У якому різні особи - з різних перспектив -

Спостерігають, як поводиться історія. А історія,

Зірвавшись із ланцюга, поводиться, як холера.

І показує, на що здатна.

 

- Бідна шльонська земля.

- Проклята шльонська земля!

Розташований поблизу Сьроди, розкинутий над річкою Сьродзькою Водою табір біженців був неймовірно забитий людьми, просто тріщав по швах. Зазвичай ротація тих, які приходили й відходили, ще дозволяла якось існувати, але сьогодні Дзержка де Вірсінг була просто вражена перспективою появи нових утікачів.

Вона зітхнула вільніше, коли почало смеркатися: вночі рідко хтось прибував, а вона знала, що багато людей планують на світанні виходити. Гусити пішли. Вони скерувалися на південь, трактом, що вів на Костомлоти, Стшегом, Болькув і Ландесгут. Може, повернулися до Чехії? Удень небо вже не чорніло від димів, а вночі не освічувалося загравами. Людям набридло поневіряння, вони хотіли повертатися. До попелищ. До спалених дощенту містечок і сіл. До Собутки, Гнєховиць, Гурки, Франкенталя, Арнольдсмуле, Восковіц, Ракошиць, Слупа. І багатьох-багатьох інших, назви яких звучали по-чужому. І байдуже.

Ревів віл, мекала коза. Десь біля возів заплакала дитина, біля Дзержки пройшла швидкою ходою Еленча фон Штітенкрон. Закінчивши разом з іншими роботу в кухні, Еленча не пішла разом з іншими, щоб виспатися та відпочити. Еленча, здавалося, ніколи не відпочиває. За ті сім днів, упродовж яких Дзержка де Вірсінг фінансово та організаційно підтримувала табір, Еленча відпочивала тільки на категоричний наказ. Дзержка не любила бути категоричною щодо Еленчі. Вона бачила, як дівчина на це реагує. Бачила це першого дня, коли Еленча Штітенкрон прибула до Скалки на каштановому коні Тибальда Раабе. Коли Дзержці стукнуло в голову, буцім вона знає, яким способом найефективніше вирвати дівчину з отупіння та апатії.

- Бідна шльонська земля, - повторив товстуватий вроцлав’янин, торговець, якого навіть навала не втримала від того, щоб вирушити на дороги з повним візком товару.

- Проклята шльонська земля, - повторив мірошник з Марцінковиць.

Утікачі, які зібралися навколо вогнища, - щось на кшталт стихійно сформованої старшини табору, люди з незаперечним авторитетом, - покивали головами, побурчали. Дзержка була в цьому колі єдиною жінкою. Переважали поважні селяни з обличчями й поставами природних лідерів. Крім товстуватого вроцлав’янина, були ще мірошник з розташованих аж під Бжегом Марцінковиць, орендар звідкись з-під Контів, двоє солдатів, барви яких були затерті пилюкою численних доріг, і корчмар з Гурки. Був - і дуже придавався - цирульник із Собутки. Був монах-мінорит зі сьродзького монастиря, один зі старших: молодші без передиху поралися біля хворих та поранених. Був єврей - невідомо звідки. Був лицар. З доволі бідних, але й попри це він викликав сенсацію своєю присутністю.

- Двічі, - правив товстуватий торговець, - нам у Вроцлаві мороз ішов попід шкурою. Уперше це було в четвер перед Пальмовою Неділею, коли, сплюндрувавши Бжег і спаливши Ричин, головні сили гуситів стали під Олавою. Добре було видно заграви й дими, вітер доносив сморід попелищ. А з Олави до Вроцлава рукою подати... І ніби й міцні стіни має місто, і гармати на них міцні, а однаково мороз попід шкурою... Але Бог вберіг. Пішли геть.

- Ненадовго, - зауважив один із солдатів.

-Таки-так. Тільки-но ми відітхнули, почувши, що Прокоп повертає до Стшеліна, тільки-но відсвяткували тривожний Великдень - аж тут знову дзвони б’ють на всіх дзвіницях. Гусити повертаються! Ідуть ще більшою силою. З’єднавшись із тими пекельними Сирітками, палять Рихбах, палять Собутку, дороги чорні від утікачів. А в п’ятницю перед неділею Misericordiae знову бачимо з мурів дими, цього разу - на заході: горять Конти. Розноситься чутка, що під Сьродою великий табір, Що Прокоп до штурму готується. Знову б’ють дзвони, жінки з дітьми тікають до костелів...

- Але й цього разу вам вдалося, - промовила Дзержка. - Штурму не було, як ми всі знаємо. Через два дні, саме в неділю Misericordiae, чехи пішли.

- Пішли, - підтвердив другий солдат, - у напрямку на Стшегом. Усі подумали, що вони вдарять на Свидницю. Але не вдарили. Злякалися, видно, форталіції[265]...

- Не тому, - заперечив лицар. - Свидниця ще рік тому уклала з гуситами таємну угоду Завдяки цьому вціліла.

- І сидів собі, - ущипливо промовив мірошник з Марцінковиць, - за свидницькими стінами пан староста Колдіц, сидів безпечно і блаженно. Що йому до того, що вся країна палає і стікає кров’ю. Йому нічого не буде, він договорився. Тьху!

Якийсь час панувала тиша. Її порушив корчмар з Гурки.

