У якому Рейневан добуває камінь з нирки, і в

Нагороду за це стає батьком. У рамках цієї ж

Нагороди додатково стає шпигуном. З усім, що з

Цього випливає.

 

Білою Горою називали безлісе узгір’я на захід від Праги, трохи далі за монастирем премонстрантів на Страхові. Війська, що прибували під Прагу, кілька разів використовували підніжжя гори як місце для табору. У результаті вимучені реквізиціями і грабуваннями мешканці навколишніх сіл забралися до дідька, і ця місцевість опустіла. Армії прибували і йшли геть, але були на Білій Горі й постійні мешканці. Богухвал Неплах, на прізвисько Флютик, зробив Білу Гору своєю ставкою і навчальним центром гуситської розвідки. Флютик міг мати ставку і в самій Празі, але не хотів. Столиці він не любив і боявся її. Прага, що тут скажеш, навіть у часи спокою й ладу була як приспане, але непередбачуване і завжди спрагле крові чудовисько. Пражани легко вибухали гнівом, а у гніві вони були страшні. Щодо тих, кого не любили.

У Празі мало хто любив Флютика.

Тому Флютик віддав перевагу Білій Горі. І саме тут він мав ставку. Завдяки тому, що він, Богухвал Неплах, має тут ставку, полюбляв говорити він, назва “Біла Гора” увійде в історію Чехії. Діти, казав він, вивчатимуть цю назву.

Світало, коли Рейневан минув колись багатий, а тепер пограбований й опустілий страховський монастир. Світало й починало дощити. Коли ж він дістався під Білу Гору, ранок був уже у повній силі. І вперіщив добрячий дощ.

Промоклі вартові біля частоколу абсолютно його проігнорували, стражник при коловороті махнув рукою, показуючи на майдан. Ніким не потурбований, Рейневан затягнув коня до стайні. У стайні були люди, вони дивилися, але ніхто ні про що не запитав.

Шпигунський осередок розбудовувався, дощ іще посилив запах недавно напиляних дощок і струганих брусів, який панував тут, усюди було повно стружки. З-за старих халуп і стодол визирали нові будинки, які сяяли новим тесом і стікали живицею із за-тесів. Не викликаючи нічийого зацікавлення, Рейневан підійшов під один із таких нових будинків - низький, видовжений, подібний на великий сарай. Він зайшов до сіней, потім до кімнати. Повної диму, пари, вологи. І людей, які їли, балакали, сушили одяг. Вони дивилися на нього. Мовчки. Він вийшов.

Зазирнув до великої світлиці. На лавках там сиділо щось із сорок чоловіків, які зосереджено слухали лекцію. Рейневан знав викладача, старезного діда, шпигуна, як стверджувала плітка, ще на службі у Карла IV[145]. Дідуган був такий древній, що плітці можна було вірити. Ба, якщо судити з віку та вигляду, він міг шпигувати і для Перемишлідів[146].

- А якби щось не так пішло, кхе-кхе... - повчав він, кашляючи. - Якби вас, теє, оточили, то пам’ятайте: найкраще вереск у якомусь людному місці здійняти, що це жиди, що все через жидів, що це жидівські штучки. Візьми їден з другим до писка кусок мила, біля міської криниці точи піну, плюй і кричи: “Рятуйте, пробі, вмираю, отруїли, отруїли, жиди, жиди!”. Народ зразу кинеться жидів громити, почнеться, теє, кхе-кхе, дике заворушення, Інквізиція ваш слід покине і за жидів візьметься, а ви собі спокійно ушиєтеся. Те саме й тоді, якби кого піймали і на муки взяли. Тоді, теє, дурня клеїти, кричати: “Я невинний, я сліпе знаряддя, жиди винні, вони наказали, золотом підкупили”. Повірять, це точно. У такі речі завжди, кхе-кхе, вірять.

- Гей! Рейневан!

Тим, хто його окликнув, був Славік Цандат, якого Рейневан знав ще з університетських часів. Коли Рейневан починав навчання, Славік Цандат вчився вже щонайменше вісім років і був старший від більшості докторів, не кажучи вже про магістрів. “Вчився”, зрештою, було не дуже адекватним словом: Славік Цандат в університеті бував, це правда, часом його там можна було помітити. Але стократ частіше його можна було застати в котромусь із борделів на Перштині або на Краківській. Або в міській каталажці, куди його регулярно запроторювали за п’яні дебоші і гармидери по ночах. Хоч і не юнак, Цандат обожнював скандали і бійки, тому не дивно, що після дефенестрації з ентузіазмом влився у потік революції. Рейневан анітрохи не здивувався, побачивши його у Флютика навесні 1426 року, під час свого першого візиту під Білу Гору.

- Здрастуй, Славіку. Ти що, став секретарем?

- Га? Ти про це? - Цандат підняв аркуші паперу і гусячі пера, які він ніс. - Це листи з неба.

- Листи звідки?

- Мене підвищили, - похвалився вічний студент, розчісуючи пальцями те, що колись було чуприною. - Брат Неплах перевів мене у сектор пропаганди. Я став письменником. Митцем. Замалим не поетом. Я пишу листи, які впали з неба. Розумієш?

- Ні.

- Ну то послухай, - Цандат узяв один із аркушів, примружив короткозорі очі. - Упалий з неба лист Матері Божої. Мій вчорашній витвір.

