Особливості підрозділів виробничої інфраструктури

Виробнича інфраструктура (ВІ) підприємства - це сукупність підроз-ділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю створюють умови для нормального перебі-гу виробничого процесу в основних цехах.

ВІ як об’єкт аналізу має ряд особливостей, які потрібно враховувати під час планування.

Результати роботи ВІ відіграють роль корисних дій, не набуваючи вигля-ду продукції в матеріально-речовій формі. Користь від діяльності виробничої інфраструктури виявляється лише в процесі виробництва. Отже, результат дія-льності інфраструктури є послугою виробничого характеру.

Послуга ВІ, як вид послуги, не існує самостійно, поза виробничим проце-сом. Процес споживання послуг ВІ нерозривно пов’язаний із процесом вироб-ництва.

Те, що продукція підрозділів виробничої інфраструктури не матеріалізу-ється в речі, а набуває форми корисних дій і зникає разом із цими діями, є пере-думовою існування особливого виду резервів в інфраструктурі. Тут ідеться про резервування не продукції, а виробничих потужностей - їхньої пропускної спро-можності, можливості технічних приміщень, трудових ресурсів, тощо.

Для кількісного оцінювання рівня розвитку інфраструктури використо-вують показники, які характеризують нагромадження в інфраструктурі її ви-робничого потенціалу. Тому поряд із категорією «інфраструктура» як сфера діяльності говорять про матеріально-технічну базу інфраструктури та сту-пінь її розвитку.

Під час аналізу та планування ВІ необхідно відокремлювати її функціона-льно-галузеву структуру, тобто такі ланки, як транспортно-складська, інформа-ційно-комунікаційна чи сфера технічного обслуговування (ремонтне, інструме-нтальне, енергетичне).

Розрізняють дві функції, які виконують елементи ВІ. Перша - обслуго-вування процесів основного та допоміжного виробництва. Вона є обов’язковою для всіх підприємств (транспортне, складське господарство та ін.). Друга – «власне» виробництво - виникає та розвивається як результат, що склався в деяких галузях у плані організації виробництва та розподілу праці. Це, наприклад, виробництво різних видів енергії та тепла; деталей для ремонту обладнання; технологічного оснащення й інструменту.

В наш час на промислових підприємствах функціонують як самостійні структури інструментальні, енергетичні, ремонтно-механічні, транспортні цехи. Усі вони мають свої особливості функціонування, а отже, і особливості плану-вання їхньої діяльності. На великих і середніх машинобудівних підприємствах із часів централізованого планування залишилися добре оснащені великі ремо-нтно-механічні, інструментальні цехи. Їхні потужності здатні виготовляти запа-сні частини, інструменти як для власних потреб, так і іншим споживачам, на-

приклад, запасні частини для сільськогосподарських машин, оснащення для суміжних підприємств. Малі підприємства користуються, здебільшого, послу-гами сторонніх спеціалізованих організацій (автобази, енергоремонті тощо).

В умовах невизначеної та швидкомінної ринкової кон’юнктури база розра-хунку основних розділів річного плану не є сталою та може часто змінюватися.

Тому річні плани за деякими розділами потрібно складати за збільшеними показниками. У цих умовах основним терміном планування є плани на квар­тал. Це стосується насамперед таких підрозділів, як інструментальний, транс-портний цехи, матеріально-технічне забезпечення.

У короткостроковому періоді розробляють оперативні плани, вони мають вузьку спрямованість, високий ступінь деталізації та характеризуються різно-манітністю прийомів і методів.

У ринкових умовах сучасні модернізовані та нові вітчизняні підприємства користуються здебільшого послугами спеціалізованих підприємств із технічно-го обслуговування основного виробництва. Це, наприклад, виготовлення прес-форм для підприємств, що випускають склотару, гарантоване ремонтне обслу-говування складного устаткування за окремими контрактами, транспортне об-слуговування під час зовнішніх перевезень тощо.

Метою планування діяльності підрозділів ВІ є: обґрунтування вироб-ничої програми підрозділу на рік, квартал, місяць; розрахунок потреби в персо-налі; обґрунтування витрат виробництва в умовах швидкозмінної ринкової кон’юнктури.

