Par montaignes et par valees

Et par forez longues et lees

Par leus estranges et sauvages

Et passa mainz felonz passages

Et maint peril et maint destroit [24]...

 

- Досить вільно, - визнав, зітхнувши, Самсон. - Акцент, мушу визнати, теж стерпний. А підбір уривку романсу... Що ж, надзвичайно влучний і відповідний до обставин.

- Ще й який відповідний - втрутився Шарлей, який саме безшумно ввійшов до кухні. - Відповідніше нікуди! Треба тобі тільки, мандрівний поете з Шампані, вигадати не менш відповідне шампанське ім’я. Якесь настільки ж доречне nom de guerre[157], яке би влучно тебе характеризувало. Я пропоную Івен ле Кретін. Коли вирушаємо?

- Я вирушаю. Сам.

- Ні, - покрутив головою Самсон Медок. - Це я вирушаю. Це стосується мене і тільки мене. Я не хочу, щоб хто-небудь із вас наражався заради мене. Саме час мені взяти власні справи у власні руки. Припустивши, що ідея Рейнмара - добра ідея, її можна трохи модифікувати: гусити, щоб доставити у Троски вимогу викупу за юного Койшбурга, можуть використати мандрівного ідіота. Мені це здається цілком добрим прикриттям, а мій вигляд...

- Твій вигляд, - перебив Шарлей, - забиває дух, це факт. Але цього трохи замало. Тут треба, щоб цим зайнявся той, хто має трохи вправності в галузі обману, шахрайства, водіння ближніх за носа й обкручування їх довкола пальця. Не ображайтеся, але серед нас трьох є тільки один, хто може претендувати в цьому на звання спеціаліста.

- Ідея була моя, - спокійно заперечив Рейневан. - І я від неї не відмовлюся. Я вирушаю сам, мені це належиться як її авторові. І я впевнений, що саме я найкраще годжуся на це діло.

- Неправда, - спростував Шарлей, - Ти годишся найгірше. Саме тобі, а не нам, пророцтво наказувало остерігатися Баби й Панни. Але ти, звичайно, у пророцтва не віриш. Коли тобі так зручніше.

- Я беру в цьому приклад з тебе, - відрубав Рейневан. - Кінець балаканині, я вирушаю. Сам. Ви залишаєтеся. Бо якби...

- Ми слухаємо. Якби?

- Якби щось пішло не так... Якби мене зловили... Я хотів би знати, що я можу на вас обох розраховувати. Що ви прийдете на допомогу і витягнете мене з халепи.

Шарлей довго мовчав.

- Мене мучить думка, - нарешті сказав він, - що якби я зараз дав тобі, Рейнмаре з Шампанії, чимось твердим по голові, зв’язав би тебе по руках і ногах і замкнув би на якийсь час у пивниці, то ти б мені колись за це подякував. Цікаво отож, чому я цього не роблю.

- Бо знаєш, що я би не подякував.

 

* * *

 

Втілення задуму пішло гладко. Гейтман Войта Єлінек, який усе ще гостював у Міхаловіцах, коли його поінформували - без подробиць - про справу, з власної ініціативи і досить поспішно запропонував допомогу. Прямуючи з невеликим розвідувальним загоном під Роймунд, заявив він, він готовий зробити невеликий гак і супроводжувати Рейневана до їчинського гостинця, де той легко приєднається до якогось купецького каравану.

Вони вирушили ще того самого дня. Близько полудня.

 

* * *

 

Десь так надвечір пробудився й опритомнів Беренгар Таулер. Його вже не нудило, він міг більш-менш прямо стояти і навіть ходити. Сам пішов до нужника і без нічиєї допомоги повернувся звідти, тож скидалося на те, що одужав. Достатньо, щоб Шарлей і Ян Чапек могли приперти його до стіни стосовно таємного підземного ходу, що вів у Троски. Набравши суворого вигляду інквізиторів, вони засипали видужалого запитаннями, що мали оточити його і впіймати на брехні.

- Який хід? - блідий Таулер зблід ще більше, закліпав, але аж ніяк не злякався. - Який підземний коридор? Про що ви торочите?

- Як ти збирався провести нас у Троски? Таємним ходом, так?

- Ні, чорт забирай! Я нічого не знаю ні про який хід! У Тросках у мене є, а радше був, знайомий, машталір... Я розраховував, що він допоможе нам... Він мав переді мною борг вдячності... Він полегшив би нам проникнення у замок або ж сам рознюхав для нас, що треба... Про що вам, до біса, йдеться?

Шарлей і Чапек не відповіли. Вони вилетіли з кімнати, збігли сходами, на бігу видаючи накази.

 

* * *

 

Вони мало не загнали коней, щоб встигнути до смерку. Об’їхали весь їчинський гостинець, добралися мало не до самого замку Кость. Зустріли два купецькі кортежі, котляра з возом мідних виробів, трупу мандрівних акробатів. Жебрака. Бабу з кошиком гусей.