- Народе безвірний, покоління негідне і підступне, - став він читати голосом, що переходив у проповідницьку екзальтацію, - упаде на вас гнів Божий та лиха у трудах і в стадах, якими володієте. Позаяк не сповідуєте істинної віри, а слухаєте римського антихриста, відверну від вас свій лик, а Син мій засудить вас за зло, яке ви вчинили в Його святій Церкві, і покарає вас. як покарав Содом і Гоморру. І будете зубами скреготати і стогнати, амінь.

- Листи, що впали з неба, тямиш? - пояснив Цандат, бачачи, що Рейневан не тямить ні в зуб ногою. - Листи від Ісуса, листи від Марії, листи від Петра. Ми в пропаганді їх пишемо. Агітатори та емісари вивчають їх напам’ять, ідуть у ворожі країни, щоб сповіщати їх тамтешнім людям. Щоб, як каже шеф нашого сектора, так тамтешнім людям понасирати в голови, щоб не знали, хто свій, хто ворог і де котрий. Для цього і є листи з неба, тямиш? Оцей-от, послухай, лист від Ісуса. Глянь, як чудово написано...

- Знаєш, Славіку, я трохи поспішаю...

- Послухай, послухай! “Грішники та нечестивці, наближається вам кінець. Я терплячий, але якщо ви не порвете з Римом, з цією звіриною вавилонською, прокляну вас разом з Отцем своїм і з ангелами своїми...”

- Брат Белява? - врятував Рейневана голос за спиною. - Брат Неплах пильно прагне вас бачити, чекає. Дозвольте. Я проведу.

 

* * *

 

Один із новозбудованих будинків був більш імпозантним, нагадував панський дім. На першому поверсі знаходилося кілька світлиць, на другому - кілька досить по-спартанському обладнаних кімнат. В одній із кімнат стояло велике і аж ніяк не спартанське ложе. На ложі, накритий периною, лежав і стогнав Флютик.

- Де тебе носить? - дико завив він, побачивши Рейневана. -Я посилав по тебе до Праги, посилав під Колін! А ти... О-о-о... О-о-о-о-о-о-о-о! А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

- Що з тобою? Ага, не кажи. Я знаю.

- Ах, знаєш? Не може бути! То що зі мною? На що я страждаю?

- Загалом - на сечокам’яну хворобу. А зараз у тебе колька. Сядь. Підтягни сорочку, повернися. Тут болить? Коли я стукаю?

- А-а-а-а-а-а-о-о-о-о-а-а-а-ай!!! Курва!!!

- Поза сумнівом, ниркова колька, - встановив Рейневан. - Зрештою, ти й сам прекрасно знаєш. Це ж напевно уже не вперше, а симптоми характерні: болі, що находять приступами і віддають донизу, нудота, тиск на міхур...

- Перестань базікати. Почни лікувати, клятий знахарю.

- Ти несподівано опинився, - усміхнувся Рейневан, - у дуже доброму товаристві. На важку кам’яну хворобу і дуже болючі приступи ниркових кольок страждав Ян Гус у Констанці, коли сидів у в’язниці.

- Гм, - Флютик накрився периною і страдницьки усміхнувся. - То це, мабуть, ознака святості... З іншого боку, я перестаю дивуватися, що Гус тоді не зрікся... Він волів радше багаття, аніж такі болі... Господи, Рейневане, зроби щось із цим, благаю...

- Зараз приготую тобі щось болевгамовуюче. Але каміння треба усунути. Необхідний цирульник. Найкраще - спеціалізований літотоміст[147]. Я знаю в Празі...

- Не хочу! - завив шпигун, невідомо, більше від болю чи від люті. - Тут уже був такий! Знаєш, що він хотів зробити? Сраку мені хотів розрізати! Розумієш? Розрізати сраку!

- Не сраку, а промежину. Треба розрізати, а як же інакше добратися до каменів? Через розріз у міхур вводять довгі кліщі...

- Припини! - завив Флютик, бліднучи. - Навіть не говори про це! Я не для того тебе сюди викликав, висилав перепряжних коней... Вилікуй мене, Рейневане. Магічно. Я знаю, що ти можеш.

- Ти, либонь, маячиш у лихоманці. Чарівництво - це peccatum mortalium. Четверта празька стаття наказує карати чарівників смертю. Я приготую тобі заспокійливій напій, на зараз. І непентес[148], одурманюючий лік, на потім. Ти приймеш його, коли з’явиться літотоміст. Майже не відчуєш, коли він розрізатиме. А введення кліщів якось витримаєш. Тільки не забудь взяти в зуби кілок або шкіряний ремінь...

- Рейневане, - Флютик збілів як стіна. - Будь ласка. Я тебе озолочу...

- Ага, звичайно, озолотиш. Ненадовго, бо в засуджених до спалення чарівників золото конфісковують. Ти, мабуть, забув, Не-плах, що я працював на тебе. Багато бачив. І багато чого навчився. Зрештою, це порожні балачки. Я не можу магічно усунути камінь, бо, по-перше, така процедура ризикована. А по-друге - я не чаклун і не знаю заклинань...

- Знаєш, - холодно перебив Флютик. - я дуже добре знаю, що знаєш. Вилікуй мене, і я забуду, що знаю.

- Шантаж, так?

