Волошек потрапляє на колісницю історії.

 

На зустріч з Табором вирушили Рейневан, Урбан Горн і Жехорс. Бісклавре і Дроссельбарт поїхали під Глухолази і Нису, щоби поширювати чорну пропаганду і сіяти паніку. Шарлей і Самсон залишилися в Гдзємежі, вони мали приєднатися пізніше.

Спочатку вони їхали трактом на Ратибор, краківським гостинцем. Однак невдовзі, за Прудником, почалися клопоти: дорога була повністю запруджена біженцями. Головним чином з Озоблоги і Глубчиць, звідки, як стверджували з тривогою в очах утікачі, гуситів уже видно. У плутаних, недоладних повідомленнях говорилося, що спалено Остраву, що сплюндровано і знищено Гуквальди. Що взято в облогу Опаву. “Гусити, - лопотіли тремтячими голосами біженці, - йдуть страшною силою, тьмою-тьмущою”. Почувши це, Жехорс по-вовчому усміхнувся. Настав його час. Час сольних виступів чорної пропаганди.

- Ідуть гусити! - кричав він черговим утікачам, повз яких вони проїжджали, модулюючи голос так, щоб він звучав панічно. - Страшна сила! Двадцять тисяч озброєного люду! Ідуть, палять, мордують! Утікайте, люде! Смерть надходить!

- Вони вже осьо-сьо! їх уже видно! Сорок тисяч гуситів! Ніяка сила їх не стримає!

За біженцями та їхніми навантаженими домашнім скарбом возами на дорогах з’явилося військо. Цілком зрозуміло, воно теж утікало. Лицарі, списники і стрільці з досить понурими мінами слухали звісток про те, що надходять п’ятдесят тисяч гуситів, - звісток, які викрикалися штучно панічним голосом і були густо нафаршировані поперекручуваними або й зовсім вигаданими цитатами з Апокаліпсиса і книг пророків.

- Ідуть гусити! Сто тисяч! Лихо, лихо!

- Досить, - буркнув Горн. - Стримайся трохи. Надлишок шкодить.

Жехорс стримався. Зрештою, вже не було кого агітувати, гостинець опустів. А за якийсь час вони помітили два стовпи чорного диму, що били високо в небо з-за стіни лісу.

- Нова Церква і Кетрш, - показав головою один з останніх втікачів, який разом із дружиною і ченцем-міноритом їхав на возі, повному скарбу і дітей. - Уже другу добу горять... Людей побитих тамки, кажуть, стоси лежать...

- Се кара Божа, - відповів Жехорс. - Утікайте, люде, і то швидко! І далеко. Істинно-бо кажу вам, буде так, як тому років двадцять: дійде навала аж до Легниці. Так-то нас Бог карає. За гріхи духовенства.

- Та що ви плетете? - обурився чернець. - Які гріхи? З глузду з’їхали? Не слухайте його, браття! Фальшивий він пророк! Або зрадник!

- Утікайте, добрі люде, утікайте! - Жехорс погнав коня, але ще обернувся в сідлі. - А монахам і попам не вірте! І води по підгороддях не пийте! Вроцлавський єпископ наказав криниці позатруювати!

 

* * *

 

Вони минули притихлі від жаху Глубчиці, їхали далі, праворуч мали Опавські гори і масив Грубого Єсеніка. Напрямок показували дими, яких було все більше. Горіли вже не тільки Нова Церква і Кетрш, а й щонайменш п’ять інших місцевостей.

Виїхали на пагорб. І побачили, як іде Табор. Довга колона кінноти, піхоти, возів. Почули спів.

 

* * *

 

Slyšte rytieři boži, připravte se již k boji,

Chválu boži ku pokoji statečnĕ zpievajte!

Antikristus již chodi, zapálenú péči vodi,

Kněžstvo hrdé již plodi, pro Buoh znamenajte [35]![218]

 

На чолі їдуть хорунжі, над ними майорять знамена. Прапор Табора - білий із золотою Чашею і девізом “Veritas vincit”[219]. І друга хоругва, теж біла, а на ній вишиті червона Чаша й золота облатка, оточені терновою короною.

