Об’єкт, предмет і функції макроекономіки. Позитивна і нормативна макроекономіка. Макроекономіка як теоретична основа державної економічної політики.

Об’єкт, предмет і функції макроекономіки. Позитивна і нормативна макроекономіка. Макроекономіка як теоретична основа державної економічної політики.

Об’єкт макроекономіки є розділ економічної теорії, який вивчає економіку в цілому, у макроекономіці досліджуються результати і наслідки діяльності всіх учасників суспільства в цілому.

Предметом (складова частина об’єкта) макроекономічної теорії є агреговані показники поведінки макроекономічних суб’єктів на рівні економіки як єдиного цілого.

Розрізняють позитивну і нормативну макроекономіку як науку. Позитивна макроекономіка покликана пояснити зміст реальних макроекономічних явищ і процесів обумовлених поведінкою економічних суб’єктів за цих умов. Вона прагне дати відповідь на запитання: якою є макроекономічна ситуація в країні.

Нормативна макроекономіка – це сукупність уявлень стосовно того, якою має стати економіка. Вона ґрунтується на певних ідеологічних засадах та „еталонних” поведінкових функціях суб’єктів господарювання. Її завдання полягає в тому, щоб розробляти рекомендації для проведення економічної політики. Макроекономіка допомагає уряду розв’язувати різноманітні складні

питання, які постають перед країною.

Макроекономіка виконує такі функції:

1) теоретико-пізнавальну (гносеологічну), зміст якої полягає в пізнанні економічних процесів і явищ та поведінки макроекономічних суб’єктів;

2) практичну, зміст якої полягає у розробці практичних рекомендацій на основі економічного аналізу. На її основі держава, домогосподарства, фірми розробляють економічну політику;

3) прогностичну, яка полягає в оцінці економічної кон’юнктури та передбаченні перспектив економічного розвитку країни;

4) виховну та світоглядну. Наявний у суспільстві економічний порядок формує відповідний тип економічного мислення та своєрідний світогляд.

Макроекономічна політика – це політика уряду, що спрямована на регулювання економіки як єдиного цілого, з метою забезпечення її стабільності та динамічного розвитку.

Мета макроекономічної політики – забезпечення повної зайнятості, стабільності цін і ефективного економічного зростання.

Основними формами макроекономічної політики є фіскальна, монетарна, політика доходів, зовнішньоекономічна та ін.

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика – це політика, яка спрямована на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або одночасне поєднання обох цих заходів. Податки й державні видатки – це основні знаряддя фіскальної політики.

Монетарна політика, або кредитно-грошова, політика – це політика, яка спрямована на регулювання грошей у національної економіці для досягнення макроекономічної стабільності.

Політика доходів – це політика, яка застосовується для боротьби з інфляцією. Цю політику інакше називають контролем за цінами і заробітною платою.

Зовнішньоекономічна політика покликана впливати на обсяги зовнішньоекономічної діяльності.

Макроекономічну політику здійснює держава та інші суб’єкти економічної діяльності.

Методологія макроекономіки. Економічне моделювання як основний інструмент макроекономіки. Макроекон. моделі та їх види. Екзогенні та ендогенні параметри мод.

Методологія макроекономіки ґрунтується на системі найбільш загальних принципів, методів та способів пізнання економічних систем.

У найзагальнішому плані методологія макроекономіки ґрунтується на двох основних складових:

- загальнонаукових методах пізнання, які включають діалектику та логіку;

- специфічних методах, що включають агрегування, принцип рівно важності, економіко-математичне моделювання, прогнозування тощо.

Макроекономічне моделювання – це метод дослідження, при якому у спрощеному вигляді при багатьох допущеннях встановлюють основні залежності між економічними показниками.

Макроекономічне моделювання використовується для створення макроекономічних моделей за допомогою загальних і специфічних методів дослідження.

Макроекономічна модель – це спрощене відображення зазвичай (за допомогою математичних рівнянь) економічної дійсності, абстрактне узагальнення реальної картини життя (відповідних фактичних даних), що дозволяє виявити і дослідити основні закономірності і риси об’єкту пізнання.