- Ні. Дрібне кумівство. Я буду твоїм боржником. І в рамках повернення боргу я перестану пам’ятати про деякі речі. А якщо ти будеш у потребі, зумію віддячити. Бодай мене пекло поглине, якщо...

- Пекло, - цього разу перебив Рейневан, - тебе так чи так поглине. Процедуру проведемо опівночі. Жодних свідків, тільки ти і я. Мені будуть потрібні: гаряча вода, срібний дзбанок або кубок, миски з жаром, мідний казанок, мед, березова і вербова кора, свіже ліщинове пруття, що-небудь зроблене з бурштину...

- Тобі доставлять усе, - запевнив Флютик, кусаючи від болю губи. - Усе, що захочеш. Клич людей, видавай накази, усе, що буде треба, тобі доставлять. Для чорної магії начебто часом буває потрібна людська кров або органи... Мозок, печінка... Не вагайся вимагати. Як треба буде, то... кого-небудь випатраємо.

- Я хотів би вірити, - Рейневан відкрив шкатулку з амулетами, - подарунок від Телесми, - що ти здурів, Неплах. Що біль затьмарив твій розум. Скажи, що те, що ти говориш, - це божевілля. Скажи це, дуже тебе прошу.

- Рейневане.

- Що?

- Я справді тобі цього не забуду. Буду твоїм боржником. Клянуся, виконаю будь-яке твоє бажання.

- Будь-яке? Добре.

 

* * *

 

Рейневан мав усі підстави пишатися. Він пишався, по-перше, своєю запобігливістю. Тим, що він не злазив докторові Фраундінштові з голови доти, доки той - попри початкове небажання - не виказав йому свої професійні секрети, навчивши кількох медичних заклинань. Пишався він і тим, що старанно попрацював над перекладами “Кітаб Сірр Аль Азар” Гебера і “Аль Хаві” Разеса, що ретельно вивчав “Regiment sanitatis” і “De morborum cognitione” - і що багато уваги присвятив хворобам нирок і сечового міхура, а особливо магічним аспектам терапії. Пишався, в принципі, і тим, що викликав у чарівника Телесми достатню симпатію, щоб той подарував йому на дорогу кільканадцять дуже практичних амулетів. Але найбільше, звичайно ж, Рейневан пишався результатом. А результат магічної процедури перевершив сподівання. Під впливом заклинання та активації амулету камінь у Флютиковій нирці розкришився, просте розслаблююче заклинання, яке застосовувалося під час пологів, прочистило сечовід, сильні сечогінні чари й трави довершили справу. Пробуджений від викликаного непентесом глибокого сну Неплах видалив рештки каменя разом з відрами сечі. Був, щоправда, і момент кризи: у якийсь момент Флютик почав сикати кров’ю, і перш ніж Рейневан устиг пояснити, що після магічної процедури це цілком нормальний симптом, шпигун заревів, залихословив, обсипав медика лайками, серед яких були визначення на кшталт “verfluchten Hurensohn” і “Йобаний мешуґене чарівник”. Не відриваючи погляду від свого члена, з якого струмувала кров, Неплах кликав збройних і погрожував медикові спалити його на вогнищі, посадити на палю і відшмагати - саме в такій послідовності. Врешті-решт він ослаб, а оскільки полегкість після кольки теж зробила свою справу - заснув. І проспав півдоби з гаком.

Дощ далі йшов. Рейневан нудився. Він сходив на лекцію старезного діда, колишнього шпигуна Карла IV. Відвідав тих, що писали листи з неба й апокаліпсиси, кілька з яких йому довелося вислухати. Заглянув до стодоли, де навчалися стентори, спеціальний сектор розвідки, що складався зі здорованів з гучними - як у Стентора - голосами. Стенторів готували до психологічної війни: їм належало руйнувати бойовий дух захисників замків і міст в облозі. Вони тренувалися далеко від табору, бо під час навчань ревіли так, що аж вуха пухли.

- Здавайтеся! Складайте зброю! Інакше вам! Усім смерть!

- Голосніше, - репетував керівник занять, диригуючи змахами рук. - Дружніше і голосніше! Раз-два! Раз-два!

- Дочок! Ваших! Погвал! Туєм! Дітей! Ваших! Пере! Ріжем! На! Списи! Наса! Димо!

- Брате Белява, - потягнув за рукав уже знайомий йому ад’ютант Флютика. - Брат Неплах просить до себе.

- Шкуру! Обде! Ремо! - ревіли стентори. - Яйця! Вам! Від! Ріжем!

 

* * *

 

Богухвал Неплах почувався вже зовсім добре, йому ніщо не дошкуляло, він був по-старому злосливий і брутальний. Вислухав те, що Рейневан мав йому сказати. Вираз обличчя, коли він слухав, не віщував нічого особливо доброго.

- Ви ідіоти, - прокоментував він викладену йому в скороченому вигляді і без подробиць аферу в шулерні. - Так ризикувати, і заради кого? Заради якоїсь проститутки! Вам усім могли перерізати горлянки, я справді дивуюся, що не перерізали, Гунцледер, певно, дав на той день вихідний своїм найкращим охоронцям. Ну, але не турбуйся, мій медику, любий моєму серцю і ниркам. Шулер не загрожуватиме ні тобі, ні твоїм компаньйонам-дивакам. Його попередять про наслідки.