- З-під Стшегома, - сказав він, - гусити рушили на захід. Явор минули, не напавши. Але Сьвежаву пограбували й пустили з димом. Дощенту сплюндрували і спалили Добкув, фільварок любйонжських ченців. І пішли далі, на Злоторию. А я ниньки на гостинці спіткав знайомця. Повідав, що Злотория спалена. Нещасливе місто. Уже вдруге гусити його палять. А Прокоп і Сирітки, кажуть, ідуть на Львувек.

- Це застарілі відомості, - вставив цирульник із Собутки. - Я теж розпитував утікачів. Гусити підійшли під Львувек тиждень тому, в четвер, але Бобер не перейшли. А лужицьке лицарство, залізні пани, котрі мали йти у Шльонськ з підмогою, злякалися, боягузливо втекли на лівий берег, сидять там як миші в норі. Не прибудуть лужичани нам на підмогу. Самі ми, діти. Бідна шльонська земля!

- Проклята шльонська земля!

Заревів віл, розгавкався пес. Заплакала ще одна дитина. Еленча обернулася, але йти не могла. Кількарічного хлопчика вона саме заспокоювала на руках, ненабагато старша дівчинка чіплялася за її спідницю. Еленча зітхнула, шморгнула носом. Дзержка дивилася на неї з-під вій. Вона ніколи не народжувала, ніколи не мала власних дітей, але ніколи про це не шкодувала, це ніколи не було для неї проблемою. “Досі ніколи”, - подумала вона з раптовим переляком, який холодом пройняв груди і стиснув горло.

- Уся надія на те, - озвався вроцлав’янин, - що рейд уже триває і триває. Гусити мають бути змучені, обтяжені набраною здобиччю...

- Утомлює тільки поразка, - промовив лицар. - Ноги підкошуються під тим, хто втікає, тільки добро, з яким утікаєш, пригинає до землі. Вікторія сил додає, здобич як пух легенька! Хто перемагає, тому сприяє! їхні коні їдять пшеничне зерно з наших комор, а наші попіл нюхають. Але й те правда, що воюють вони вже довго. З-над Бобра близько до карконошських перевалів, близько до Чехії. Дасть Бог, підуть.

- На скільки часу? - спалахнув мірошник з Марцінковиць. -Вони ж вирішили, що ми слабкі, що в полі їм протистояти не можемо. Що духу в нас нема! Що нема кому нас у бій вести! Що шльонські лицарі, тільки побачивши гуситів, беруть ноги в руки, драпають як зайці! Ба, князі драпають! Що зробив Людвіг Бжегський? Мав боронити міста, беззахисних людей, своїх підданих. Коли утискав їх данинами, казали: “Нічого, платимо кривавицею, але зате захистить нас наш добрий пан, коли настануть терміни”. А що добрий пан зробив? Боягузливо втік, віддав Бжег на поталу нападникам. Сплюндрували місто гусити начисто, фарний костел спалили, а колегіату Святої Ядвіги перетворили на стайню, блюзніри!

- І за таке, - покрутив головою цирульник із Собутки, - не разить їх блискавка з ясного неба, не падає на них гнів Божий. І як тут не сумніватися... Гм-м... Я хотів сказати: важко нас Бог випробовує...

- Треба вам буде, - несподівано озвався єврей, - до цього випробування таки привикнути... Ай, я вам кажу, що то тільки спочатку трудно. З часом привикається.

Якийсь час панувала тиша. Її порушив лицар.

- Повертаючись, - сказав він, - до князя Людвіга. Що правда, те правда - не по-лицарськи вчинив, видавши Бжег на милість і немилість гуситам. Не по-лицарськи і не по-князівськи. Але...

- Але не лише він - ви це хотіли сказати? - перебив зі злою міною мірошник. - Ваша правда! Бо й інші спину ворогові показували, честь плямуючи. Де ж ти, о, де ж ти, князю побожний Генрику, що радший був полягти, ніж полишити поле!

- Я хотів сказати, - злегка запнувся лицар, що гусити силу чого зрадою доп’яли. Зрадою і пропагандою. Розпускали неправдиві чутки, сіяли паніку...

- А з чого вона, ця зрада? - раптом поставив запитання монах-мінорит. - Чому її зерно так швидко проростає й буйно цвіте, чому на неї такий урожай? Вельможі та лицарі без бою здають фортеці та замки, переходять на бік ворога. Мужики тягнуться до гуситів, служать їм провідниками, показують і видають на смерть ксьондзів, мало того, самі нападають на монастирі, грабують костели. Не бракує апостатів і серед духовних осіб. І нема, нема такого князя, котрий би, як Генрик Побожний, pro defensione christiane fidei[266] був готовий загинути. Чому воно так, варто замислитися? З чого це береться?

- Може, з того, - озвався басом один із селян, могутній хлопи-ще з буйною чуприною, - Може, з того, що не з сарацинами, не з турками битися довелося, і не з отими тартарами, котрі на шльонську землю за наших прадідів напали. Тамті, кажуть, були чорні, червоноокі, вогнем з пельки зяяли, диявольські знаки несли, чари наводили й пекельними смородами наших душили. Вмент можна було вгадати, чия сила їх вела. А теперки? Над чеським військом дароносиці, на щитах облатка й богобійні слова. На марші Богу співають, перед боєм на колінах моляться, причастя приймають. Божими воїнами себе називають. То, може... Може...

