У якому з’ясовується, що ніщо так не посилює

Розумових здібностей, як голод і спрага. А коли

Треба розв’язати якусь загадку, найкраще буває

Посцяти на людські останки. Але обов’язково в

День Померлих.

 

- Рейнмар фон Беляу зі Шльонська, - Отто де Бергов, пан на замку Троски, кинув на Рейневана оцінюючий погляд, з голови до ніг і назад. - Чорнокнижник. Алхімік. Гуситський шпигун. А до того всього ще й найманий убивця. Широкий, так би мовити, діапазон спеціальностей. Ї з котрою з них ти прибув у мій замок? Не відповідаєш? Нічого. Я і так знаю.

Рейневан мовчав. Горло йому перехопило так, що він не міг ковтнути слину. Льох був страшенно холодний і страшенно смердів. Сморід, здавалося, вибивався з-під прикритого важкою залізною решіткою отвору в підлозі. Хоч сходження під вежу гвинтовими сходами зайняло чимало часу, рівень, на якому вони перебували, не був найнижчим. Нижче було ще щось. Льохи під Панною сягали, певно, самого нутра Землі.

Пахолки повпихали смолоскипи в залізні тримачі. Відкрили зі скреготом решітку в підлозі. У темний отвір, з якого відгонило гнилизною, спустили драбину.

- Злазь, - підтвердив здогади Рейневана де Бергов. - Швидко.

Злізти до самого низу йому не дозволили. Сильно смикнули драбину, Рейневан упав, з висоти гримнувся об втоптану і тверду як камінь долівку, падіння на якийсь час забило йому дух.

- У мене, - озвався згори де Бергов, затуляючи собою ту дещицю світла, яке пробивалася крізь отвір, - колись у Тросках був маг-мудрило, начитаний і красномовний, то він стверджував, що такий льох, як тутешній, називається oubliette. Я в житті не чув, щоб хтось, крім цього мага, вживав це слово. Воно походить начебто з галльської й означає, хе-хе, “забудка”. Я просвічу тебе, чому саме така назва. Так ось, решітку зараз замкнуть, а про тебе забудуть. Абсолютно, також і в тому, що стосується хліба і води. Тому особисто мені більше, ніж галльська, подобається тубільна назва льоху: “гладоморна”. Я заморю тебе голодом, пане фон Беляу. Хіба що ти порозумнішаєш і скажеш мені, хто тебе найняв, з чийого наказу ти мав мене вбити. Попереджаю: брехня і крутійство тобі нітрохи не допоможуть. Я знаю, хто стоїть за замахом, а ти тільки наведеш подробиці. І докази.

Рейневан застогнав, змінив позу. Він забився, але ніби нічого собі не поламав. Згори долетів ляскіт і брязк: замикали решітку.

- Ага, був би забув, - додав з висоти де Бергов. - Чаклунство, якщо тільки ти справді чарівник, тебе не врятує. Маг-мудра-гель, про якого я згадував, наклав на гладоморну спеціальні захисні чари. Він стверджував, що їх би не подолав навіть сам Мерлін. Він не брехав, як виявилося, а виявилося це на його власному прикладі. Він щез там унизу і тепер складе тобі компанію. А якщо звідти не вдалося втекти Рупілієві Сілезцю, то й у тебе нема шансів. Прощавай. А оскільки незабаром ти будеш там унизу пити власні сцяки, то я наперед бажаю тобі здоров’я і смачного.

Кроки і брязкіт металу затихли вдалині. Змовкло відлуння.

І настала тиша, глибока і глуха.

Через деякий час очі Рейневана призвичаїлися до темряви. Настільки, щоб помітити в кутку льоху білий вишкірений череп прикованого до стіни кістяка.

Чутка підтверджувалася. Чарівник Рупілій справді перебував у замку Троски. Перебував і мусив у ньому залишитися. На віки вічні.

 

* * *

 

Основною проблемою, пов’язаною з магічними амулетами, пояснив колись Рейневанові Телесма, празький чарівник з-під “Архангела”, є питання розмірів. Питання розмірів має навіть більше значення, ніж питання ціни. Відомо, що з чим ціннішого матеріалу виготовлений талісман, тим більша його магічна сила, але що вдієш, до того, що “добре” означає “дороге”, додумалися ще фінікійці. “Купуючи дешево, купиш шайс”, - ця аксіома народилася, мабуть, ще в конторах Тіра і Сідона.

Твердження, що чим більша маса амулета, тим він сильніший, було трюїзмом, але трюїзмом вельми обтяжливим. Адже сама природа чародійних періаптів вимагала, щоб вони були зручними. Талісман мав сенс, коли його можна було носити при собі - в кишені, за пазухою, на пальці. “Що з того, - казав Телесма, - що спресований і висушений лелека дозволяє без проблем читати чужі думки? Що муміфікована нога мерця безвідмовно захищає від пристріту? Де це носити? На шнурку на шиї? Виглядатимеш, як дурень”.

“Залишається, - чарівник закінчував теоретизування практичним висновком, - погодитися з фактом, що амулети, талісмани та їм подібні надаються тільки до слабшої магії, до чаклунства нижчого рівня. А погодившись, треба робити своє - тобто мініатюризувати. Якщо воно не може мати сильнішої дії, то нехай принаймні буде зручнішим у транспортуванні.”

