Проблеми соціалізації дітей з обмеженими психофізичними можливостями

Динаміка основних показників здоров’я дитячого населення на сьогодні відзначається суттєвим накопиченням хронічної патології, починаючи з раннього дитячого віку.

Збільшення чисельності дітей, котрі мають різноманітні вроджені та набуті порушення психофізичного розвитку внаслідок впливу негативних соціально-економічних, екологічних, демографічних, медико-біологічних чинників, не може не турбувати суспільство. Це явище спільне для різних країн світу, однак, в сучасній Україні, як регіоні з обтяженим екологічним тлом, воно видається особливо гострим. Складна соціально-економічна ситуація в нашій державі також суттєво впливає на погіршення здоров’я дитячої популяції. Недостатнє фінансування системи охорони здоров’я значною мірою обмежує надання своєчасної допомоги в необхідному обсязі, а відтак, у цих умовах загострюється проблема росту дитячої інвалідності. За даними експертів ООН, діти-інваліди складають до 2% усієї дитячої популяції. Дитяче населення в Україні становить близько 12 млн., з яких за останнє десятиріччя дітей-інвалідів збільшилася більш ніж на 22 тисячі (Табл. 1.1).

Частка народження здорових малюків за останні роки знизилася з 48,3 до 36,5%. Нині до 80 % новонароджених є фізично незрілими, близько 70 % мають перинатальне ураження центральної нервової системи. Виріс відсоток народження недоношених дітей з критично низькою масою тіла при народженні, які складають групу ризику за порушеннями в розвитку.

У структурі причин інвалідності серед дітей на першому місці хвороби вроджених аномалій – 23,1%; на другому – хвороби нервової системи – 21,5%. Найчастіше причиною інвалідності є дитячий церебральний параліч – 38,8%.; розлади психіки та поведінки – 15,9%, в тому числі розумова відсталість різних ступенів – 84,1%; хвороби вуха та соскоподібного відростка – 7,3%; хвороби ока та придаткового апарата – 6,7%; порушення функцій травлення, порушення обміну речовин – 4,2% від загального рівня, що зумовлено, в основному, захворюванню на цукровий діабет, на який припадає 61,8%. Окрім цього в середньому 20% дітей мають порушення емоційної та поведінкової сфер.

За даними Департаменту медичної статистики Міністерства охорони здоров’я України, нині розподіл дітей з особливими потребами за віком такий: до 3-х років — 5-8%; 3-6-ти років –16,7%; 7-13-ти років – 58,1%; 14-15-ти років – 19,4%. Вивчення вікової структури в динаміці за десять років свідчить, що 27,3% дітей з особливими потребами, які перебували на обліку в лікувальних закладах держави, припадає на вікову категорію від 0 до 6 років; 62,1% – на вікову групу 7-14-ти років; 10,6% – на вікову групу 15-16-ти років [22, с. 65].

Таблиця 1.1 – Кількість дітей, в т.ч. і з особливостями психофізичного розвитку

Продовж. табл.. 1.1

Кожний четвертий хлопчик і кожна сьома дівчинка в нашій країні потребують комплексної медичної та психолого-педагогічної допомоги. З огляду на це, надзвичайно актуальним є широке впровадження комплексу адекватних медичних, діагностичних, психолого-педагогічних та соціально-реабілітаційних заходів щодо зміни такої ситуації на краще.

Варто наголосити на тому, що це перші оприлюднені ста­тистичні дані про кількість дітей в Україні, що потребують від­повідної спеціальної допомоги, які значно різняться від показ­ників офіційної медичної статистики, однак, більшою мірою відповідають середньосвітовим показникам і, вочевидь, дійс­ності, оскільки мають неупереджений характер, зібрані оперативними службами, що надають допомогу на місцях.

Водночас, варто зауважити, що в Україні повного статис­тичного державного обліку дітей, що мають особливості пси­хофізичного розвитку, немає, оскільки на заваді міжвідомчі бар'єри, відсутність єдиної категоріальної класифікації, різні підходи до проведення обліку таких дітей тощо. А, відтак, виз­начення кількості дітей з особливими потребами, що не охоплені спеціальним навчанням та реабілітацією являє значні труднощі.

Процес соціалізації є предметом дослідження спеціалістів різноманітних галузей наукового знання. Психологи, філософи, соціологи, дефектологи, соціальні психологи розкривають різні аспекти цього процесу, вивчають механізми, етапи, стадії, фактори соціалізації.

Поняття “соціалізація” характеризує процес засвоєння індивідом системи знань, норм, цінностей, установок, зразків поведінки, що входять до поняття культури, які притаманні тій чи іншій соціальній групі і суспільству в цілому, а також дають змогу функціонувати індивідові як активному суб’єктові суспільних відносин. Соціалізація особистості здійснюється під впливом сукупності багатьох умов як таких, що соціально контролюються, так і стійких, які виникають спонтанно.

Головною умовою соціалізації є самоактуалізація особистості, її активна робота над своїм соціальним удосконаленням [13, с.168].

Соціалізація особистості – це складний процес взаємодії дитини з обмеженими психофізичними можливостями із соціальним середовищем, внаслідок якого формуються якості людини як суб’єкта суспільних відносин.

Протягом багатьох років політика у відношенні до інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.

Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається ставленням цього суспільства до маргінальної групи населення, зокрема до дітей-інвалідів, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, початкового етапу правової стабілізації інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією населення.

Інвалідів у нашому суспільстві сприймають по-різному: одні до них абсолютно байдужі, інші жалісливі, треті, їх менше, активно допомагають їм. Крім того, існуюче стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами прирікає інвалідів на повну ізоляцію: їх не побачиш на підприємствах, у культурних закладах, інформації про них дуже мало на сторінках періодики. Значною мірою це обумовлено нашим минулим. Соціальна й інформаційна політика тоталітарної держави ігнорувала проблеми інвалідів, не сприяла повному охопленню системою освіти дітей і дорослих із руховою недостатністю, створенню пристосованої до їхніх можливостей архітектурного середовища.

Інвалідність у дітей означає суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка обумовлена порушеннями у розвитку, труднощами у самообслугованні, спілкуванні, придбанні професійних навиків. Засвоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відношень потребує від суспільства певних додаткових заходів, засобів та зусиль (це можуть бути спеціальні програми, центри по реабілітації, учбові заклади тощо). Розробка цих заходів повинна базуватися на знанні закономірностей, задач, сутності процесу соціалізації.