- Може, Бог на їхньому боці? - з кривою усмішкою закінчив чернець.

“Ще рік тому, - подумала Дзержка серед мертвої тиші, - ще рік тому ніхто б навіть подумати нічого такого не наважився, не те що сказати. Змінюється світ, зовсім іншим стає. Але чого воно так, що світ завжди має змінюватися серед різні та пожеж? Завжди, ніби Поппея в молоці, мусить задля оновлення купатися в крові?”

 

* * *

 

- Я починаю, - оголосив Шарлей, який сидів на сходах вівтаря. - Я починаю активніше підтримувати вчення Гуса, Вікліфа, Пейна та решти гуситських ідеологів. Костели таки справді слід перетворювати... Ну, може не зразу на стайні, як бжегську колегіату, але на нічліжки. Погляньте-но лише, як тут затишно. На голову не капає, не тягне, бліх кіт наплакав... Так, Рейнмаре. Щодо костелів, то я переходжу на твою релігію, розпочинаю послушництво. Можеш розглядати мене як кандидата в члени.

Рейневан покрутив головою, докидаючи дров до вогнища, яке вони разом з Беренгаром Таулером розпалили посеред головного нефу. Самсон зітхнув. Він сидів неподалік, читаючи при свічнику книгу, яку вигріб з накиданої під амвоном купи. Коли костел грабували, на книги ніхто не поласився. Адже користі з них жодної.

- У костелі сама вигода, - Дроссельбарт виламав з галереї в пресвітерії ще одну дошку. - Дров на вогонь не бракує. Можна палити хоч до літа.

- І їсти є що, - додав Бісклавре, який рвав зубами знайдену в ризниці суху, як тріска, ковбасу. - Правда, виходить, що кажуть: qui altari servit, ex altari vivit[267].

- І посудина завжди якась знайдеться для пиття, - Жехорс підняв наповнену трофейним вином літургійну чашу. - Щоб не хлебтати з бочки, як пес... І почитати собі можна... Правда, Сам-соне? Самсоне!

- Слухаю? - підняв голову велет. - Ах, так... Ви не повірите, в оцьому-от латинському творі я знайшов речення по-польськи. А твір походить з 1231 року, з часів Генрика Бородатого. Прошу, на титульній сторінці дата: Anno verum ССХХХІ, а знизу написано як бик: benefactor noster Henricus Cum Barba Dei gratia dux Slesie, Cracouie et Poloniae[268]...

- І як звучить, - зацікавився Дроссельбарт, - це польське речення?

- Pomny myla pani, - прочитав Самсон Медок, - naszy mylowani, wyerne serdce boley przydaci co letom kwyetu bywaci.

- Ідіотизм.

- Правда.

- І рима до дупи.

- Теж правда.

З боку притвору долетіли й рознеслися луною кроки, брязкіт, стукіт, гамір збуджених голосів. Пітьму осяяли смолоскипи й лучини, в їх світлі можна було впізнати тих, хто ввійшли до костелу. Шарлей вилаявся. Їх відвідав, як виявилося, Пешек Крейчірж, проповідник Сиріток, один із підлеглих Прокупека. За Крейчіржем ішли кілька озброєних підлітків. Шарлей вилаявся ще раз.

Як військо Табора, так і Сиріток у походах завжди супроводжували жінки, які займалися головним чином продовольством і кухнею, часом також доглядом за пораненими та хворими. Ці жінки, в більшості своїй вдови, брали із собою дітей. Із старших із часом утворилося характерне для гуситської армії формування - загінчики підлітків. Поглинаючи в походах сільських пастухів і міських вуличних хлопчиськ, ці загінчики швидко росли. Вони також швидко стали армійськими улюбленцями й пестунами, мазунчиками, яким усі протегували і яких розпещували. Відчувши статус і перевагу, кохані пахолятка страшенно знахабніли. Гуситська пропаганда, яка виставляла їх “Божими дітьми нового ладу”, прищеплювала їм і підсичувала в них фанатизм та жорстокість, а таке зерно - як і в будь-якої дітвори - падало на надзвичайно сприятливий ґрунт. Веселу зграйку було прийнято називати “пращівничатами”, бо озброїли їх головним чином пращами, зброєю пастухів і вуличних хлопчиськ. Однак Рейневан ніколи не бачив, щоби пращівничата застосували пращі в бою. І щоб узагалі брали участь у бою. Зате він бачив засранців за інших обставин. Після битви під Усті “Божі діти” виколювали поверженим саксонцям очі, штрикаючи загостреними патиками в щілини шоломів. Тепер, недавно, в Глухолазах, під Ни-сою, в Барді, у Франкенштейні і в Злоториї поранених били, копали, каменували, калічили, поливали окропом і киплячим молоком.

- Що це таке? - суворо запитав Крейчірж, показуючи на літургійну чашу, з якої пив Жехорс. - Порушуєш закон, брате? На кару напрошуєшся? Здобич належить складати до спільних діжок! Хто бодай би дрібничку собі залишив, той буде покараний! Згідно з буквою Божого Письма! Ахан, син Зераха з Юдиного племені, що зі здобичі, яка належала Богу, плащ і золото вкрав, був попалений і вкаменований у долині Ахор[269].