Тож Телесма експериментував багато і з різними результатами. А коли Рейневан вирушав, то отримав у подарунок мідну шкатулочку, розміром ненабагато більшу, ніж два кулаки. У вистелених атласом відділеннях лежало не більше не менше, а дванадцять крихіток. Мініатюризованих амулетів різного призначення.

Ясна річ, Рейневан ретельно оберігав шкатулочку і не наражав її ні на які небезпеки. А оскільки його одноосібна вилазка у замок Троски була з біса ризикованою, шкатулочка залишилася під опікою Шарлея. З деякими винятками. Він узяв із собою два амулети: перстень лікування ран і періапт викривання магії. Крім того, що вони мусили би придатися, обидва талісмани мали ще й ту перевагу, що були непримітні. Лікувальний перстень було вилито з олова: всередині виливок приховував чималий діамант. Періапт викривання магії був із золотого дроту, замаскованого плетенням з кінського волосу.

Непримітність не врятувала лікувального амулета: для мартагузів Гурковця все мало цінність, і олово також. Утративши кожушок, шапку, капшук, пояс і венеціанський стилет, Рейневан втратив і перстень - ще добре, що не разом із пальцем. Натомість застебнутий на руці вище ліктя волосяний періапт викривання не привернув до себе уваги під час обшуку і вцілів. І тепер був єдиною річчю, на яку ув’язнений міг розраховувати.

А розраховувати на щось ув’язнений мусів, причому швидко. Рейневан усвідомив, що відколи він останній раз їв, минули дві доби. Уже сорок вісім годин він не мав ріски в роті. І мало що пив.

 

* * *

 

- Visum repertum, visum repertum, visum repertum. Cabustira, bustira, tira, ra.

Повторене заклинання дало не більше, ніж вимовлене за першим разом. Стіни oubliette - або, як волів де Бергов, гладоморни, засвітилися, як фосфор, замерехтіли, наче трухляки в лісі. Підтверджувалася невесела істина про те, що на льох накладено якісь сильні захисні чари. Натомість не світився, не давав ані найменшого світла прикований до муру кістяк, у якому Рейневан не міг не вбачати Рупілія Сілезця, видатного теоретика і практика магічних таїнств. Видатний чи ні, Рупілій у вигляді радісно вишкіреного кістяка, на відміну від стін, жодної магії не випромінював, з чого неспростовно випливало, що творіння магів довговічніші, ніж вони самі.

Рейневан трохи підупав духом - він-бо потай сподівався, що періапт дозволить викрити щось таке, що в його становищі виявилося би придатним. Адже Рупілій, будучи чарівником, міг пронести у льох якісь магічні предмети, хоч би в прямій кишці, як свого часу ув’язнений у Вежі блазнів маг Циркулос. Але Рупілій Сілезець не мав при собі нічого. І тому він був тут, підказував Рейневанові глузд, сидів у кутку і вишкіряв зуби серед інших зітлілих і розкришених кісток. Якби в нього булл інші можливості, підказував Рейневанові глузд, він би так н; закінчив.

Суворо наказавши глуздові мовчати, Рейневан приклав амулет до губів, потім до чола.

- Visum repertum, visum repertum, visum repertum...

Його руки трохи тремтіли, шепіт ледве проходив крізь горло й губи. Голод дошкуляв. Спрага - ще більше. Його почало охоплювати дивне, дуже неприємне відчуття.

Почуття відчаю.

 

* * *

 

Він не знав, скільки часу минуло, як довго він уже був у в’язниці. Він швидко втрачав лік годинам і дням, раз у раз западав на якийсь час у сон, іноді нервовий і моментальний, іноді глибокий, ближчий до летаргії. Чуття його підводили, йому марилися голоси, стогони, голосіння, шкрябання каменя об камінь, брязкіт металу об метал. Десь далеко, він міг би заприсягтися, сміялася дівчина. Хтось, він міг би заприсягтися, співав.

 

Gruonet der walt allenthalben,

wa ist min geselle alse lange?

Der ist geriten hinnen,

o wi, wer sol mich minnen? [27].

 

“Типові симптоми, - подумав він. - Голод і зневоднення починають діяти. Я втрачаю розум. Впадаю в безумство.”

І раптом сталося таке, що переконало його в тому, що він уже впав.

Протилежна стіна льоху почала рухатися.

Шви муру явно здеформувалися, взялися брижами, як взірчаста тканина на вітрі. Стіна раптом здулася, ніби вітрило, наповнилася великою бульбашкою, яка швидко збільшувалася. Бульбашка в’язко луснула. І з неї щось вийшло.

Це “щось” було невидимим, явно прихованим чарами. Проте остовпілий Рейневан, завмерши і втиснувшись у куток, бачив контури постаті, постаті прозорої, з мінливою формою, яка в русі переливалася, немов вода. Він збагнув, чому взагалі здатний це бачити. У льоху все ще висіли залишки чарів, насланих періаптом викривання магії.