- Щодо другої справи, - Флютик сплів пальці, - то ви ще більші ідіоти. Підкарконошшя охоплене вогнем, лужицьке прикордоння палає. Фартенберги, Біберштайни, Дони та інші католицькі вельможі постійно ведуть з нами, як вони самі її називають, шибеничну війну. Отто Бергов, пан на Тросках, уже доробився прізвиська “Гуситовбивці”. А що я поклявся виконати бажання? Я це відміняю. Primo, ти підступно мене обдурив, secundo, бажання ідіотське, tertio, ти не хочеш мені відкрити, чого ти там хочеш шукати. Обмізкувавши це все, я відмовляю. Твоя смерть на католицькій шибениці була би для нас втратою, тим прикрішою, що безглуздою. А в нас щодо тебе є плани. Ти нам потрібен у Шльонську.

- Як розвідник?

- Ти задекларував підтримку справі Чаші. Ти просився в лави Божих воїнів. І добре! Кожен повинен служити так, як він найкраще вміє.

- Ad maiorem Dei gloriam?

- Скажімо, так.

- Я набагато краще прислужуся як лікар, а не як шпигун.

- Оцінку залиш мені.

- Саме на твою оцінку я й покладаюся. Адже це в твоїй нирці я роздробив камінь.

Неплах довго мовчав, скрививши губи.

- Ну добре, зітхнув він, відвівши погляд. - Твоя правда. Ти мене вилікував. Врятував від мук. А я пообіцяв виконати бажання. Якщо ти аж так цього прагнеш, якщо це твоя найбільша мрія, поїдеш на Карконоші. А я не тільки не буду розпитувати, про що тобі в усьому цьому йдеться, а ще й полегшу тобі ескападу. Дам тобі людей, ескорт, гроші, контакти. Повторюю: я не питаю, які справи ти хочеш там вирішувати. Але ти маєш швидко обернутися. До Різдва ти повинен бути в Шльонську.

- У тебе на послугах сотні шпигунів. Вишколених у цьому ремеслі. Які шпигують за гроші або за ідею, але завжди охоче і без примусу. А ти вчепився мене, дилетанта, який шпигуном не хоче і не вміє бути, а тому й не надається, користі з мене буде як із цапа молока. Хіба в цьому є логіка, Неплах?

- А хіба я морочив би тобі голову, якби не було? Ти потрібен нам у Шльонську, Рейневане. Ти. Не сотні вишколених у ремеслі ідейних або професійних шпигунів, а ти. Ти особисто. Для справ, з якими ніхто, крім тебе, впоратися не зуміє. І в яких тебе ніхто не зможе замінити.

- Подробиці?

- Пізніше. По-перше, ти їдеш у небезпечні місця, можеш не повернутися. По-друге, ти відмовився виявити мені подробиці, так що ось тобі реванш. По-третє і найважливіше: я не маю часу. Виїжджаю під Колін, до Прокопа. У питанні ескапади звернися до Гашека Сикори. Він же дасть тобі й людей, спеціальний підрозділ. І пам’ятай: мусиш поспішати. До Різдва...

- Я повинен бути в Шльонську, знаю. Хоча зовсім не хочу. А нікудишній той агент, який не хоче. Який діє під примусом. Флютик якийсь час мовчав.

- Ти вилікував мене, - нарешті сказав він. - Вирвав з кігтів болю. Я віддячу. Зроблю так, що до Шльонська ти поїдеш без примусу. Ба навіть охоче.

- Та?

- Ти став батьком, Рейнмаре.

- Що-о-о?

- У тебе є син. Катажина Біберштайн, дочка Яна Біберштайна, пана на Штольці, у червні 1426 року народила дитину. Хлопця, народженого в день святого Віта, цим іменем й охрестили. Тепер йому, як легко підрахувати, рік і чотири місяці. Згідно з рапортами моїх агентів, прегарне дитинча, викапаний батько. Не кажи, що ти не хотів би його побачити.

 

* * *

 

- Чудово, - повторив Шарлей. - Двічі чудово.

- Я їй послав з десять листів, - з гіркотою нагадав Рейневан. -Певно, більше ніж десять. Знаю, час воєнний і неспокійний, але котресь із послань мусило дійти. Чому вона не відписала? Чому не дала мені знати? Чому про власного сина я мусив довідатися від Неплаха?

Демерит затягнув коневі вудила.

- Висновок напрошується сам, - зітхнув він. - Ти їй анітрохи не потрібен. Може, це звучить жорстоко, але тільки це є логічним. Може навіть...

- Що - “може навіть”?

- Може навіть це зовсім не твій син? Добре, добре, спокійно, без нервів! Я просто подумав уголос. Бо з іншого боку...

- Що - “з іншого боку”?

- Може бути й так, що... Та ні! Обійдеться. Скажу, а ти наробиш дурниць.

- Та говори, зараза!

- Ти не дочекався відповіді на листи, бо, може, старий Біберштайн взяв близько до серця ганьбу, розлютився, доцю разом з байстрям замкнув у вежі... Та ні, банальність, тьху, як з ярмаркової співанки. Алькасин і Ніколетта... Господи, та не кривися ти так, хлопче, бо мене страх проймає.

- Ти не говори дурниць, я не буду кривитися. Згода?

- Та звичайно що так.