Ніхто з них не бачив поета з Шампані. І нікого з такими прикметами. Ні сьогодні, ні взагалі.

Рейневан зник. Мов під землю провалився.

Шапрлей наполягав, що треба їхати за Войтою Єлінеком та його загоном, наздогнати їх і розпитати, дізнатися, що сталося, де вони залишили Рейневана. Ян Чапек не погодився, категорично відмовив. Загону Єлінека, який мав кілька годин переваги, уже не наздогнати, заявив він. Надходить ніч. А місця небезпечні. Надто близько до католицьких замків. Надто близько - як для загону, що налічує всього двадцять коней.

Вони повернулися власними слідами, тією самою дорогою, уважно роздивляючись навкруги. Виглядаючи самотнього вершника. А коли зовсім стемніло - вогню багаття на привалі.

Нічого не помітили. За Рейневаном і слід пропав.

 

* * *

 

Першим, що він відчув, коли отямився, було відчуття кусючого холоду, тим дошкульніше, оскільки він зовсім не міг поворухнутися, не міг ні скулитися, ні згорнутися, щоб зберегти в тілі рештки тепла. Він був немов паралізований.

Потім одне за одним прокидалися і розпізнавали, де він і що з ним, інші чуття. Розкриті очі показали вгорі зірки на чорному жовтневому небі: Полярну, Малу і Велику Ведмедицю, Арктур у сузір’ї Волопаса, Вегу, Близнюків, Козерога. Нюх атакував сморід, огидний і нестерпний, незважаючи на холод і явний факт перебування під відкритим небом, на голій землі, твердій і мерзлій. Слух зафіксував розпачливі крики, які долітали звідкись зблизька. І регіт.

Шия і плечі страшенно боліли, попри те він шарпнувся, смикнувся: він уже встиг зрозуміти, що неможливість змінити позу є наслідком того факту, що його знерухомлюють кілька щільно притиснутих до нього тіл і що саме ці тіла виділяють отой нестерпний для носа сморід. Тіла відреагували на його рухи - тим, що притиснулися ще сильніше і тісніше. Хтось зойкнув, хтось застогнав, хтось закликав Бога. Хтось вилаявся.

З його лівого боку - тобто з напрямку Веги і сузір’я Ліри - чорноту ночі розвиднювали мерехтливі розблиски вогню. Запах диму нарешті пробрався крізь сморід людських тіл. Саме звідти, від вогнища, долітали ці сповнені розпачу крики - які тепер уже перейшли у зойки і спазматичний плач.

Він сіпнувся знову, з величезним зусиллям вивільнив руку, різко зіпхнув із себе одне з тіл, явно жіноче і далеко не худе. Вилаявся, зігнув коліно.

- Облиште, пане, - зашепотів хтось біля нього. - Не робіть нічого. Біда буде, як почують...

- Де я?

- Цитьте. Почують, бити будуть...

- Хто?

- Вони. Мартагузи... Ради Бога, цитьте...

Кроки, скрипіння дерева. Світло смолоскипа. Регіт. Він повернув голову, глянув.

Обличчя того, хто тримав смолоскип, було густо обсипане прищами. Чола не було майже зовсім. Чорне жорстке волосся, здавалося, росло просто від брів і перенісся. Рейневан уже його бачив.

Були ще троє. Один ніс ліхтар, у другій руці також щось тримав. Двоє тягнули під пахви кільканадцятирічного хлопця. Хлопець схлипував.

Його грубо штовхнули на землю, нахилялися, світили на лежачих - тепер Рейневан уже бачив, що лежачі були стиснуті всередині оточеної рідким частоколом загорожі. Когось вибрали. Хтось високо і з розпачем крикнув, хтось заголосив, хтось знову закликав Бога і святих. Засвистів батіг, уривчасті крики заглушили звуки ударів. Хлопець, якого витягували з загорожі, - ще молодший, ніж попередній, - плакав, благав пожаліти його. Невдовзі з-за частоколу долетів його пронизливий крик. І регіт мартагузів.

Рейневан вилаявся, безсило стискаючи кулаки. “Оце так потрапив, - подумав він. - Оце так потрапив.”

Він пригадував.

 

* * *

 

Недобре передчуття він мав уже тоді, коли з лісу на роздоріжжі на кошлатому рябому коні виїхав отой прищуватий, що йому волосся росло від брів. Коли той усміхнувся, демонструючи почорнілі пеньки зубів. Коли вслід за ним з-поміж дерев виїхало ще четверо. З таким самим відразливим виглядом та усмішками.

Недобре передчуття Рейневана перетворилося на впевненість, коли Прищуватий, жестом привітавши гейтмана Войту Єлінека, подивився на нього, окинув похітливо оцінюючим поглядом. Гейтман Войта Єлінек теж подивився на нього з презирливою гримасою, яка аж надто виразно говорила: “Ми обдурили тебе, як дитину, наївний дурню”.