Прозора постать не помітила його, плавно просуваючись у бік скелету Рупілія. А Рейневан раптом зі сліпучою впевненістю усвідомив, що це може бути його єдиний шанс.

- Video videndum! - крикнув він з амулетом у долоні. - Alef Tau!

Постать матеріалізувалася так зненацька, що нею аж кинуло. І це значно полегшило Рейневанові завдання. Він скочив на прибульця, як рись, хапнув, повалив на долівку. Щосили всадив кулак під ребра. Повітря вийшло з прибульця разом із брудним словом, а Рейневан схопив його за горло. Тобто хотів схопити, бо раптом дістав головою в обличчя. Хоч йому і потемніло в очах, він віддячив таким самим ударом, поранивши собі чоло об зуби. Той, кого він ударив, знову вилаявся, а потім незрозуміло крикнув. Амулет викривання магії подіяв автоматично, у льоху посвітліло. “Ну звичайно, - встиг подумати Рейневан, відчуваючи, як якась страшна сила піднімає його в повітря. - Це ж явно чарівник.” “Той, хто знається на магії”, - подумав він у польоті. “Я посягнув на мага”, - подумав за секунду до того, як зі страшного розгону врізався в мур. З’їхав по ньому і згорнувся клубком, нездатний до жодних дій.

Прибулець штурхонув його носаком чобота.

- Ти живий? - тихо запитав він.

Рейневан не відповів.

- Хто ти, до дідька?

Рейневан не відповів і цього разу, згорнувся у ще тісніший клубок.

Прибулець нахилився, підняв з підлоги амулет.

- Періапт Візумрепертум, - упізнав він з відтінком подиву в голосі. - Непогано зроблений. А мій фе-фіада ти викрив за допомогою Заклинання Істинного Бачення... Толедо?

- Alma... - застогнав Рейневан, обмацуючи голову і карк. - Mater... Nostra. Clavis... Salomonis?

- Добре, добре, досить, обійдеться без декламації. Хто зробив Візумрепертум? Ти?

- Телес... Йошт Дун. З Опатовіц.

- І з Гейдельберга, - недбало докинув прибулець. - Що там у нього?

- Усі здорові.

Прибулець переступив з ноги на ногу. Це був чоловік на вигляд сорокарічний, невисокий, опецькуватий, дуже плечистий, згорблений начебто якраз під тягарем цих плечей. Його одяг був сірим, простим і не дуже чистим вбранням пахолка або прислужника. Однак Рейневан міг побитися об заклад на будь-які гроші, що прибулець не був ні пахолком, ні прислужником.

- Даси слово, - запитав прибулець, обмацуючи ніс, - що не кинешся на мене знову?

- Не дам.

- Що?

- Я мушу звідси вибратися. Чоловік якийсь час мовчав.

- Розумію, - нарешті хрипко промовив він. - Ти сидиш в oubliette, я знаю, для чого oubliette служить. Я доставлю тобі їжу і питво. Але не роби з цього надто далекосяжних висновків.

 

* * *

 

Рейневан поглинав хліб, ковбасу і сир так, що ледве переводив подих. А легким пивом мало не захлиснувся. Погамувавши перший голод, їв повільніше, жував старанніше. Чоловік у сірому вбранні прислужника з цікавістю спостерігав за ним. Рейневан, нагодований і напоєний, відповідав цікавістю на цікавість.

- Отто де Бергов, - озвався чоловік. - Той, хто тебе сюди засадив. Він знає про твої магічні здібності?

- У загальних рисах.

- Скільки ти тут сидиш?

- А який сьогодні день?

- Самв... - чоловік заїкнувся. - Значиться, День Померлих. Commemoratio animarus.

Рейневан вицідив з дзбанка решту пива, а шкуринку хліба сховав за пазуху.

- Ти можеш перестати водити мене за носа, - повідомив він. - Коли ти пішов по їдло, я роздивився предмети, які ти приніс, ті, що отам лежать. Омела, березова кора, гілочка тису, свічка, залізний перстень, чорний камінь. Типові атрибути церемонії за померлих. А сьогодні, як випливає з твоєї обмовки, свято Самвін. Ти проникнув крізь стіну, щоб віддати шану отим кісткам. Причому за ритуалом Старших Рас.

- Влучно.

- Отже, це був твій родич. Або друг.

- Невлучно. Але перейдімо до важливіших речей. Я тобі пораджу, як уникнути смерті від голоду. До oubliette саджали багатьох, а ти сам бачиш, що скелет тільки один, не рахуючи тих стародавніх кісток. Настав добре вуха. Наставив?

- Наставив.

- Син Отто де Берга, Ян, є утраквістом і гейтманом у Таборі. Отто вбив собі в голову, що синулько-гусит чигає на нього, хоче позбавити життя і заграбастати маєток. Хоча це, на мою думку, цілковита нісенітниця, в Отто вона набула рис манії переслідування. За кожним рогом він бачить підісланого вбивцю, в кожній страві підозрює отруту. А в кожному гуситові вбачає сина-патрицида[160], звідси й береться його заповзятість на чашників. Усе просто: ти повинен зізнатися, що ти є вбивцею, найнятим Яном де Берговим, і прибув у Троски, щоб убити Отто. ‘

- Утішений цим щирим зізнанням, - фиркнув Рейневан, - Отто де Бергов накаже мене колесувати. Якщо припустити, що повірить. Але досить йому запитати, як виглядає його син, і брехню буде викрито.