Особливістю планування кожного з підрозділів інфраструктури є те, що застосовуються багато нормативів, понять, термінів, яких немає в основному виробництві, наприклад, вантажообіг, вантажопотік, категорія складності ремо­нту, міжремонтний цикл і т. ін. [3].

Планування діяльності інструментальних цехів

План роботи інструментального цеху (ІЦ) розробляє планово-економічний відділ (бюро) підприємства на рік із поквартальним розподілом та щомісячним уточненням.

Основними розділами плану на рік є:

• обсяг випуску продукції (виробнича програма);

• чисельність і заробітна плата;

• собівартість. Виробничу програму розробляють на підставі таких вихідних даних:

• виробнича програма підприємства з випуску продукції;

• графік підготовки виготовлення нових виробів;

 

• розрахунки потреби в технологічному оснащенні для поточного вироб-ництва, а також технологічного оснащення другого порядку;

• дані про стан запасів інструментів в центральному інструментальному складі (ЦІС);

• замовлення виробничих і допоміжних цехів на виготовлення інструмен-
тів-дублерів.

Виробничу програму ІЦ розробляють за такими показниками:

• випуск продукції в натуральному вираженні (номенклатура);

• обсяг товарної продукції.
Номенклатуру технологічного оснащення, яку потрібно буде виготовляти

в інструментальних підрозділах, планують з урахуванням таких чинників:

• потреби підприємства в оснащенні;

• обсягів і номенклатури оснащення, яке буде закуплено в сторонніх ор-ганізацій;

• обсягів і номенклатури оснащення, яке потрібно виготовити стороннім організаціям;

• обсягів і номенклатури оснащення, яке підлягає відновленню та ремонту.
До номенклатури випуску продукції, робіт і послуг у натуральному вира-
женні належать штампи, прес-форми, пристрої, загальний вимірювальний та до-
поміжний інструмент, ремонт, відновлення та модернізація оснащення, інші
роботи й послуги. Номенклатуру виготовлюваної продукції визначає інструмен-
тальний відділ, а затверджує головний інженер. Планові завдання з випуску
оснащення обґрунтовують розрахунками виробничої потужності ІЦ згідно з ді-
ючою методикою.

Обсяги товарної продукції за планом обчислюють у такому вираженні:

• трудовому (за нормативною трудомісткістю), нормо-год;

• вартісному, грош. од.
Потрібно мати на увазі, що нормативна трудомісткість виготовлення тех-
нологічного оснащення визначається інструментальним відділом збільшено, за-
лежно від конструктивно-технологічних параметрів оснащення, на підставі норма-
тивів, які діють на підприємстві. Варто звернути увагу на те, що планові нормо-
години, на відміну від технологічних, установлюються за станом на початок пла­
нового періоду й залишаються незмінними до кінця цього періоду.Ця одиниця об-
сягу виробництва є стабільнішою за технологічні нормо-години. Проте недолік її
полягає в тому, що вона не підсилює заінтересованості цеху в зниженні трудоміс-
ткості виготовлення оснащення.

Виробнича програма дільниць цеху складається з двох розділів: плану випуску та плану запуску.

Для ІЦ, у складі яких є заготівельні дільниці, доцільно застосовувати сис­тему планування, яка передбачає три номенклатурні плани: 1) за заготівельною дільницею; 2) запуском; 3) випуском інструменту.

З огляду на це потрібно розв’язувати три завдання оперативного управління:

1) формувати місячний номенклатурний план заготівельній дільниці ІЦ;

2) формувати місячний номенклатурний план запуску інструменту;

3) формувати місячний номенклатурний план випуску інструменту.
План ІЦ за чисельністю та заробітною платою розробляють за аналогіч-
ними показниками основних цехів.

Методика визначення чисельності робітників така сама, як в основних цехах, - за трудомісткістю, нормами обслуговування. План собівартості містить:

• собівартість (калькуляції) окремих видів технологічного оснащення, ро-біт, послуг;

• кошторис витрат на виробництво. Об’єктами калькулювання собівартості в ІЦ є собівартість основних видів

оснащення, робіт і послуг, що їх виконує цех.

Калькуляційною одиницею може бути: для спеціального оснащення - оди-ниця виробу (штамп, прес-форма, модель, пристрій); типовий представник -один виріб; інструмент одного типорозміру - 10, 100 од.; для сторонніх органі-зацій - замовлення.

