Нормативно-правове забезпечення освіти дітей з порушеннями психофізичного розвитку

 

У всьому світі, у тому числі й в Україні, тривалий час панувала “сегрегативна” модель навчання громадян з обмеженими можливостями здоров’я, що передбачала навчання цих осіб у спеціальних загальноосвітніх школах-інтернатах. Така модель штучно позбавляла дітей з обмеженими можливостями здоров’я права перебувати у звичайному оточенні, серед своїх однолітків, які не мають проблем зі здоров’ям. Протягом останніх років за рекомендаціями ЮНЕСКО у багатьох країнах світу (у першу чергу, високорозвинутих) було змінено модель навчання дітей з обмеженими можливостями здоров’я із “сегрегативної” на “інклюзивну”, що передбачає організацію спільного навчання осіб з обмеженими можливостями здоров’я та їхніх здорових однолітків у загальноосвітніх навчальних закладах шляхом створення необхідних умов для такого навчання до потреб і можливостей осіб з обмеженими можливостями здоров’я. В свою чергу питання щодо необхідності переходу до інклюзивного навчання осіб з обмеженими можливостями здоров’я в українській системі освіти знайшло своє відображення у низці державних документів.

Унаслідок світових процесів глобалізації, демократизації і гуманізації, під впливом досвіду європейського освітнього простору, в українській системі освіти спостерігається процес модернізації, який включає в себе низку процесів, зокрема і поступовий перехід до інклюзивної моделі навчання.

Що стосується України, то положення щодо інклюзії та здобуття освіти дітьми з обмеженими можливостями здоров’я відображено і в українських державних документах. Зокрема, щодо законів України з питань прав інвалідів, то в статті 21 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, прийнятого 21 березня 1991 року, говориться, що “держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, який відповідає їх здібностям і можливостям”.

У Законі “Про освіту”, від 23 травня 1991 року, у статті 3, вказано, що “громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від стану здоров’я”. У статті 37 зазначеного закону говориться, що “для дітей, які потребують тривалого лікування, створюються дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки. Навчальні заняття з такими дітьми проводяться також у лікарнях, санаторіях, удома”.

Серед законів України в галузі освіти виділимо Закон “Про загальну середню освіту”, прийнятий 13 травня 1999 року, в якому у статті 21 говориться, що “діти з вадами слуху, зору, опорно-рухового апарату мають забезпечуватися засобами індивідуальної корекції в порядку установленому Кабінетом Міністрів України” [21, с. 35].

Чинне місце серед актів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України займає Концепція Державного стандарту спеціальної освіти дітей з особливими потребами, схвалена рішенням колегії Міністерства освіти і науки та Президії Академії педагогічних наук України, від 23 червня 1999 року, спрямована на забезпечення дітям з особливими потребами (з порушеннями зору, слуху, з мовною патологією, з розумовою недостатністю, затримкою психічного розвитку, дитячим церебральним паралічем) рівних можливостей для отримання ранньої корекційної допомоги, здобуття освіти.

У постанові Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року “Про схвалення Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів” було констатовано, що існуюча система утримання дітей-інвалідів у спеціальних інтернатних установах забезпечує потреби всього 20 відсотків дітей-інвалідів. При цьому відірваність дітей від сім’ї, від звичного та біологічно близького оточення посилює психологічний тиск на дитину.

У Законі Украйни “Про охорону дитинства”, прийнятого 26 квітня 2001 року, в статті 19 зазначено, що “для дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства, які потребують опіки та стороннього догляду, органи управління освіти, за згодою батьків дітей або осіб, які їх замінюють, забезпечують навчання в загальноосвітніх і спеціальних закладах за відповідними навчальними програмами, у тому числі й домашніх умовах. Тоді як діти-інваліди та інваліди з дитинства, які перебувають у реабілітаційних закладах, закладах та установах системи охорони здоров’я, системи праці та соціального захисту населення, мають право на здобуття освіти за індивідуальними навчальними програмами, які узгоджуються з індивідуальними програмами реабілітації дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства”.

У статті 26 цього ж закону вказано, що “забороняється дискримінація дітей-інвалідів і дітей з вадами розумового чи фізичного розвитку. Дітям-інвалідам і дітям з вадами розумового чи фізичного розвитку надається можливість отримати базову, професійно-технічну та вищу освіту, у тому числі в домашніх умовах. Таким дітям гарантується безоплатне забезпечення засобами індивідуальної корекції”.