За хорунжими їдуть командири. Покриті пилюкою і славою воїни, знамениті воєначальники. Прокоп Голий, якого легко впізнати за поставою і величезними вусищами. Біля нього Маркольт зі Збраславиць, славнозвісний таборитський проповідник та ідеолог. Як і Прокоп, у хутряному ковпаку і шубі, як і Прокоп, співає. Співає і Ярослав з Буковини, головнокомандувач польових військ Табора. Співає, страшенно фальшивлячи, Ян Блег з Тєшніці, гейтман військ. Біля Блега, не співаючи, їде на бойовому коні Блажей з Кралуп у туніці з великою червоною Чашею на обладунках. Поруч Федько з Острога, руський князь, який воює на боці гуситів, ватажок і авантюрист. Далі їдуть командири міських ополчень: Зигмунт з Вранова, гейтман Шаного, і Отік з Ложі, гейтман Німбурка. За ними союзник таборитів, лицар Ян Змрзлік зі Свойшина, у повному обладунку, на щиті герб - три червлені пояси в срібному полі. Двоє лицарів, які їдуть пліч-о-пліч зі Змрзліком, теж носять герби. Польська Венява, чорна буйволяча голова, видніється на золотому щиті Добе слава Пухали, ветерана Грюнвальда, який очолює хоругву, що складається з поляків. Срібні і червлені зубці носить на щиті Ян Товачовський з Цімбурка, який командує сильним загоном моравців.

 

Tráva, kvietie I povietřie, plač hlúposti človiečie,

zlato, kamenie drahé, poželejte s nami!

Anjelé archanjelé, vy Kristovi manželé,

tronu, apoštolové, poželejte s námi! [220]

 

* * *

 

Віяв вітер з Єсеніка. Було одинадцяте березня Року Божого 1428. Четвер перед неділею Laetare, яку в Чехії називають “Дружебною”.

 

* * *

 

Кінний роз’їзд. Легкозбройні в капалінах і саладах, з рогатинами.

- Урбан Горн і Рейнмар з Беляви. Фогельзанг.

- Я знаю, хто ви, - не спускає очей командир роз’їзду. - Вас чекали. Брат Прокоп запитує, чи шлях вільний. Де ворожі війська? Під Глубчицями?

- Під Глубчицями, - глузливо усміхається Урбан Горн, - нема нікого. Шлях вільний, ніхто вам його не загородить. Ніде навколо нема нікого, хто би наважився.

 

* * *

 

Глубчицьке підгороддя палало, вогонь швидко пожирав солом’яні стріхи. Дим повністю заслоняв місто і замок, об’єкт хижих поглядів таборитських командирів. Прокоп Голий помітив ці погляди.

- Не чіпати, - повторив він, розпростуючись над поставленим посеред кузні столом. - Не чіпати мені більше ні Глубчиць, ні навколишніх сіл. Князь Вацлав заплатив випальне[221], домовленість чинна. Ми дотримаємо слова.

- Вони, - гаркнув проповідник Маркольт, - не дотримують!

- А ми дотримаємо, - обрізав Прокоп. - Бо ми Божі воїни й праведні християни. Ми дотримаємо слова, яке дали глубчицькому князеві, дідичеві Опави. Принаймні доти, доки дідич Опави дотримає свого. Але якщо зрадить, якщо збройно виступить проти нас, то клянуся іменем Господнім, успадкує тільки дим і попіл.

З присутніх у перетвореній на штаб кузні командирів деякі усміхнулися на думку про різанину. Ярослав з Буковини відверто зареготав, а Добко Пухала радо потер руки. Ян Блег вишкірив зуби. Очима душі він уже, здається, бачив пожежу і мордування. Прокоп Голий помітив усе.

- Йдемо в єпископські землі, - заявив він, впираючись кулаками в розкидані по столі мапи. - Там буде що палити, буде що плюндрувати...

- Єпископ Конрад, - озвався Урбан Горн, - разом із Путою з Частоловиць зосереджують війська під Нисою. На з’єднання з ними йде Ян Зембицький. Надходять теж Рупрехт, князь Любіна й Хойнова. І його брат, Людвіг Олавський.

- Скільки їх буде вкупі?

Горн подивився на Жехорса. Жехорс кивнув, він знав, що всі чекають, якою-то інформацією відзначиться славнозвісний Фогельзанг.

- Єпископ, Пута, князі, - Жехорс підняв голову після досить тривалого підрахунку. - Йоанніти зі Стшегома та Малої Олесниці. Найманці. Міські контингенти... До того хлопська піхота... Разом сім-вісім тисяч людей. У тому числі зо триста списів кінноти [36].

- З боку Крапковиць і Глогувка, - вставив Ян Змрзлік зі Свойшина, який саме повернувся був з вилазки, - підходить молодий князь Болько, дідич Ополя. Його військо дійшло до Казімежа, зайняло міст на Страдуні, стратегічну точку на тракті Ниса - Ратибор. Чи велику Болько може мати силу?