Кошторис витрат цеху на виробництво складається зі статей, аналогічних основним цехам.

Методика визначення планово-розрахункових цін на продукцію ІЦ. У цехах з великим обсягом різного за типорозмірами технологічного оснащення для визначення собівартості та планово-розрахункових цін застосовують типо-вий виріб-представник. Для цього технологічне оснащення залежно від призна-чення, матеріалу, форми, габаритних розмірів та інших ознак класифікують за групами й типами. Від кожної групи вибирають найхарактерніший (типовий) представник.

Внутрішньовиробничі планово-розрахункові ціни на продукцію ІЦ форму-ють на підставі виробничої (цехової) собівартості одиниці продукції. Підставою для визначення собівартості технологічного оснащення є планова калькуляція, що складається на кожного представника цього оснащення, тобто оснащення будь-яких з таких типових представників може бути об’єктом калькулювання.

При спрощених розрахунках за типовими представниками обчислюють питому ціну в розрахунку на одиницю трудомісткості (1 нормо·год), тобто вар-тість 1 нормо·год виготовлення типового представника оснащення, грошова одиниця:

. (9.1)

Планово-розрахункова ціна і -го представника

(9.2)

Ц_і =Ц¹_т.пТ_і.

Планово-розрахункові ціни на продукцію інструментальних цехів, яка ви-готовляється (надаються послуги виробничого характеру) для сторонніх органі-зацій і підприємств та реалізується за договірними цінами, розробляють на під-ставі цехової собівартості, виходячи з калькуляції. У такому разі норматив при-бутку може бути вищий, аніж для свого підприємства.

Планування діяльності ремонтного виробництва

Роботи з технічного обслуговування та ремонту устаткування планують на підприємствах у формі перспективного плану, річних і місячних планів-графіків планово-попереджувального ремонту (ППР).

Основою планування й оцінювання діяльності ремонтної служби та її структурних підрозділів є певні техніко-економічні показники. Система техні-ко-економічних показників має відповідати меті його функціонування - забез-печити основне виробництво послугами з ремонтного й технічного обслугову-вання устаткування з найменшими витратами.

Планові показники ремонтно-механічного цеху (РМЦ) розробляє відділ головного механіка за участю планово-економічного відділу підприємства.

Основними розділами плану є:

• виробнича програма;

• чисельність, заробітна плата;

• собівартість. Виробнича програма для РМЦ передбачає виконання таких видів робіт:

капітального та середнього ремонту устаткування, малого ремонту та технічно-го обслуговування устаткування (в умовах централізованої системи ремонтного обслуговування); виготовлення запасних частин і вузлів для ремонту; модерні-зації устаткування; монтажу та демонтажу устаткування; виготовлення нестан­дартного устаткування; інших робіт і послуг.

Під час планування робіт РМЦ доцільно передбачати резерв потужності, що становить 10-15 % обсягів ремонтних робіт для непланових (аварійних) ре-монтів та інших непередбачених робіт.

Виробничу програму РМЦ визначають згідно з графіком ППР. Річний графік ППР складає відділ головного механіка відповідно до норм тривалості міжремонтного циклу, міжремонтного й міжоглядового періодів з урахуванням структури міжремонтного циклу.

Дату чергового планового ремонту визначають, беручи до уваги дату по-переднього ремонту, відпрацьований час і стан устаткування.

На графіку щодо кожного верстата зазначаються види чергових ремонтів, строки виконання кожного ремонту та огляду протягом року. На підставі річ-них графіків з урахуванням вимог рівномірності завантаження ремонтних під-розділів розробляють місячні графіки.

Для погодження планів-графіків ремонту з планом основного виробницт-ва потрібн о по можливості рівномірно розподіляти простоювання в ремонті за кварталами та місяцями року для однотипного устаткування й забезпечувати рівномірне завантаження ремонтних робітників.

Будуючи графіки огляду та перевірок, ураховують періодичність профі-лактичних робіт і відповідні норми часу на виконання цих робіт.

Обсяги трудомісткості ремонтних робіт обчислюють як добуток загальної кількості ремонтних одиниць, тобто таких, що підлягають ремонту, на трудомі-сткість одиниці ремонтної складності за видами ремонтів. При цьому спира-95

ються на річний план-графік ремонтних робіт та норми трудомісткості одиниці ремонтної складності.