 

* * *

 

Об’їхавши Прагу, вони вирушили на північ. Дощ падав невпинно, властиво, безперервно, бо якщо переставало лити, починало мрячити, а якщо переставало мрячити, починало мжити. Кінний загін загрузав у багнюці й просувався радше в черепашачому темпі - протягом двох днів вони добралися всього лише до Лаби, до мосту, що з’єднував Старий Болеслав і Брандис. Наступного дня, оминувши міста, вони рушили далі, у бік німбурзького тракту.

Самсон Медок, який їхав за Шарлеєм і Рейневаном, мовчав, тільки час від часу глибоко зітхав. Беренгар Таулер й Амадей Бата, які слідували за Самсоном, поринули у розмову. Розмова -можливо, причиною цього була погода, - досить часто переходила у сварку, на щастя, настільки ж короткочасну, наскільки гостру. У самому кінці, змоклі та похнюплені, їхали керетяни й пелетяни [21]. На жаль.

Шарлей, Самсон, Таулер і Бата прибули під Білу Гору у переддень святої Урсули, наступного дня після від’їзду Флютика, який на виклик Прокопа Голого вирушив під Колін. Рудоволоса Маркета, доповіли вони, у Празі була надійно розміщена в домі на розі Щепана і На Рибнічку, у пані Блажени Поспіхалової. Пані Блажена прийняла дівчину, бо мала добре серце, до якого Шарлей для впевненості апелював ще й сумою сто двадцять грошів готівкою й обіцянкою наступних дотацій. Отож Маркета - прізвища дівчина явно воліла не розкривати - була у відносній безпеці. Обидві пані, запевняв Самсон Медок, припали одна одній до душі і впродовж найближчих місяців не мали би одна одну повбивати. А потім, резюмував він, буде видно.

Той факт, що Беренгар Таулер і Амадей Бата далі трималися товариства, дещо дивував, бо, щиро кажучи, після розставання Рейневан не сподівався більше їх побачити. Таулер часто про щось радився з Шарлеєм, осторонь і потайки, тому Рейневан підозрював, що демерит спокусив його якоюсь дурнею, вигаданою перспективою фантастичної здобичі. Коли Рейневан запитав його прямо, Беренгар загадково усміхнувся і заявив, що надає їм перевагу перед таборитами Прокопа, яких покинув, бо війна - річ без майбутнього, а воячка - річ без перспектив.

- Звичайно, що так, - додав Амадей Бата. - Справді перспективна річ - це взуттєвий промисел. Усім потрібні черевики, хіба ні? Мій тесть - швець. Нехай-но я тільки назбираю трохи грошиків, нехай-но світ владнається, і я цим ділом займуся, розбудую тестеву майстерню до мануфактури. Буду виробляти чижми. У великих кількостях. Скоро весь світ буде носити чижми марки “Бата”, от побачите.

Дощ перестав мрячити й почав мжити. Рейневан став у стременах, озирнувся. Керетяни і пелетяни, намоклі й похнюплені, їхали за ними. Не загубилися в сльоті й імлі.

На жаль.

 

* * *

 

Паскудним товариством, строкатим і смердючим набродом ощасливив їх, як виявилося, Флютик. Посередньо. Безпосередньо це щастя спіткало їх з боку Гашека Сикори, заступника шефа сектора пропаганди.

- Ах, добрий день, добрий день, - привітав їх Гашек Сикора, коли Рейневан з’явився в нього з Шарлеєм і Таулером. - Ах, я знаю. Похід на Під’єштеддя. Я отримав відповідні інструкції. Усе приготоване. Моментик, хай-но я тільки закінчу з гравюрами... Ах! Мушу закінчити, емісари чекають...

- Можна, - запитав Шарлей, - кинути оком?

- Ах? - Сикора явно обожнював цей вигук. - Ах! Кинути оком? Звичайно, звичайно. Будь ласка.

Пропагандистська гравюра, одна з багатьох, якими був завалений стіл, зображувала страшило з рогатою головою цапа, цапиною бородою й огидною, знущальною цапиною міною. На плечах страховиська було щось на кшталт далматики[149], на рогатій морді - палаюча тіара, на ногах - пантофлі з хрестами. В одній руці воно тримало вила, другу піднімало в жесті благословення. Над страховиськом виднівся напис: EGO SUM PAPA[150].

- Мало хто, - Шарлей показав на напис, - вміє читати. А картинка не дуже чітка. Звідки простій людині знати, що це папа? А може, це Гус?

- Хай вам Бог, - поперхнувся Сикора, - вибачить блюзнірство... Ах... Люди знатимуть, не бійтеся. Картинки з Гусом друкують вони, папісти, значить. У вигляді зубатої гуски, блюзніри, його зображують. Так прийнято. Проста людина знає: Вельзевул, чорт рогатий, як цап, - значить, папа римський. Зубата - значить, Гус. Ах, а ось і ваш ескорт, уже з’явилися.

Ескорт вишикувався на майдані досить нерівною шеренгою. Це був десяток головорізів. Пики вони мали огидні. Все інше -також. Вони нагадували зграю злодіїв і мародерів, озброєних тим, що знайшли, і вдягнутих у те, що вкрали. Або знайшли на смітнику.

