У якому Рейневан робить вибір. Але не все

Закінчується добре.

 

Він минув Франкенштейн, об’їхавши місто з південного боку, через Садльно. Голова боліла страшенно, заклинання не допомагали, його не слухалися руки, що ходили ходором від нервів. Біль затьмарював очі.

Він їхав, немов у сні. У страшному сні. Дорога, клодзький гостинець, частина торгового тракту Вроцлав - Прага, раптом перестала бути дорогою, добре знайомим Рейневанові маршрутом. Вона перетворилася на щось таке, чого Рейневан не знав і ніколи не бачив.

У захмарене й без того темне небо раптом влилася, ніби чорнило у воду, вируюча й пульсуюча хмара густої пітьми. Повіяв, пригинаючи дерева, дикий вітер. Кінь мотав головою, іржав, звискував, шарпався. Рейневан їхав, ледве знаходячи дорогу в цій пітьмі єгипетській.

У темряві палахкотять рухливі вогники. І червоні очі. З-за чорних хмар блідо зблискує місяць. Кінь ірже. Стає дибки.

У місці, де має бути село Тарнув, нема села. Є цвинтар серед дерев-покручів. На могилах - перекошені хрести. Деякі позастромлювані навспак, догори дригом. Між могилами горять багаття, у їхньому мерехтливому світлі видно танцюючі силуети. Цвинтар кишить від потвор. Лемури роздряпують могили пазурами. Видираються з-під змерзлої землі емпузи й некурати. Мурони й мормолики піднімають голови, виють на місяць[316].

Між потворами - Рейневан бачить його виразно - сидить Дроссельбарт. Тепер, після смерті, він ще худіший, ніж за життя, більш кадавричний, ніж cadaver, він виглядає геть зовсім як мумія, як старий скелет, обтягнутий шкірою. Один із лемурів тримає його зубами за лікоть і жує. Дроссельбарт, здається, взагалі цього не помічає.

- Коли йдеться про благо справи, - верещить він, дивлячись на Рейневана, - індивіди не мають значення! Доведи, що готовий до жертв! Часом треба пожертвувати тим, що любиш!

- Камінь на шанець! - виють лемури. - Камінь на шанець! За цвинтарем - роздоріжжя. Під хрестом, спершись спиною, сидить Жехорс. Його обличчя напівприкрите, весь він загорнутий у саван - просяклу кров’ю плахту з мішковини.

- Колісниця історії мчить, - він говорить невиразно, через силу. - Жодна сила вже не здатна її зупинити. Пожертвуй нею! Ти повинен нею пожертвувати! Заради справи! Заради Чаші! Чаша повинна тріумфувати!

- Камінь на шанець! - скрекочуть, підскакуючи, вухаті шретелі[317]. - Кинь її, як камінь на шанець!

- Зрештою, вона й так втрачена, - говорить, піднімаючись із придорожньої канави, Бісклавре. Невідомо, як і чим він говорить, замість горла й нижньої щелепи в нього криваве місиво. - Ян Зембицький не випустить її з лап. Не має значення, що ти зробиш, ти однаково її не врятуєш. Вона вже мертва. Вона втрачена.

З канави по другий бік підводиться Гельфрад фон Стерча. Без голови. Голову він тримає під пахвою.

- Ти клявся, - говорить голова. - Ти дав verbum nobile, слово шляхтича. Ти повинен нею пожертвувати. Я пожертвував... собою. Я виконав обов’язок. Я поклявся йому... Hodie mihi, cras tibi… Hodie mihi, eros tibi...

Копита б’ють об землю. Рейневан галопує, похилившись у сідлі. Десь тут має бути село Баумгартен. Але його нема. Є голі столітні дерева, дикий ліс, зимова пуща.

- Ви були гарною парою, - волає з-за дерева зеленошкіра істота, очі якої світяться, як фосфор. - Joioza і bachelar. Були! Були!

- Камінь на шанець! - виють, піднімаючись із бурелому, бліді віхти. - Камінь на шанець!

З-за стовбурів показуються альпи, високі, темношкірі та біловолосі альпи зі шпичастими вухами.

- Tempus odii, - напливає на нього їхній настирливий, добре чутний шепіт. - Tempus odii, час ненависті...

Тут має бути село Буковчик. Його нема.

- Нова Ера! - кричить, вискакуючи, як з-під землі, Крейчірж, проповідник Сиріток. Він весь залитий кров’ю, кривавить з відрубаної вище ліктя руки й зі страшної рани на голові.

- Нова Ера! А старий світ хай загине у вогні! Пожертвуй нею! Пожертвуй нею для діла!

- Камінь на шанець! Камінь на шанець!

- Настане Царство Боже! - виє Крейчірж. - Справжнє Regnum Dei! Затріумфуємо! Істинна віра тріумфує, неправедності настане кінець, світ зміниться! Щоби так сталося, ти повинен нею пожертвувати!

- Ти повинен нею пожертвувати!

По схилу пагорба довжелезним, безкінечним походом-хороводом спускається Totentanz, danse macabre. Сотні вбраних у порвані савани мертвяків витанцьовують і скачуть, вихиляються у диких та гротескних па. Майорять і тріпочуть пообтріпувані хоругви та прапори. Гримлять пекельні барабани. Чути торохтіння кісток, клацання зубів. І дикий хорал, який виводять скрипучі голоси:

 

Ktož jsů boži bojovnici

A zákona jeho!