Створити модель означає не що інше як знайти функцію, яка пов’язує ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) макроекономічні параметри.

Ендогенні параметри – це змінні, які модель намагається пояснити. Вони формуються всередині системи. Наприклад, величина заробітної плати, національного доходу, процентної ставки, рівня цін, інфляції тощо.

Екзогенні параметри – це змінні, які модель бере як дані. Це, як правило, вихідна інформація, яка вводиться у модель ззовні. До них відносяться технологічний рівень виробництва, поведінка суб’єктів на різних ринках, рівень оподаткування, обсяг пропозиції грошей, обсяг державних закупівель тощо.

Метою моделі є з’ясувати, як екзогенні змінні впливають на ендогенні.

Залежно від конкретних завдань дослідження застосовуються різни типи моделей кругових потоків ресурсів, продуктів, витрат і доходів. Визначення типу макроекономічної моделі кругових потоків ресурсів, продуктів, витрат і доходів може ґрунтуватися на основі різних критеріїв:

- за способом подання досліджуваного процесу або явища моделі поділяються на логічні, графічні та економіко-математичні;

- за тривалістю досліджуваного процесу – на короткострокові і довгострокові;

- за кількістю задіяних в аналізі економіч. суб’єктів – на прості та повні моделі.

Прості моделі кругообігу продуктів і доходів містять лише два макроекономічних суб’єкти – сектор домашніх господарств та підприємницький сектор;

Повні моделі враховують вплив державного сектору на макроекономічні процеси.

- за ступенем охоплення сектору закордон макроекономічні моделі поділяються на закриті та відкриті.

У закритій моделі кругові потоки ресурсів, продуктів, витрат і доходів здійснюються лише у межах трьох макроекономічних суб’єктів – між сектором домашніх господарств (ДГ), підприємницьким сектором (ПС) та державним сектор (ДС), і не враховують впливу закордону на національну економіку (НЕ).

У відкритій моделі враховують вплив сектору закордон (СЗ) на національну економіку (НЕ) і зображають взаємозв’язок чотирьох макроекономічних суб’єктів – домашніх господарств (ДГ), підприємницького сектору (ПС), державного сектору (ДС) і сектору закордон (СЗ).

- за характером відображення фактора часу макроекономічні моделі поділяються на статичні і динамічні.

Сукупний попит (АD), його структура, цінові і неціновї чинники. Крива сукупного попиту.

Сукупний попит (AD) - це величина обсягу продукції, яку готові купити за кожного рівня цін (Р) макроекономічні суб’єкти.

AD- це заплановані витрати всіх макроекономічних суб’єктів.

Сукупний попит можна визначити за формулою, що виведена з моделі кругообігу для відкритої економіки

AD = C + I + G + NE.

За даною формулою можна визначити структуру сукупного попиту.

Він складається з: C - споживчий попит: платоспроможний попит домогосподарств на споживчі товари; I - інвестиційний попит: попит підприємців на засоби виробництва для, G - попит держави на товари та послуги для, - попит закордону.

Крива AD показує величину реальних витрат для кожного рівня цін, коли інші умови не змінюються.

Фактори, що впливають на сукупний попит поділяються на цінові та нецінові.

До цінових факторів відносяться:

1)зміна процентної ставки;

2)ефект багатства, або касових залишків;

3)ефект імпортних закупівель.

Ефект процентної ставки полягає у тому, що із зростанням згального рівня цін зростає і процентна ставка. Ефект багатства, або ефект матеріальних цінностей проявляється у зменшенні фінансових активів домашніх господарств при зростанні загального рівня цін. Ефект імпортних закупівель полягає у зменшенні сукупного попиту на вітчизняні товари, якщо ціни на них будуть вищі, ніж на зарубіжні.

Під дією цінових факторів сукупний попит змінюється по кривій AD.

Розглянуті фактори показують зміну сукупного попиту під впливом зміни цін. Але сукупний попит може змінюватись і під тиском інших, нецінових факторів. До них відносять: добробут населення, очікування споживача, заборгованість споживача, податки; податки з підприємств, технологія, надлишкові потужності; валютні курси.

