Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві

Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві

Світогляд, його структура і функції.

Світогляд - система загальних уявлень про світ та людину

 

Предмет світогляду – відносини людини зі світом

Світогляд включає та синтезує низку інтелектуальних утворень:

· знання;

· цінності;

· переконання(головний компонент світогляду);

· ідеали, тощо.

Структура світогляду:

Світовідчуття	духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.
Світосприйняття	на цьому етапі переважають різного типу знання, просторово - часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.
Світорозуміння	абстрактне мислення + теоретичне пізнання. Дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації

ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ ПИТАННЯ

(за німецьким філософом І.Кантом)

МІСЦЕ ЛЮДИНИ В СВІТІ

¯

Що я можу знати?

Що я маю робити?

На що я можу сподіватись?

Що таке людина?

Ці питання допомагають:

1. Вписати людину у світ;

2. Надати їй життєві орієнтири;

3. Окреслити дійсність у людських уявленнях.

Типи світогляду:

За носієм	За рівнем світобачення	За історичними епохами	За морально-ціннісними орієнтирами
індивідуальний	усвідомлений	архаїчний	егоїстичний
колективний	неусвідомлений	античний	гуманістичний
груповий	частково усвідомлений	середньовічний	антигуманний
національний	буденний	ренесансний	альтруїстський
загальнолюдський	філософський	сучасний	шовіністичний

Історичні типи світогляду

Міфологія:

o чуттєве сприйняття світу;

o базується на традиціях;

o є символічним світоглядом;

o відсутність раціональних понять.

Релігія:

o домінування чуттєвого світосприйняття;

o віра;

o система догматів (незмінних правил);

o розум є другорядним по відношенню довіри.

- 1 -

Філософія

o раціональне світосприйняття;

o розум є вищим по відношенню до віри;

o формується абстрактне мислення;

o використовуються спостереження, порівняння, аналіз, докази, висновки.

Світогляд і філософія.

СВІТОГЛЯД	ФІЛОСОФІЯ
Світогляд - це сукупність наявних у кожної людини широких уявлень про себе та світ, у якому вона живе.   Світогляд покликаний керувати практичною поведінкою людини;	Філософія розглядає найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільства, мислення. Філософія – це наука про загальне. Це – суто теоретичне знання. Вона не є експериментальною наукою.
Світогляд — справа суто індивідуальна. Певний світогляд має кожна людина, але при цьому далеко не кожна є філософом   Світогляд складається під впливом соціальних умов, виховання. Його формування починається з дитинства.   Світогляд визначає життєву позицію людини	Філософія – універсальна наука, предметом якої є всі знання про людину та світ   Філософія є усвідомленою розумовою діяльністю.   Філософія відіграє важливу роль у суспільстві, насамперед, у розвитку суспільної свідомості та й самої людини.

1.2.Об’єкт і предмет філософії

Появу терміна "філософія" пов'язують з іменами двох відомих мислителів Стародавньої Греції: за одними джерелами — Геракліта (530—470 до н. е.), за іншими — Піфагора (580—500 до н. е.). Цей термін перекладається з грецької мови як "любов до мудрості".

Об'єктом філософії завжди були і є:

1) природа та сутність світу;

2) природа та сутність людини;

3) взаємовідносини між світом і людиною.

Предметом філософії є відношення «людина – світ».

(Предметом називається коло питань, які вивчає філософія).

ОСОБЛИВОСТІ ПРЕДМЕТУ ФІЛОСОФІЇ

Має складну структуру (включає онтологію, гносеологію, логіку та ін.)

Має загальний, теоретичний характер

Містить базові, гранично широкі ідеї і поняття, які лежать в основі усіх наук

Є авторською формою мислення-несе у собі відбиток особи і світогляду окремих філософів

Є сукупністю об’єктивного знання та цінностей, етичних ідеалів свого часу та епохи. У той же час – постійно розвивається і змінюється.

Філософські методи.

Метод(грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв´язанню теоретичних чи практичних проблем.

Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення.

- 2 -

Діалектика -це один з методів філософії, згідно з яким будь яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей.

Метафізика- метод, протилежний діалектиці, розглядає об’єкти як статичні, незмінні.