- Ось, ах, - показав заступник шефа сектора пропаганди, - ваші люди, які віднині підпорядковані вашим наказам. Справа: Шперк, Шмейдлірж, Вой, Гнуй, Броук, Пштрос, Червенка, Питлік, Грахоїдек і Маврицій Рвачка[151].

- Можна, - озвався серед зловісної тиші Шарлей, - попросити вас відійти зі мною на два слова?

- Ах?

- Я не питаю, - процідив, відійшовши із Сикорою на два слова, демерит, - чи прізвища цих панів є справжніми, чи це прізвиська. Хоча в принципі я мав би цим поцікавитися, оскільки за прізвиськами і кликухами оцінюють бандитів. Але я не про це. Я питаю про іншу річ: я знаю від присутнього тут пана Рейнмара Беляви, що брат Непдах пообіцяв нам надійний і гідний довіри ескорт. Ескорт! А це що за наволоч стоїть отам, у шерензі? Що за керетяни і пелетяни? Що це за Вуй, Хуй, Штос і Срачка?

Щелепа Гашека Сикори небезпечно скочила вперед.

- Брат Неплах, - огризнувся він, - наказав дати людей. А це хто, га? Що, може, пташкове небесні? Може, рибкове водяні? Жабкове болотяні? Ніяк ні. Це якраз люди. Саме ті люди, яких я можу дати. Інших у мене нема. Не подобаються, ах? Ви б воліли, ах, цицькатих жіночок? Святого Георгія на коні? Лоенгріна на лебеді? Мені шкода, але таких нема. Закінчилися.

- Але...

- Берете їх? Чи ні? Вирішуйте.

 

* * *

 

Наступного дня, на диво, перестало капати. Коні, чалапаючи по болоту, пішли трохи енергійніше і швидше. Амадей Бата почав насвистувати. Ожили навіть керетяни і пелетяни, себто охрещені Шарлеєм цією біблійною назвою десятеро на чолі з Маврицієм Рвачкою. Досі понурі й насуплені обірванці, які справляли враження ображених на весь світ, почали балакати, перекидатися сороміцькими жартами, реготати. Врешті-решт, на загальний подив, співати.

 

Na volavsku strain

skivanci zpivaji,

ze za mou milenkou

vsivaci chodeji.

Dostal bych ja milou

i s jeji perinou,

radsi si ustelu

pod lipou zelenou.

 

“Син, - думав Рейневан. - У мене є син. Його звати Віт. Він народився рік і чотири місяці тому, в день святого Віта. Точно в переддень битви під Усті. Моєї першої великої битви. Битви, в якій я міг загинути, якби випадковості склалися в інакший спосіб. Якби тоді саксонці розірвали вагенбург і розпорошили нас, була б різанина, я міг загинути. Мій син втратив би батька наступного дня після свого народження...

А Ніколетта...

Легесенька Ніколетта, Ніколетта струнка, як Єва Мазаччо, як Мадонна Парлера, ходила з животом. З моєї вини. Як я подивлюся їй в очі?

Ах, та що там. Мусить вдатися.”

 

* * *

 

Був четвер після Урсули, коли вони добралися під Крхлеби і рушили в бік Рождаловіц, розташованих над рікою Мрліною, правою притокою Лаби. Вони і далі, згідно з даними їм раніше порадами Флютика і Сикори, оминали людні тракти, а надто великий торговий шлях, що вів з Праги до Лейпцига через Їчин, Турнов і Житаву. Від Їчина, звідки вони збиралися зробити вилазку під Троски, їх відділяло вже тільки близько трьох миль.

Однак краєвид над верхньою Мрліною одразу ж попередив їх, що вони ступають на небезпечні терени, в район конфліктів, на все ще палаючу смугу прикордоння, що розділяла ворогуючі релігії та нації. “Палаюча”, зрештою, була цілком влучним словом: постійними елементами пейзажу стали згарища. Сліди від спалених хат, садиб, сілець і сіл. Вони були як дві краплі води схожі на рештки села, біля яких стояла шулерня Гунцледера, арена нещодавніх багатих наслідками подій: такі ж покриті сажею кукси коминів, такі ж купи попелу, який узявся грудками, наїжачені рештками обвуглених перекриттів. Такий самий сморід горілого, від якого крутило в носі.

Керетяни і пелетяни вже якийсь час не співали, тепер вони зайнялися споряджанням арбалетів. Таулер і Бата, які очолювали кавалькаду, мали їх напоготові. Рейневан наслідував їхній приклад.

На п’ятий день подорожі, в суботу, вони натрапили на село, попіл у якому ще димівся, а від згарища все ще пашіло жаром. Мало того, можна було помітити кільканадцять трупів на різних стадіях обвугленості. А Маврицій Рвачка вистежив і витягнув із землянки неподалік двох живих - діда і малолітню дівчинку.

Дівчинка мала світлу косичку і сіру суконку, цілу у пропалених іскрами дірках. Дід мав захованому в білій бороді роті два зуби: один угорі, другий унизу.

- Напали, - нерозбірливо пояснив він, коли його спитали, що тут сталося.

- Хто?

- Уни.

Розпитування, що це за “уни”, не виявилося безрезультним. Недорікуватий старець не міг охарактеризувати та назвати “уних” інакше, ніж “нечестивці”, “недобрі люди”, “песиголовці” або “покарай їх Памбу”. Раз чи два дід ужив слово “мартагузи”, якого Рейневан ніколи не зустрічав і не знав, що воно означає.