Під дією нецінових факторів крива сукупного попиту AD переміщується:

-вправо вгору, коли попит зростає (AD ® AD₁);

-вліво вниз, коли попит змешшується (AD ® AD₂).

Рис. Загальна ринкова рівновага

На рис. точка Е₀ характеризує довгострокову рівновагу, бо в ній перетинаються: крива сукупного попиту (AD₁), короткострокової (AS) і довгострокової сукупної пропозиції (LAS). Довгострокова рівновага характеризується тим. що по-перше, ціни на фактори виробництва і ціни на кінцеву продукцію та послуги рівні і про це свідчить перетин кривих короткострокової сукупної пропозиції AS і довгострокової сукупної пропозиції LAS в точці Е₀. По-друге, загальні бажані витрати дорівнюють природному рівню реального обсягу виробництва, що представлено перетином кривих сукупного попиту AD₁ і довгострокової кривої сукупної пропозиції LAS. По-третє, сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції, це демонструється перетином в точці Е₀ кривих AD₁ і AS. Таким чином, тільки поєднання всіх цих трьох характеристик дає право стверджувати, що економіка знаходиться в стані довгострокової рівноваги.

Рух кривої попиту AD₂ в точку Е₁ свідчить, що економіка вийшла із стану довгострокової рівноваги і знаходиться в стані короткострокової рівноваги, яка характеризується перетином кривих AD₂ і AS. Ця точка перетину вказує на відрив цін кінцевої продукції від цін факторів виробництва, бо підприємці за даними цінами на фактори бажають продати більшу кількість товарів відповідно до збільшеного сукупного попиту.

В класичній моделі AD-AS представлена економіка в умовах, коли тин на кінцеву продукцію і ціни на фактори виробництва настільки гнучкі, що вже в короткостроковий період їх зміни вирівнюють співвідношення між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Така економіка не має протягом тривалого періоду високого безробіття, яке перевищувало природний рівень. Всі товари, вироблені підприємцями, продаються і економіка не піддається тривалій депресії, оскільки вона здатна до саморегулювання.

В кейнсіанській трактовці модель AD-AS - це модель поведінки економіки в умовах, коли основний компонент затрат на виробництво - заробітна плата - абсолютно не гнучка по відношенню до руху в сторону зниження, а сукупний попит настільки не еластичний, що зниження цін на кінцеву продукцію не приводить до зростання бажаних витрат і економіка,
таким чином не може вийти із стану рецесії тривалого безробіття і тому потребує зовнішнього втручання.

Рівновага економічної системи має суттєве значення тому, що її порушення не забезпечує повної зайнятості, стабільності цін і економічного зростання.

 

Планові і фактичні видатки. «Кейнсіанський хрест».

У базовій моделі розглядаються два основних чинники формування сукупного попиту (AD) - споживчі витрати домашніх господарств (С) і приватні інвестиції (І): AD = С + І.

Економічна рівновага у кейнсіанській моделі визначається обсягом виробництва і національного доходу, тобто сукупної пропозиції, що дорівнює сукупним витратам або сумі обсягів споживання та інвестицій, або сукупному попитові. Рівень зайнятості при цьому буде найвищим. За рівноважного обсягу виробництва загальна кількість вироблених товарів, або ЧНП, дорівнює загальній сумі закуплених товарів (ефективному попитові). Базова модель не враховує державних податків, тому допускається, що усі заощадження здійснюються домашніми господарствами, ЧНП дорівнює національному доходові, а дохід домашніх господарств дорівнює ЧНП.

Окрім методу співставлення витрат (сукупного попиту) і обсягу виробництва (сукупної пропозиції) для визначення економічної рівноваги у кейнсіанській моделі застосовують також метод порівняння заощаджень та інвестицій.

У цілому ж базова кейнсіанська модель показує: ринкова економіка втратила здатність самостійно встановлювати рівновагу через хронічну нестачу сукупного попиту і виявляє тенденцію до стагнації, нестабільного розвитку.

Розширена модель Кейнса додатково, окрім споживчих витрат (С) і приватних інвестицій (In), враховує такі чинники сукупного попиту (AD) як державні закупівлі (G) і чистий експорт (Xn), тоді

AD = С + In + G + Xn

Коли ринковий механізм не в змозі встановити макроекономічну рівновагу, коли сукупний попит є неефективним, тому що чинників споживання та інвестицій замало, лише держава може допомогти сформувати ефективний сукупний попит, який є своєрідним "детонатором" мультиплікації (примноження) національного доходу і зайнятості. Роль держави полягає у збільшенні витрат, не відступаючи і перед дефіцитним державним бюджетом (коли витрати держави перевищують її доходи), і в регулюванні доходів домашніх господарств та фірм через систему оподаткування. Податки, з одного боку, формують доходи держави, а з іншого - зменшують граничну схильність до заощаджень (MPS), адже надлишкові доходи вилучаються державою, що посилює мультиплікацію доходу і зайнятості.

При великому інфляційному чи дефляційному розриві держава повинна вживати заходів або щодо зростання цін, або щодо масового безробіття. Податки і державні витрати змінюють рівень рівноважного доходу.

Якщо абстрагуватися від податків, державний вплив на сукупний попит відбувається через державні витрати. Тоді сукупні витрати (сукупний попит), окрім споживання та інвестицій, включатиме й державні витрати:

С + In + G

Зростання державних витрат збільшує споживання на МРС o AG. Приріст споживання знову збільшує витрати і дохід, що породжує мультиплікаційний ефект.

Скорочення споживання і заощадження при зростанні податків залежить від податкового мультиплікатора, який показує, на скільки одиниць зменшиться сукупний дохід у відповідь на збільшення податків на одну одиницю. Сукупний ефект від зростання податків для доходу (податковий мультиплікатор) дорівнює:

AY = MPC AT ~ 1 - MPC ’

де A Y - приріст доходу; АГ - приріст податків.

Держава також всіляко стимулює зростання експорту, частини ВВП, щоб забезпечити активний торговий баланс країни або позитивний чистий експорт (Xn). Зростання чистого експорту (різниці між вартістю експорту та імпорту) збільшує сукупні витрати за рахунок зростання попиту на національний продукт за кордоном. Тоді зростає рівноважний ЧНП і зайнятість, виникають ширші можливості для підтримування економічної рівноваги (див. графік: "Роль держави у стимулюванні сукупного попиту за рахунок власних витрат і регулювання чистого експорту").

Кейнсіанський хрест – кейнсіанська модель рівноваги, або “45-градусна модель”, або “модель доходи-витрати” (див. рис. 6.1) передбачає, що сукупний попит (АD) представлено плановими витратами – сумою, яку домашні господарства, фірми і держава мають намір витратити на купівлю товарів та послуг: С + І + G. Сукупна пропозиція (АS) представлена фактичними витратами, Y. Фактичні (реальні) витрати відрізняються від планових тоді, коли фірми змушені здійснювати незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси (ТМЗ) в умовах неочікуваних змін у рівні продажів, тобто:

Факт. Інвестиції = План. Інвестиції + Незаплановані Інвестиції в ТМЗ.

Планові і фактичні інвестиції в моделі є функцією від доходу і не залежать від рівня цін, який залишається фіксованим. В наведеному графіку лінія планових витрат перетинає лінію фактичних витрат в точці А, де реальні та планові витрати дорівнюють одне одному(С + І + G) = Y. Наведений графік отримав назву кейнсіанського хреста.

На лінії Y=Y завжди дотримується рівність фактичних інвестицій та заощаджень. У точці A, де доход дорівнює плановим витратам, досягається рівність між плановими та фактичними інвестиціями і заощадженнями, тобто встановлюється макроекономічна рівновага.

Якщо фактичний обсяг виробництва Y₁, перевищує рівноважний Y, то це означає, що покупці купують товарів менше, ніж фірми виробляють, тобто AD<as.< i=""> Нереалізована продукція набирає форми товарно-матеріальних запасів (ТМЗ), які зростають. Таке збільшення запасів примушує фірми скорочувати виробництво і зайнятість, що в результаті зменшує ВВП. Поступово Y₁, зменшується до рівня Y, тобто доход і планові витрати вирівнюються. Таким чином, досягається рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією (AD=AS).</as.<>

Навпаки, якщо фактичний випуск Y₂, менший за рівноважний рівень Y, то це означає, що фірми виробляють менше, ніж покупці готові придбати, тобто AD>AS. Підвищений попит задовольняється за рахунок незапланованого скорочення запасів фірм, що створює стимули до збільшення зайнятості і випуску. В результаті ВВП поступово зростає від рівня Y₂ до рівня Y, і знову досягається рівновага: AD=AS.