1.4.Структура філософії

(основні філософські дисципліни)

1.	ОНТОЛОГІЯ	серцевина філософії (онто – буття, логос - вчення) - філософська дисципліна, яка вивчає проблеми буття
2.	ГНОСЕОЛОГІЯ	(гносео – знати, пізнавати) - філософська наука про пізнання, методи пізнання.
3.	АНТРОПОЛОГІЯ	вчення про людину
4.	ЛОГІКА	вчення про закони та принципи мислення
5.	СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ	вивчає суспільство, його структуру, закономірності розвитку.
6.	ЕТИКА	вчення про мораль.
7.	ТЕОЛОГІЯ	богослов ' я (теос – бог, логос –вчення)

Функції філософії

світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей

пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань

логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах

соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію

критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу

виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих.

1.5.Філософія в медицині

У своєму історичному розвитку філософія і медицина завжди були тісно пов'язані. Як вважав ще Демокріт, лікарське мистецтво зцілює хвороби тіла, а філософія визволяє душу від пристрастей. Невипадково багато видатних філософів були лікарями, і, фактично, всі видатні медики були своєрідними філософами.

Сучасні філософія і медицина мають багато спільного, зокрема наступне:

близькість до глибинних проблем буття, проблем життя і смерті;

спільне дослідження методологічних і соціальних проблем медичного пізнання;

спільне дослідження проблем, пов'язаних з виникненням нових медичних технологій.

Історико-філософський процес.

Історико-філософський процес — процес розвитку філософської думки від давнини до сучасності

Можна погодитися із британським мислителем XX ст. Б. Расселом у тому, що «філософія — це нічийна земля між наукою та релігією». Справді, філософія містить у собі риси як науки, так і релігії, але завжди залишається самодостатньою, унікальною сферою духовної діяльності людини.

Філософія і медицина Стародавнього світу

Стародавньоіндійська філософія: періодизація, джерела.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади.

Періодизація Стародавньоіндійської філософії

1. Ведичний (VI – Vст. до н.е.) — передфілософський період, коли формувалися головні ідеї священних текстів індуїзму.

2. Епічний(Vст. - 200 рр. до н. е.) — ідеї, втілені в релігійній літературі, здобувають власне філософську обробку. Виникають усі основні школи давньоіндійської філософії.

3. Класичний (після 200 р. до н. е.) — час розвитку критичного філософського методу, який вимагає аргументації й доказів. На підґрунті критичного методу відбувалася систематизація поглядів і уявлень в індійській філософії.

Вчення К. Галена.

Клавдій Гален (129 або 131, Пергам — близько 200) — грецький лікар, хірург і філософ римської доби.

o Гален вважав, що людське тіло складається із щільних і рідких частин;

o він досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розтину трупів;

o одним з перших застосував вівісекцію і став основоположником експериментальної медицини;

o його основні праці з анатомії: «Анатомічні дослідження», «Про призначення частин людського тіла».

Найвідоміший лікар Сходу – Авіценна (Абу Алі аль-Хусейн ібн Абдаллах ібн Сіна – (980 -1037рр.)

Ібн Сіна написав близько 450 трактатів на теми з різних галузей науки, з них збереглося близько 240. Більшість з його праць (близько 150) присвячені філософській тематиці, 40 — медицині.

Найвідомішими роботами є: «Канон лікарської науки» - перша книга, яка стосувалася теми експериментальної і доказової медицини; встановила правила і принципи для перевірки ефективності нових ліків і медикаментів, які дотепер є основою клінічної фармакології і сучасних клінічних досліджень.

«Книга зцілення» - багатотомна філософська та наукова енциклопедія.

Медицина Відродження

Карл Цельс про медицину

Авл Корнелій Цельс (25 рік до н.е. — 50 рік н.е.) — видатний давньоримський науковець, теоретик медицини часів імператорів Августа та Тіберія.

«Бездіяльність послаблює тіло, а праця зміцнює: перше призводить до передчасної старості, а остання подовжує молодість».

«Надзвичайне наповнення шлунка шкідливо для здоров’я».

«Спокій — найкращі ліки».

«Не важливо, що викликає хворобу, важливо, що її усуває».

«Швидко, безпечно та приємно (повинен лікувати лікар)».

«Дія хірургії серед розділів медицини — найочевидніше».

«Хвороби не красномовством, а ліками виліковуються».

 

Сучасники називали Цельса Цицероном у медицині за ясну та зрозумілу мову, яку він не обтяжував медичною термінологією, а також римським Гіппократом. Праця Цельса з медицини вперше була опублікована у 1478 році й тривалий час була головною серед медичних доробок в Європі.

Філософія ХІХ — ХХст.

6.1. У ХІХ ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов’язана із запровадженням некласичного способу філософствування. Засновниками некласичної філософії були Артур Шопенгауер (1788 – 1860) та Сьорен К’єркегор (1813-1855). Їх філософські позиції позначають як ірраціоналізм.