- Це з угорської, - Шарлей наморщив лоба, в його голосі прозвучало здивування. - Мартагузами називають людоловів, викрадачів і торговців людьми. Дідуган, певно, хотів цим сказати, що мешканців села викрали. Взяли в рабство.

- Хто міг це зробити? - видихнув Рейневан. - Папісти? Я думав, що ці землю контролюємо ми.

Шарлей злегка обурився на “ми”. А Беренгар Таулер усміхнувся.

- Мета нашої подорожі, замок Троски, - спокійно пояснив він, - лише за дві милі звідси. А пана де Бергова недарма називають “Гуситовбивцею”. Близько звідси також Кость, Грубий Рогожець, Скала, Фридштейн - усе це бастіони панів з католицького ландфриду. Родові помістя лицарів, вірних королю Сигізмунду.

- Ти знаєш і ці місця, і тих лицарів, - ствердив Рейневан, дивлячись, як дід і дівчинка з косичкою жадібно проковтують кусні подарованого їм Самсоном хліба. - Непогано знаєш. Чи не час відкрити, звідки ти це знаєш?

- Може, й час, - погодився Таулер. - Як воно є: моя сім’я вже багато років є манами Бергових [22]. Разом з ними ми прийшли до Чехії з Тюрінгії, коли рід Бергових підтримав пана з Ліпи у бунті проти короля Генріха Каринзького. Старшому лицареві Отто де Бергову, пану на Біліні, служив ще мій батько. Я служив Отто Молодшому на Тросках. Якийсь час. Уже не служу. Але це особиста справа.

- Особиста, кажеш?

- Так, кажу.

- То просимо, - холодно сказав Шарлей, - у голову колони, брате Беренгаре. На вістря. На місце, відповідне для знавця цих місць та їх мешканців.

 

* * *

 

Наступного дня була неділя. Маючи голови зайняті іншими справами, самі вони про це ніколи б і не подумали. Навіть далекий звук дзвонів, які десь там калатали, не викликав асоціацій і ні про що не нагадав - ні Рейневанові, ні Самсонові, ні Таулерові та Баті, про Шарлея вже й не згадуючи, бо Шарлей чхав як на святі дні, так і на третю заповідь. Інша річ, як з’ясувалося, - керетяни і пелетяни, тобто Маврицій Рвачка et consortes. Ці, видивившись на роздоріжжі хреста, під’їхали, поспішувалися, повклякали навколо всім десятком, кружком, і стали молитися. Дуже ревно і дуже голосно.

- Цей дзвін, - показав головою Шарлей, не злазячи з коня, - це вже може бути Їчин. Га, Таулер?

- Може бути. Нам треба бути обережними. Було б зле, якби нас упізнали.

- Особливо якби тебе впізнали, - фиркнув демерит. - І згадали про твої особисті справи. Цікаво, якого калібру були ці справи.

- Для вас це не має значення.

- Має, - заперечив Шарлей. - Бо від цього залежить, яку пам’ять про тебе зберіг пан де Бергов. Якщо недобру, як я підозрюю...

- Це несуттєво, - перебив його Таулер. - Для вас суттєво те, що я вам пообіцяв. Я знаю, як пробратися в Троски.

- А як?

- Є один спосіб. Якщо тільки нічого не змінилося...

Таулер не докінчив, побачивши обличчя Амадея Бати. І як розширюються його очі.

Дорога, що вела на північ, зникала між двома пагорбами. Звідти, доти сховані, виїхали ступою вершники. Багато вершників, загін. Силою щонаименш двадцять коней, але зарослі ялицею горби могли приховувати ще стільки само.

Загін складався головним чином з кнехтів, сірих арбалетників і списників. На чолі їхали восьмеро лицарів і паношів, з них двоє у повних пластинчатих обладунках. З них один мав на нагруднику великий червоний хрест. Шарлей вилаявся.

Таулер вилаявся. Бата вилаявся. Керетяни і пелетяни дивилися, роззявивши пельки, все ще на колінах і зі складеними до молитви долонями.

Лицарі в обладунках спочатку були так само вражені, як і вони. Але з приголомшення вони отямилися трошечки пізніше. Перш ніж то, що з хрестом, явно командир, підняв руку і прокричав команду, Таулер, Бата і Шарлей уже чвалували, Самсон і Рейневан пускали коней галопом, а керетяни і пелетяни заскакували в сідла. Однак команда лицаря стосувалася головним чином арбалетників. Перш ніж десятка Мавриція Рвачки зуміла збільшити дистанцію, на них упав град стріл. Хтось звалився з коня - може, це був Вой, може, Гнуй, Рейневан не впізнав. Він був надто зайнятий рятуванням власної шкури.

Він мчав стрімголов через перелісок, через березовий гайок, білі стовбури миготіли на бігу. Котрийсь із керетян випередив його, немов очманілий галопуючи за Таулером, Шарлеєм і Батою. Поруч хрипів кінь Самсона. За спиною чувся тупіт копит і крики погоні. Раптом його розірвав страхітливий вереск когось, кого наздогнали. Ще за мить наздогнали другого.