 

Над труп’ячим воїнством кружляють і каркають тисячі ворон, воронів і галок. Вітер доносить огидний трупний сморід.

Торохкотять кості, клацають зуби. Звучать верески й пекельне виття. І пісня.

 

Ktož jsů boži bojovnici

A zákona jeho!

 

“Камінь на шанець. Ти повинен нею пожертвувати.”

Рейневан нахиляє обличчя до гриви, пришпорює коня.

Копита гримлять по мерзлій землі.

 

* * *

 

Кошмар закінчився ще раптовіше, ніж почався. Пітьма миттю розвіялася. Повернувся нормальний світ. Нормальне грудневе небо, в якому повис блідий, як сир, місяць. Село Франкенбург виявилося там, де й мало бути. Гавкали собаки. Дим сповзав зі стріх, далі стелився по цілині. Далеко, на півдні, в напрямку їзди, отже, певно, в Барді, дзвонили на нону.

Рейневан їхав. Кінь мотав головою, бокував.

Голова боліти перестала.

 

* * *

 

Він проминув Бардо, яке все ще мало на собі сліди руйнувань і пожеж. Переїхав на лівий берег Ниси. Піднявся на хребет над поворотом ріки, проїхав біля села Айхау, з’їхав у Клодзьку улоговину.

У Клодзьку дзвонили на вечірню.

Він об’їхав місто з півночі, ще раз переправившись через Нису. Добрався до роздоріжжя - місця, де мендзилеський гостинець перетинався з трактом, що вів до Левіна та Находа.

І тут, під селом, назви якого він не знав, його зупинила гуситська глідка[318]. Роз’їзд, патруль, що складався з трьох кінних арбалетників.

- Я з Фогельзангу, - відповів він на оклик. - Рейнмар з Беляви. Ведіть до командування.

 

* * *

 

Сирітки були на марші. Покинувши постій під Ренгерсдорфом, армія Краловця йшла на північ. “Вони йдуть прямісінько в долину Сьцінавки, - подумав він. - Мені не треба їх намовляти, не треба переконувати, вони й без моєї участі роблять точнісінько те, чого хотів князь Ян. Невже це Божий знак? Мені не треба нічого робити. Я нікого не зраджу. Принаймні діями. Просто мовчатиму. Приховаю, що сталося. Ютта буде врятована...”

Колона, яку з флангу охороняли вершники та піхотинці, мала завдовжки чи не з півмилі - до її складу входило, на око, десь зо сто п’ятдесят бойових возів і з півсотні транспортних, які називалися спижними[319]. Минуло трохи часу, поки патруль довіз Рейневана до гейтманів. Аж у голову колони, яка була вже далеко за Шведельдорфом.

-Рейневане! - Ян Краловець з Градека справляв враження сильно здивованого. - Ти живий? Казали, що тебе в Клодзьку пан Пута замучив. Що ви потрапили йому до лап, ти і Жехорс... Яким чудом...

- Не час про це, брате. Не час.

- Розумію, - обличчя Краловця взялося льодом. - Говори, з чим прибув.

Рейневан глибоко вдихнув. “Ютто, - подумав він. - Ютто, вибач”.

- Ян Зембицький іде на вас з півночі з тисячею важкоозброєної кінноти. Вони збираються вдарити на вас на марші. Зробити вам друге Крацау.

Краловець зціпив зуби, почувши цю назву. Інші гейтмани злегка зашуміли. Серед них був Ян Колда з Жампаха. Був Матей Шалава з Ліпи. Був іще один, схожий на Матея і з таким самим гербом, а отже, поза сумнівом, його брат Ян. Був Бразда з Клінштейна, який сидів на великому лицарському сивому коні, як завжди, з родовими остеревами Роновичів. Був знайомий Рейневанові з вигляду Вілем Єнік з Мечкова, гейтман Літомисла. Був Пйотр з Ліхвіна, якого звали Поляком, теперішній комендант захопленого навесні замку Гомоле. І саме чорний як ворон Пйотр Поляк озвався першим.

- Що ще, - запитав він злим голосом, - тобі наказали передати Зембицький і Пута? До чого ти маєш нас схилити?

- Мав, - з притиском відповів Рейневан, повернувшись обличчям не до поляка, а до Краловця. - Я мав схилити вас якраз до того, що ви зараз робите. До маршу на північ, у долину Сьцінавки. Ви самі лізете в засідку, Янові Зембицькому просто в пащу. Якби я був провокатором, як натякає пан з Ліхвіна, мені вистачало б мовчати. А я вас попереджаю. Рятую вас від катастрофи й загибелі. Ви навіть не знаєте, чого мені це коштує. Якщо ви вважаєте мене шпигуном, вбийте. Більше я не скажу ні слова.

- Це Рейневан, - сказав Бразда з Клінштейна. - Це один з нас! І він же нас застерігає. А що він мав би досягти тим, що він нас застерігає?

- Те, що ми зупинимося на марші, - повільно сказав Вілем Єнік. - Що дамо тоді ворожим військам час, який їм потрібен. Що дамо час втекти з добром селам, які ми йдемо пограбувати. Я цього чоловіка не знаю...