- Та то ж тільки посріблена мідь... - пробурмотів Жехорс. - Але добре, віддам, беріть.

- А це? - проповідник вирвав із Самсонової руки книгу. - Що це таке? Ти не знаєш, брате, що надходить Нова Ера? Що Книг у Новій Ері не тра буде, ані писання ніякого, бо закон Божий буде виписаний у серцях? А старий світ нехай у вогні загине!

Книга з польським реченням 1231 року полетіла у вогнище.

- Нехай загине старий світ! І його брехлива мудрість разом із ним! Геть! Геть! Геть!

За кожним вигуком у полум’я летіла книга. Полетів у вогонь якийсь “Tractatus...”, якийсь “Codex...” і якась “Cronica sive gesta...”. Самсон стояв з опущеними руками, усміхався. Рейневанові дуже не подобався цей усміх. А Крейчірж обтріпав долоні від пилюки, вирвав в одного з пращівничат обкуту й набиту цвяхами довбню, роззирнувся, зайшов у бічний неф. Помітив образ. “Поклоніння Дитяті”.

- Нова Ера! - вигукнув він. - Покине людина божків срібних і божків золотих кротам і кажанам![270] Говорить Бог: відступіть від ваших божків і від усіх ваших гидот відверніть свої обличчя![271]

Він замахнувся, ломака з тріском розтрощила мальовану дошку. Один з підлітків дурнувато зареготав.

- Не роби собі, - ревів проповідник, розбиваючи довбнею дальші образи, - різьби і всякої подоби! З того, що на небі вгорі! І що на землі долі! І що в воді під землею![272]

Пішло в друзки “Вигнання з раю”, впав зі стіни роздовбаний триптих “Благовіщення”, тріснуло навпіл “Поклоніння волхвів”. Розпалася на тріски свята Ядвіга, світляна і туманна, немов з-під пензля Флемальського майстра[273]. Крейчірж лупив нестямно, аж луна йшла по костелу. У шалі він ще пооббивав поліхромію на стінах, обтовк личка херувимчиків на фризі пілястри. І тоді помітив скульптуру. Помальовану дерев’яну фігуру. Всі її помітили. І завмерли.

Вона стояла, злегка нахиливши голову, зібравши дрібними долоньками драпіровані шати, кожна різьблена складка яких співала гімн мистецтву різьбаря. Вигнувшись легенько, але гордовито, немов бажаючи продемонструвати свій збільшений живіт, вагітна Мадонна дивилася на них різьбленими й помальованими очима, а в цих очах були Gratia та Agape. Вагітна мадонна усміхалася, і в цій усмішці митець вирізьбив велич, славу, надію, сяйво світанку після темної ночі. І слова “magnificat anima mea Dominum”, які промовляються стиха і з любов’ю.

 

Magnificat anima mea Dominum

Et omnia quae intra me sunt.

 

- Ніякої різьби! - заревів Крейчірж, піднімаючи довбню. - Ні фігури! Покараю божків Вавилону!

Ніхто не знав, як Самсон раптом опинився перед фігурою, між нею і проповідником. Але він опинився там і був там, заступаючи доступ розставленими знаком хреста руками. “Що він робить? - подумав Рейневан, який бачив остовпілу міну Таулера й застигле з виразом “будь що буде” обличчя Шарлея. - Що він таке робить? Виступати проти проповідника Сиріток - це самогубство... Зрештою, Крейчірж, в принципі, має рацію... У Новій Ері не будуть поклонятися ідолам і статуям, не будуть бити перед ними чолом. Ризикувати заради якоїсь фігури, виструганої з липової колоди? Самсоне...”

Проповідник відступив на крок, приголомшений. Але швидко отямився.

- Божка затуляєш? Ідола борониш? Насміхаєшся зі слів Біблії, блюзніре?

- Знищ щось інше, - спокійно відповів Самсон. - Цього не можна.

- Не можна? Не можна? - у Крейчіржа на губах виступила піна. - Я тобі... Я тобі... Ну ж бо, діти! На нього! Бий!

Миттю, блискавично, біля Самсона став Шарлей, біля Шарлея Таулер, біля них Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре. І Рейневан. Сам не знаючи, коли, як і навіщо. Але стояв поруч. Затуляв. Самсона. І фігуру.

- То он ви як? Он ви як, єретики? - заверещав Крейчірж. - Ідолопоклонники? Ну ж бо, діти! На них!

- Стояти, - пролунав з боку притвору звучний і владний голос. - Стояти, я сказав.

Разом із Прокопом Голим до костелу ввійшли Краловець, Прокупек, Ярослав з Буковини, Урбан Горн. Їхні кроки, коли вони йшли нефом, стугоніли і дзвеніли, викликали грізне відлуння. Смолоскипи відкидали зловісні тіні.

Прокоп підійшов, швидким і суворим поглядом з’ясував та оцінив ситуацію. Під його поглядом пращівничата поопускали голови, марно намагаючись сховатися за полами Крейчіржа.

- А воно, брате, так... - пробурмотів проповідник. - Воно так, що оці-ось...

Прокоп Голий перебив його жестом. Досить рішучим.