- Якихось шістдесят списів, - спокійно оцінив Жехорс. - Плюс якихось тисяча піших.

- Най би його зараза чортова, цього Опольця! - гаркнув Ярослав з Буковини. - Блокує нас, загрожує флангу. Ми не можемо йти на Нису, залишивши його за спиною.

- То вдармо прямо на нього, - запропонував Ян Блег з Тєшніці. - Усіма силами. Розчавімо його...

- Він став у такому місці, де по ньому важко буде вдарити, - покрутив головою Жехорс. - Страдуня розлилася, береги грузькі...

- А крім того, - підняв голову Прокоп, - час не терпить. Якщо ми вв’яжемося в бій з Больком, єпископ збере більші сили, займе вигідніші позиції. Помітивши, що в нас клопоти, у Ратиборі може пробудитися регентка Гелена, ця вовчиця, та її вредний синусько Миколай. Готовий прийняти радикальне рішення Пшемко Опавський, та й для Вацлава це може виявитися сильною спокусою. Це закінчилося б оточенням, битвою на багато фронтів. Ні, браття. Єпископ - ось наш найбільший ворог, тож ідемо щодуху до Ниси. Виступаємо! Головні сили - на тракт, напрям - Озоблога. А для братів Пухали і Змрзліка в мене будуть інші завдання. Але про це невдовзі. Спочатку... Рейневан!

- Брате Прокоп.

- Молодий Опольчик... Ти його знаєш, як мені здається?

- Болька Волошека? Я вчився з ним у Празі...

-Чудово. Підеш до нього. Разом із Горном. Як посли. Від мого імені запропонуєте йому угоду...

- Він не захоче, - холодно промовив Урбан Горн, - нас слухати.

- Уповайте на Бога, - Прокоп подивився на Добка Пухалу і Яна Змрзліка, його губи викривилися в злій гримасі. - На Бога й на мене. Я зроблю так, щоб він захотів.

 

* * *

 

Весняна Страдуня і справді виявилася досить поважною природною перешкодою, заболоні стояли під водою, течія омивала стовбури прибережних верб, які вже густо сріблилися пухнастими котиками. Заплави кишіли жабами.

Кінь Урбана Горна танцював по гостинці, місив копитами болото. Горн натягнув повіддя.

- До князя Болька! - гукнув він до сторожі, що стояла на мосту. - Посли!

Горн гукав уже втретє. А стражники не відповідали. І не переставали цілитися в них арбалетів і спертих на балюстради мосту гаківниць. Рейневан починав непокоїтися. Раз за разом озирався на ліс, міркуючи, чи в разі погоні вони встигнуть до нього дочвалувати.

З лісу на другому березі виїхали чотири вершники. Троє зупинилися перед мостом, четвертий, у повному обладунку, під тупіт підків виїхав на міст. Герб на його щиті не був, як спочатку думав Рейневан, чеським Одрживоусом - це був польський Огоньчик.

- Князь, - заволав вершник, - послів прийме! Нуте обидва сюди, на наш берег!

- На лицарське слово?

Огоньчик поправив спадаючу заслону шолома, підвівся у стременах.

- Та ну! - в його голосі прозвучало здивування. - Та я ж вас знаю! Ви ж бо Белява!

- А ви, - згадав Рейневан, - лицар Кших... З Костельця, так?

- Чи князь Болько, - сухо обірвав обмін люб’язностями Урбан Горн, - гарантує нам посольську недоторканність?

- Його милість князь, - підняв панцирну долоню Кших із Костельця, - дає слово лицаря. А панича Беляву він же не скривдить. Проїжджайте.

 

* * *

 

- Погляньте, погляньте, погляньте, - промовив, розтягуючи слова, Болько Волошек, князь Глогувка, дідич Ополя. - Прокоп, видно, почуває респект, раз настільки значних персон до мене послав. Таких значних і таких славетних. Щоб не сказати - сумнозвісних.

Свита князя, яка була при ньому під час штабної наради, загуділа і забурчала. Штаб зібрався в хаті на краю села Казімєж, а складався він з одного герольда в блакитних шатах, оздоблених золотим опольським орлом, п’яти лицарів в обладунках і одного священика, теж, зрештою, в панцирі - нагруднику і нарукавниках. З лицарів троє були полками - крім Кшиха з Костельця, князя супроводжував знайомий Рейневанові Шляський Нечуя і не знайомий йому Правдзіц. Четвертий лицар мав на щиті срібний мисливський ріг Фалькенгайнів. П’ятий був йоаннітом.