Норми трудомісткості на одиницю ремонтної складності для машинобу-дівної галузі задаються системою ППР, а для поліграфічної, легкої та інших га-лузей промисловості «Положениям про технічне обслуговування і ремонт уста-ткування».

Середньорічний обсяг ремонтних робіт Q_p можна визначити, якщо відомі склад обладнання, його ремонтна складність, структура та тривалість міжремон-тного циклу й міжремонтних періодів, а також одиниць ремонтної складності, скориставшись формулою

(9.3)

де q_K, q_c, q_M, q ₀ - трудомісткість відповідно капітального, середнього, малого ре­монту та огляду на одну ремонтну одиницю, людино-год;

n_K, n_c, n_M, n ₀ - кількість відповідно капітальних, середніх і малих ремонтів та оглядів у міжремонтному циклі;

Т_ц - тривалість міжремонтного циклу, років;

∑ R - загальна кількість ремонтних одиниць усього устаткування, що працює в цеху.

За цією формулою визначають середньорічний обсяг слюсарних, верстат-них та інших ремонтних робіт окремо.

Обсяги робіт на рік уточнюють за річним планом-графіком ремонту уста­ткування.

Річний обсяг робіт із міжремонтного обслуговування (Qf^c) обчислюють

так:

 

(9.4)

 

де Ф_р - річний розрахунковий фонд часу роботи одного верстата, год; КЗМ - змінність роботи обслуговуваного обладнання; НОобс - норма обслуговування на одного робітника за зміну, рем. од.

За цією формулою можна визначити обсяги робіт із міжремонтного обслу­говування за їх видами (слюсарні, верстатні, мастильні).

Обсяги робіт із модернізації, монтажу та демонтажу, виготовлення неста­ндартного обладнання тощо, а також послуг стороннім підприємствам розрахо-вують на підставі одноразових кошторисів.

Обсяг виробництва запасних і змінних деталей обчислюють як добуток кількості запланованих до виготовлення деталей на їхню трудомісткість або за планово-розрахунковою ціною.

Розглянемо, як визначають чисельність ремонтних робітників.

До складу робітників РМЦ належать робітники-верстатники, слюсарі, те-рмісти, котельники та ін. Розрізняють дві групи робітників, до розрахунку чи-сельності яких підходять по-різному.

До l-ї групи належать робітники, зайняті плановими ремонтами. ї х чисе-льність визначають за формулою

 

де Q^сл- трудомісткість слюсарних робіт, нормотод;

Ф_р - річний фонд робочого часу одного робітника, год; К _в.н - коефіцієнт виконання норм.

За цією формулою розраховують окремо чисельність верстатників і слю-сарів з ремонту.

До 2-Ї групи належать робітники, праця яких погано піддається норму-ванню. Це робітники з технічного обслуговування устаткування, мастильники, чергові слюсарі та ін. Зміст і обсяг робіт цієї групи робітників протягом зміни не є сталими.

Чисельність робітників цієї групи визначають за формулою

(9.6)

де ∑ R - загальна кількість ремонтних одиниць складності устаткування; КЗМ - коефіцієнт змінності роботи устаткування;

НО - норматив обслуговування ремонтних одиниць на одного робітника за зміну.

Плануеання собіеартості еиробництеа РМЦ полягає у визначенні зага-льного цехового кошторису витрат, кошторису на виконання капітального та середнього ремонтів та міжремонтне обслуговування, кошторису цехових витрат.

Калькуляційні одиниці під час складання кошторисів такі: одиниця ремо-нтної складності в процесі виконання ремонту устаткування; об’єкт модерніза-ції, ремонту (верстата, лінії тощо); замовлення під час надання послуг сторон-нім організаціям і підрозділам свого підприємства, у тому числі невиробничим. Особливістю є те, що на підприємствах застосовують велику кількість устаткування різної ремонтної складності, що утруднює розрахунок кошторисів ремонтних робіт.

Для спрощення обчислень, пов’язаних з виконанням ремонтних послуг для виробничих цехів підприємства в умовах внутрішньогосподарського госпро-зрахунку, доцільно діяти так: керівництво підприємства попередньо затверджує кошторис витрат на ремонт одиниці ремонтної складності за видами ремонтів.