- Брате Белява, брате Дроссельбарт, - подібним жестом підкликав він обох. - Дозвольте-но, перед виходом необхідно обговорити деякі справи. А ти, брате Крейчірж... Іди собі звідси. Іди і...

Він замовк, поглянув на скульптуру.

- Знищ щось інше, - закінчив після паузи.

 

* * *

 

Ревів віл, мекала коза. Дим стелився низько, плив до очеретів понад річкою. Ойкав і стогнав поранений, якого тільки що позшивав цирульник із Собутки. Серед біженців, мов привиди, сновигали мінорити, вишукуючи симптоми можливої зарази. “Бог їх послав, цих ченців, - подумала Дзержка. - Знаються на заразі, знайдуть, якби що. І не бояться. Якби що, не втечуть. Не вони. Вони не знають страху. У них далі живе скромна й тиха мужність Франциска”.

Ніч була тепла, пахнула весною. Хтось поруч голосно молився.

Еленча, яка спала на подолі Дзержки, заворушися, застогнала. “Вона змучена, - подумала Дзержка. - Виснажена. Тому так неспокійно спить. Тому її мучать кошмари.

Знову”.

 

* * *

 

Еленча зойкнула крізь сон. Їй снилися бій і кров.

 

* * *

 

“У золотому полі крокуючий чорний тур, - думав Рейневан, дивлячись на наполовину втоплений у болоті щит. - Такий герб по-фаховому блазонують[274]: d’or, au taureau passant de sable. А цей другий герб, на цьому другому щиті, оцей з трьома червленими трояндами на срібній перев’язі, блазонують: d’azur, a la bande d’argent, chargee de trios roses de gueules”.

Нервовим рухом витер обличчя.

“Taureau de sable, чорний тур - це лицар Генріх Барут. Той самий Генріх Барут, який три роки тому обзивав мене, бив і копав на зембицькому турнірі”. Тепер йому самому дісталося - удар залізним билом ціпа так сплюснув і деформував армет, що краще було не уявляти собі, як виглядає голова всередині. Гусити познімали з убитого лицаря баварські обладунки, але погнутий шолом не рушили. Тож Барут лежав собі тепер, як якийсь жахливий гротеск, у штанах, сорочці, у кольчужному чепці, у шоломі і в калюжі крові, яка вилилася з-під шолома.

“А три троянди, trois roses, - це Кристіан Дер, син Вальпота Дера з Вонвольниці. Я грався з ним у дитинстві, у гаях за Бальбіновом, над Жаб’ячими ставами, на повойовицьких лугах. Ми гралися в лицарів Круглого Стола, у Зігфріда й Хагена, у Дитріха й Хільдебранда. А пізніше разом бігали за вонвольницькою мельниківною, справедливо міркуючи, що котромусь із нас вона врешті-решт дозволить залізти рукою тут і там. Потім Петерлін одружився з Гризельдою фон Дер, а Кристіан став моїм швагром... А тепер лежить у червоному болоті, дивиться в небо засклілими очима. І такий мертвий, що мертвішого не буває.”

Він відвів погляд.

“Війна - річ без майбутнього, а воячка - річ без перспектив”, - стверджував Беренгар Таулер. “З воєнної завії народиться Новий Чудовий Світ”, - доводив - нещиро й за мамону - Дроссельбарт. Двадцятого дня місяця квітня Року Божого 1428, у вівторок, у селі Мочидло, розвіялися надії обох. Таулера - на майбутнє та перспективи, Дроссельбарта - на що б то не було.

До Мочидла їм наказав їхати Прокоп Голий. З агітацією. Побоювань, що хто-небудь у Шльонську ще намагатиметься формувати із селян піхоту, радше не було, однак Прокоп волів дмухати на холодне. “Під Нисою, - крутив він вус, - добре загітовані селяни втекли ще до того, як почалася сутичка”. Тож треба було агітувати далі. Думаючи про майбутні сутички.

Вони вирушили вранці, десятком кінних та одним бойовим возом. Кінних виділив князь Федько Острозький, це були, як більшість князевої дружини, угорці та словаки. Віз, чотирикінний, бо бойовий, належав німбургцям Отіка з Ложі й мав досить стандартний екіпаж: возового гейтмана, двох їздових, чотирьох арбалетників, чотирьох стрільців з пищалями і п’ятьох чоловік, озброєних ціпами, глевіями та сулицями. З ними їхали Дроссельбарт - як агітатор, Жехорс - як помічник агітатора, Рейневан - як помічник помічника. Шарлей - як помічник Рейневана, Беренгар Таулер - як надлишок милості й Самсон - як Самсон.

Кінні угорці, яких чехи зневажливо називали “куманами”[275], зігнали мешканців Мочидла на майдан, після чого швидко роз’їхалися між халупами, щоб, своїм звичаєм, спробувати щось украсти, а може, і зґвалтувати. Куманські звичаї в гуситській армії суворо переслідувалися, тому мадяри Острозького наважувалися давати собі волю тільки тихцем, у далеких вилазках, коли ніхто не бачив. Возовий гейтман вирішив, що він бачити не хоче. Його підлеглі також усю свою активність спрямували на сонні теревені, чухання задниць і колупання в носах.