- Пан Урбан Горн, - вів далі князь, міряючи послів неприємним поглядом, - відомий по всьому Шльонську, головним чином завдяки наказам схопити його, які розсилають єпископ та Інквізиція. І погляньте лише, мої панове: Урбан Горн, безбожник, бегард, єретик і шпигун, виступає послом на службі Прокопа Голого, архієретика та єресіарха.

Йоанніт зловісно буркнув. Ксьондз сплюнув.

- А ти, - Волошек переніс погляд на Рейневана, - пристав, як бачу, до єретиків з бебехами. Видно, ти всією душею продався сатані й самовіддано йому служиш, раз він тебе послом відправляє. А може, єресіарх Прокоп думав, що якщо він тебе пошле, то чогось допнеться завдяки нашій давній дружбі? Ну, якщо він на це розраховував, то прорахувався. Бо скажу тобі, Рейневане, що коли всі у Шльонську собак на тобі вішали, злодія та розбійника з тебе робили, приписували тобі найстрашніші злочини включно зі зґвалтуванням дівиць, то я тебе захищав, очорнювати не дозволяв. І знаєш, що виявилося? Що я був дурний.

- Але я порозумнішав, - закінчив князь через хвилину важкої тиші. - Порозумнішав! Посольство антихриста маю десь, балакати з вами й не подумаю. Гей, сторожа! Хапайте їх! А цього пташка - в’язати!

Рейневан шарпнувся й аж присів - з такою силою Кших з Костельця, який стояв за ним, придушив його, могутніми пальцями цапнувши за барки. Двоє пахолків схопили Горна за плечі, третій з великою вправністю обмотав йому поворозок навколо ліктів та шиї, затягнув, затиснув вузол.

- Бог бачить, - театральним жестом здійняв руки ксьондз. - Бог бачить, князю, що слушно чините! Firmetur manus tua, нехай буде зміцнена твоя рука, коли душить гідру єресі!

- Ми посли... - простогнав під утиском поляка Рейневан. - Ти дав слово...

- Ви посли, але диявола. А слово, дане єретикові, не має сили. Горн - зрадник і єретик. І ти єретик. Ти був мені колись другом, Рейневане, тому зв’язувати тебе я не наказую. Але стули пельку!

Стулив.

- Його, - князь показав на Горна рухом голови, - я видам єпископові. Це мій обов’язок як доброго християнина і сина Церкви. Що ж до тебе... Раз я вже врятував тебе по старій дружбі. І тепер теж тебе відпущу...

- Як це так, - вигукнув ксьондз, а Фалькенгайн та йоанніт забурчали. - Єретика відпустите? Гусита?

- І ти стули пельку, патер, - Волошек блиснув з-під вуса зубами. - І не розтуляй її, коли тебе не питають. Я випущу тебе на волю, Рейнмаре з Беляви, пам’ятаючи про нашу колишню дружбу. Але це вже востаннє, клянуся муками Господніми! Востаннє! Не насмілюйся мені більше потрапляти на очі! Я стою на чолі хрестового війська, невдовзі ми об’єднаємо сили з єпископською армією, разом підемо під Опаву, щоб вас, єретиків, стерти з лиця Землі. Дасть Бог, оцінить вроцлавський єпископ, який з мене праведний католик! Хтозна, може, простить мені за це борги. Хтозна, може, поверне те, що колись був загарбав в опольського князівства. Тож угору хрест, Бог так хоче, марш-марш на Опаву!

- Там, де були передмістя Опави, - озвався зв’язаний Горн, - нині вітер розвіває попелища. Учора Прокоп уже був під Глубчицями. Сьогодні він ще ближче.

Болько Волошек доскочив до нього і коротко врізав кулаком у вухо.

- Я сказав, - зашипів він, - що не буду з тобою балакати, торгашу. А слухати твої балачок не буду тим більше.

- Рейневан! - він різко обернувся. - Що він про Опаву говорив? Що буцімто її захопили? Не повірю! Пусти його, пане Кшиху!

- Опава оборонилася, - відпущений Рейневан розмасував плече. - Але передмістя пішли з димом. Пішли з димом Кетрш і Нова Церква, а до них - Гуквальди й Острава. Гравець-над-Моравицею і Глубчиці вціліли, а завдячують вони це виключно розважливості князя Вацлава. Він уклав договір з Прокопом, заплатив випальне, врятував князівство. А принаймні його частину.