Знаючи кількість одиниць ремонтної складності устаткування, яке підля-гає ремонту в будь-якому цеху, можна планувати загальний обсяг ремонтних робіт за цехами й на підприємстві в цілому.

Планування діяльності енергетичного господарства

Виробничу програму енергетичного цеху підприємства формують згідно з його потребами та нормативною базою, що є основою для планування діяль-ності енергетичних цехів.

Планування діяльності енергетичних цехів здійснюють планово-економічне бюро відділу головного енергетика, економісти цехів.

Основними розділами плану є:

• виробнича програма;

• чисельність і заробітна плата;

• собівартість.
Виробничу програму енергетичного цеху складають у натуральному та вар-
тісному вираженні.

Завдання в натуральних показниках охоплює такі види робіт:

• виробництво та розподіл електричної енергії (в умовах децентралізованої системи електропостачання); виробництво та розподіл теплової енергії, пари, стисненого повітря, кисню, вуглекислоти та інших видів енергії, забезпечення водою для господарських потреб та обігу;

• усі види планових ремонтів та міжремонтне обслуговування енергетичного обладнання; виготовлення запасних частин для енергетичного обладнання; монтаж (демонтаж) енергетичного устаткування;

• інші види послуг.
Виробничу програму в натуральному вираженні визначає відділ головно­
го енергетика згідно з паливно-енергетичним балансом підприємства.

Обсяги виробництва цеху у вартісному вираженні визначають за планово-розрахунковими цінами, які встановлюють на підставі калькулювання планової собівартості одиниці послуг.

Зважаючи на те, що кожне підприємство використовує енергетичні ресур-си як власного виробництва, так і отримані із зовні, та витрачає на це значні кошти, варто розглянути систему енергозабезпечення, тобто визначення потре­би в енергетичних ресурсах; методику складання енергетичних балансів; сис­тему планування енергетичних цехів.

З’ясовуючи потребу в енергії та паливі, потрібно враховувати виробничу програму на плановий період, прогресивні норми витрат палива та енергії на одиницю продукції, норми витрат енергії та палива на власні потреби (опален-ня, вентиляцію тощо), організаційно-технічні заходи підприємства, відпуск енергії за межі підприємства, норми втрат енергії в мережах.

Визначення потреби промислового підприємства в енергоресурсах ґрун-тується на використанні прогресивних норм витрат. Для визначення потреби в паливі та енергії застосовують норми питомих витрат.

Під прогресивною питомою нормою витрат енергії та палива розумі-ють максимально допустимі її витрати, необхідні для виготовлення одиниці продукції або виконання одиниці робіт у найбільш раціональних умовах органі-зації виробництва й експлуатації устаткування.

Норми питомих витрат енергії поділяють на технологічні, цехові та зага-льнозаводські.

Технологічна норма визначає витрати енергії чи палива, включаючи ви-трати на здійснення технологічних операцій чи процесів, і встановлюється тіль-ки на одиницю продукції. Цехова норма крім витрат на технологічні потреби охоплює витрати енергії на допоміжні та поточні потреби, втрати енергії в це-хових мережах і перетворювальних засобах. Загальнозаводська норма визначає витрати енергії основних і допоміжних цехів, витрати енергії на підсобні пот­реби та власні енергопристрої, а також втрати в загальнозаводських мережах і перетворювальних засобах.

Коли підприємство виготовляє однорідну продукцію, то на її одиницю також можуть установлюватися цехові або загальнозаводські норми.

Норми визначають на підставі проведених випробувань, а також шляхом вивчення фактичної роботи устаткування.

Загальну потребу в енергії (Е₃) визначають таким чином (одиниця вимі-рювання кВт/год):

Е₃ = Н_еА + Е_вл + Е_ст + Е_вт, (9.7)

де Н_е - планова норма витрат палива та енергії на одиницю продукції;

А - плановий обсяг випуску продукції в натуральному або вартісному вира-

женні; Е_вл - витрати енергії та палива на власні потреби (опалення, освітлення

тощо);

Е_ст - енергія, яку буде відпущено стороннім споживачам;

Е_вт - втрати енергії в мережах.

