Проблема причинності в медицині

Проблема причинності є однією з фундаментальних проблем медицини. Оскільки причинно-наслідкові зв’язки проявляють себе в етіології (від грець. actia – причина, logos – вчення), то їх потрібно враховувати у діагностиці та лікуванні.(Приклад прояву причинності у медицині: середовище чинить формуюче діяння на організм, а організм, в свою чергу, змінює середовище. Дія на організм людини мікробів та антигенів викликає вироблення у крові та лімфі специфічних білків-антитіл, які склеюють мікроорганізми, сприяють їх руйнуванню і фагоцитозу. Таким чином причина і наслідок виступають як активні сторони причинно-наслідкового відношення).

Одні і ті ж самі причини за різних умов викликають різні наслідки

(Наприклад, проникнення патогенного стрептококу в організм за одних умов може викликати рожу, за інших – абсцесс, сепсис і т.д. В той же час один і той самий наслідок, в залежності від конкретних умов, може бути породжений різними причинами. Так, алергія може бути викликана найрізноманітнішими причинами: алергізуючими факторами зовнішнього середовища, вживанням харчового алергену, застосуванням медичних препаратів, нервовим виснаженням і т.д.)

11.3. Необхідність і випадковість.

Необхідність – це те, що обов’язково мусить відбуватися за даних умов. Випадковість– це такий зв’язок явищ, який зумовлений діянням зовнішніх причин. Випадковість може бути, а може й не бути.

Так, весь рух матерії відбувається з об’єктивною необхідністю за законами, властивими самій матерії, самому матеріальному світу. Закон всесвітнього тяжіння діє з необхідністю. З необхідністю розвивається живий організм.

У взаємозв’язку необхідності і випадковості ведуча роль належить необхідності.

Можливість і дійсність.

Можливість– це такі явища, які ще не здійснилися, але здійснення яких випливає з внутрішніх законів розвитку явищ. Це певні передумови для появи нового. Природа можливого визначається внутрішніми суперечностями явища, їх взаємопроникненням. Дійсність - це реалізована можливість. Для перетворення можливості у дійсність потрібні певні умови і суб’єктивні фактори.

Так, кожне захворювання таїть у собі можливість одужання, як кожний здоровий організм таїть у собі можливість захворювання. Проте перетворення їх у дійсність залежить від умов. Об’єктивні фактори пов’язані з фізіологічними захисними механізмами, зі спадковістю, конституцією, імунологією та всією сукупністю оточуючих умов. А суб’єктивні фактори зв’язані з діяльністю лікаря і хворого. Від мистецтва лікаря і поведінки хворого залежить перетворення можливості у дійсність.

Зміст і форма.

Зміст –це сукупність елементів та процесів, з яких складаються предмети та явища. Форма – організація, структура змісту. Зміст та форма нерозривно пов’язані між собою. Зміст завжди оформлений, форма - змістовна. Зміст не може існувати поза формою, форма не існує без змісту.

Так, змістом живих тіл є їх життєдіяльність, обмін речовин, вся сукупність фізіологічних функцій. Формою живого є будова організму, просторове розміщення та часова послідовність фізіологічних процесів, що виражають його життєдіяльність.

Одиночне, особливе і загальне.

Одиничне –це окремі предмети, явища, процеси і події, з їх характерними рисами, властивостями, ознаками. У світі немає абсолютно тотожних предметів та явищ. Всі вони мають свої неповторні індивідуальні риси. Маючи неповторну індивідуальність кожен предмет містить в собі безліч таких властивостей, які є і у інших предметів. Загальне – це об’єктивно властива предметам та явищам спільність властивостей і сторін.

Захворювання окремого нозологічного типу, що викликане певними етіологічними факторами і пов’язане з патологічними відхиленнями в діяльності органів та систем має багато спільного із захворюваннями інших людей. Ця об’єктивна спільність знаходить свій вираз у категорії загальне.

Одиничне завжди є проявом загального. Немає людини взагалі, а є окремі люди, яким властиві як риси одиничності, так і риси, що властиві всім людям. Немає хвороби взагалі, а є конкретні, одиничні форми захворювання, які обумовлені як одиничними особливостями перебігу захворювання у даного індивіда, так і загальними закономірностями даної нозологічної форми.

Носієм загального є одиничне.У пізнанні ми теж ідемо від одиничного до загального. Після виділення та вивчення загального, пізнання прагне розкрити специфічні, одиничніпрояви цього загального у одиничному.

Сутність і явище.

Сутність –це головне, основне у змісті, що визначає його, робить його тим, чим він є. Сутність є внутрішня, відносно стійка сторона об’єктивної дійсності, що є законом функціонування змісту. Сутність відображає закономірне, те, що повторюється в предметах та явищах. Сутність виявляє себе у явищах. Явище є зовнішнім виразом змісту. Сутність та явище нерозривно пов’язані між собою. Будь-яке явище має сутність, будь-яка сутність виявляється.

Сутність життя – обмін речовин, енергії та інформації – необхідно проявляється в життєдіяльності рослинних та тваринних організмів. Сутність людини проявляється у стосунках з іншими людьми, в її поведінці, діяльності, поглядах на життя. Сутність психічної діяльності – відображення зовнішнього світу у свідомості людини – виявляється у формі чуттєвого пізнання та абстрактного мислення. Таким чином, сутність та явище нерозривно пов’язані і є необхідними моментами об’єктивних процесів.

Проблеми детермінізму, цілісності та структурності в медицині

Детермінізм (лат. Determinatus — визначений, обмежений) — філософське матеріалістичне вчення про загальну об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, зокрема волі.

К.Бернар так визначає детермінізм: "Ми визнали в загальність принципу фізіологічного детермінізму в живому організмі і виразимо нашу думку такими положеннями: 1) існують певні матеріальні умови, які управляють виникненням явищ в житті; 2) існують закони, які управляють порядком і формою цих явищ... Детермінізм є не що інше, як визнання закону - всюди, завжди." Історично першою формою детермінізму в патології був механістичний детермінізм, який розглядав хворобу як специфічну взаємодію внутрішнього (огранізм) і зовнішнього (середовище).

Система (греч. system - ціле, з’єднання)- виступає як діалектична інтеграція частин, кожна з яких надає специфічну особливість цілому. Все в оточуючому нас світі є системним, починаючи з руху атома, життя людини і закінчуючи розвитком Всесвіту.

Системний підхід у медицині: 1)організм – це природно – соціальна система,яка складається з підсистем; 2)система визначає природу частин(елементів людини); 3)складові елементи системи вивчають тільки у взаємозв’язку; 4) кожна частина має свою особливість.

Системний підхід у медицині є методом пізнання причин захворювання, встановлення діагнозу хвороби.

Філософське пізнання. Специфіка медичного пізнання

Предмет теорії пізнання.

Проблему пізнання в філософії досліджує наука гносеологія.

Гносеологія(грец. gnosis - пізнання і logos - вчення)-галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітні.

 

Пізнання – процес вироблення знань Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати?

Види пізнання:

· Життєво – досвідне

· Мистецьке

· Наукове

· Релігійно – містичне

· Екстрасенсивне

Істина в філософії.

Істина – відповідність знань та уявлень дійсності