- А я знаю, - гостро відрізав Краловець. - Наказую зупинити колону. Брате Вілеме, патрулі й роз’їзди на північ і в бік Клодзька. Брате Петре, брате Матею, сформуйте кінноту.

- Ставимо градбу[320]?

- Ставимо, - підтвердив Крапловець, підводячись у стременах та озираючись. - Там, за отою річкою, під пагорбом. Як називається оте сільце, що ми його проїжджали? Хтось знає?

- Старий Велислав.

- Ну то там і станемо. Далі, браття! Швидко!

 

* * *

 

Як ставлять вагенбург, возову градбу, Рейневан бачив уже добрих кілька разів. Але ще ніколи - в такому справному виконанні, як зараз. Сирітки Краловця метушилися, як ошпарені, а порядок та організація викликали подив. Спочатку утворили центр, ядро, кільце зі спижних возів, усередині якого сховали в’ючних коней та худобу. Навколо центру швидко почала складатися власне град-ба: чотирикутник бойових возів. Їздові вправно підганяли вози на відповідні позиції. Коней випрягали і відводили до центру. Вози ставили за системою “колесо на колесо” - так, щоб ліве заднє колесо попереднього возу можна було зв’язати ланцюгами з переднім правим колесом наступного, через що стіна возів мала форму східців. У проміжках, які залишали що кожні кілька возів, ставили артилерію: гуфниці, тарасниці, малі гармати. Кожна зі стін складалася з п’ятдесяти бойових возів, весь вагенбург був квадратом зі стороною щонайменш двісті кроків.

Ще не почало смеркатися, а вагенбург уже стояв. І чекав.

 

* * *

 

- Ми планували брати Клодзько зрадою, - повторив Бразда з Клінштейна, замислено завмерши з ложкою над горщиком. - От тільки ніц з того не вийшло. Наших, котрі в місті були, усіх повилапували. І на смерть замучили. Був серед них Жехорс, кажуть, страшно катували його на ешафоті, на ринку. А подейкували, що й ти там теж паскудний кінець знайшов. Я тішуся, що ти вцілів.

- І я тішуся, - зціпив зуби Рейневан. - А Бісклавре теж загинув. Його вбили. Це кінець Фогельзангу.

- Ти залишився. Вижив.

- Вижив.

Бразда знову почав сьорбати, але ненадовго.

- Якщо шлезаки не надійдуть... Якщо виявиться, що... В тебе можуть бути клопоти, Рейневане. Ти не боїшся?

- Ні.

Вони мовчали, сьорбали поливку. Піднімався дим з вогнищ.

Хропли коні у внутрішньому кільці вагенбурга.

- Браздо!

- Що?

- Я не бачив при штабі жодного проповідника. Ні Нрокупека, ні Крейчіржа...

- Прокупек... - Ронович висякався, витер носа. - Прокупек у Празі, кар’єру робить. Ось-ось у єпископи виб’ється. Крейчірж поліг під Крацау, зарубали його разом з тими його пращівничатами, так йому дісталося, що не було що збирати. Ми мали ще одного священика, але той був немоцний, слабував. Помер. Під Душниками його поховали-сьмо. Десь зо дві неділі тому.

- Отже ви... - Рейневан відкашлянув. - Отже ми залишилися без духовної розради?

- Є горілка.

 

* * *

 

Досить швидко й досить раптово - як-не-як було двадцять шосте грудня - стало темно. І тоді повернулися роз’їзди, патрулі, кіннота Пйотра Поляка. На площу вагенбурга, що мерехтіла вогнями, стали вливатися вершники.

- Ідуть! - доповів Кроловцеві захеканий Пйотр Поляк. - Ідуть, брате! Німчук Рейневан правду казав, ідуть! Самі лицарі, добра тисяча коней! На хоругвах шльонські орли, та й опавські знаки видно! Спустилися в улоговину, вже під Клодзьком! До світанку будуть тут!

- Ударять? - запитав Ян Колда. - Збиралися ж бо, як під Крацау, напасти на колону на марші. А як помітять, що ми напоготові? Ударять?

- Бог один знає, - відповів Краловець. - Але виходу в нас однаково нема, мусимо чекати. Помолімося, Божі воїни! Отче наш, що на небі...

 

* * *

 

Було холодно, почав порошити дрібний і сухий сніг.

 

* * *

 

- Що за село перед нами?

- Міковець, милостивий князю. А далі то вже буде Шведельдорф...

- Отже, час! Час! Хоругви - уперед! Під знаками підемо в атаку!

Хорунжі виступили наперед. Першою затріпотіла перед фронтом війська хоругва Зембиць, з орлом наполовину чорним, наполовину червоним. Біля неї здіймався єпископський знак - чорні орли та червоні лілії. Поруч зблиснув білим і червоним штандарт Опави. Поруч - свидницька хоругва, чорні орли та червоно-білі шахівниці. І чорний орел Вроцлава.

З обох боків від вбраного в міланський обладунок Яна Зембицького стали воєначальники. Юний Вацлав, дідич Опави, князь Глубчиць. Командир єпископської хоругви Миколай Цедліц з Альценау, староста Отмухова, із золотою пряжкою на червоному щиті. Єпископський маршал Лаврентій фон Рорау. Гродкувський староста Тамш фон Танненфельд. Командир свидницького контингенту підстароста Гінко Стош. Єжи Цеттріц, командир вроцлав’ян, якого легко було впізнати за червлено-срібною головою тура на гербі.