Кількість електричної енергії для технологічних цілей розраховують дво-ма способами:

1) на планову програму;

2) за потужністю встановленого устаткування.

Перший метод значно точніший. Він застосовується за масового та вели-косерійного виробництва; у цьому разі кількість необхідної електроенергії (W _Tex) визначають так:

, (9.8)

де т - кількість найменувань виробів одного типорозміру;

П_об - потужність, яка використовується під час оброблення одного виробу,

кВт;

t _M - норма машинного часу на оброблення одного виробу, год;

п - кількість виробів одного найменування, шт./рік;

К - коефіцієнт, який ураховує втрати електроенергії.

Необхідну кількість електроенергії ( w;_ex ) за потужністю встановленого устаткування обчислюють так:

(9.9)

(9.9)

де ∑ П - загальна потужність установленого устаткування, кВт;

Ф_ц - фонд часу роботи цеху, год/рік;

К₁, К₂, К₃, К₄ - відповідно коефіцієнти використання устаткування за потуж-ністю, у часі, машинного часу (відношення машинного часу до штучно-калькуляційного), ураховуючи втрати енергії в мережах.

Кількість електричної енергії, яка йде на освітлення, визначають так:

(9.10)

 

де S - виробнича площа цеху, дільниці, м²;

Т_осв - тривалість роботи цеху з освітленням, год/рік;

П _осв - питома потужність освітлюваних точок (25 Вт/м²);

К - коефіцієнт втрат в електричних мережах.

Варто звернути увагу на те, що планування загальної потреби та виробни-цтва енергії відбувається за допомогою побудови енергетичних балансів - сис-теми взаємозв’язаних показників виробництва, отримання й розподілу різних видів енергії та палива. Складаючи енергобаланс, водночас вирішують такі пи-тання: енергозабезпечення та енерговикористання; обґрунтування раціональних схем енергозабезпечення; поліпшення режимів роботи тех-нологічного та енер-гетичного устаткування; визначення та оцінювання надлишкових втрат енергії, реалізація економії енергії, включаючи вторинні енергоресурси.

Енергетичні баланси підприємств можуть бути класифіковані за призначен-ням, видами енергоносіїв, масштабами завдань, що вирішуються цими балансами, характером цільового використання енергії.

На відміну від фактичних енергобалансів, що показують досягнутий рівень енерговикористання, нормативні віддзеркалюють потенційно можливий рівень використання енергії. Тому нормативні енергобаланси має бути покладено в основу як під час визначення першочергових заходів, спрямованих на економію енергії та палива, так і в процесі розроблення перспективного енергобалансу підприємства, котрий має охопити всі види енергії (електричної, теплової, хімі-чної, механічної) та енергоносіїв (паливо, пара, гаряча вода, стиснене повітря, конденсат, кисень тощо).

Баланси, що складаються для окремих видів енергії та параметрів енерго-носіїв, називають частинними.

Черговість розроблення енергетичних балансів залежить від рівня дослі-дження об’єкта в ієрархічній системі управління виробництвом. На машинобу-дівному підприємстві в загальному вигляді можна встановити шість таких рів-нів: І - підприємство; II - виробництво чи корпус; III - цех; IV - дільниця чи тех-нологічна лінія; V - групи устаткування; VI - агрегат чи верстат.

Від рівня балансів залежить повнота та деталізація їх розроблення. Балан-си розробляють послідовно - від VI до І рівня.

На І рівні складають загальний баланс енергоспоживання підприємством усіх видів енергоресурсів. Приклад робочого електробалансу машинобудівного заводу наведено в табл. 9.2.

Потрібно мати на увазі, що план енергоспоживання підприємства - це ви-тратна частина енергобалансу, яка забезпечує виконання підприємством вироб-ничої програми та водночас є виробничою програмою енергетичних цехів.

До цієї частини балансу належать такі розрахунки:

а) потреби основного та допоміжного виробництва у всіх видах енергії та палива;

б) нормативні втрати енергії та палива в енергетичних мережах, перетво-
рювальних засобах і виробничому устаткуванні;

в) максимальні енергетичні навантаження протягом планового періоду з
урахуванням споживання енергії;

г) планові середньодобові, місячні, квартальні та річні графіки навантаження.