“Кейнсіанський хрест”

При будь-якому рівні ЧНП нижче рівноважного сукупні витрати будуть перевищувати обсяг виробництва, викликаючи тим самим непередбачені скорочення інвестицій в товарно-матеріальні запаси, загальний ріст прибутку і, врешті-решт, – ріст ЧНП.

В кейнсіанській макроекономічній моделі застосовуються два методи визначення рівноважного рівня ЧНП: метод вилучень та інўєкцій і метод співставлення сукупних витрат і обсягу виробництва

Фінансування.

Бюджетний дефіцит - перевищення суми видатків відносно суми надходжень до державного бюджету. За міжнародним стандартом він не повинен перевищувати 5% від суми ВВП.

Розрізняють циклічний та структурний дефіцит бюджету. Дефіцит може виникати як наслідок економічного спаду. В цьому випадку надходження від податків зменшуються й автоматично доходна частина бюджету. Такий дефіцит називають циклічним. Він може виникати, навіть якщо держава запланувала збалансований бюджет. Іноді держава свідомо планує дефіцит бюджету. Дефіцит означає, що держава вкладає в розвиток економіки коштів більше ніж отримує. Тому дефіцит бюджету використовують як метод стимулювання економіки. Дефіцит бюджету, який заплановано в структурі бюджету, називають структурним. Фактичним вважається такий бюджетний дефіцит, обсяг якого дорівнює загальним прибуткам (грошовим надходженням) від федеральних податків за мінусом витрат на державні закупівлі і трансферні платежі. Циклічний дефіцит = фактичний дефіцит – структурний дефіцит.

Дефіцит бюджету справляє стимулюючий вплив на економіку оскільки розширює сукупні видатки. Проте, в залежності від джерел покриття, дефіцит може вести до збільшення державного боргу або прискорення інфляції. Тому встановлюються обмеження розміру дефіциту бюджету. Відношення суми дефіциту до ВВП називають рівнем дефіцитності бюджету. Допустимим рівнем дефіцитності бюджету вважають до 3% від обсягу ВВП.

Існує три основних способи подолання дефіциту бюджету:

Підвищення податків. Це може збільшити надходження до бюджету. Однак, зростання податків гальмує економічний розвиток, тому не завжди прийнятне. Крім того цей спосіб може викликати перехід економіки у „тінь”.

Державні позики. Державні позики не викликають інфляції, але приводять до виникнення державного боргу. Крім того внутрішні позики скорочують приватні інвестиції. Фірми замість того, щоб інвестувати у виробництво купують облігації державної внутрішньої позики. Скорочення приватних інвестицій внаслідок фінансування дефіциту державного бюджету через внутрішню позику називають ефектом витіснення або ж ефектом евікції. (вперше дане явище почав досліджувати американський економіст Роберт Барро (1944-), який назвав його ефектом витіснення). Зовнішні запозичення несуть загрозу виникнення економічної і політичної залежності держави від кредиторів. Тому витрати бюджету повинні бути інвестиційними, тобто такими, що викличуть зростання виробництва й національного доходу та дозволять повернути борги, які виникають у держави як наслідок дефіциту.

Додаткова емісія грошей. Держава може профінансувати свої видатки здійснивши емісію грошей. Емісія для держави рівносильна отриманню додаткового доходу. Такий дохід, отриманий завдяки емісії називають сеньйоражем. Емісія не викликає скорочення приватних інвестицій, а навпаки посилює стимулюючий вплив фіскальної політики. Тому, за відсутності загрози неконтрольованої інфляції, такий спосіб покриття дефіциту бюджету розглядається як найбільш ефективний. Проте можливість використання цього методу обмежена, оскільки він напряму викликає інфляцію.