Дроссельбарт, вилізши на віз, агітував. Проповідував. Що те, що оце ж бо відбувається навкруги, - зовсім не війна і аж ніяк не грабіжницький напад, а братня допомога й місія миру, а всі збройні акції Божих воїнів спрямовані виключно проти вроцлавського єпископа, котрий є лотр, гнобитель і тиран. Аж ніяк не проти братнього шльонського народу, бо ми, Божі воїни, вельми кохаємо шльонський народ, благо шльонського народу беремо близько до серця. Так близько, що йой-йой, і хай нам допоможе Памбу.

Дроссельбарт проповідував з великим запалом, справляв враження, що він сам вірить у те, що говорить. Рейневан, звичайно ж, знав, що Дроссельбарт не вірить, що він говорить те, що йому наказали говорити Прокоп і Маркольт. “Як люди, здавалось би, розважливі, - дивувався Рейневан, - можуть вважати, що хто-небудь повірить у так грубо шиту й таку очевидну брехню, як “місія миру”? Адже в це не має права повірити ніхто, хто має бодай краплину олії в голові. Навіть кметь, життя якого минає за перекиданням гівна з однієї купи на іншу, не повірить у таке”. Теорію Шарлея, що в кожну нісенітницю, якщо її досить довго повторювати, повірять усі, Рейневан не сприймав.

Дроссельбарт закінчив першу агітку, почав другу. Про те, що надходять Нові Часи. Обличчя селян, кам’яні, поки говорилося про “місію миру”, раптом ожили. Нові Часи, на відміну від “місії миру”, мали для селян кілька цікавих аспектів.

- У той час не буде на землі жодного людського царювання, панування чи підданства, припиниться всяка панщина й данина. Зникнуть королі, князі, прелати, а всяке здирство бідного люду припиниться. Хлопи не будуть платити чиншу своїм панам, ані служити їм, але їхніми будуть загороди і стави, луги й ліси...

Хлопам би ще, певно, перепали і гаї, і переліски, але літанію Дроссельбарта було брутально обірвано. Стрілою з арбалета, випущеною з ліска поблизу. А перш ніж худорлявець, якому стріла влучила прямо в живіт, упав з возу, з ліска галопом вилетів загін вершників. І кинувся на них у такій блискавичній атаці, що вони мало що встигли вдіяти.

Частина німбургських просто втекла, взяла ноги в руки, намагаючись, за прикладом селян, знайти сховок серед халуп, клітей та тинів. Їх посікли під час втечі. Решту оточили на возі та навколо нього. Т почалася рубанина. Беренгар Таулер був одним із перших, хто загинув. Решта таборитів билася, як чорти, разом з ними Рейневан, Шарлей, Жехорс і Самсон, який сіяв спустошення своїм гудендагом. Але погані були їхні справи, вони б не вистояли, якби не “кумани”, які чвалом вискочили з-за хат. Битва відсунулася від возу, перемістилася ближче до країв майдану, перетворилася на кінну погоню та поєдинки.

- Там... - простогнав Жехорс, вилізаючи з-під возу й тицяючи Рейневанові арбалет. - Бачиш його? Отого на сивому коні, з туром на щиті? Це командир... У мене перебита рука... Стріляй, Рейнмаре...

Рейневан схопив арбалет, для надійності підбіг ближче, вистрелив. Стріла з гучним брязкотом відбилася від потовщеного наплічника. А лицар звернув на нього увагу. Заревів з глибини заборола, мечем показав на Рейневана другому вершникові, вони кинулися на нього обидва, у повному чвалі.

Шарлей схопив із землі пищаль - без ґноту. Самсон це помітив, спритно кинув йому головню з розкиданого копитами вогнища. Демерит так само спритно впіймав тліючу деревину, крутнувся, прицілився з-під пахви. У запальній каморі, на щастя, залишився порох, гримнуло, з дула ригнув вогонь і дим, атакуючий вершник вилетів із сідла, мов з пращі, прямо під копита коней мадярів, які за ним гналися. Другий лицар, той, що мав тура в гербі, навис над Рейневаном із піднятим для удару мечем, раптом напружився, випустив меч і трензелі - це один із німбургців всадив йому су-лицю під пахву. Другий підбіг з ціпом, гепнув, аж загуділо, з-під розчавленого, як сухий стручок, армета бризнула кров.

- Дали ми їм! - повторював возовий гейтман, похитуючись на ногах і стираючи з обличчя кров, що стікала з чуприни. - Дали ми... Їм...

На майдані тріумфально репетували угорці. Утікаючих шльонських лицарів ніхто не переслідував. Захмарилося.

Убитих сілезців було четверо. Гуситів загинуло п’ятеро, поранених було вдвічі більше. Перш ніж трупи було винесено за огорожі, під березовий гай, один із поранених помер. Потрібна була велика яма.

Беренгар Таулер. Дроссельбарт з Фогельзангу. Генрик Барут, крокуючий чорний тур. Кристіан Дер, trios roses de gueules. Якийсь кінний стрілець. Якийсь зброєносець. Якийсь Адамец, якийсь Зборжіл, якийсь Рачек, на яких марно чекатимуть удома якась Адамцова і якась Рачкова.

- Дайте мені рискаль, - сказав серед тиші Самсон Медок. - Я буду копати.