Рейневан прикинувся, ніби поправляє стремено, раптом дав коневі шпори і кинувся наскач, до лісу. Вони це передбачили. Його заблокували кіньми, копняком скинули з сідла, накинулися, притисли до землі. Зв’язали. Єлінек, бодай його проказа зжерла, спостерігав, усміхаючись, з висоти сідла.

- Це якийсь важний, - сказав він Прищуватому. - Якийсь важний, не просто собі шмаркач. Десять кіп грошів даси мені за нього Гурковець.

- Ага, - відбрив Прищуватий. Прищі в нього були всюди, навіть на повіках, навіть на губах, ба, були навіть прищі на прищах. - Важний, куди там! Судячи з одягу, мистець якийсь граний. Багато я за нього візьму? Памбу їден знає [25]. Дам дві копи. Що? Замало? То йди в сраку, Єлінек. Накажи, най його заколють і в кущах листям присиплють...

- Дай хоч вісім! То важний тип, кажу тобі!

- Три.

- Ти й так на мені весь час заробляєш! Мало я тобі людей доставив? Цілі села тобі приганяв, ти скнаро!

- П’ять.

- Гм. Ну, хай буде мій збиток. Гей, що він так сіпається? Придушіть його там троха! Тілько з чуттям!

Рейневан спробував вирватися. Марно. Йому закинули ремінь на шию. Душили з чуттям, кілька разів з чуттям копнули в живіт. Лупнули по голові. Він знепритомнів. Надовго.

 

* * *

 

За частоколом, біля вогнища, ґвалтований хлопець кричав і плакав. Той, кого зґвалтували раніше, стогнав і схлипував.

- Що з нами зроблять?

- Продадуть, - прошепотів у відповідь сусід, той, який раніше втишував його і остерігав. - Продадуть на погибель. Це мартагузи, пане. Людолови.

Над ранок Рейневан щосили тиснувся і тулився до інших, сплетених на долівці в один клубок, що дихав, стогнав і тремтів. Він не соромився. Важливою була кожна часточка тепла. Навіть смердючого. Зрештою, він зовсім не був вартий більше, ніж ті, смердючі.

Адже він був вартий всього лише п’ять кіп празьких грошів. Тобто десь близько десяти угорських дукатів. Тобто стільки, скільки - приблизно - коштували дві корови плюс кожух і вертель пива [26] на додачу.

 

* * *

 

На світанку був крик, вереск, прокльони, брудні матюки, копняки, удари бичів. Стиснутих у загорожі по одному виганяли через прохід в частоколі, забивали в диби - дошки з отворами для шиї і рук. Зганяли, не шкодуючи батогів, у маршові колони.

Диби Рейневана смерділи блювотинням. Воно й не дивно. На них були засохлі сліди блювоти.

Прищуватий, у сідлі кошлатого рябого коня, свиснув на пальцях. Свиснули бичі. Колона рушила. Люди голосно молилися. Бичі опускалися зі свистом і ляском.

У жаху була й добра сторона. Вимушений батогами біг підтюпцем розігрівав.

 

* * *

 

Судячи з сонця, вони рухалися на схід. Їх уже не гнали так суворо, як на світанку, не змушували бігти. Аж ніяк не з жалю або співчуття. Двоє осіб - літній чоловік і немолода жінка - впали і не могли підвестися, хоч людолови не шкодували батогів і копняків. Колону гнали далі, тому Рейневан не бачив, що сталося з тими двома, але передчуття в нього були дуже погані. Він чув гнівний голос Прищуватого, який відмовляв гейтманові Єлінеку в честі та праведності за те, що він доставляє “старих трупів”, й обзивав своїх підлеглих останніми словами за те, що ті “марнують товар”. Унаслідок інциденту їм дозволили йти повільніше. І шмагали рідше.

Рейневан накульгував, він відбив п’ятку: йому вже давно не доводилося долати пішки настільки великі відстані. Праворуч від нього хекав у дибах молодий чоловік, його ровесник. Той уже вночі, будучи явно менш отупілим, ніж решта, рваними реченнями представився як товариш столярського ремесла з Яромержа, який вирушив на вандр - це слово означало мандрівку з метою вдосконалення професійних умінь. По дорозі з Їчина до Житави на нього напали і схопили мартагузи. Ковтаючи сльози, челядник благав Рейневана, якщо тому якимось чудом вдасться викрутитися, повідомити про його долю Альжбету, дочку майстра Ружички, яромержського кравця. Він декларував, що якщо він уціліє, то повідомить вказану йому особу. Рейневан не вказав ні на кого. Він не довіряв. І не вірив у чудеса.

Вони йшли ярами, лісами, просіками у тінистих букових лісах, серед зелених ялин, серед груп яворів, ясенів і в’язів. Проминали стрункі придорожні осінні берези-красуні, вродливі, немов зодягнені в парчу принцеси. Краєвид і справді міг тішити очі й наповнювати душу радістю.

Та якось не тішив. І не наповнював.