Більшість теоретиків і практиків світу схи­ляються до думки, що бюджетний дефіцит має негативний вплив на соціально-економічні процеси у суспільстві. Він є свідченням марнотратства уряду, чинником макрофінансової нестабільності та підвищення ризику економічної діяльності держави. Зростання бюджетного дефіциту спричиняє посилення інфляційних процесів у суспільстві, загострює кризу державних фінансів і грошової сис­теми, сприяє зростанню диференціації в доходах окремих верств населення. Дефіцит бюджету є причиною зниження ефективності податкової системи, послаблення стимулів до праці, підриву впев­неності членів суспільства у майбутньому.

33. Державний борг, його структура та вплив на економіку. Управління державним
боргом.

Державний борг варто також оцінювати як суму нагромаджених за певний період бюджетних дефіцитів.

Відрізняють зовнішній і внутрішній державний борг.

Зовнішній державний борг – це борг іноземним державним організаціям і окремим особам, що покривається цінними товарами (нафтою, газом, золотом), послугами і державним майном. Внутрішній борг – це борг держави своєму населенню. Внутрішні боргові зобов'язання держави мають такі форми: - кредити, отримані урядом; - державні позички шляхом випуску цінних паперів від імені уряду (облігації); - інші боргові зобов'язання, гарантовані урядом (невиплачених пенсій, соціальної допомоги і т.д.).

Зростання внутрішнього боргу менш негативно впливає на економіку країни порівняно зі зовнішнім боргом, оскільки тут не відбувається відпливу вітчизняних товарів і послуг за кордон у рахунок сплати боргу. Зазвичай від надмірного зростання внутрішнього боргу особливо потерпають люди з фіксованими грошовими доходами та соціально незахищені верстви населення. Підвищення державою ставок податків є одним із засобів сплати державного боргу, однак надмірне «захопленням» цим засобом підриває дію економічних стимулів виробництва.

Наслідки державного боргу:

1)необхідність обслуговування зовнішнього боргу;

2) збільшення податків для оплати зростаючого державного боргу виступає в якості антистимула економічної активності;

3) борг зумовлює витіснення з виробничої сфери приватного капіталу;

4) перерозподіл доходів на користь утримувачів облігацій державного займу.

Управління державним боргом — складний аспект державної фінансової та економічної політики, оскільки передбачається спільна робота кількох міністерств і відомств. Його мета — допомогти уряду виконувати зобов'язання щодо погашення внутрішнього та зовнішнього боргу без створення в майбутньому проблем у сфері платіжного балансу та державного бюджету.

Управління державним боргом передбачає:

- визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми запозиченнями за умови збереження фінансової рівноваги в країні та її фінансової незалежності щодо кредиторів;

- пошук ефективних варіантів та умов залучення позик з точки зору мінімізації вартості боргу;

- гарантування та забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;

- суворий контроль ефективного та цільового використання залучених позик;

- забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку країни.

Управління державним боргом передбачає обов’язкове врахування та параметричну оцінку таких визначальних чинників:

- економічна та політична ситуацію в країні;

- міра ризику в країні щодо можливості неповернення боргу;

- рівень та динаміка інфляційних процесів в країні;

- характер ділової активності суб'єктів підприємницької та господарської діяльності;

34. Грошово-кредитна система, її зміст, структура, об'єкти і суб’єкти. Центральний
банк, комерційні банки і небанківські фінансово-кредитні установи.

Грошово-кредитна система - це форма організації грошового обігу, яка склалась в країні історично й закріплена законодавчо, вона надає цілісності грошовому обігу.

У структурі грошово-кредитної системи виділяють наступні елементи: найменування грошової одиниці; види грошей; масштаб цін; порядок емісії грошей; організація готівкового обігу; організація безготівкових розрахунків; порядок обміну національної валюти на іноземну і регульований державою валютний курс; інститути, що обслуговують і регулюють грошовий обіг

Історії відомо два основних типи грошових систем: металевий обіг та паперово-кредитна система.