Для визначення загальної суми витрат енергетичного цеху складають ко-шторис на виробництво (на кожний вид робіт - окремий). Собівартість послуг на продукцію енергетичних цехів (дільниць) для внутрішньоцехових потреб ви-значають за прямими витратами, а для внутрішньозаводських потреб - з ураху-ванням і непрямих витрат. До кошторису витрат енергетичних цехів поряд із витратами на власне виробництво вносять витрати на придбання енергії анало-гічного виду, а також витрати на її перероблення.

Таблиця 9.2 – Приклад робочого електробалансу машинобудівного заводу

 

 

 

 

 

№ з/п	Стаття балансу	Електроенергія
Прибуток	Витрати
кВт/год	%	кВт/год	%
	Вироблено власними засобами	4,3	21,4	—	—
	Отримано зі сторони	15,8	78,6	—	—
	Разом	20,1	100,0	17,1	85,1
	Спожито електроенергії виробни-чими підрозділами а) цех чавунного литва У тому числі: силові споживачі технологічні споживачі б) цех сталевого литва У тому числі: силові споживачі технологічні споживачі та інші (наводяться дані про споживання електроенергії усіма основними та допоміжними цехами) У тому числі: силові споживачі технологічні споживачі в) механо-складальний цех У тому числі: силові споживачі технологічні споживачі	— —   — — —   — —     — — —   — —	— —   — — —   — —     — — —   — —	3,3 3,1   3,2 4,3 1,2 3,1 7,35     4,35 3,0 2,15 1,85 0,3	16,4 15,4   1,0 21,4 6,0 15,4 37,3     21,9 15,4 10,0 9,0 1,0

Продовження табл. 9. 2

1 2 3 4 5 6

	Освітлення У тому числі: основних цехів допоміжних цехів невиробничі приміщення	— — — —	— — — —	1,1 0,6 0,2 0,3	5,5 3,0 1,0 1,5
	Господарсько-побутові потреби (опалення, вентиляція тощо)	—	—	0,21	1,0
	Втрати в мережах та перетворю-вальних засобах	—	—	0,64	3,2
	Відпущення на сторону (житлове селище, палац культури, стадіони і т. ін.)	—	—	1,05	5,2

Баланс 20,1 100 20,1 100

Витрати на утримання та експлуатацію загальнозаводських мереж вклю-чають у собівартість відповідного виду енергії.

Калькуляційні одиниці продукції енергетичних цехів такі: для електрич-ної енергії - 1000 кВт/год; тепла та пари - 1 Дж (або 1 т пари); стисненого повіт-ря - 1000 м³; води - 1000 м³; карбіду кальцію - 1 т.

Необхідно звернути увагу на те, що технологічні особливості енергетич-ного виробництва, і насамперед високий рівень автоматизації процесів, визна-чають характер планування та нормування праці робітників, оплату їхньої праці.

Чисельність робітників, яких поділяють на експлуатаційників та ремонт-ників, визначають здебільшого за нормативами обслуговування.

Контрольні запитання

1. У чому полягають особливості функціонування підрозділів виробни-чої інфраструктури?

2. Які вихідні дані використовують під час планування потреби в ін-струментах?

3. Як обчислюють загальну трудомісткість виготовлення інструментів?

4. Які показники затверджуються інструментальному цеху?

5. Як обчислюють середньорічні обсяги робіт з ремонту устаткування?

6. Як розраховують середньорічні обсяги робіт із технічного обслугову-вання?

7. Як визначити кількість слюсарів із ремонту й технічного обслугову-вання устаткування?

8. Як обчислюють потребу підприємства в енергії та паливі?

9. Що є основою планування потреби в усіх видах енергії?

10. Які статті входять до робочого енергобалансу підприємства?

Тема 10. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА 10.1. Цілі, завдання і зміст планування витрат

Планування витрат - це визначення цілей підприємства та його підрозді-лів у формі постановки виробничих завдань і вибору засобів для їх виконання. Плани конкретизують у кошторисах, які відображають витрати в грошовій фор-мі. Отже, планування витрат полягає у виявленні складу витрат та їх кількісної оцінки [8].

Усі витрати підприємства під час планування поділять на одночасні та поточні.

Одночасні витрати здійснюють у формі інвестицій та різних інновацій-них заходів, пов’язаних з розширенням виробництва, заміною основних фондів, реконструкцією тощо.

Поточні витрати, пов’язані з виробництвом і реалізацією продукції, робіт, послуг, також набувають форми витрат. Крім них підприємство платить податки, відрахування, штрафи, пені, витрачає кошти на соціальні потреби членів трудового колективу.

Сума зазначених витрат, виражена в грошовій формі за певний період ча­су, створює витрати підприємства.

Складовою витрат підприємства є собівартість продукції.

Собівартість продукції - це виражені в грошовій формі витрати на спо-живані під час виготовлення продукції засоби виробництва, оплату праці робіт-ників, послуги інших підприємств, витрати на реалізації продукції, а також ви-трати на управління й обслуговування виробництва.

Метою розроблення плану собівартості продукції є визначення планових, економічно обґрунтованих загальних витрат на виробництво запланованих об-сягів продукції. Величину витрат на виробництво всієї товарної продукції, про-дукції, що підлягає реалізації, та кожного виду виробу визначають техніко-економічними розрахунками.

У процесі планування собівартості вирішують низку завдань, серед яких основними є:

• розрахунок вартості необхідних ресурсів;

• обчислення собівартості виробництва кожного виду продукції та її рента-бельності. Це є критерієм нижнього рівня ціни та умовою формування ви-робничої програми;

• визначення загальної величини витрат на виробництво запланованих обся-гів виробів.

Вихідними даними планування витрат є:

• планові обсяги виробництва продукції в натуральному та вартісному ви-раженні;

• норми витрат матеріальних ресурсів для виробництва продукції та розра-хунок потреби в ресурсах у натуральному вираженні;

• ціни на матеріально-технічні ресурси, необхідні для виробництва, та ціни на послуги виробничого характеру сторонніх організацій;

• норми затрат праці, розрахунки чисельності та професійного складу робіт-ників, умови оплати їхньої праці, що визначаються контрактом та колек-тивними угодами;

• економічні нормативи: норми амортизаційних відрахувань, відрахувань на соціальні заходи, податків, обов’язкових платежів, передбачених законо-давством;

• плани організаційно-технічних заходів, економії матеріальних ресурсів, поліпшення використання праці.

Плани складають на підставі аналізу господарської діяльності в поперед-ньому році, планів інвестиційної та інноваційної діяльності.

План собівартості продукції розробляють у такій послідовності:

• складають кошторис витрат і калькулюють собівартість продукції та пос-луг цехів виробничої інфраструктури;

• складають кошториси: витрат, пов’язаних з підготовкою та освоениям ви­робництва продукції; відшкодування зносу спеціального інструменту та пристроїв спеціального призначення; загальновиробничих витрат за цеха­ми основного виробництва з подалыним узагальненням їх по підприємст-ву; адміністративних витрат; витрат на збут продукції; інших операційних витрат;

• калькулюють собівартість одиниці продукції за видами;

• розраховують собівартість усієї товарної продукції та продукції, що реалі-зується;

• складають зведений кошторис витрат на виробництво.

Орієнтовну схему процедури розрахунку витрат підприємства наведено на рис. 10.1.

На етапі поточного планування в умовах ринкової економіки обсяг допу-стимих витрат на одиницю продукції диктує ринкова ціна, основою якої є ви-трати підприємств конкурентів, що виготовляють аналогічну продукцію.

Допустимі витрати підприємства на виробництво й реалізацію і-то виробу в_{доП і} розраховують за формулою (10.1)

, (10.1)

де Ц_рині - ринкова ціна і-то виробу;

Р_і - рентабельність і-то виробу в процентах, розрахована як відношення

прибутку до собівартості. Розробленню плану собівартості на підприємстві передує всебічний аналіз його виробничо-господарської діяльності за попередній період. За результатами аналізу виявляють внутрішньовиробничі резерви та розробляють організаційно-технічні заходи щодо підвищення економічної ефективності виробництва.

Результати планових розрахунків виражають показниками абсолютної величини, відносного рівня й динаміки витрат, що обчислюються для одиниці або до загального обсягу випуску певного виду продукції та продукції, що реа-лізується.

Абсолютну величину витрат на виробництво продукції визначають її сумо