Сонце подолало вже чималий відрізок шляху до зеніту, коли з голови колони пролунали окрики та іржання коней. Тож неприємним, болісно прикрим виявився вигляд Прищуватого, який стискав у велемовному привітанні правицю десятника, що командував кінними.

Зустріч явних знайомих відбулася на роздоріжжі, з якого посилений ескорт погнав колону в південному напрямку. Хащі швидко закінчилися, ліс порідшав, піщаниста доріжка почала витися серед скель з фантастичними формами. Високо підняте сонце світило з-за купчастих хмар, які повзли по блакиті.

Раптом мета їхньої дороги стала видимою. Видною як на долоні. Очевидною.

- Невже це... - зойкнув Рейневан, намагаючись відсунути від натертої шиї кант дошки дибів. - Невже це...

- Айно... - похмуро підтвердив товариш столярського ремесла. - Певна річ...

- Троски... - застогнав хтось у них за спиною. - Замок Троски. Боже, май нас в опіці...

З порослого рідколіссям узгір’я стирчала самотня, дивовижна, дворога скеля, як чортяча голова, як нашорошені вуха захованої вівчарки. Скеля - Рейневан не знав про це і знати не міг - була застиглою магмою, виливом вулканічного базальту, що вирвався на поверхню. Екстравагантна серед цього пейзажу скеля, домінуючи над навколишньою місцевістю, не могла не впасти комусь в око як природний фундамент для твердині. Цим “кимсь” - про це вже Рейневан знав, перед походом він отримав трохи інформації - був славнозвісний Ченєк з Вартенберка, за короля Вацлава - празький бургграф. Найнятий Ченєком будівничий вправно використав вулканічний релікт: врізав власне замок у сідловину між базальтовими рогами, а на самих рогах розмістив вежі. Вища з них, побудована на східному розі, стрункіша і чотиригранна, носила назву Панна. Західну, нижчу, пузату і п’ятикутну, назвали Бабою. У 1424 році - володарем замку на той час уже був Отто де Бергов, затятий ворог і жорстокий переслідувач тих, хто приймали причастя з Чаші, - замок взяли в облогу розлютовані таборити. Але не допоміг довготривалий обстріл з катапульт і бомбард, невдачею закінчився штурм, Божим воїнам довелося відступити. Відтоді Троски було визнано неприступними. Де Бергов же бундючився і далі утискав навколишніх гуситів залізом, вогнем і зашморгом.

- Ну ж бо там! - крикнув спереду Прищуватий. - Замок перед нами! Поженіть-но цих свиней під гору, хай починають жвавіше ногами перебирати!

Свиснули батоги. Посипалися удари і лайки.

 

* * *

 

їх загнали через вузьку браму на огороджене мурами передзамче, яке звужувалося до західної сторони і було покрите тінню від верхнього замку. Зігнавши в цвінгер[158], познімали диби. Рейневан занімілою рукою обмацав шию і виявив, що її натерло до крові. Столярський товариш почав щось йому говорити, обірвав з криком, коли ремінь батога упав йому на спину.

- Поставати, пся! - заревів Прищуватий. - Стояти! І ні пари з писка!

Під штурханами й стусанами вони поставали під муром. Було їх, Рейневан допіру тепер зміг докладно полічити, разом з ним тридцять три особи, в тому числі сім жінок, четверо старців і троє безвусих підлітків. Ні старці, ні хлопчаки не справляли враження таких, що надаються до рабської праці. Дивно, що вони опинилися серед схоплених.

Дивуватися далі забракло часу.

З передзамча до брами, яка вела на верхній замок, можна було дістатися дерев’яними сходами, частково критими дашком. Цими сходами власне спускалася група багато вбраних чоловіків. Унизу їх привітали капітан сторожі і кілька бургманів. Чоловіки наблизилися.

- Ну, що у нас тут, Гкрковець? - зацікавився поставний світловусий чоловік, що йшов на чолі. Не було сумніву, ким він був: просторий акетон був оздоблений мотивом крилатої риби, родовим гербом Бергових. Чоловік був володарем замку Троски - Отто де Бергов власною персоною.

- Що у нас тут? - повторив він. - Кілька мужиків, кілька жебраків, кілька баб і кілька дітей. Здається мені, Гурковець, що ми вже деякі речі між собою попереднього разу з’ясували. Ти мав мені, гунцвоте їден, доставляти гуситів. Гуситів, а не випадково виловлених селян. Чи ти думаєш, що я буду платити тобі за селян? Та ще й, певно, переважно моїх власних?

- Хай мене Памбу покарає, - Прищуватий гупнув себе в груди, низько поклонився. - Хай я завтрашнього дня не дочекаю, ясновельможний пане! Це гусити, найсправжнісінькі гусити. Один в одного єретицькі стерва, справжнісінькі сучі діти.

- Не подібні, - оцінив другий лицар, молодий і вродливий, у шапці на намащеному волоссі, яка нагадувала дзвоник. Майже кожен краєчок його вбрання був повирізуваний, за велінням моди, заокругленими зубчиками.