Металевий обіг представлений у двох формах - біметалізм і монометалізм:

Паперово-кредитна система, в основі якої лежать паперові та кредитні гроші у формі банкнот і розмінних монет, монопольне право на випуск яких законодавчо закріплене за державою.

Об’єктами грошово-кредитної системи є готівка та безготівкові гроші.

Готівка - це форма існування грошей у вигляді грошових змово (банкнота і розмінних люнет), що використовуються як засіб обігу і платежу й монопольне право на випуск яких законодавчо закріплене за державою. Безготівкові гроші - це гроші фізичних та юридичних осіб які, на відміну від готівки, не мають речового виразу й існують лише у вигляді депозитів на рахунках у банках та використовуються для здійснення різного роду платіжно-розрахункових операцій та взаєморозрахунків без участі готівки.

Суб’єктами грошово-кредитної системи виступають: центральний банк, міністерство фінансів, казначейство, органи нагляду за діяльністю банків, інститутів, що здійснюють страхування депозитів, а також організацій, що здійснюють контроль за грошовим обігом, комерційні банки, небанківські фінансово-кредитні установи, нефінансовий підприємницький сектор, домогосподарства, міжнародні фінансові організації та фінансово-кредитні інститути інших країн.

Центральний банк - це головна ланка грошово-кредитної системи, яка визначається статусом монопольного органу щодо постачання суспільства необхідною кількістю грошових коштів, а також має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової кон'юнктури, вирівнювання платіжного балансу, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни, а також має велике політичне та економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури.

Значущість центральних банків багато в чому визначається тими функціями, котрі вони виконують, а зокрема:

• емісія грошей та реґулювання цінності національної валюти, збереження її стабільності;

• визначення напрямів та інструментів проведення монетарної політики;

• підтримка курсу національної валюти на міжнародному фінансовому ринку;

• виконання фінансових доручень уряду;

• забезпечення кредитними ресурсами комерційних кредитних організацій (кредитор останньої інстанції (надії) для комерційних банків);

• здійснення банківського регулювання та нагляду за діяльністю комерційних банків.

Комерційні банки - це фінансово-кредитні установи, які складають нижчу ланку грошово-кредитної системи, основне завдання яких акумулювати тимчасово вільні кошти і надавати їх у позику своїм клієнтам, а також обслуговувати грошовий обіг.

Крім банківських установ, важливе місце у грошово-кредитних системах переважної більшості країн належить небанківським фінансово-кредитним установам, які в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та починають становити серйозну конкуренцію комерційним банкам на ринку фінансових послуг. Найбільш поширеними у розвинутих країнах видами небанківських фінансово- кредитних установ є страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

 

35. Гроші та їх функції. Грошова маса і грошові агрегати. Поняття грошової бази.
Рівень монетизації економіки.

Гроші - це актив, який обслуговує різного роду платіжно-розрахункові операції на мікро - мезо-, макро- та мегарівні, володіючи, при цьому, здатністю переносити купівельну спроможність із сьогодення у майбутнє.

Сучасна макроекономічна теорія виділяє три функції грошей.

Гроші як міра вартості – в грошах вимірюються вартість інших товарів.

Гроші як засіб обігу. гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів.

Функція грошей як засобу заощадження. У цій функції гроші вилучаються з товарного обігу нагромаджуються на банківських рахунках.

Грошова маса - це загальна сума залишків грошей у всіх їх формах, які знаходяться у розпорядженні суб'єктів економіки на певний момент часу.

Оскільки в сучасній економіці різні види активів одночасно тією чи іншою мірою виконують усі основні функції грошей, то структуру грошової маси слід розглядати в розрізі грошових аґреґатів, основним критерієм розмежування яких є ліквідність, тобто легкість із якою активи перетворюються у загальноприйнятий платіжний засіб (готівка найменшими втратами й ризиками.

Отже, виходячи із вищесказаного, слід відзначити, що найліквіднішим елементом грошової маси є сама готівка – М_0. Усі решта елементів грошової маси, що іменують грошовими афеґатами, характеризуються дедалі меншою мірою ліквідності й кожний наступний аґреґат включає у себе попередній.

М₁ – готівка і трансакційні депозити (вклади до запитання, дорожні чехи та інші чекові депозити).