- Я маю в це повірити? В те, що Пшемко Опавський не став до бою? Що дозволив синові укладати договори з гуситами?

- Князь Пшемко сидить за мурами опавського замку як миша в норі. Дивиться на пожежі, бо в який би бік не глянув, там пожежа. А молодий князь має, видно, свій розум. Позаздрити і наслідувати.

- Бог покарає, - вибухнув ксьондз, - тих, що з єретиками зносилися, укладали з ними угоди! Угода з єретиком - це угода із сатаною! Хто її укладе, той навіки проклятий. А тут, на землі, за життя, кара...

- Милостивий князю! - крикнув, вриваючись до хати, озброєний у капаліні. - Посланець!

- Давайте його сюди!

Гонець, це було видно - і чути з запаху - не щадив ні себе, ні коня. Шар зашкарублого болота покривав його до пояса, а сморід кінського поту разив на кілька кроків.

- Говори!

- Ідуть чехи... - важко висапав гонець, ловлячи повітря. - Ідуть великою силою... Усе палять... Озоблога спалена... Прудник узятий...

- Що-о-о?

- Прудник узятий... У місті страшна різанина... Чижовиці горять... Б’яла горить... Захоплена... Гусити...

- Ти глузду відбився?

- Гусити... під Глогувком...

- А де єпископське військо? Де Ян Зембипький, де князі Рупрехт і Людвіг? Де пан Пута?

- Під Нисою... Наказують... Наказують, щоб ясний князь до них ішов чимпрудкіш...

- До них? - вибухнув Волошек, стискаючи кулак на заткнутому за пояс буздугані. - Вони відступають, залишають мої маєтки і мої міста на поталу, а я маю йти до них? Мій Глогувок під загрозою, а я маю йти під Нису? Єпископ наказує? Конрад Олесницький, цей злодій, пияцюра і курвій, сміє мені наказувати? А ви чого баньки вилупили? Радитися, мать вашу! Радитися! Що робити?

- В атаку! - вигукнув йоанніт. - Gott mit uns![222]

- Може, це фальшиві звістки, - закліпав Шляський гербу Нечуя.

- Йдімо під Нису, - твердо сказав Фалькенгайн, - на з’єднання з єпископом Конрадом. Буде нас сила, у генеральній битві поб’ємо єретиків. Відімстимо за спалені міста...

Князь подивився на нього і скреготнув зубами.

- Не радь, як мстити. Радь, як вберегти!

- Іти на переговори, - пробурмотів Огоньчик. - Заплатити випальне?

- Не маю з чого, - скреготнув зубами Волошек. - Мій Прудник... Ісусе любий! Мій Глогувок!

- Уповати треба, - знову промовив ксьондз, - на Бога... Буде, як Бог дасть. Ось Біблія... Відкрию як випаде, що прочитаю, тому збутися...

- І зробили вони закляттям, - промовив, випередивши священика, Урбан Горн, - усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча[223].

Болько Волошек шмагнув його поглядом, Горн притих. Але відразу озвався Рейневан.

- І спалив, - продовжив він, - Ісус Ай, і поклав його вічною руїною, пусткою, і так є аж до цього дня[224]. Задумайся, Болько. Прийми рішення. Перш ніж буде запізно.

- Це революція, Болько, - говорив він, бачачи, що П’ястович не поспішає його перебити. - Світ набуває нового вигляду, набравши великі оберти. Колісниця історії мчить, жодна сила її вже не може стримати. Ти можеш сісти на неї або бути нею зметеним. Вибирай.

- Можеш, князю, - озвався Горн, бути з переможцями або серед переможених. Переможеним, стверджують класики, завжди біда. А переможцям... Переможцям влада і сила. Бо новий вигляд світ матиме і на мапах.

- Що?

- Sapienti sat dictum est. Кордонні стовпи, милостивий князю, буде пересунуто на користь переможців. І тих, хто стане їхніми союзниками.

- Це що, - в очах молодого князя з’явився блиск, - пропозиція? Оферта?

- Sapienti sat.

- Гм, - блиск не зникав. - І буде мені на користь, кажеш. А конкретно?

Горн зверхньо усміхнувся, поглядом показав на свої пута. На жест Волошека їх негайно перерізали. Побачивши це, Фалькенгайн забурчав знову, а йоанніт ляснув долонею по ефесу меча. А ксьондз аж підскочив.