Прийнята 5 липня 2004 року Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державного стандарту початкової загальної освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку”, ставить перед собою завдання затвердити Державний стандарт початкової загальної освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку.

Державний стандарт початкової загальної освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку (далі – Державний стандарт), установлює державні вимоги до змісту освіти таких дітей, а також державні гарантії в набутті такої освіти.

Цей Державний стандарт застосовується з метою забезпечення: рівного доступу до якісної освіти дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку; наступництва між дошкільною та початковою загальною освітою; особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу; створення передумов для запровадження інтегрованого навчання дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку.

Варто відмітити, що починаючи з 2000 року в Україні ак­тивізувалася законотворча діяльність стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обме­женими можливостями здоров'я, зокрема дітям, що засвідчує прийняття таких Законів, як: „Про державні соціальні стан­дарти та державні соціальні гарантії" (2000р.), „Про охорону дитинства" (2001 р.), „Про соціальні послуги" (2003р.), „Про реабілітацію інвалідів в Україні" (2005р.).

Так, Закон „Про реабілітацію інвалідів в Україні", затвер­джений Верховною радою у 2005 році, можна означити як най­більш відповідний міжнародним конвенціям та угодам, оскіль­ки відповідно він визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушен­ням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, функціо­нування системи підтримання інвалідами фізичного, психіч­ного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності [7, с. 99].

Варто зазначити, що нормативно-правова база стосовно ос­віти дітей з особливостями психофізичного розвитку на сьогод­ні не є остаточно розробленою. Зокрема, сучасні життєві реалії спонукають до прийняття „Закону про спеціальну освіту", який передбачатиме широку варіативність освітніх можливостей для дітей і дорослих з особливостями психофізичного розвитку і надасть реальну можливість реалізувати принципи, ратифіко­ваних Україною міжнародних документів.

Проект Закону „Про спеціальну освіту" спрямований на створення законодавчої бази для задоволення потреб осіб з об­меженими можливостями здоров'я в отриманні освіти та ство­рення сприятливих умов для адаптації та інтеграції цих осіб у суспільство.

Затвердження цього законодавчого документу сприятиме реформуванню спеціальної освіти у відповідності з міжнарод­ними нормами в галузі освіти дітей з особливостями розвитку, зокрема, задекларованих у Саламанкській декларації та Рам­ках дій щодо освіти осіб з особливими потребами; визнанню пріоритетності інклюзивного навчання; забезпеченню рівноцін­них альтернативних форм спеціальної освіти у відповідності з особливостями психофізичного розвитку учнів; заміни жорстко регламентованого навчального процесу на систему навчання, у якій переважають інтереси дитини та стимулюються її досяг­нення; усуненню навчального перевантаження, складності нав­чальних програм, теоретичної орієнтації навчання; визначен­ню оптимального співвідношення між загальною освітою та спеціальною допомогою та підтримкою; загальноосвітньою та професійно-трудовою підготовкою; забезпечення гарантовано­го дотримання прав дитини і гарантованих спеціальних освіт­ніх послуг.

Висновки до розділу 1

Виходячи з вище зазначеного, можна дійти до висновку, що в Україні існує комплекс проблем пов’язаних з інтеграцією дітей з обмеженими психофізичними можливостями в суспільство.

Провідним компонентом соціально-психологічної роботи з даною категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпечення ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення.

Аналіз законодавчих та нормативно-правових документів засвідчив, що політика сучасної України щодо дітей з порушен­нями психофізичного розвитку як міноритарної групи, що пот­ребує реабілітації та інтеграції, характеризується максималь­ним залученням держави до системного вирішення проблем, однак, суспільно-соціальний устрій при цьому не змінюється. Незважаючи на те, що в Україні розроблена законодавча база для здобуття освіти дітьми з обмеженнями, механізми реаліза­ції цього процесу відсутні, що негативно позначається на роз­будові інклюзивної освіти.

Такі гострі й актуальні питання, як освіта дітей з обмеженими можливостями здоров’я, вимагають неухильної уваги законодавців і потребують належного нормативного регулювання та активізації зусиль виконавчої влади для їх практичної реалізації.

РОЗДІЛ 2