М₂ – М₁ + строкові і ощадні вклади у комерційних банках.

М₃ – М₂ + менш ліквідні активи депозитні сертифікати, строкові угоди про зворотний викуп і термінові позики в євродоларах, акції взаємних фондів грошового ринку.

М₄ (L) – М₃ + банківські акцепти, комерційні папери, короткострокові цінні папери й облігацій державних скарбниць.

В практиці управління сукупним грошовим оборотом кожний агрегат має певне призначення, а разом вони дають цілісну картину структури та динаміки грошової маси і грошового обігу.

Окрім грошових агрегатів для визначення потенційних можливостей розвитку емісійного процесу і відповідно до нього - динаміки прогнозування грошової маси використовується грошова база - об'єднавчий показник який включає в себе готівку, що знаходиться в обігу поза банківською системою, готівку в касах банків та обов'язкові резерви комерційних банків на рахунках в центральному банку. Важливо зазначити, що грошова база за своїм змістом не є ще одним грошовим аґреґатом, оскільки ці гроші не беруть участь у кредитному банківському обороті і додатково не збільшують масу грошей в обігу, а тільки є базою для її зростання за допомогою ефекту грошового мультиплікатора.

РІВЕНЬ МОНЕТИЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ (monetization of economy) – макроекономічний показник, що характеризує ступінь забезпеченості економіки грошима, необхідними для здійснення платежів і розрахунків, та відображає забезпеченість процесів виробництва та споживання відповідною грошовою масою. М.е. – це інтегральний показник, який відображає довіру суспільства до національної валюти, до політики монетарної влади, а також рівень кредитної активності.

М.е. розраховується, зазвичай, як відношення грошового агрегату М2 (готівка, грошові кошти на рахунках підприємств і внески населення в банках) до ВВП у відсотках. Інколи для розрахунку коефі­цієнта монетизації (monetization ratio) використовують агрегат М3 – показник «широких грошей». Показник рівня М.е. обернено пропорційний до швидкості обертання грошей: при збільшенні коефіцієнта монетизації швидкість обертання грошей зменшується і, навпаки.

 

36. Класична і кейнсіанська теорії попиту на гроші. Моделі пропозиції грошей.
Грошовий мультиплікатор. Рівновага грошового ринку.

Класична	Кейнсіанська (теорія ліквідності)
Ґрунтується на кількісній теорії грошей і розглядає лише трансакційний попит на гроші, який визначається потребами в грошах для здійснення поточних платежів між моментами отримання доходу.	Мотиви, що спонукають людей зберігати частину грошей у вигляді готівки: 1) трансакційний мотив (потреба в готівці для поточних операцій); 2) мотив обачності (зберігання деякої суми готівки на випадок непередбачених обставин у майбутньому); 3) спекулятивний мотив, заснований на оберненій залежності між ставкою процента і курсом облігації: курс облігації = а / і, де а – фіксована сума доходу, яку приносить облігація, і - поточна ринкова ставка процента.
Варіанти	За Фішером попит на гроші базується на рівнянні обміну: MV = PQ => M = PQ:V
Теорія касових залишків (“Кембриджський ефект”) розглядає реальний попит на гроші (М/P)^D = kY де k = ^1/V – коефіцієнт еластичності попиту по доходу, або частка номінальних грошових залишків у доході (РY).
Величина попиту на гроші залежить від: 1) рівня цін (пряма залежність) 2) реального обсягу національного виробництва (пряма залежність); 3) швидкості обороту грошей (обернена залежність).

Пропозиція грошей - друга сила, що у взаємодії Із попитом визначає кон'юнктуру грошового ринку. Важливим є той факт, що як І попит на гроші, пропозиція їх є явищем залишку, суть якої полягає в тому, що економічні аґенти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони хочуть І можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.

Процес створення пропозиції грошей було теоретично розроблено Карлом Генріхом Марксом, який зазначав, що загальна кількість грошей (М^s), які функціонують на протязі кожного даного відрізка часу як засіб обігу, визначається з одного боку, сумою цін усіх товарів, що обертаються (∑q_ip_i), а з другого боку