- Пане! - заволав він. - Не слухай диявольських нашіптувань! Яд ці гуситські гадюки вливають у твої вуха. Пам’ятай про віру предків! Пам’ятай...

- Стули пельку, попе. Ксьондз підскочив ще вище.

- То ти такий? Ти такий? - заволав він ще голосніше, вимахуючи руками перед самим носом князя. - Знають тебе! Апостате! Відступнику! З єретиками зносишся! Лицарі! Бий його, хто в Бога вірує! Проклинаю тебе! Проклятий будь вдома і надворі, проклятий будь сплячий, устаючий, ходячий...

Болько Волошек навідліг пальнув його буздуганом у скроню. Залізна шестипера головка з чутним тріском розтрощила кістку. Ксьондз упав як підкошений, сіпаючись і смикаючись. Князь обернувся, на його люто перекошених губах був наказ. Але йому не довелося його видавати, поляки з випередженням читали наміри свого господаря. Кших з Костельця потужним ударом сокири розбив голову йоаннітові, який уже витягував меч, Правдзіц мізерикордією штрикнув Фалькенгайна в горло, Шляський Нечуя поправив уколом у спину. Трупи впали на долівку, кров розлилася калюжею.

Пахолки й пажі дивилися порозкривавши роти.

- От, - широко усміхнувся Огоньчик. - От щасливий деньочок. Давно вже мені не доводилося вбити хрестоносця.

- До війська! - крикнув князь. - До людей! Заспокоїти! Особливо німців. Якби котрийсь смикався, сокирою по чолу! І готуватися до виступу!

- До Ниси?

- Ні. До Крапковиць і Ополя. Виконувати!

- Так точно!

Болько Волошек обернувся, впився палаючим поглядом у Рейневана і Горна. Він дихав швидко, голосно і нерівно. Його долоні ходили ходором.

- Sapienti sat, - хрипко вимовив він. - Ви чули, що я наказав. Я відводжу військо, причому в такий спосіб, щоб уникнути контакту з вашими роз’їздами. Я не піду під Нису, не підтримаю єпископа. Прокоп повинен розглядати це як союзницький акт. Ви взамін пощадите мої маєтки. Глогувок... Але це не все. Не все, клянуся муками Спасителя!

- Повторите Прокопові... - молодий князь гордовито підняв голову. - Повторите, що альянс зі мною вимагатиме істотних змін на мапах. Конкретно...

 

* * *

 

- Конкретно, - повторив Горн, - Волошек зажадав вічного лен-на Гуквальдів, Пршибора, Острави і Френштата. Як ми узгодили, я пообіцяв йому їх. Але йому було мало, він вимагав Намислова, Ключборка, Грижова, Рибніка, Пщини і Битома. Я пообіцяв йому їх, брате Прокопе, також, ручаючись твоїм іменем. Поспішив?

Прокоп Голий відповів не зразу. Спершись спиною на бойовий віз, він їв стоячи, липовою ложкою черпав з горщика затірку, підносив до рота. Молоко висихало в нього на вусах.

За возом і спиною Прокопа ревіла і бушувала пожежа, великим вогнем палало місто Глухолази. Палав як смолоскип дерев’яний парафіяльний костел. Вогонь пожирав дахи і стріхи, дим бив у небо чорними клубами. Крик убієнних не стихав ні на мить.

- Ні, брате, не поспішив, - Прокоп Голий облизав ложку. - Ти поступив слушно, пообіцявши від мого імені. Ми дамо йому все, що обіцяно. Болькові належиться компенсація. За кривди. Бо якось так вийшло, що Змрзлік і Пухала, пустивши з димом Б’ялу і Прудник, з розгону спалили і його коханий Глогувок. Ми покриємо йому цю втрату. Більшість міст, яких він вимагає, і так, правду кажучи, ще тільки треба буде здобути. От і побачимо під час штурмів, який з князя Болька союзник. І нагородимо відповідно до заслуг для справи.

- І заслуг перед Богом, - вставив з повним ротом проповідник Маркольт. - Дідич Ополя повинен прийняти причастя з Чаші й присягнути чотирма статтями.

- Прийде і на це час, - Прокоп відклав миску. - Закінчуйте їсти.

На вусах Прокопа засихали молоко і борошно із затірки. За спиною Прокопа місто Глухолази перетворювалося на попелище. Мордовані мешканці вили різними голосами.

- Приготуватися до виступу! На Нису, Божі воїни! На Нису!

 

 

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,