- Ти ж маг. Хіба ти не знаєш персвазійних і емпатичних заклинань?

- Ні.

- Ну, тоді тобі не пощастило.

- Чорт забирай! - вибухнув Рейневан. - Та перестань ти водити мене за носа! Я не хочу, пся крев, робити надто далекосяжні висновки, але ти увійшов сюди, холера ясна, крізь стіну! Тож відчини її і дозволь мені вийти!

Прибулець довго мовчав, дивлячись не на Рейневана, а на кістяк.

- Мені шкода, - нарешті відповів він, - але така можливість не розглядається.

- Чого це?

- Я не можу собі цього дозволити... Сиди спокійно, бо інакше я накладу на тебе Constricto. А ти на власній шкурі відчув, що з моєю магією тобі не мірятися.

У голосі прибульця прозвучала чванливість - і саме ця чванливість допомогла Рейневанові розв’язати загадку, відіграла роль каталізатора, завдяки якому каламутний розчин набув прозорості. Не виключеним було і те, що це голод так загострював відчуття.

- Подумати тільки, - повільно промовив він. - Подумати тільки, що я прибув у Троски саме для того, щоб із тобою зустрітися. Саме з тобою.

- Та що ти кажеш?

- Не мірятися мені з тобою в магії, - цідив слова Рейневан, - бо ти воістину могутній чарівник. До того ж поліглот, тут навколо ніхто не вживає слова “oubliette”. Якби я звідси втік магічним проходом, якби я випадково зник, здійняли би тривогу: у Тросках переховується чарівник. Чарівник, здатний подолати магічний захист льоху. Бо сам його встановлював. Я пробрався у Троски, щоб зустрітися з тобою, метре Рупілію. Щоби попросити в тебе поради.

- Фантазія, яких мало, - буркнув чоловік. - Тобі б романи писати... Що ти робиш, чорт забирай?

- Хочу відлити, - Рейневан став над кістяком, розставивши ноги. - А що?

- Відійди звідти, хвойда твоя мати! - зарепетував прибулець. - Відійди, чуєш? Не смій паплю...

Він урвав, подавився недомовленим словом. Рейневан обернувся з тріумфальною усмішкою на вустах.

- Так я і припускав, - сказав він. - Не родич, не друг, а в День Померлих приходить до його останків зі свічкою й омелою. І впадає у шал, коли хтось хоче ці останки обісцяти. Бо це ж я на твої власні останки насцяв би, правда? Це ж твої власні кості тут лежать, метре Рупілію Сілезцю, спеце в астральних тілах і буттях. Це твоє тіло померло в цьому підземеллі, але не твоя особистість. Ти астрально перенісся в чужу фізичну форму. У форму того, чию душу ти пересадив у власне тіло. І кого замість тебе тут убив голод.

- Аж вірити не хочеться, - промовив після тривалого мовчання Рупілій Сілезець. - Аж вірити не хочеться, які ж то холерні титани інтелекту марнуються в теперішні часи по в’язницях.

 

* * *

 

Рейневан залишився сам надовго. На достатньо довго, щоб вирішити, що настала чорна година, і згризти шкуринку хліба, якраз на таку годину збережену. Зникаючи в стіні, Рупілій Сілезець залишив його у страшній самотності, страшній боязні і ще страшнішій муці сподівання. “Повернеться”, - калатало в голові плаксиве сподівання. “Не повернеться, залишить мене тут на погибель, - оживала під черепом логіка, - нащо йому повертатися, що він з того матиме, коли мені допоможе? Залишеного в oubliette і справді забуде, викреслить з пам’яті...”

Угорі замигтіло світло, пролунав брязкіт металу. “Мене витягують звідси, - подумав Рейневан. - Є надія...”

“Хіба що де Бергов утратив терпець, - охолодив надію страх. - І вирішив видушити з мене зізнання в інший спосіб. Мене витягують звідси, але для того, щоб затягнути до катівні...”

Нагорі щось гримнуло, клацнуло, брязнуло, решітка зі скреготом розкрилася, щось застукало і зашкряботіло. Хтось затулив собою світло, з мороку раптом виринув обрис спущеної драбини.

- Вилазь, Рейневане, - пролунав з висоти голос Рупілія Сілезця. Швидко, швидко!

“Я ж не відкрив йому, як мене звати, - дійшло до Рейневана, коли він піднімався драбиною. - Не назвав йому імені, а тим більше фамільярного прізвиська. Або він телепат, ясновидець, або...”

Нагорі виявилося, що власне “або”. А Рейневан застогнав у добре йому знайомих і достойних ведмедя обіймах.

- Самсон!

- Авжеж, Самсон, - підтвердив з легкою ущипливістю Рупілій Сілезець, який стояв поруч. - Позаздрити можна на таких друзів, хлопче. Не найгірших маєш, не найгірших. А тепер далі, в дорогу!

- Але в який спосіб...