Вони влетіли в ярок, вузький, але чимдалі ширший, який виводив до річки. Відразу перед ними Шарлей, Бата і Таулер розхлюпали в галопі воду, видерлися на берег, потім на схил яру. Схил виявився глинистим, кінь Таулера послизнувся, з’їхав на крупі з диким іржанням. Таулер вивалився з сідла, але одразу ж підхопився на ноги, заволав на допомогу. Маврицій Рвачка і кілька його підлеглих промчали повз нього чвалом, навіть не піднявши голови з-над кінських грив. Рейневан звісився з сідла, простягнув руку, Таулер ухопився за неї, вдарив коня шпорами. Скидалося на те, що їм вдасться подолати крутосхил. Але не вдалося.

Кінь з’їхав по глині, перекинувся, несамовито брикаючи. Обидва вершники впали. Рейневан обома руками затулив голову, хотів відкотитися, але не зміг. Ступня застрягла в стремені, дике смикання і брикання коня боляче стискало і зчавлювало її. Таулер же, якого падіння приголомшило, піднявся - одначе так невдало, що дістав копитом по голові. Сильно. Аж загуло.

Хтось схопив Рейневана за плечі, смикнув. Він крикнув від болю, але нога вискочила із заклиненого перекрученою підпругою стремена. Кінь підхопився і втік. Рейневан став на ноги, побачив пішого Самсона. Потім, на свій жах, купу кінних, які розбризкували воду в річці. Вони були вже зовсім близько. Настільки, що Рейневан бачив їхні перекривлені обличчя. І закривавлені наконечники списів.

Від смерті їх врятували керетяни й пелетяни, Маврицій Рвачка et consortes. Вони не втекли, а зупинилися на краю крутосхилу, і звідти, згори, дали залп з арбалетів. Стріляли вони влучно. Попадали в бризках води коні, попадали у воду люди. А керетяни й пелетяни з криком з’їхали вниз, розмахуючи мечами і булавами, з криком ударили по списниках.

Маючи перевагу у раптовості й рішучості, вони затримали переслідувачів. Ненадовго. Насправді це все-таки була самовбивча атака. Переслідувачів було більше, на виручку списникам і стрільцям уже гналися важкоозброєні. Керетяни і пелетяни по черзі падали з сідел. Поколоті, порубані, посічені, один по одному валилися в криваву багнюку Червенка, Броук і Питлік - а може, Це були Червенка, Пштрос і Грахоїдек? Останнім пав мужній Маврицій Рвачка, зметений із сідла сокирою лицаря з хрестом на нагруднику і каменярськими кліщами на щиті.

Рейневан і Самсон, зрозуміло, не чекали на легко передбачуваний результат сутички. Вони втекли на схил. Самсон ніс на плечі все ще непритомного Таулера. Рейневан ніс арбалет, що його він не забув підібрати. Як виявилося, розумно.

їх наздоганяли двоє кінних, паношів, судячи з обладунків, зброї та коней. Вони були вже зовсім близько. Рейневан підняв арбалет на рівень плеча. Він прицілився в корпус вершника, але згадавши, як його колись вчила Дзержка де Вірсінг, змінив намір і послав стрілу в груди коня. Кінь - красивий білий кінь - впав як громом уражений, а вершник зробив таке сальто, що позаздрив би й професійний акробат.

Другий паноша розвернув коня, пригнувся до гриви і втік. Це було розумне рішення. Від стіни лісу висипала кіннота. Добрих півсотні озброєних людей. Більшість - з червоною Чашею на грудях або Облаткою на щиті.

- Наші! - заволав Рейневан. - Це наші, Самсоне!

- Твої, - уточнив, зітхнувши, Самсон Медок. - Але, мушу визнати, я теж радий.

Вершники з Чашею лавою з’їхали по крутосхилу, з-над річки долетіли крик, брязкіт і тупіт. Паноша, юнак, той, під яким Рейневан застрелив коня, схопився на ноги, роззирнувся і кинувся бігти, заточуючись. Далеко він не втік. Один з кінних перепинив йому дорогу, лупнув плазом меча в потилицю, повалив. Потім розвернув коня і ступою під’їхав до Рейневана, Самсона і досі непритомного Таулера. На грудях, частково затулені вирізаною з червоного сукна Чашею, виднілися перехрещені остереви.

- Привіт, Рейневане, - сказав він, піднімаючи рухому частину салада. - Що чувати?

- Бразда з Клінштейна!

- З роду Роновичів. Приємно бачити і тебе, Самсоне.

- Це мені приємно.

 

* * *

 

У яру, в річці та на її берегах лежало близько дюжини трупів. Важко було оцінити, скільки тіл віднесло водою.

- Чиї це були люди? - запитав командир підмоги, довговолосий вусань, молодий, худий як тріска. - Дали драла так швидко, що я не встиг їх розпізнати. А ви бачили їх зблизька. Ну? Брате Белява!

Рейневан знав того, хто запитував. Він познайомився з ним у Градці-Кралове два роки тому. Це був гейтман Ян Чапек із Сан, який робив швидку кар’єру серед Сиріток. Ті, хто прибули з підмогою, прикрашені Чашами вершники були Сирітками. Божими воїнами, які назвали себе так, коли їх осиротив, померши, улюблений і обожнюваний вождь, великий Ян Жижка з Троцнова.

- Рейневане! До тебе звертаюся!

- Крім кнехтів, було восьмеро важливіших, - перерахував він після нагадування. - Двоє лица