- Буду копати, - він загнав рискаль у землю, сильно наступив, вирвав і перевернув брилу землі. - Буду копати за спокуту. Бо я винен! Iniquitates meae supergressae sunt caput meum[276]! Я пішов на війну! З цікавості! Я міг стримати інших - не стримав. Міг повчати. Міг маніпулювати. Міг копнути кого треба в дупу! Міг, врешті-решт, маючи все десь, сидіти на Підскаллі поруч з Мар-кетою, міг разом з нею мовчати і дивитися, як тече Влтава. А я пішов на війну. З найнижчих мотивів: бо мене цікавила сама війна та людська натура. Отже, я винен у смерті тих, які тут лежать. І винен буду в тих смертях та нещастях, які ще тільки настануть. І тому, курва, я копатиму цю могилу. З цієї ями, de profundis, clamo ad te, Domine... Miserere mei Deus, помилуй мене, Боже, у своїй милості, У великому своєму милосерді зітри мою неправедність. Обмий мене з усієї моєї вини та очисти мене від гріха мого... Від третього рядка він промовляв не сам. Інші теж копали.

 

* * *

 

Дзержка задрімала, її розбудили гучні голоси. Вона підняла голову, помацала навколо себе руками, відчула під пальцями передпліччя Еленчі. Дівчина смикнула головою, сухо закашляла.

- Є новини, - говорив францисканець, який стояв усередині кола. Його ряса була підкочена, на ногах замість постолів - чоботи для їзди верхи, було видно, що він причвалував прямо зі Сьроди, з монастиря. - Є новини від наших братів, любінських святодухівців.

- Говори ж, фратере.

- Гусити напали на Хойнув. У суботу перед неділею Jubilate.

- П’ять днів тому, - швидко підрахував хтось. - Господи, будь милостивий!

- А князь Рупрехт?

- Ще до нападу втік з лицарством до Любіна. Залишив Хойнув на погибель.

 

* * *

 

Кількагодинний обстріл запалювальними ядрами дав надзвичайні результати. Червоний півень шаленів на дахах садиб, у багатьох місцях палали також дерев’яні гурдиції на стінах, вогонь спихав з них захисників ефективніше, ніж обстріл з арбалетів, пищалей і тарасниць. Змушені гасити пожежі хойнувчани не зуміли оборонити стіни, на які тепер дерлися юрми гуситів: таборити - по обидва боки Легницької брами, Сирітки - майже на всій довжині північної куртини.

Бойові крики та вигуки раптом посилилися. Підпалена та обстріляна з бомбарди Легницька брама затріщала, одна її стулка повисла, друга звалилася, здійнявши сніп іскор. До брами з диким ревінням кинулася піхота, ціпники Яна Блега, за ними - спішена кіннота, чехи Змрзліка та Отіка з Ложі, моравці Товачовського й поляки Пухали.

Рейневан і Шарлей бігли з останніми. Цього разу ніхто не забороняв їм брати участь у бою, зовсім навпаки - щоб змусити хойнувчан розтягнути оборону, Прокоп і Краловець наказали взяти зброю усім, хто був здатний її носити.

За брамою вони влетіли прямо у вогняну пащу пожежі, у вузеньку вуличку між палаючими будинками. Захисників, які в цій вуличці намагалися ставити опір, умить перерізали, решта втекла. З півночі стихали постріли, а наростав вереск, було зрозуміло, що Сирітки подолали мур і вдерлися углиб міста.

Вони вилетіли на продовгуватий ринок, перед ними виросла кам’яна брила костелу. І висока, затягнута димами дзвіниця. Перш ніж вони встигли подумати, вежа плюнула в них вогнем і залізом. Рейневан бачив, як кулі та стріли зорюють землю навколо, як падають люди. Вереск оглушував.

Він присів. Одному пораненому затиснув розірвану стрілою шийну артерію. Поруч катався і завивав другий, якому куля з гандканони відірвала ногу нижче коліна. Третій звивався, з його живота цебеніла кров. Четвертий тільки здригався.

- Вставай, Рейневане! Уперед, під дзвіницю!

Він не послухався, зайнятий кровотечею, яку марно намагався зупинити. Коли поранений викашляв кров і помер, зайнявся тим, якому відірвало ногу. Дер сорочку на смужки, перев’язував, прочищав. Поранений вив.

З палаючого будинку вибіг чоловік з дротиком, за ним - підліток у надпаленому одязі, який ніс песика. Чоловікові негайно розтовкли голову ціпом. Підлітка вістрям списа пришпилили до дверей. Наскрізь, разом з песиком. Підліток повис на списі, песик смикався, скімлив, молотив повітря передніми лапами.

Рейневан перев’язував. Під затягнутим димами костелом, який зяяв вогнем, клубилися атакуючі. З дзвіниці далі стріляли, кулі та стріли свистіли в повітрі.

- Гир на ни-и-и-их!

З бічної вулички, женучи перед собою і кладучи трупом хойнувчан, які в паніці втікали, вилетіли Сирітки, осмалені, чорні, як чорти. Шарлей шарпнув Рейневана за плече. Той залишив перев’язаного, побіг, перескакуючи трупи. Однак на ринку, під костелом, бій уже було закінчено. Захисників дзвіниці - серед них чимало жінок і дітей - витягай з будинку, зігнали під мур. Там був Ярослав з Буковини, який роздавав накази. Звуки різанини, що долітали з південного боку міста, заглушали його голос, але жест, який він зробив, сумнівів не залишав. Бранців зігнали в купу, притиснули до муру. Витягали з купи по одному, по двоє. Кидали на коліна. І вбивали. Кров текла ручаями, пливла пінною рікою, виполіскуючи зі стічних канав січку та гній.