- Нема часу, - відрізав чарівник. - У дорогу! Бо дорога вас чекає далека.

Вони піднялися сходами нагору, звідти окуті двері ввели їх до камери тортур, повної знарядь і причандалів, від погляду на які холонула кров у жилах. У кутку, ледве помітні, були дверцята, що вели до вузенького коридорчика. Вони пройшли повз кілька дверей підряд, Рупілій зупинився лише перед п’ятими чи шостими.

- El Ab! Elevamini ianuae![161]

Двері послухалися жесту і біблійного заклинання, вони ввійшли. Приміщення було повне скринь і пачок. Рупілій поставив ліхтар на одну із них, сів на другу.

- Відпочинемо, - розпорядився він. - Порозмовляємо.

Скриня, біля якої всівся Рейневан, була повна книг. Він стер пилюку. “Culliyyat” Аверроеса. “Ars Magna” Раймунда Лулла. “De gradibus superbiae et humilitatis” Бернара з Клерво.

- Це, - Рупілій широким жестом показав на пакунки, - мої пожитки. Книги і таке інше. Потрібні для роботи речі. Деякі з цих речей мають ціну. Більшість - не має. Більшість - без ціни. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

- Ти, Рейневане, - Толедо. Хто ти, Самсоне, я до кінця не знаю, але й ти, поза сумнівом, здогадуєшся про суть справи, що дозволить нам зберегти час і зусилля. Отже, без подробиць, які, не ображайтеся, вас анітрохи не обходять, скажу: Отто де Бергов, протягом десяти років мій спонсор і добрий господар, раптом перестав бути добрим, почав ставити вимоги, виконати які я не міг. Або не хотів. Тому з господаревої неласки я мав закінчити в oubliette, голодною смертю. Мені вдалося зробити так, що у льоху закінчило існування моє старе добре тіло. І дух іншої особи, відокремлений від тіла - цього тіла, яким я зараз користуюся. Пересадка відбулася з деяким поспіхом, у поспіху я вибирав і об’єкт. Результат такий, що я у Тросках - усього лише слуга. І як такий я не винесу звідси своїх речей. Речей, до яких я дуже прив’язаний. Дуже прив’язаний, розумієте? Тому угода буде такою: я допоможу вам втекти з замку. Ви натомість повернетеся сюди у строк до двох років і допоможете мені в переселенні. Угоду укладено? Я чекаю.

- Спочатку одна річ, метре Рупілію, - сказав Рейневан, погладжуючи окуття оправи “Енхірідіона” папи Лева. - Я пробрався в Троски, щоб...

- Я знаю, навіщо ти сюди пробрався, - перебив чарівник. - Ми вже на цю тему встигли із Самсоном трохи побалакати. І дещо вже знаємо.

- Це правда, - велет відповів усмішкою на Рейневанів погляд. - Дещо вже знаємо. Не все. Але деякий прогрес є.

- Йшлося не про деякий прогрес, - закусив губу Рейневан, - а про те, щоб знайти спосіб остаточно розв’язати проблему. Тобі саме час, казав ти, Самсоне, повернутися до себе. Ти просив, щоб я доклав зусиль. А тепер, коли можливість на відстані простягнутої руки перед нами...

- Ти не слухав? - знову не дав йому докінчити Рупілій. - Я сказав, що ми розмовляли. Що дещо вже знаємо. Але простягати руку все ще нема до чого, на жаль. Тимчасово.

- Ми вже трохи знаємо, У Празі Самсоном займався Вінцентій Акслебен. Він усе-таки майстер над майстрами. Він стверджував, що йдеться про астральне тіло. І периспріт. Периспріт... Гм... Позитивно блукаючий.

- Блукаючий периспріт, - скривився Рупілій. - Ну-ну. Воістину, видно майстра по гіпотезі. А чи пояснив вам принаймні майстер над майстрами, про що тут насправді йдеться?

 

* * *

 

Що таке периспріт, знав кожен, хто мав контакт з магією і таємним знанням. Бодай побіжний. Кожного адепта езотеричних наук на самому початку навчання пригощали довгим, заплутаним і в надзвичайно недоступній формі викладеним умовиводом, що стосувався конструкції людського буття. Людина, випливало з умовиводу, складається з фізичного аспекту, себто матеріального тіла, за допомогою якого вона взаємодіє із зовнішнім матеріальним світом, який її оточує. Людина має також душу, збудовану з безсмертного ефіру. Існує також щось, що пов’язує і сполучає душу і тіло, що є посередником між душею і тілом, - це флюїдне тіло, відоме як периспріт, і так далі, і тому подібне.

Хоча ця справа, - принаймні на перший погляд, - здавалася простою, важко було знайти двох магів, які мали би єдину думку стосовно периспріту. Сварилися щодо того, чи периспріт більш примітивний, чи більш ефірний, тобто, згідно зі Смарагдовою Таблицею, більш тонкий чи більш щільний. Не було єдності в тому, чи периспріт постійний, чи змінний. Як і щодо того, на що периспріт справді має вплив, а на що - ні.