- Не подібні, - повторив він, підходячи і затуляючи носа зубчастим манжетом. - Але запитаймо для порядку. Гей, бабо! Що ти за одна? Поклоняєшся Гусові як своєму богові?

- Я невинна! Пане добрий! Я вдова убога!

- А ти, хлопе? Приймаєш причастя обома способами?

- Я не винен! Помилуйте!

-Брешуть, ясний пане, - запевнив з поклонами Прищуватий. - Брешуть, єретицькі рила, шкуру хочуть врятувати. Чи ви на їхньому місці не брехали би?

Вродливий подивився на нього з убивчим презирством, скидалося на те, що за цей натяк почастує Прищуватого кулаком. Але обмежився плювком.

Після чого обернувся до де Бергова. І до старшого лицаря в стьобаному вамсі, зі сповненим гідності обличчям і гордо випнутими губами. Цього Рейневан уже десь бачив, міг би заприсягтися. Трохи подумавши, він дійшов висновку, що й того, у шапці дзвоником, теж уже бачив.

- Не знаю, справді не знаю, зацний пане Отто, - звернувся, розводячи руками, той сповнений гідності до де Бергова. - У нас є замовлення від патриціатів Шести Міст. Мені дав замовлення Будишин. Присутній тут пан Гартунг фон Клюкс з Чохи представляє інтереси Згожельця, пан Лютпольд фон Кекеріц, який ось-ось прибуде, Любія. Але в наших замовленнях йдеться про гуситів. А не про якусь випадкову і жалюгідну голоту.

Отто де Бергов стенув плечима.

- Що я маю вам сказати, зацний пане Лотаре фон Герсдорф? - запитав він. - Мабуть, тільки одне: випадкова голота, перш ніж згоріти на багаттях у Будишині чи Згожельці, волатиме про помилування по-чеському. Як найсправжнісінькі гусити. Не відрізниш.

Лотар Герсдорф покивав головою з розумінням і з шанобою до логіки. А Рейневан уже згадав, де і коли його бачив, його і вродливого, повирізуваного зубчиками Гартунга фон Клюкса у схожій на дзвоник шапці. Він бачив їх обох два роки тому У Зем-бицях. На турнірі у день свята Різдва Діви Марії.

Герсдорф, Клюкс і кілька інших лицарів відійшли набік, щоби порадитися. Роздивитися бранців підійшли наступні, які досі мовчали. Двоє з них не відзначалися ніякими гербами, третій, вбраний найбагатше, мав на вамсі щит, шестикратно розсічений на срібло і червлень, - легкий для ідентифікації герб Шаффів. Гоче Шаффа, пана на Грифі, Рейневан теж пам’ятав з зембицького турніру. Тому присутнім у Тросках був, очевидно, його брат Янко, дідич і володар замку Хойнік.

З боку брами і вартівні долинули брязкіт і тупіт копит, у двір передзамча в’їхав почет збройних. На чолі прямували два герольди. Один, вбраний у біле, ніс блакитну хоругву з трьома срібними ліліями. На жовтій хоругві другого герольда виднівся червоний оленячий ріг. Рейневан із натугою ковтнув слину. Він знав цей герб. Знайомих прибувало.

 

* * *

 

Новоприбулі зупинили коней, спішилися, недбало кинувши віжки захеканим пахолкам, підійшли до господаря замку, поклонилися з повагою, але гордо. У сідлі, крім кнехтів і стрільців, залишився тільки юний паж у великому береті з трьома страусовими перами. Не зважаючи на те, що його вважатимуть кумедником, фіглярем і дурником, паж крутив конем, змушуючи його пританцьовувати. Підкови видзвонювали по бруківці.

- Пане де Бергов, вітаємо і поздоровляємо!

- Пане фон Біберштайн, пане фон Кекеріц. Гість у дім - Бог у дім.

- Дозвольте представити пана Кекеріца - мої лицарі і клієнти: пан Мікулаш Дахс, пан Генріх Цебанд, пан Вільрих фон Лібенталь, Петер Німпч, Ян Вальдау, Рейнгольд Темріц. Ми встигли до учти?

- І до учти, і до справ.

- Бачу, бачу, - Ульріх фон Біберштайн, пан на Фридланді, окинув поглядом бранців, які стояли під муром. - Хоч вигляд вельми нікчемний. Хіба що це рештки, хіба що вже перед нами Шість Міст найкращий товар підібрали. Вітаю, пане Герсдорф. Пане Клюкс. Пане Шафф. Як там? Торг уже облагоджено?

- Ще ні.

- Ну то давайте облагоджувати, - потер руки Біберштайн. - І до учти, до учти! Клянуся святим Діонісієм! У горлі сухо, як у пеклі!

- Цьому, - подав знак пажам Отто де Бергов, - ми легко зарадимо.

