

1. Розробка загальних поло­жень і рекомендацій у визначенні і вра­хуванні індивідуальних особливостей учнів та їх реалізація на практиці. Ав­тор «Великої дидактики» і «Материнсь­кої школи» Я. А. Коменський відзна­чав, що в дітях більше здорової первонародженої чистоти і непогрішності, ніж вважалося раніше, тому слід спри­яти їхньому розвиткові.

Я.А. Ко­менський реалізував підхід до вивчення індивідуальних особли–востей учнів і врахування цього на практиці навчальної і виховної роботи. Він набага­то випередив своїх сучасників (і послі­довників також) у розумінні індивіду­альних якостей, необхідності і значу­щості індивідуального і диференційова­ного підходу до дітей у процесі навчання. Я.А. Коменський, вболіваючи за загальну освіту, бачив єдиний шлях реалізації такого підходу – класно–уроч­ну систему, що дасть можливість охо­пити навчанням якомога більше дітей. Водночас він розумів, що саме в класно–урочній системі схована небезпека підвести всіх учнів під один шаблон, позбавити їх своєрідності та індивіду­альності. Тому вчений пропонував учителям вивчати і враховувати індивідуальні особливості учнів і писав про це в своїх педаго­гічних працях.

2. Теоретичний рівень розроб­ки індивідуального підходів до учнів у навчанні. Основоположником теоретичного обґрунтування індивідуального і дифе­ренційованого навчання можна вважа­ти великого педагога минулого сторіччя К.Ушинського. Він довів теоретич­но і практично, що головна умова якіс­ного навчання – це врахування вікових і інших особливостей учнів, їхньої ін­дивідуальності. Вчений пер­ший серед учених–практиків довів, що діти за своєю природою «...занадто ін­дивідуальні». Йому належить ідея інтеграції ін­дивідуального під­ходу до учнів в умовах колективного навчання, що сьогодні є осново­положною ідеєю в класно–урочній сис­темі навчання. Ця думка є методологічним положенням для дослідників і педаго­гів–практиків [7, с. 10].

3. Індивідуальний і диференці­йований підходи розглядаються як пе­дагогічні принципи на рівні соціально­го, педагогічного та психологічного експериментів. Цей період почався у 1920-ті роки. Ідея індивідуальною і диференційованого підходів набуває найширшого розмаху в теорії і практиці.

Наукові роботи П. Блонського, Л. Виготського, С. Рубінштейна, Б.Аркіна та інших видатних учених створили освіті найкращі умови для розвитку теорії і практики індивідуально диференційованої роботи учнів. У ці роки широко розповсюджується Дальтон–план і лабораторно–бригадний спосіб (форма) навчання, розвивається педологія як наука про дитину. Але після відомих партійних постанов 1931–1934 рр. ця робота була згорнута, а за багатьма напрямами спрямована в регресивне русло, що призвело до застою вітчизняної науки до того, що педагогіка і психологія стали непродуктивними [12, с. 56].

4. Етап значного теоретичного та методичного осмислення принципів індивідуального підходу у навчанні. Він охоплює кінець 50–х – середину 60–х років. А. Бударний, А. Кірсанов, І.Унт, В. Загв'язинський, Є. Рабунський,
Є. Голант, Х.Лейметс знову повернулися до проблеми індивідуального навчан­ня. Це повернення здійснювалося на нових психофізіологіч­них, психічних, педагогічних і соціаль­них засадах. Роботи психологів П. Анохіна, С.Рубінштейна, Б. Ломова дали ос­нову, на якій велися дослідження.

Але цей період тривав недовго. З се­редини 1960–х років почалося «тихе» згортання фундаментальних досліджень у педагогіці і психології. Відбувається незрозуміле: про індивідуалізацію навчання го­вориться багато, але практична сторона не порушується. Командно–адміністративна система мусує проблему «радянський народ як нова сутність», і тут вже не до індивідуалізації і диференціації. Знову розповсюджується імперативна педаго­гіка [6, с. 52].

5. Сучасний період теоретич­ного переосмислення та практичної ре­алізації індивідуалізації навчання у нових соціаль­них умовах. Цей етап, що почався на початку 1990–х років, можна назвати етапом звільнен­ня від ідеологізації та політизації про­цесу навчання і виховання, розуміння сутності людини і особистості, природи її розвитку.

У психолого–педагогічній літературі можна знайти багато понять, що характеризують індивідуалі­зацію навчання. Це «індивідуалізація», «індивіду–альність», «індивідуальний підхід», «індивідуальне навчання», «ін­дивідуа–лізоване навчання», «диферен­ціація», «диференційований підхід», «диферен–ційоване навчання і вихован­ня». Розглянемо основні (базові) понят­тя.