Існувала теорія, яка приписувала периспріту просто колосальні роль і можливості. Згідно з нею, від периспріту, який є за природою зв’язкою між матеріальним тілом і ефірною душею, залежить як сила, так і якість цього зв’язку. Іншими словами, він дає тілу більше або менше душі. А периспріт периспріту не рівня. Одних він наділяє славнозвісним “великим духом” і робить їх митцями. Іншим надає великі аналітичні здібності й чинить із них науковців або винахідників. Ще інших, забезпечуючи їм владу над душами, робить вождями і державними діячами. Вибраним дозволяє побачити невидиме, зазирнути в безодні астральних буттів, перетворюючи їх на великих магів, спіритистів, пророків і ясновидців. А ще інші хоч і мають душу, але периспріт їм на неї так поскупився, що все, що вони можуть, - це сидіти в корчмі та пити одне пиво за другим.

Про все це, як було сказано, Рейневан знав давно, це були елементарні знання. Однак після проведеного в Празі обстеження Самсона Акслебен вжив означення “позитивний” і “блукаючий периспріт”, а вони вже належали до вищої школи, і маги “Архангела” пояснили їх Рейневанові тільки трохи згодом. Річ у тім, що зв’язок периспріту з душею був, згідно з більшістю теорій, нерозривним, а зв’язок із тілом - ні. Периспріт, як стверджувалося, може в будь-який момент вирішити, що зв’язок душі з цим тілом йому не підходить. І розірвати зв’язок. Зазвичай, як стверджувалося, периспріт робить це у власне той момент, в який зв’язок виникає, тобто одразу після народження або в перші тижні життя дитини - тому така велика дитяча смертність. Розриваючи зв’язок, периспріт звільняє душу й разом із нею переходить в ефірну сферу, астральну, і залишається там навіки, будучи, - як і сама душа - неприхильним до матеріального світу, негативно щодо нього налаштованим. Однак трапляється, стверджували, що периспріту вдається відокремитися не тільки від тіла, а й від душі. Так стається тоді, коли периспріт, на відміну від душі, налаштований до світу матерії позитивно. Такий периспріт блукає тоді в своєрідній “смузі сутінків” між матеріальним й астральним світом, очікуючи можливості сполучити якесь незайняте тіло з якоюсь тимчасово не прилаштованою душею. Самсон у своїй теперішній духовно-тілесній формі є типовим прикладом такого сполучення.

Проблема в тому, що невідомо, чи периспріт сполучає навмання, чи керується при сполученні якоюсь логікою - врешті-решт, хто нині в стані дослідити логіку такого периспріту? А поки її не дослідити, нічого не вдієш. Те, що периспріт сполучив, смертній людині не розлучити.

 

* * *

 

- Виходить, - сказав з відчаєм у голосі Рейневан, - що ми в тій точці, з якої вийшли. Марно проробили такий шмат дороги і марно важили головою...

- Другий рівний мені спеціаліст у справах, які вас цікавлять, - знову перебив його чарівник, - мешкає в Гренаді. Туди трохи далі, ніж на Троски. А тамтешні еміри християн недолюблюють. Переважно саджають їх на палю. Або живцем здирають із них шкіру. На відміну від Акслебена, я не рекламую себе як майстра над майстрами, але своє знаю. Теж умію висунути гіпотезу. Вона дещо відрізняється від висунутої майстром над майстрами, головним чином стосовно того, що можливе, а що неможливе, що здійсненне, а що ні. Здійсненне все, треба тільки знати, як його здійснити.

- Без образ, - цього разу перебив Рейневан, - але гіпотез ми знаємо вже досить. Що із Самсоном?

- Самсон, - Рупілій навіть не глянув на нього. - Самсон знає мою гіпотезу, яка дещо відрізняється від гіпотези Акслебена. Це радикальна і ризикована гіпотеза, визнаю, я не здивуюся, якщо він її не прийме і не спробує. Але якщо так, то мусить почекати. Я до суті справи дійду, надійніший спосіб повторного пересадження знайду, мені на це треба щонайбільше два роки. Чому, як ви гадаєте, я призначив вам саме такий термін? Бо мені подобаються парні числа? Це знову повертає нас до нашої угоди. Тож запитую: угоду укладено?

- Укладено.

- До двох років?

- До двох років.

- Ну то йдемо.

 

* * *

 

Нудну мандрівку тісними коридорчиками і вузенькими східцями Самсон скрасив Рейневанові розповіддю. Про деякі речі Рейневан здогадався, але слухав охоче.

Про те, що Рейневан потрапив у Тросках до лап католиків, дізналися абсолютно випадково. Гусити мали шпигуна в замку Тольштейн, який займали брати Ян і Генрик Берки з Дубе. У замок заїхав з візитом пан Лотар Герсдорф. Він конвоював сімох в’язнів. Коли пан Герсдорф бенкетував з братами, шпигун розпитав в’язнів. Один із них, нібито колишній мартагуз, виявився особливо багатомовним. І зізнався в одній важливій речі. У результаті цього повідомлення схопили і вкинули до льоху гейтмана Войту Єлінека за звинуваченням у зраді, шпигунстві і злочинних приватних інтересах. У льоху, припечений як слід, Єлінек пролив світло на багато справ. У тому числі на справу Рейневана.

Дізнавшись, що Рейневан у Тросках, у владі де Бергова, Ян Чапек і гуситські гейтмани визнали його втраченим, ні про які рятувальні акції не хотіли й чути. Тому за цю справу взялися з власної ініціативи Шарлей, Самсон, Таулер і Бата. Адже в Таулера все ще був у резерві його колишній знайомий, машталір. Однак вирішили, що до замку вирушить не Таулер, а Самсон. У Троски, як було помічено, часто прибували селяни з провізією - не тільки возами, а й по одному. Сторожа не доскіпувалася, за умови, що прибулий вписувався у тип селюка - тобто був дуже нечупарний, дуже смердів, а обличчям нагадував простака і дурня. Самсон Медок вписувався. В основному. Отримавши для конспірації гуску, кухву масла і кошик грибів, він увійшов до нижнього замку, де, загубившись у натовпі, взявся шукати машталіра. Та перш ніж він знайшов, його самого знайшли.

Рупілій Сілезець швидко довідався про події кількаденної давності. Про візит шльонських і лужицьких панів і лицарів, про продаж бранців. І про якогось віщуна чи заклинача, посадженого до гладоморни. Будучи впевненим, що хтось його шукатиме, Рупілій Сілезець стежив за тими, хто прибував до замку. Використовуючи з цією метою магію. Магія безпомилково викрила Самсона.

- У мене серце завмерло, - зізнався Самсон, - коли він застукав мене в стайні...

- А в мене завмерло, - Рупілій був не менш щирим, - коли застуканий схопив мене за горло. Це щастя, що ми швидко з’ясували, хто ми такі...

Ні той, ні інший не був занадто охочим розповідати подробиці; Рейневан не наполягав, вирішивши, що про деталі цього швидкого взаємного з’ясування він розпитає Самсона пізніше. Тепер він вислухав продовження - про те, як, з’ясувавши, ким вони є, Рупілій і Самсон Медок вирішили звільнити Рейневана з oubliette і зробити це в такий спосіб, який ні в кого не викличе підозр стосовно чаклунства, - тобто розтрощивши колодку решітки ковальським молотом. Тепер, пошепки закінчив Самсон, вони йдуть до потайного ходу, який поєднує замок Троски з зовнішнім світом.

Бо такий хід існує. І всупереч поширеній легенді, не є легендарним.

- Швидше, швидше, - поквапив їх Рупілій. - Ми повинні поспішати. Щось недобре, я це відчуваю, ширяє над замком.

 

* * *

 

Гвинтові сходи були круті, а їхні сходини - винятково нерівні. Спускалися вони довго. Доти, доки дорогу їм не перегородила монолітна шерехата скеля. Не було й сліду дверей чи входу. Для Рупілія, слід розуміти, це зовсім не було проблемою.

- Yashiel, Vehiel, Baxasoxa! Effetha! Ecce cecidit paries![162]

Стіна не впала, як це випливало б із біблійного тексту заклинання, а розійшлася, розкрилася, наче завіса. За нею була чорна прірва, з якої віяло неприємним запахом.

- Звідси підете вже самі, - заявив Рупілій Сілезець, вручаючи Самсонові ліхтар. - Година ходу, не більше, тож ви повинні вийти до світанку. Лампа магічна, вона забезпечить вам світло на досить довгий час, але я рекомендую радше поспішити. Це трохи лабіринт, але легкий, на розвилках треба повертати завжди праворуч. Ви дасте собі раду. Не нипайте відгалуженнями, не затримуйтеся занадто довго, старайтеся не торкатися, чого не треба. Будьте уважними й пильними. Я вже казав: щось недобре витає над замком. Бувайте.

- А де ми вийдемо?

- Ах, - чарівник ляснув себе долонею по чолу. - Був би забув. Вихід розташований на північний схід від замку. Недалеко від виходу буде потік, йдучи за його течією, ви дійдете до поселення, яке називається Ктова. Тобто майже при самому житавському гостинці. А де чекають ваші?

- У лісах на північ від замку. Ми знайдемо їх.

- Ну то з Богом. Бувай, Самсоне. Бувай, краянине Рейнмаре. Не забудьте про нашу угоду.

- Не забудемо. Дякуємо тобі за все, метре і краянине... Дозволь запитати: з яких місць Шльонська ти походиш?

- З Познані. Ідіть уже. Ліхтар магічний, але не вічний.

 

* * *

 

Коридори, якими вони йшли, були, безсумнівно, природного походження, вимиті водою. Тільки на початковому відрізку, під самими Тросками, вони носили сліди людського втручання. Однак стіни були оброблені так примітивно, а рештки кайл та інших знарядь, що валялися там і сям, були так поїдені іржею, що було зрозуміло, що гірничі роботи велися тут багато століть тому. Замок Троски, початок будівництва якого датувався приблизно 1370 роком, не постав на незайманій скелі. Не було сумніву, що Бабу і Панну збудували на якійсь прадавній конструкції, що сягала далеко вглиб.