Мікулаш Дахс, який прибув із володарем Фридланда (Рейневан пам’ятав із повідомлень гуситських гейтманів, що він був клієнтом Біберштайнів), - повернувся, здійснивши оглядини поставлених під муром бранців. Вираз його обличчя говорив багато про що. А чого не говорив, те договорило хитання головою.

- Бачу, дедалі гірше, - прокоментував Біберштайн, приймаючи з рук пахолка великий кубок. - Дедалі гірший пропонуєш товар, милостивий пане Отто, дедалі паскуднішого ґатунку. Видно, це знак часів, signum temporis, як говорить мій капелан. Ну що ж, по роботі й оплата, поговорімо про ціни. Року Божого 1419 за впійманого і призначеного до страти гусита платили в Кутній Горі копу грошів, за єретицького проповідника п’ять кіп...

- Але тоді пропозиція була більша, - перебив його де Бергов. - У дев’ятнадцятому році впійманий гусит не був рідкістю, католики перемагали. Нині гусити зверху, а католики зазнають поразки, тож гуситський полонений - річ рідкісна, воістину раритетна. Тому й дорога. А пани з ландфридів самі завищують ціни, створюють прецеденти. Олдржих з Ружомберока платить по сто п’ятдесят кіп грошів викупу. Після таховської битви баварці й саксонці платили за своїх навіть більше. І по двадцять кіп за голову.

- Слухаю я вас, - підійшов і гордовито задер голову Лотар Герсдорф, - і достоту не знаю, чи то я здурів, чи ви. Пан з Ружомберока і німці платили за панів. А ви нам кого тут на торг виставили? Дідів якихсь кальварійських! Ну ж бо, схопіть і запропонуйте мені тут Рогача з Дубе, дайте мені Амброжа, Краловця, братів Змрзліків, Яна Черніна, Колюха, Чапека із Сан. За них я не пошкодую срібла. Але марнувати його на цих засранців і не подумаю. Навіщо мені засранці?

- Ці засранці, - не опустив погляду де Бергов, - на багаттях будуть по-чеському кричати і благати помилування. Адже про це йдеться, чи не так?

- Про це, - холодно підтакнув Біберштайн. - У містах у нас люди дрижать зі страху перед чехами, панікують. Пам’ятають, що було в травні.

- Це напевне, - похмуро підтвердив Лютпольд Кекеріц. - Роздивилися гуситів з мурів мешканці Фридланда, Житави, Згожельця і Львувека. Але хоч і міста й оборонилися, переможно відбили штурми, люди замовкають з жаху, як тільки хто нагадає про страшну долю Остріца, Бернштадта, Любані, Злоториї. Треба показати цим людям щось таке, що підніме їхній дух. Найкраще - те, як чеха-гусита на ешафоті страчують. Тож ну-бо, Отто, назвіть ціну. Якщо буде розумна, я обдумаю... Гей! Гей! Та стримуй ти ту кобилу, Дус!

Паж, той самий хлопець у береті з перами, що витанцьовував конем, під’їхав клусом до групи так різко, що мало не порозштовхував лицарів. Такої демонстрації не дозволив би собі жоден паж, зброєносець чи юнкер, пам’ятаючи про наслідки, в тому числі про канчук. Паж, про якого йдеться, наслідків явно не боявся. Імовірно, отже, він не був пажем.

З-під хвацько перекошеного берета на лицарів дивилися сміливі до нахабності очі кольору вод гірського озера, облямовані довжелезними, десь із півдюйма, віями. Хижо задертий ніс трохи дисонував з білими кучериками, рум’яними щічками і губками ангелятка, але все разом узяте й так викликало якесь дивне відчуття в тому місці, яке поети евфемістично називали circa pectora[159].

Дівчина, якій було не більше п’ятнадцяти років, була одягнена в білу мережану блузку і камізелю з пурпурного атласу. Чоловічу куртку з соболиним коміром вона носила за найновішою модою - устромивши руки у відкриті бокові шви так, щоб рукави вільно звисали на спину, а в галопі мальовничо розвівалися.

- Дозвольте, зацні панове, - трохи іронічно представив Лютпольд Кекеріц, - оцей юний блазень, що витанцьовує на коні, - це моя небога, сестрина донька, шляхетна панна Дус фон Пак.

Лицарі - всі, не виключаючи літніх і сповнених гідності, - мовчали і витріщали очі. Дус фон Пак обернула коня - зграбну каро-гніду кобилу.

- Ти обіцяв, дядечку, - голосно сказала вона. Голос у неї був не дуже приємний. Він нівелював - не для всіх - привабливість і викликаний першим враженням ефект.

- Обіцяв, то дотримаю слова, - насупився Кекеріц. - Май терпець. Не личить...

- Обіцяв, обіцяв! Хочу тепер, зараз! Мені нудно!

- Пекло і дияволи! Ну добре. Матимеш одного. Вибери собі. Пане Отто, одного з-між них я беру. Не торгуючись. Яку ціну назвете, таку заплачу. Розрахуємося під кінець. Я обіцяв дівці подарувати, а самі бачите, як вередує... То нехай має, що хоче...

Де Бергов відірвав погляд від коліна дівчини, закашляв, нарешті збагнувши, про що йдеться.

- Нічого не коштує, - поклонився він. - Нехай буде від мене в подарунок. На честь чарівності і вроди. Прошу собі вибрати, мосьці панно.

Дус фон Пак у відповідь поклонилася у сідлі й усміхнулася. З воістину вбивчою чарівністю. Потім продефілювала перед онімілими лицарями, змушуючи кобилу дрібно переступати. Під’їхала до бранців.

- Цей!

“Вона дала обітницю, - подумав Рейневан, дивлячись, як пахолки витягують перед шеренгу челядника з Яромержа. - Дала обітницю доброчинності, поклялася когось звільнити. Столярчукові вдалося. Істинне чудо... А можна ж було через нього дати знак Шарлеєві. Шкода...”

- Утікай, - шикнула дівчина, схиляючись із кульбаки і вказуючи на браму. - Біжи!

- Ні! - крикнув Рейневан, раптом збагнувши. - Не бі...

Один з мартагузів ударив його навідліг. А товариш столярського ремесла кинувся бігти через дворик. Біг швидко. Але далеко не добіг. Дус фон Пак у чвалі вирвала дротик в одного з кінних кнехтів, догнала челядника майже біля самої брами, метнула на повному скаку, сильно, з розмаху. Дротик влучив у середину спини, між лопатками, наконечник вийшов під грудиною в гейзері крові. Челядник упав, смикнув ногами, згорнувся, завмер. Дівчина байдужо повернула коня, продефілювала через дворик. Підкови ритмічно дзвеніли по кам’яних плитках.

- Вона так завжди? - поцікавився, але холодно, Ульріх Біберштайн.

- Це в неї вроджене? - запитав анітрохи не тепліше Лотар Герсдорф. - Чи набуте?

- Посилати в ліс, на диких кабанів, - кашлянув Янко Шафф. - Тоді, що вб’є, то все ж м’ясиво...

- Їй, - насупився Кекеріц, - кабани давно набридли. Нинішня молодь... Але що поробиш, родичка...

Дус фон Пак під’їхала ближче. Настільки близько, щоб вони побачили вираз її очей.

- Я хочу ще одного, дядечку, - сказала вона, напираючи промежиною на луку. - Ще одного.

Кекеріц насупився ще більше, але перш ніж він устиг що-не-будь сказати, його випередив Гартунг Клюкс. Пан на замку Чоха й далі вдивлявся в Дус, мов зачарований. Тепер він виступив наперед, зняв дзвінкову шапку, низько вклонився.

- Для мене буде честю, - промовив він, - могти дати шляхетній панні те, про що вона просить. На честь уроди. Пане Отто?

- Звичайно, звичайно, - махнув рукою де Бергов. - Прошу собі вибрати. Розрахуємося пізніше.

Жінки, що стояли за Рейневаном, почали плакати. А він знав. Ще перш ніж його обдало парою з кінських ніздрів. Ще перш ніж він побачив над собою очі. Кольору глибіні гірського озера. Прекрасні. Чарівливі. Й абсолютно нелюдські.

- Цей.

- Цей дорогий, - наважився зігнутий у поклоні Прищуватий. - Найдорожчий. Це значний гусит, тому й ціна значна...

- Не з тобою, пуцьвірінку, - стиснув щелепи Клюкс, - торгуватимусь, не ти мені будеш ціну називати. А я заради цієї панни будь-яку заплачу. Беріть його!

Кнехти витягай Рейневана, випхнули прямо перед груди каро-гнідої кобили і багатий, розшитий золотом нагрудник.

- Біжи.

- Ні.

- Норовистий знайшовся? - Дус фон Пак схилилася з кульбаки, прошила його поглядом. - Не побіжиш? То стій. Ти думаєш, це для мене якась різниця? Під’їду і штрикну. Але б’юся об заклад, що не встоїш, що кинешся навтьоки. А тоді поплатишся за норовливий писок. Подірявлю як свиню!

- Сорок кіп грошів? - заревів раптом де Бергов. - Сорок кіп? Ти, видно, їбанувся, Гурковець! Воші тобі, певно, весь розум з дурної довбешки виссали! Ти, певно, або геть здурів, або мене маєш за дурня. Якщо перше, то я тебе йно вишмагати накажу, а якщо друге, повішу як собаку!

- Значний гусит... - застогнав Прищуватий. - Тому й ціна... Але поторгуватися можемо...

- Я дам, - несподівано обізвався Янко Шафф, - за нього сорок кіп без торгування. Але ніяк не в подарунку. Перед уродою панни Паківни чоло схиляю, але хай собі заколе когось іншого. Цього я хочу живим і здоровим.

- З чого випливає, - взявся в боки Кекеріц, - що ти, пане Шафф, знаєш, хто він такий. І скільки вартий. І не поділишся з нами цим знанням, га?

- Він не мусить, - сказав Лотар Герсдорф. - Бо я теж знаю, хто це. Упізнаю його. Це сілезець, Рейнмар фон Беляу. Кажуть, чарівник. Аліхімік. До того ж єретик і гуситський шпигун. У Зембицях намагався посягнути на життя князя Яна, я був при тому. Кажуть, що його гусити для цього злочину найняли, але я радше схильний вірити тим, що говорять, що з шалених ревнощів, що йшлося про жінку. Як воно там було, чорт його знає, але факт, що цього Беляу шукають по всьому Шльонську. І, певно, обіцяли заплатити за впійманого, раз пан Янко без торгування, легкою рукою готовий дати сорок кіп. Але нічого не вийде, нічого не вийде. Гуситський шпигун гарно прикрасить ешафот на будишинському ринку, гарна буде страта. Люди здалеку поназ’їжджаються, щоб подивитися. Я перекриваю твою ціну, Шафф. Будишин, панове, дає п’ятдесят!

- Що робить, - промовив повільно і виразно де Бергов, - у моєму замку чарівник, гуситський шпигун і найманий вбивця? З чиєї намови він сюди прибув? Га?

- Я ще раніше, - Гартунг Клюкс ніби й не чув його, - подарував цього вашого сілезця панні Дус. І заплачу...

- Сумніваюся, - перебив Герсдорф. - У тебе нема стільки грошей.

- Тут ідеться про мою честь, про лицарський гонор! - гаркнув Клюкс. - Я кров і життя готовий за це віддати, що вже там п’ятдесят гривень. Стільки, зрештою, я легко знайду!

- А сто знайдеш? - запитав Ульріх фон Біберштайн, який уже досить довго не озивався. - Бо я перекриваю, даю за нього сто кіп грошів. І нехай мені тут ніхто про честь не торочить, бо це якраз і є справа честі. Пояснень у мене не просіть. Але якщо це справді Рейнмар Белява, то він має бути мій. Даю за нього сто кіп. Пане Отто де Бергов, що скажете?

Де Бергов довго дивився на нього. Потім обвів поглядом усіх.

- Скажу, - він задер голову, - що нічого з цього не вийде. Я скасовую оборудку. Знімаю цього Беляву з торгів.

- Це ж чому?

- Тому, - Отто де Бергов не опустив голови, - що я так хочу.

- Ну що ж, - Біберштайн протяжно харкнув, плюнув. - Ваш замок, ваша воля, ваше право. Але якщо ви так, то мені якось розхотілося у вас гостювати. Завершуймо справи і кому в дорогу.

- Рація, - кивнув головою Лотар Герсдорф.

- Факт, - підтакнув Янко Шафф. - Та й мені щось ніби спішно. Закінчуймо торги і прощаймося.

- Тоді, щоб ви про мене все-таки краще згадували, - заявив де Бергов, явно стримуючись, - буде знижка. Спеціальна ціна, як для брата. Як у Кутній Горі вісім років тому назад. Копа грошів за голову. Бабів і підлітків додаю задаром.

- І не підвищуймо ціни один перед поперед одним, - запропонував Герсдорф, - а поділімося. Будишин, Згожелець, Любій, Фридланд, Єленя Гура. Спочатку поділимо порівну бабів і шмаркачів, арешту...

- Решта порівну не ділиться, - швидко підрахував Кекеріц. - Не буде справедливо.

- Буде, душею клянуся, - сказав де Бергов, жестом підкликаючи своїх збройних. - Буде справедливо як холера, ніхто не вийде зі збитком. Гей, брати їх! Цих чотирьох! Брати, і в пута!

Мартагузи Прищуватого ще не встигли збагнути, що коїться і про що йдеться, як уже були зв’язані. І тільки коли їх повпихали поміж їхніх недавніх бранців, почали шарпатися, верещати і матюкатися, але їх блискавично і безжально втихомирили ударами палок, батогів і ратищ списів.

- Пане, - застогнав Прищуватий, якого ніхто не торкнувся. - Як же це... Таж це мої люди...

- Ти, може, хочеш до них приєднатися? Маєш таке бажання?

- Та ні, ні, що ви, - губи Прищуватого розтулилися в широкій улесливій гримасі. - Ніяк ні! Що вони мені, родичі, чи як? Знайду собі нових.

- Факт, завжди хтось знайдеться. То йди. Ага, був би забув...

- Га?

Отто де Бергов усміхнувся у відповідь, після чого кивнув до Дус фон Пак, яка тримала дротик поперек сідла. Дус блиснула зубками, її блакитно-зелені очі загорілися.

- Ти привів у мій замок шпигуна і вбивцю. Біжи до брами. Гайда! Швидко!

Прищуватий зблід, став білий, як риб’яче черево. Моментально охолов, крутнувся на п’ятці й помчав до брами, наче хорт. Біг швидко. Дуже швидко. Скидалося на те, що добіжить.

Не добіг.

 

 

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,