- Уперед!

- Милостивий князю! Молодий Курцбаху, з роз’їзду!

- Сюди давай, сюди! 1 кажи! Які новини? Де гусити?

- Стоять... - відповів із сідла юний лицар із трьома золотими рибами на щиті, - Стоять під Старим Велиславом...

- Вони не на марші?

- Ні. Стоять табором.

Командири зашепотіли. Гінко Стош вилаявся. Танненфельд сплюнув. Ян Зембицький розвернув коня.

- Це нічого! - вигукнув він. - Це нічого!

- Твій шпигун явно зрадив нас, князю, - сухо заявив Георгій Цеттріц. - З несподіванки нічого не вийде. І що тепер?

- Це нічого, я сказав! Ударимо!

- На вагенбург? - пробурмотав Лаврентій фон Рорау. - Милостивий князю... Чехи напоготові...

- А от і ні! - заперечив князь. - Белява не зрадив. Він би не зміг! Це боягуз і слабак! Він знає, що він у мене в руках, що я можу його страшно пригнітити, його та його шльондру... Він би не наважився... Краловець, ручаюся, нічого про нас не знає, він не поставив вагенбург, а розбив звичайний нічний табір! Наша перевага зросла! Дійдемо до світанку, ще затемна вдаримо на сплячих, розпорошимо їх і виріжемо. Вони не витримають атаки, рознесемо їх! Бог з нами! Минула північ, зараз уже двадцять сьоме грудня, день святого Йоанна Євангеліста, мого патрона! Іменем Бога і святого Йоанна, уперед, панове лицарі!

- Уперед! - крикнув Вацлав Опавський.

- Уперед! - завторив їм Миколай Цедліц, отмуховський староста.

Якось ніби не так упевнено.

- Уперед! Gott mit uns!

 

* * *

 

На возах вагенбурга, між возами й під ними, чекали напоготові дві з половиною тисячі Божих воїнів. Тисяча чекала в безпосередньому резерві, готова замінити полеглих і поранених. Посередині площі скупчився штурмовий загін Сиріток - двісті коней легкозбройної кінноти.

Вогнища позагашували. Біля возів тліли червоним казанки з жаром.

- Ідуть! - доповідали, повертаючись, глідки. - Ідуть!

- Готуйсь! - закомандував гейтманам Краловець. - Рейневане, ти біля мене.

- Я хочу битися на возі. У першій лаві. Прошу, брате.

Краловець довго мовчав, покусував вус. У місячному світлі не можна було розгледіти вираз його обличчя.

- Розумію, - нарешті відповів він. - А радше здогадуюся. У проханні відмовляю. Ти залишаєшся біля мене. Обидва підемо, коли настане час, з кіннотою до бою. На нас іде тисяча коней, хлопче. Тисяча коней. На возі, в полі... всюди, повір мені, однакові шанси на те, щоби збулося твоє прагнення померти.

 

* * *

 

Вагенбург завмер у зосередженості й тиші, у мертвій тиші, яку лише зрідка порушувало хропіння коня, брязкіт зброї або кашель когось із воїнів.

Земля почала відчутно дрижати. Спочатку трохи, а потім дедалі сильніше. До вух Рейневана долинув глухий тупіт копит, які били по мерзлій землі. Сирітки почали нервово кашляти, коні - хропти. На возах і під возами жевріли і мерехтіли вогники ґнотів.

- Чекати, - час від часу повторював Краловець. Командири передавали наказ по лінії.

Тупіт копит наростав. Набирав сили. Сумнівів уже не було. Схована в темряві кіннота переходила з клусу в галоп. Вагенбург Сиріток був ціллю атаки.

- Господи Ісусе, - раптом сказав Краловець. - Господи Ісусе... Таж не настільки! Таж вони не можуть бути аж настільки дурні!

Тупіт копит наростав. Земля двигтіла. Дзвеніли ланцюги, якими були зчеплені вози, бряжчали і дзвеніли, стикаючись, вістря гізарм та алебард. Дедалі сильніше тремтіли долоні, стиснуті на ратищах. Наростав нервовий кашель.

- Двісті кроків! - закричав від возів Вілем Єнік.

- Готуйсь!

- Готуйсь! - повторив Ян Колда. - Ну, хлопці, тримайте сраки при купі!

- Сто кроків! Ви-и-и-идно-о!

- Пали!!!

Вагенбург зблиснув вогнем тисячі цівок. І оглушливим гуркотом тисячі пострілів.

 

* * *

 

Серед звискування коней, серед крику, серед гармидеру і брязкоту, темряву раптом освітив вогонь. Спочатку він був невпевнений, ледве зблискував, однак вітер, що здійнявся на передсвітанку, роздмухав його, і врешті-решт вогонь вибухнув із силою та люттю. Яскравим, високим полум’ям розгорілися стріхи хат Шведельдорфа і Старого Велислава, запалали стоги під Червоною горою, стодоли, сараї та кліті над Велиславкою. Одні було підпалено за наказом Краловця, інші наказав своїм підпалити в момент атаки князь Ян. Мета була одна й та сама: щоби стало світло. Достатньо світло, аби можна було вбивати.