Чим далі, тим менше було слідів гірничої діяльності, врешті-решт вони зникли повністю, поступившись місцем природним і величним сталактитам, з яких вода рясно капала на сталагміти. Ґрунт став нерівний, тому їм довелося йти повільніше й обережніше. Коли під ногами Самсона черговий раз щось захрустіло, велетень нахилився, посвітив ліхтарем. І зітхнув.

Сліди діяльності людини зникли. Але не сліди самої людини. А точніше - її рештки. Вони ступали по порозкиданих людських кістках.

Рейневан уже якийсь час тримав періапт Візумрепертум напоготові, тепер він активував його дещо тремтячою долонею і заклинанням.

Він не помилявся - підземна каверна засвітилася іскристим сяйвом. Світло ліхтаря викликало зловісні тіні, що мигтіли по стінах, ніби величезні кажани. У цій ілюмінації здавалося, що оживають розписи, які покривали стіни. Спіральні меандри вирували так, що голова йшла обертом, коні й олені, здавалося, ставали дибки, змії згорталися і розгорталися. Танцювали рогаті люди.

- Кельти, - сказав Самсон. Він, мабуть, мав рацію.

- Не стіймо тут.

Людські черепи зі стукотом котилися з-під ніг, хрустіли розчавлювані гомілки.

Перед ними відкрилася чергова каверна, така висока, що її склепіння зникало в темряві. Світло ліхтаря і світіння періапту видобули з пітьми ще один наскальний рельєф. Вони в унісон зітхнули.

З-над складеного з черепів кургану вишкіряла на них зуби й вилуплювала очі потворна морда, демонічна маска, обличчя самого рогатого диявола. З-за кожуха блідого моху просвічувала червона фарба, якою моторошний ідол колись був обляпаний. Людські кості валялися всюди, здіймалися купами.

- Це, - ковтнув слину Рейневан, - не кельти.

- Ні, - погодився Самсон. Він говорив із зусиллям, немов через превелику втому. - Не затримуймося тут. Ходімо і вийдімо звідси нарешті. Щось лихе нависає над цим місцем. І навколо нього.

Вони йшли, пильно стежачи, щоби повертати праворуч, весь час праворуч, а розвилок більшало у міру того, як вужчав коридор. Врешті-решт стало так тісно, що їм довелося йти один за одним. Десь за стіною Рейневан виразно чув, як шумить вода.

Це міг бути потік, про який згадував Рупілій. Вони йшли підземеллями, як підрахував Рейневан, значно більше години, тому повинні були віддалитися від замку Троски на чималу відстань, щонайменше чверть милі, а може, навіть і більше.

- Мені здається, - він раптом зупинився, - що я відчуваю на обличчі подмух. Прикрий ліхтар. Може, ми помітимо світло?

- Не помітимо. Назовні все ще ніч.

Прохід ставав дедалі тіснішим. Вони вже не могли йти навіть один за одним, доводилося просуватися боком, крок за кроком, нога за ногою. Рейневан раз у раз шурхав по скалі животом, шкріб по ній ґудзиками куртки. Для Самсона Медка, який мав набагато більші габарити, тіснота лазу мала бути справжньою геєною, Рейневан чув, як гігант стогне і лається.

- Самсоне?

- Йди, йди... Я за тобою...

- Ти пройдеш?

- Пройду... Якось... Ти йди... Знайди вихід... Дай знати... Що він близько...

Холодний подмух на Рейневановому обличчі став виразно відчутний, йому також здавалося, що він чує запах лісу, ялиць, шишок. Він почав пропихатися швидше, робити дедалі різкіші рухи. Раптом прохід розширився - і він побачив зірки. Від виходу, здавалося, його відділяв лише крок.

- Є вихід! - крикнув він. - Самсоне! Я пройшов! Пройшо... О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о!

Він втратив ґрунт під ногами, з криком полетів униз. Упав, на щастя, з невеликої висоти, на кам’янистий осип, відшліфована водою галька розступилася під ним, як жива, осипалася, він з’їхав разом з лавиною крутим схилом, беркицнувся на обриві, на льоту гримнувся об камінь, аж нарешті впав на мох, з обома руками в пінній і льодовито-холодній воді потоку.

І моментально збагнув, що він не сам.

Він зрозумів це ще до того, як почув храп коня, удар підкови об камінь. І голос.

- Рейнмар з Беляви. Вітаю, вітаю. Який я радий.

Він знав цей голос. Місяць, що випливав у просвіт між хмарами, дав достатньо світла, щоб Рейневан міг побачити карого коня з блискучою шерстю і силует чоловіка, який тримав віжки, його обличчя, що світилося в пітьмі, бліде, пташине, чорне волосся до пліч. Рейневан уже бачив цього чоловіка, чув цей голос. А Ян Сміржицький зі Сміржиць видав йому його прізвище. Це був Біркарт Грелленорт. Довірена особа єпископа, найманий убивця. Людина, яка вбила Петерліна. Рейневан похолов.

- Ти дивуєшся? - блиснув зубами Стінолаз. - Що я тут чекаю? Я знаю цей хід багато років, бідний дурню. Я знав, що ти спробуєш сюдою втікати. А про те, що ти в Тросках, мені донесли. Я маю очі і вуха всюди. І я добрався до теб<