- Змилуйтеся! Лю-у-уди! - завила кинута на коліна міщанка в бурій спідниці. - За що? Чому? Ради Бога живо...

Удар палиці розтрощив її голову, як яблуко. Вона впала, не застогнавши.

- За те, що Я кликав, і ніхто відповіді не давав, - пояснив Прокоп Голий, який стояв поруч. - Говорив Я, й не чули ви. Чинили лихе в Моїх очах і вибрали те, чого Я не жадав![277] Тому призначаю вас під меч; усі загинете в різні.

- Браття! Божі воїни! - заволав Краловець. - Не давати пардону! Нікого не щадити, всіх під ніж! Різати! А місто спалити! Спалити до голої землі! Нехай сто років тут навіть пирій не виросте!

Вогонь з гудінням вистрелив понад дахами Хойнува. А лементи тих, кого вбивали, здійнявся ще вище. Високо понад клуби диму.

 

* * *

 

- Спаливши Хойнув, - переповідав далі чернець, - і вимордувавши всіх мешканців, гусити знову повернули, згожелецьким трактом пішли на Болеславець. Почувши звістку, що надходять, люди повтікали в ліси, власними руками підпаливши місто.

- Ісусе Христе... - вроцлавський торговець перехрестився, але тут же його обличчя просвітліло. - Гм! Якщо Прокоп пішов на Болеславець, згожелецьким трактом, значить, залишить нас у спокої! Йде на Лужицю!

- Марна надія, - заперечив мінорит серед зітхань зібраних. - Прокоп з-під Болеславця знову повернув на Шльонськ. Ударив на Любін.

- Христе, будь милосердний, - прозвучали голоси. - Gott erbarme...

- Ще вчора, - чернець склав руки, - Любін тримався. Підгороддя стояло у вогні, палало й саме місто, бо нападники метали на дахи вогнисті ядра, але боронилося мужньо, відбивало штурми. Звістки з Хойнува мусили дійти, знають любіняни, що їх чекає, якщо піддадуться. То й тримаються.

- Рів там глибокий, - буркнув старший солдат, - мури в сім ліктів висотою, башт понад десяток... Втримаються. Якщо дух у них не впаде, втримаються.

- Дав би Бог.

 

* * *

 

Еленча дрижала і зойкала крізь сон.

 

* * *

 

Дзержка, попри посилені старання, все-таки не змогла не задрімати, зі сну її вирвало шарпання. Тим, хто шарпнув, виявився її власний підлеглий і працівник, Собек Снорбейн. Снорбейн командував групою конюхів, які з наказу Дзержки об’їжджали дороги та бездоріжжя в пошуках загублених і безхазяйних коней, особливо породистих жеребців та лицарських дестр’є, доброго розплідного матеріалу для скалецького табуна. Еленчі, яка, слухаючи накази Сторбейнові, робила великі очі та мимовільні міни, Дзержка настільки ж коротко, наскільки дохідливо пояснила, що марнувати вигоду - гріх, безкорислива великодушність добра, але по вихідних днях, а взагалі-то коней буде повернено, якщо власник знайдеться й зуміє довести свої права. Еленча не ставила запитань. Тим паче, що невдовзі після цього Дзержка організувала табір для біженців, присвячуючи йому без лишку як святкові дні, так і робочі.

- Пані, - Собек Снорбейн нахилився до вуха торговки кіньми. - Недобре. Ідуть чехи. Спалили передмістя Сьцінави. Горять і Проховиці. Гусити йдуть на Вроцлав... Значиться, сюдою пройдуть...

Дзержка де Вірсінг негайно прийшла до тями. Пружно встала.

- Сідлай наших коней, Собеку. Еленчо, вставай.

- Що?

- Вставай. Я йду на хвильку до ченців, як повернуся, ти маєш бути готова. Утікаємо звідси. Гусити йдуть.

- А конче аж так спішити? Звідси до Проховиць...

- Я знаю, скільки звідси до Проховиць, - урвала Дзержка. - А спішити конче. Гуситський роз’їзд, повір мені, може з’явитися тут кожної миті. Деякі з чехів...

Вона обірвала, подивилася на Снорбейна.

- Деякі з них, - буркнула вона, - їздять на холерно добрих конях.

 

* * *

 

- Ісусе, - зітхнув Ян Краловець. - Серед моря це місто стоїть, чи як?

- Це Одра та її рукав, - показав на широко розлиті води Урбан Горн. - А це - Олава, вона оточує місто з півдня.

- І непогане захищає підступ, - оцінив Їра з Ржечиці. - Можна сказати, стін і не треба.

- Але вони є, - промовив Блажей з Кралуп. - Причому могутні. Башт теж не бракує... А що вже дзвіниць! Майже як у Празі!

- Отой перший, - показав, хвалячись знанням, Горн, - це Святий Миколай на Щепіні, а онде - Миколайська брама. Отой великий костел з високою дзвіницею - це фара Святої Ельжбети. А другий, не менш показний, - теж фа