Ірраціоналізм – філософський напрямок, який заперечує можливість раціонального сприйняття і пізнання дійсності.

Філософська думка в Україні

Вчення про світ

Геліоцентри́зм або Геліоцентрична система світу (від грец. ηλιος «сонце» і лат. centrum «осереддя, центр») — вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля.

Протилежне вчення - геоцентризм.

Справжнім творцем геліоцентричної картини світу є Микола Коперник, який у своїй праці «Про обертання небесних сфер» (вид. 1543) математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від Сонця тощо.

Природа свідомості.

Проблема свідомості – центральна проблема у філософії

 

Від її вирішення залежить:

¯

вирішення основного питання філософії

визначення місця людини в світі

відношення людини до навколишнього середовища

визначення природи свідомості людини

Філософи по – різному розуміють природу свідомості, її відношення до матерії і її роль в житті людини

Поняття «свідомість» з’являється в європейській філософії лише у 18 сторіччі. До цього використовувались терміни «душа», «дух».

Ознаки свідомості:

· Особливий небіологічний тип поведінки.

· Мова.

· Творчість.

· Цілеспрямована діяльність.

9.2.Свідомість—людина—праця.

Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей

Свідомістьє особливою формою психічної діяльності, орієнтованої на відображення й перетворення дійсності.

Саме завдяки праці людей у їх психіці виникає специфічна форма відображення дійсності- свідомість.

Мова-необхідна умова виникнення свідомості. Усвідомлювати - означає відображати об'єктивну дійсність за допомогою об'єктивованих в слові суспільно вироблених узагальнених значень.

Свідомістьтакож не дається людині від народження: з'явившись на світ, дитина ще не здатна відразу відокремлювати образ світу від самосприймання. Однак мозок має потенціал для цього, тому біологічний фактор виступає основою для формування свідомості.

Свідомість і несвідоме.

Підсвідоме– навички та механізми поведінки людини, що формувались з участю свідомості, але набули характеру автоматичного виконання

 

Несвідоме - це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність

 

Надсвідоме – історично вироблені суспільством норми, засоби, форми для здійснення процесів свідомості.

Причина і наслідок.

Причина– це такий зв’язок явищ, у якому діяння одного явища (причини) при наявності певних умов з необхідністю породжує інше явище (наслідок). Причині властиві такі риси: 1) вона завжди у часі передує наслідку; 2) носить активний характер; 3) необхідна, тому що завжди викликає наслідок; 4) об’єктивна і всезагальна, оскільки це зв’язок явищ об’єктивного світу і тому, що не існує безпричинних явищ.

Причина породжує наслідок своєю активною дією, але і наслідок не є пасивним: він активно діє на причину, змінює її.

Можливість і дійсність.

Можливість– це такі явища, які ще не здійснилися, але здійснення яких випливає з внутрішніх законів розвитку явищ. Це певні передумови для появи нового. Природа можливого визначається внутрішніми суперечностями явища, їх взаємопроникненням. Дійсність - це реалізована можливість. Для перетворення можливості у дійсність потрібні певні умови і суб’єктивні фактори.

Так, кожне захворювання таїть у собі можливість одужання, як кожний здоровий організм таїть у собі можливість захворювання. Проте перетворення їх у дійсність залежить від умов. Об’єктивні фактори пов’язані з фізіологічними захисними механізмами, зі спадковістю, конституцією, імунологією та всією сукупністю оточуючих умов. А суб’єктивні фактори зв’язані з діяльністю лікаря і хворого. Від мистецтва лікаря і поведінки хворого залежить перетворення можливості у дійсність.

Зміст і форма.

Зміст –це сукупність елементів та процесів, з яких складаються предмети та явища. Форма – організація, структура змісту. Зміст та форма нерозривно пов’язані між собою. Зміст завжди оформлений, форма - змістовна. Зміст не може існувати поза формою, форма не існує без змісту.

Так, змістом живих тіл є їх життєдіяльність, обмін речовин, вся сукупність фізіологічних функцій. Формою живого є будова організму, просторове розміщення та часова послідовність фізіологічних процесів, що виражають його життєдіяльність.

Сутність і явище.

Сутність –це головне, основне у змісті, що визначає його, робить його тим, чим він є. Сутність є внутрішня, відносно стійка сторона об’єктивної дійсності, що є законом функціонування змісту. Сутність відображає закономірне, те, що повторюється в предметах та явищах. Сутність виявляє себе у явищах. Явище є зовнішнім виразом змісту. Сутність та явище нерозривно пов’язані між собою. Будь-яке явище має сутність, будь-яка сутність виявляється.