Індивідуалізація й індивідуальність. Індивідуалізація як принцип філо­софського пояснення буття бере поча­ток від давньогрецьких філософів (Епікура, Демокріта, Левкіппа, Платона, Арістотеля та ін.). Вони розвивали це поняття під механічного «предметного» характеру до надання йому людських якостей «індивідуальності» (Р. Декарт, Дж. Локк, Г. В. Лейбніц, Г.Гегель і ін.). Але індивідуалізація не тотожна індивідуальності. Індивідуальність – це статичне, особливе в індивіді, сукуп­ність тільки йому притаманних особли­востей, що робить людину одиничним, особливим відображенням формування і розвитку особистості [15, с. 34].

Індивідуальність не можна ні ото­тожнювати з особистістю, ні відривати від неї. Особистість завжди неповторна, отже, індивідуальна. Індивідуальність невід'ємна від неповторності і водночас це не одне і те саме. Найціннішими оз­наками людської індивідуальності є ці­лісність, неповторність, автономність, внутрішнє «Я», творчість тощо. Але слід враховувати, що індивіду­альність виявляється не тільки в особистості, а й в її організмі, тому індивідуалізація – це сукупність елементів, процесів, тенденцій, які утворюють особливу форму існуючих явищ світу, особливий рівень його буття. Це відобра­ження певних закономірностей існу­вання матеріальної дійсності, що має онтологічне і гносеологічне значення. Сенс індивідуальності в тому, що вона водночас є єдністю самореалізації і самовіддачі індивіда для себе і людей [16, с. 44].

Індивідуальність – особлива в інди­віді сукупність тільки йому притаман­них особливостей і якостей, що роблять особистість одиничним відображенням типового і загального. Отже, індивідуа­лізація й індивідуальність тісно пов'я­зані між собою, але це не одне і те са­ме. Підсумовуючи, можна сказати, що індивідуалізація – це процес розвитку і формування особистості, спрямований на індивіда, його індивідуальність як об'єкт цього процесу.

Індивідуальний підхід. Це педаго­гічний принцип, що зважає на індиві­дуальні особливості учнів у навчанні та вихованні. У ньому враховуються інди­відуальні особливості всіх учасників пе­дагогічного процесу: учня – вчителя, студента – викладача, вихованця – ви­хователя [14, с. 74].

Індивідуалізація навчання та індиві­дуалізоване навчання. У літературі є су­перечливі розуміння цих категорій. У педагогічному словнику поняття «індивідуалізація навчання» визначається як організація навчального про­цесу, коли вибір засобів, заходів, темпу навчання враховує індивідуальні від­мінності навчання. Багато авторів до­тримується цього погляду. Тому й існує положення, що слід враховувати не все, тобто не обов'язково враховувати всі індивідуальні особливості і всіх учнів [21, с. 13].

Інколи можна зустріти точку зору, що індивідуальне навчання – це засіб ро­боти з невстигаючими учнями, такими, що мають фізичні або психічні недоліки. По–друге, у цьому випад­ку розглядається індивідуальне навчан­ня і виховання з позиції вчителя (вик­ладача). ігноруючи позицію учня, що теж має право (і повинен мати можливість) вибору. Близьким до цього поняття є понят­тя «індивідуалізоване навчання».

Індивідуалізоване навчання – це навчання за індивідуальними програма­ми, змістом, формами, засобами, тем­пами, формами аудиту і оцінювання то­що. Воно може бути реалізоване у межах і на основі індивідуалізації навчання як системи відносин і передбачає наступне: а) всебічне знання учнів, їхніх здібнос­тей і можливостей; б) наявність відпо­відно підготовлених учителів; в) наявність адапто­ваних і індивідуалізованих курсів, прог­рам; г) добре налагоджену і роз­винену матеріально–технічну базу і т.ін. [27, с. 7-8].

Диференціація, диференційований підхід, диференційоване навчання. В літературі можна зустріти твер­дження, що індивідуалізація і диферен­ціація – це синоніми, особливо тоді, коли йдеться про індивідуальні та ди­ференційовані підходи. Деякі автори вживають тільки поняття «диференціа­ція» [29, с. 41].

Отже, індивідуалізація навчання – це організація такої системи взаємодії між учасниками навчального процесу, коли найкраще враховуються і вико­ристовуються індивідуальні особливості кожного, визначаються перспективи розумового розвитку та гармонійного вдосконалення особистої структури, здійснюється пошук засобів, що ком­пенсували б наявні недоліки і сприяли формуванню й розвитку особистості як індивіда в цілому.