 

* * *

 

Залп вагенбурга мав воістину вбивчі наслідки. Під зливою куль і стріл, які вдарялися об обладунки, перша лава атаки завалилася, наче прибита вітром; у скопище збитих з ніг коней і людей влетіла, чавлячи все копитами, друга лава, її коні спотикалися об коней, які були поранені і вже впали, падали самі, шаліли, скидали вершників зі страшним вереском та іржанням. З вереском коней змішувався і злітав у нічне небо людський крик.

До возів дійшла аж третя лава, і хоча розгін її атаки було значною мірою пригальмовано, вагенбург задрижав, затрясся під ударом панцирної кінноти. Вози загойдалися під напором. Але вистояли. А на припертих до них лицарів звалилася лавина заліза. Придушені своїми товаришами, які напирали ззаду, позбавлені змоги відступити або втекти, вони захищалися, як могли, від ударів, що падали на них. Гуситські ціпи, сокири та моргенштерни трощили шоломи, алебарди розтинали наплічники, бердиші відрубували руки, лупили цвяховані палиці, сулиці та альшписи пробивали панцирі.

Сховані під возами алебардники стріляли із самострілів, всаджали стрілу за стрілою в кінські животи, інші підтинали коням ноги насадженими сторчма косами. Вереск, брязкіт заліза здіймалися над полем бою, на лезах криваво зблискували заграви пожеж.

Першою не встояла й розсипалася єпископська хоругва. Проріджена під час наступу залпом, біля вагенбурга вона застрягла, настромилася, мов на великого їжака, на ліс наставлених пік, гізарм і рогатин. Побачивши це, Миколай Цедліц геть підупав духом. Викрикуючи якісь нерозбірливі й безглузді команди, староста Отмухова раптом розвернув коня, кинув на землю щит із золотою пряжкою, і звичайнісінько втік. Його слідом почвалував маршал Лаврентій фон Рорау. За ними обома кинулася навтьоки уся хоругва. Точніше, те, що від неї залишилося.

Наступним був Вацлав, князь Глубчиць, син Пшемека Опавського. Вацлав, який захоплювався таємними вченнями, всю дорогу пригадував собі загадковий гороскоп, який перед походом склали для нього придворні астрологи. Тепер, коли опавські лицарі почали падати під ударами гуситських ціпів, князь Вацлав вирішив, що кон’юнкції є несприятливими, а перспективи - недобрими. І що час додому За його наказом весь контингент з Опави перейшов у відступ. Доволі панічний.

Ян Зембицький, Гінко Стош і Георгій Цеттріц захрипли, викрикуючи накази. Лицарство відступило з-під вагенбурга, щоби перегрупуватися. Це була остання й найбільша помилка командирів у цій битві. Сирітки встигли тим часом набити гуфниці і тарасниці, стрільці вже мали в руках гаківниці та пищалі, готові були арбалетники. З оглушливим громом вагенбург знову розцвів вогнем і димом, на відступаючих сілезців упав смертельний град ядер. Знову кулі та стріли дірявили бляхи, знову валилися з вереском покалічені коні. А ті, хто ще був спроможний, кинулися в безладну втечу.

Злякано дременув, обігнавши всіх своїх підвладних, гродкувський староста Тамш фон Танненфельд. Разом з решткою вцілілих свидницьких лицарів утік з поля бою підстароста Стош. Глухі до розпачливих закликів князя Яна і Цеттріца, кинулися врозсип вроцлавські та зембицькі лицарі.

- Тепер! - заревів Ян Краловець з Градека. - Тепе-е-е-ер! На них, Божі воїни! На них! Бий!

Зі стін вагенбурга моментально пересунули кілька возів, через утворені щілини на поле вилилася чеська кіннота. На легших і свіжих конях, менш обтяжені обладунками, гуситські кіннотники миттю наздогнали втікаючих сілезців. Тих, кого наздоганяли, сікли та кололи без жалю, без пардону.

Слідом за кіннотою з-за возів вилетіла піхота. Тим із сілезців, хто вцілів під мечами кавалерії, тепер довелося вмирати під ціпами.

- На них! Ги-и-ир на ни-и-и-их!

Поле затягнуло димом і смородом паленого. Пожежі догорали. Але на сході вже займався кривавий світанок.

 

* * *

 

- Гир на них! - ревів Рейневан, галопуючи в наступі між Салавою і Браздою з Клінштейна. - Бий, убивай!

Вони наздогнали сілезців, впали на них, наче яструби, почалася дика січа. Мечі гримотіли по бляхах, іскри сипалися з клинків. Рейневан рубав щосили, кричав, криком додаючи собі відваги. Сілезці виривалися з побоїща, втікали. Рейневан галопом кинувся навздогін.

І туї його помітив Стінолаз.

 

* * *

 

Стінолаз у битві участі не брав, не мав такого наміру. Він прибув під Велислав, потайки їдучи слід у слід за шльонським військом, із єдиною метою. З виключно єдиною метою він привів сюди десятьох Чорних Вершників із Сенсенберга. Передбачаючи розвиток подій, вони влетіли на поле бою, мов привиди. Кружляли й видивлялися.

Те, то в хаосі бою, дикому сум’ятті та темряві, яку мерехтливо освітлювали пожежі, Стінолаз зумів видивитися Рейневана. було чистим випадком. Усмішкою фортуни. Якби не ця усмішка, нічого не дали би Стінолазові ні магія, ні гашш’иш.

Помітивши Рейневана, Стінолаз модульовано закричав. Чорні Вершники, як один, розвернули коней. Хриплячи з-за заборол. помчали у вказаному напрямку. У шаленому галопі вони рубали та сікли тих, хто опинявся у них на шляху, розштовхували, перекидали, затоптували.

- Adsumus! Adsu-u-umu-u-us!

Рейневан помітив їх. І обмер.

Але на випадок та на усмішку фортуни мали шанс усі, ніхто не мав на них монополії. Особливо тієї ночі.

Коли вслід за кіннотою гуситська піхота вискочила з-за возів у погоню за сілезцями, декотрі з артилеристів покинули гармати і приєдналися до переслідувачів. Але не всі. Деякі так полюбили свою вогнепальну зброю, що навіть у погоню не рушали без неї. Гуфниці, лафети яких були на колесах, годилися для таких маневрів просто ідеально. І треба ж було статися так, що три артилерійські обслуги виштовхали і викотили свої гуфниці в поле просто на атакуючих Чорних Вершників. Побачивши, до чого воно йде, гармаші розвернули лафети. І приставили ґноти до запалів.

Град свинцевих сіканців, обрізків заліза й січених цвяхів значив для закованих у панцирі Вершників не більше, ніж горох, і, як горох, відбився від нагрудників. Однак кут піднесення цівок гуфниць був таким, що більшість сіканців дісталася коням. І зчинила серед них справжнісіньку бойню. Жоден з десяти коней не витримав залпу, жоден не встояв на ногах. Кілька Вершників були придушені, кількох коні убили, смикаючись, копитами. Інші підводилися з землі, з харчанням вставали, поводили навколо себе очманілим від гашш’ишу поглядом. Їм не дали охолонути.

З-за возів вагенбурга вибіг останній резерв Сиріток. Легкопоранені. Їздові возів. Ковалі та лимарі. Жінки. Підлітки. Озброєні тим, що випустили з рук убиті. Чорних Вершників відбили і повалили вила, партизани та гізарми, а повалених обсіли, як мурахи. Піднялися і впали ручиці, сокири, довбні, орчики і молоти, луплячи у вразливі місця: у заборола шоломів, у фартухи, у налокітники, у наколінники. У щілини обладунків вторглися леза ножів, гостряків і серпів. Харчання перетворилося на дике скрипіння, від якого волосся ставало дуба.

Чорні Вершники вмирали довго. І важко. Довго не хотіли розставатися з життям. Але гусити били, били, били й били. Скільки треба.

Стінолаз бачив усе це, і Рейневан бачив усе це. Рейневан бачив Стінолаза, Стінолаз бачив Рейневана. Вони дивилися один на одного через криваве поле бою поглядом, який затьмарювала ненависть. Аж раптом Рейневан скажено заревів, пришпорив коня й кинувся на Стівнолаза, вимахуючи мечем.

Стінолаз кинув трензелі, різким рухом підняв обидві руки, виконав ними в повітрі складний жест. Його моментально оточило сяйво, яке тріщало й сипало іскрами, навколо простягнутих долонь почала рости й набухати вогняна куля. Але Стінолаз не зумів навести чари. Не встиг. Рейневан галопував, а з боку поля битви на Стінолаза мчала група вершників, ще трохи - і вони б на нього напосілися. З боку ж возів гналася громада піхоти з Літомисла, озброєної ціпами та алебардами. Стінолаз прокричав заклинання, замахав руками, як крилами. На очах Рейневана та остовпілих Сиріток з кульбаки вороного огира зірвався, тріпочучи, великий птах. Зірвався, піднявся в повітря і з диким скрекотом полетів у небо. Полетів і зник.

- Чари! - гаркнув Матей Салава з Ліпи. - Папістські чари! Тьху!

Щоби зігнати злість, він гримнув вороного огира сокирою по голові. Огир упав на коліна, потім звалився набік, напружено випрямив ноги.

- Там! - заревів Салава, показуючи. - Там вони, псявіри! Туди втікають! На них, браття! Бити! За Крацау!

- За Крацау! Бити! Нікого не щадити!

 

* * *

 

Вирвавшись із сум’яття битви, Ян Зембицький панічно втікав, витискаючи в галопі з коня залишки сил.

Він прямував на північ, у бік Шведельдорфа, який уже догорав. Він не знав докладно, куди прямує, зрештою, йому було однаково. Очамрілий від страху, він тікав туди само, куди й решта. Аби чимдалі від побоїща.

Він наздогнав кількох лицарів на білих від мила конях, які ледве переставляли ноги.

- Різіне? Боршніце? Курцбаху?

- Милостивий князю!

- Гайда, швидше! Тікаймо!

- Туди... - важко видихнув Гинче Боршніц, показуючи напрям. - За річку...

- Гайда!

Ідея з річкою виявилася дурною. Найгіршою, яка тільки могла бути. Мало того, що на тлі палаючих халуп Шведельдорфа їх було видно як на долоні, то ще й береги потоку виявилися болітцем, яке ніколи не замерзало. Коли підкови розкришили тонесеньку кірку криги на поверхні, важкі лицарські коні провалилися й загрузли. Деякі - по черево.

Перш ніж до них устиг повністю дійти трагізм ситуації, їх наздогнали переслідувачі. Навколо закишіло кінними в саладах і капалінах. Різін завив, поколотий списами. Курцбах заридав, зіщулився в сідлі, дістав булавою по голові, впав під коня. Боршніц заревів, став сікти навколо себе мечем, інші вчинили за його прикладом. Ян Зембицький загубив свій меч під час втечі, побачивши, як його оточують гусити, схопив підвішену біля сідла сокиру, замахнувся нею, викрикуючи блюзнірства, та в паніці махнув настільки незграбно, що криве топорище вислизнуло з його пальців, а сокира полетіла к бісовій мамі. Гусити обсіли його з усіх боків. Він дістав по спині, потім по голові, під шоломом оглушливо загуділо, він зсунувся із сідла, впав. Спробував підвестися, дістав ще раз, у бік, обух прогнув лати, прогнуті лати зламали ребра, князь закашлявся, йому забило дух. Він дістав по спині ще раз, упав навзнак, побачив, як на покришений навколо лід струменями бризкає кров. Почув, як поруч тонко виє під ударами мечів Курцбах. Як кричить Боршніц, якого вже добивають. І сам також почав кричати.

-Пардону! Пардо-о-ону-у-у! - завив він, зриваючи з голови армет. - Я князь...

- Hodie mihi, cras tibi.

Князь затрясся. Він упізнав Рейневана.

 

* * *

 

Рейневан поставив ногу йому на груди. І підняв те, що тримав у руках. Князь побачив, що це. І йому стало недобре.

- Ні-і-і-і! - він завив, як пес. - Не роби цього! Я віддав накази! У Зембицях! Дівка загине! Якщо ти до мене торкнешся, дівка загине!

Рейневан високо підняв рогатину. І з розмаху, з усієї сили вгаратав її князеві в живіт. Спеціальне чотиригранне обкуте вістря пробило бляхи фартуха. Князь заревів від болю, спазматично під-кулив ноги, обіруч учепився за ратище. Рейневан ногою притиснув його до землі, висмикнув рогатину. Світ навколо став сліпучо ясним, білим, світлим.

- Ви-и-куп! - вив Ян. - Дам ви-и-и-икуп! Зо-о-оло-ото-о! Го-о-оспо-о-оди Ісу-у-усе! По-о-оща-аді-і-іть!

Рейневан сильно розмахнувся. Вістря рогатини з тріском встромилося в щілину між нагрудником і фартухом, ввійшло аж до гака. Ян Зембицький закричав, захлиснувся, кров з рота вихлюпувалася на підборіддя та обладунок.

- По-о-оща-а... По-о-о-ща-ахх... А-а-а-аххх...

Рейневан якусь хвилину морочився із наконечником, який заклинило, нарешті висмикнув його. Підняв рогатину і вдарив. Вістря пробило бляху. Князь Ян уже не міг кричати. Тільки зойкнув. І ригнув. Кров бризнула на півсажня вгору.

Рейневан вперся ногою в нагрудник, смикнув ратище, намагаючись витягнути застрягле вістря.

- Знаєш що, Беляво? - сказав Ян Колда, який стояв поруч. - Я думаю, що з нього вже досить.

Рейневан відпустив рогатину. Йому насилу вдалося подолати спазм пальців. Відступив на крок. Його трохи трясло. Він узяв себе в руки. Колда протяжно харкнув, сплюнув.

- З нього досить, - повторив він. - Цілком досить.

- Айно, мабуть, таки так, - кивнув Рейневан. - Мабуть, таки цілком.

 

* * *

 

Так-от загинув і такої дочекався епітафії Ян, князь Зембиць, П’яст з роду П’ястів, нащадок по прямій лінії Семовита й Мешка, кров з крові і плоть з плоті Хороброго і Кривоустого. Загинув двадцять сьомого грудня 1428 року, або, як сказав би літопис, vicesima die mensis Decembris Anno Domini МССССХХVIII. Загинув у битві під сільцем Старий Велислав, за якусь милю на захід від Клодзька. Як стверджують одні літописці, загинув, як його пра-пра-і-ще-щось-там-дід, Генрик Побожний pro defensione christiane fidei et sue gentis. Інші кажуть, що загинув через власну дурість. Але так чи інакше, загинув. Помер.

А разом із ним загинула чоловіча лінія зембицьких П’ястів.

 

* * *

 

Битва все ще тривала. Деякі з сілезців, які втікати не могли або не хотіли, чинили запеклий опір. Збившись у групки, вони відбивалися від Сиріток, які запекло атакували. Деякі билися поодинці. Як Георгій Цеттріц, командир вроцлав’ян. Під Цеттріцем було вбито вже двох коней: першого - на самому початку битви, під вагенбургом, а другого - під час утечі. Тож не було як утікати. Без шолома, із закривавленим волоссям, Цеттріц був до того ж поранений у ногу: гуситська гізарма вколола його в стегно, продірявивши набедреник, викуваний у Нюрнберзі. Кров текла по бляхах бейгвантів. Спершись на вербу на межі, Цеттріц хитався, ледве стояв, але мужньо вимахував півтораручним мечем, відганяв нападників, які його оточували, а занадто настирливих рубав, аж дзвеніло. Його оточувало вже кільце порубаних, коли котромусь із чехів нарешті вдалося штрикнути його глевією в щоку так, що аж хряснули покришені зуби. Цеттріц похитнувся, але встояв на ногах. Виплюнув кров на нагрудник, по-блюзнірському виматюкався. І відігнав атакуючих розмашистими ударами півторака.

- Клянуся честю, пане Цеттріце! - заволав, під’їжджаючи ступою, Бразда з Клінштейна. - Може, досить?

Георгій Цеттріц виплюнув кров. Подивився на остереви на грудях Бразди. Важко зітхнув. Схопив меч за клинок і підняв - на знак, що здається на милість. Після чого знепритомнів.

- Бог переміг, - сказав стомленим голосом Ян Краловець з Градека.

- Бог так хотів, - додав він без найменшого пафосу. - І відтятий Моавові ріг, і рамено його розтрощене[321].

- Бог переміг! - підняв закривавлений меч Пйотр Поляк. - Ми перемогли, Божі воїни! Пихате німецьке лицарство лежить тут у пилюці! Хто нас тепер стримає?

- Ми помстилися за Крацау! - крикнув, витираючи кров з обличчя, Матей Салава з Ліпи. - Бог із нами!

- Бог із нами!

Тріумфальний крик тисячі горлянок Божих воїнів, здавалося, остаточно розігнав півтемряву та імлу. Пробиваючись крізь дими пожеж, вставав і займався день. Dies illucescens.

- Я мушу їхати, - повторив Рейневан, усією силою волі стримуючи зуби, яким раптом заманулося клацати. - Я повинен їхати, брате Яне.

- Ми зламали їх, - повторив Ян Краловець з Градека. - Ми відтяли ріг Моавові. Ян Зембицький убитий, Свидниця і Вроцлав знекровлені. Нас тепер ніхто не стримає. Ми використаємо цю перемогу, Шльонськ тепер на нашій милості. Хочеш помсти? Іди з нами.

- Я мушу їхати.

Сонце пробилося крізь хмари. День обіцяв бути морозним. Двадцять сьоме грудня 1428 року. Понеділок після Різдва Христового.

Краловець глибоко зітхнув.

- Ну, якщо мус, то мус... Тоді їдь. Spanembohem![322]

 

* * *

 

На голові повішеника сиділа ворона.

День, хоч і морозний, був гарний та сонячний, майже зовсім безвітряний. Повішеник злегка тільки погойдувався і крутився на скриплячому шнурі, що вороні, здавалося, зовсім не заважало. Вчепившись кігтями у рештки волосся трупа, птах методично і спокійно видзьобував, що там ще можна було видзьобати.

Блищала під грудневим сонцем черепиця на вежах Зембиць. Дорогою в напрямку Гродзької брами тяглася вервечка біженців. Звістка про наближення гуситів розходилася, видно, швидко.

Рейневан поплескав коня по змиленій шиї. Шість миль, що відділяли Старий Велислав від Зембиць, він подолав за неймовірно короткий час - півтори години. Результатом було те, що кінь знесилів до краю. Кінцевий відрізок дороги він уже ледве йшов. Та й то із зупинками.

Ворона зірвалася з голови повішеника, з карканням відлетіла, щоб сісти трохи вище, на горизонтальній перекладині шибениці.

- Рейнмар з Беляви, гадаю?

Чоловік, який його запитував, з’явився невідомо звідки. Немов з-під землі виріс. Він сидів на рябому конику. Одягнений був по-міщанськи. Обличчя мав звичайне й непримітне, а вимову - польську.

- Рейнмар з Беляви, звичайно, - сам собі відповів він. - Я саме чекаю тут на вашу милість.

Рейневан замість відповіді потягнувся до меча. Чоловік з непримітним обличчям навіть не здригнувся.

- Я чекаю, - спокійно сказав він, - без жодних лихих намірів. Тільки для того, щоби передати інформацію. Важливу інформацію. Я можу говорити? Ваша милість вислухає спокійно?

Рейневан не збирався підтверджувати. Незнайомий це помітив. Коли він заговорив, у його голосі зазвучали металеві й недобрі нотки.

- До міста тобі зараз нічого в’їжджати, Рейнмаре з Беляви. Ти їхав швидко, не жалів коня. А проте спізнився.

Рейневан переборов розпач, який раптом почав його охоплювати. Подолав слабкість. Опанував серце, яке стало підніматися до горла. Руки, які почали тремтіти, сховав за лукою сідла. До болю зціпив зуби.

- Панни, якій ти поспішав на порятунок, у Зембицях уже нема, - сказав незнайомий. - Спокійно! Без дурниць! Пацієнції[323], пацієнції більше! Вислухай мене...

Рейневан і не думав слухати. Дістав меча і пришпорив коня. Кінь смикнувся, загріб копитом, зафиркав, підняв і повернув голову. І не ступив ні дюйма вперед.

- Більше пацієнції, - повторив незнайомий. - Не роби дурниць. Твій кінь не рушить з місця, а ти до мене не наблизишся. Вислухай мене, будь ласка.

- Кажи. Кажи, що з Юттою.

- Панна Ютта де Апольда жива і здорова. Але вона покинула Зембиці.

- Звідки... - Рейневан глибоко вдихнув. - Звідки мені знати, що ти не брешеш?

Незнайомий недобре усміхнувся.

- Veritatem dicam, quam nemo audebit prohibere [56], -