Сутність життя – обмін речовин, енергії та інформації – необхідно проявляється в життєдіяльності рослинних та тваринних організмів. Сутність людини проявляється у стосунках з іншими людьми, в її поведінці, діяльності, поглядах на життя. Сутність психічної діяльності – відображення зовнішнього світу у свідомості людини – виявляється у формі чуттєвого пізнання та абстрактного мислення. Таким чином, сутність та явище нерозривно пов’язані і є необхідними моментами об’єктивних процесів.

Предмет теорії пізнання.

Проблему пізнання в філософії досліджує наука гносеологія.

Гносеологія(грец. gnosis - пізнання і logos - вчення)-галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітні.

 

Пізнання – процес вироблення знань Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати?

Види пізнання:

· Життєво – досвідне

· Мистецьке

· Наукове

· Релігійно – містичне

· Екстрасенсивне

Істина в філософії.

Істина – відповідність знань та уявлень дійсності

Види практичної діяльності

Основою практики є праця, матеріальне виробництво, в процесі якого людина змінює себе, а також у відповідності зі своїми цілями та інтересами природну та соціальну реальність.

¯

Соціально-політична діяльність людей - регулює взаємостосунки між державами, націями, народами і націлена на постійну зміну та оновлення суспільного життя.

¯

У науковому пізнанні видом практики є науковий експеримент

Вже з початку 70-х років стало очевидним, що теоретичну ефективність і безпеку будь-якого діагностичного та лікувального методу НЕОБХІДНО ОБОВ'ЯЗКОВО ДОВЕСТИ НА ПРАКТИЦІ.

Діагностика і кібернетика.

Медична кібернетика є науковим напрямком, пов’язаним з використанням ідей, методів і технічних засобів кібернетики в медицині та охороні здоров’я.

Проблема істинності діагнозу і джерела діагностичних помилок.

- поліклінічний, і клінічний, і патологоанатомічний діагнози повинні бути побудовані за єдиним принципом;

- діагноз залежить від логіки лікаря(медичного працівника), тобто його розумності, вміння пов’язувати діагностичне значення симптомів хвороби та зробити висновок про сутність захворювання на даному етапі, про прогноз лікування.

Діагностичні помилки:

1.Об'єктивні; не залежать від лікаря.

2.Суб'єктивні: пов’язані із суб’єктом, який здійснює діагностику і кваліфікуються як лікарські. Вони є наслідком недостатніх професійних знань, малого досвіду, перебільшенням значення додаткових методів, вузькою спеціалізацією, тощо.

3.Лікарські помилки відрізняються від провини або злочину, вони є результатом добросовісної омани лікаря.

4.Помилки об’єктивного характеру породжені недосконалістю медичних знань, складністю диференціації захворювання, недостатністю засобів додаткової діагностики, тощо.

5.Помилки розкриваються і аналізуються на медичних конференціях. Щоб запобігти лікарської помилки, у складних випадках потрібно призначати консиліум.

12.7. Клінічне мислення.

Клінічне мислення - специфічне професійне мислення лікаря,яке надає цілісність та завершеність медичному знанню.

Специфіка клінічного мислення:

Ø Клінічне мислення формується у процесі навчання студена, у процесі спілкування студента і лікаря – викладача біля ліжка хворого. Це пояснює те, чому заочне отримання освіти у медицині неприпустиме.

Ø Стиль мислення - це особливість методу, який відповідає епосі. Наприклад антична медицина визначала насамперед прогноз перебігу захворювання. Медицина 19 ст. зосереджувалась на спостереженні за хворим. Сучасний діагноз у більшій мірі є морфологічним (біопсія, радіологічні, ультразвукові методи дослідження).

Ø Сучасна клінічна медицина ставить перед лікарем завдання як можна скоріше оволодіти клінічним досвідом, так як кожний пацієнт має право лікуватись у досвідченого лікаря. Клінічний досвід лікаря – єдиний критерій розвинутості його клінічного мислення. Як правило, досвід з’являється у зрілому віці.

Ø Лікарська інтуїція – це знання та спостереження, які підкріплені досвідом. Вона дає можливість при мінімумі інформації встановити вірний діагноз.

Філософія та антропологія

Загальної, комплексної науки про людину не існує.

«Задача філософської антропології, - точно показати, як з основної структури людського буття... випливають усі специфічні монополії, звершення й справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, образотворчі функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність та громадськість». М.Шелер

 

Термін “антропологія” має грецьке походження й означає дослівно “наука про людину” (антропос - людина; логос - наука).

§ Термін «антропологія» вперше застосував Аристотель.

§ Основоположником філософської антропології вважається німецький філософ і соціолог М. Шелер (1874 -.1928).

§ Філософи-антропологи ставлять завдання вироблення принципів, керуючись якими можна було б захистити гідність і свободу людини.

§ Антропологія нерозривно пов'язана біологічними та суспільними науками.

§ Антропологія включає три основних розділи: морфологію (вивчає фізичну організацію людини), антропогенез (вивчає біологічну еволюцію людини) і расознавство (вивчає подібності і розходження між расами).

Роль праці в антропогенезі.

Антропогенез –процес виділення людини зі світу тварин

Проблеми антропогенезу почали вивчатись у 18 ст. До цього часу панувало уявлення про те, що людину створив Бог - «теорія творіння»

В основі уявлень про антропогенез лежить гіпотеза походження людини від високорозвинених мавпоподібних предків, уперше докладно розроблена і аргументована Ч. Дарвіном (1871) – «еволюційна теорія»

¯

Безпосередньо процес виникнення людини був розглянутий Ф.Енгельсом у роботі «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину». Енгельс називає найважливішими етапами антропогенезу – виготовлення знарядь праці, здатність добувати вогонь та появу мови.

¯

У 20 ст. виникає припущення про те, що люди є прямими нащадками інопланетян, що висадилися на Землю в доісторичний час – «теорія зовнішнього впливу».

У відповідності із сучасними науковими уявленнями сучасна людина є результатом розвитку матерії протягом 13,7 мільярдів років.

На формування людини вплинули: зміна кліматичних умов, процес еволюції, а саме – мутації, природний добір та спадковість. Соціальні чинники антропогенезу це - колективний спосіб життя, зменшення агресивності, турбота про дітей та стариків.

Людина як особистість

Соціалізація особистості.

Соціалізація (від лат. Socialis - суспільний)	процес входження індивіда в суспільство
Соціалізація	активне засвоєння людиною соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві.
Соціалізація	процес формування соціальних якостей, знань, вмінь, відповідних навичок у людини, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин.
Соціалізація	відбувається як за умов стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за умов цілеспрямованого формування особистості.

Загадка людського "Я".

Філософія історичних моделей медичної етики: гіппократова модель (принцип “Не нашкодь”); “Клятва Гіппократа” — основа всіх найновіших кодексів лікарської етики; модель Т. Парацельса (принцип “Роби добро”); деонтологічна модель (принцип “Дотримання обов’язку”); біоетична модель медичної етики (принцип “Поваги прав і гідності пацієнта”).

Принцип "Не нашкодь”

Принцип "Не нашкодь” є найдавнішою формою медичної етики. Для біоетики він є досить важливим, оскільки зачіпає сферу моральної відповідальності науковців, медпрацівників.

У деонтологічній літературі принцип "Не нашкодь” відносять до медичної етики Гіппократа. У своїй знаменитій “Клятві”, Гіппократ сформулював обов’язки лікаря перед пацієнтом

Незважаючи на те, що з тих пор пройшли багато століть, “Клятва” не втратила своєї актуальності, більше того, воно стала еталоном побудови багатьох етичні документів. Наприклад, Клятва російського лікаря, затверджена 4-ой Конференцією Асоціації лікарів Росії, Москва, Росія, листопад 1994, містить близькі за духом і навіть по формулюванню принципи

Основні положення фахової медичної етики Гіппократа такі:

1) повага до життя

2) заборона на заподіяння шкоди хворому

3) повага до особистості хворого

4) лікарська таємниця

5) повага до професії

Духовне життя суспільства

Мораль

система неформалізованих у вигляді правових приписів поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві, практична реалізація положень котрої забезпечується громадським осудом та іманентним імперативом соціалізованого індивіда.

завжди носить соціально-груповий характер: мораль сім'ї, мораль соціальної групи, класова мораль.

нав'язується особистості ззовні у формі певних норм та правил. Оцінка моральної поведінки виходить із соціального оточення.

Релігія

віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини

це сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей і т. д. Вивченням релігії займається наука релігієзнавство

в релігії йдеться про слово та шлях спасіння

Мистецтво.

одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів

мистецтвом називають досконале вміння в якійсь справі, галузі; майстерність

розвиток мистецтва як елемента духовної культури обумовлюється як загальними закономірностями буття людини й людства, так і естетично-художніми закономірностями, естетично-художніми поглядами, ідеалами й традиціями.

Культура

сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією

Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві