Різноманітними способами, або, як напише через

півстоліття літописець, per diversia modis [238].

 

Клодзько, панорамуй якого вони побачили вранці, виявилося притуленою до схилу пагорба масою червоних дахів і золотих стріх, які сходили схилом до самого низу, до вод ріки Млинівки, шо омивала пагорб. Схил, який відбивався у течії широко розлитої тут Ниси, увінчувала прикрашена вежами Замкова гора, що височіла над містом.

Дорогу й далі перегороджували вози біженців, їхній смердючий скарб та їхні смердючі діти. Чим ближче до міста, тим возів ставало більше, гамір наростав, діти, здавалося, множилися самі по собі, а сморід різко посилювався.

- Перед нами Старий кінський базар, - показав Жехорс. - І передмістя Вигін. Зараз буде міст на Йодловнику.

Йодловник виявився бистрою річкою, а міст був повністю закоркований. Рейневан і товариство не чекали, поки звільниться дорога, а за прикладом інших кінних ввігнали коней у воду і без особливих зусиль подолали потік. Далі обабіч дороги вже стояли хати, кліті, шопи, люди поралися повсякденними трудами, удостоюючи проїжджаючих всього лише мимолітними поглядами. Якийсь час вони їхали досить жваво, але невдовзі їх знову затримав корок. Цього разу його вже не було змоги оминути.

- Міст на Нисі, - сказав Бісклавре, піднімаючись у стременах, - Це там заткалося. Нічого не поробимо. Треба чекати.

Вони чекали. Черга посувалася поволі, в такому темпі, який давав можливість насолоджуватися краєвидом.

- Ого, - пробурмотів Жехорс. - Бачу багато змін. Стіни та вежі відремонтовані, на берегах Млинівки шанці, кобилиці, новесенькі частоколи... Не марнував часу пан Пута. Видно, відчував, до чого воно йде.

- Навчив його дечого, - пробурмотів у відповідь Шарлей, - рейд Амброжа три роки тому. А оце бачите?

Тисняву на дорозі посилили вози, навантажені провізією, камінням і зв’язками стріл.

- Готуються до оборони... А там що відбувається? Валять будинки?

- Монастир францисканців, - пояснив Бісклавре. - Розумно роблять, що його валять. Під час облоги він був би готовою обложною вежею, до того ж мурованою. Найефективніша дальність стрільби з гармат - чотириста кроків, ядра, випалені з монастирської стіни, лупили би в центр міста, в саму ратушу. Розважливо чинять, що руйнують.

- А на руйнуванні, - зауважив Шарлей, - найвідданіше трудяться самі францисканці, працюють, як бачу, з дивовижним запалом, просто-таки радісно. Воістину символічна примха долі. Самі розхріначують власний монастир, та ще й залюбки.

-Я ж сказав, розважливо чинять. Ну й тиснява біля моста... До біса... Перевірка, чи що?

- Якщо, - Жехорс подивився на Рейневана, який далі мовчав, - уже дійшла звістка...

- Не дійшла, - відрізав Шарлей. - Не могла. Не панікуй.

- Не буду, бо не звик, - теж відрізав Жехорс. - А тепер бувайте. Я до міста не заходжу, вам потрібен буде зв’язковий поза стінами. Бісклавре, сигнали ті самі, що завжди?

- Звичайно. До побачення.

Жехорс погнав коня, змішався з натовпом, зникнув. Решта в черепашачому темпі посувалася в бік кам’яного мосту. Рейневан мовчав. Шарлей під’їхав ближче, зачепив стременом.

- Що ти зробив, те зробив, - сухо сказав він. - Того вже не переробиш. Пару ночей, замість того щоб спати, будеш дивитися в стелю і мучитися докорами сумління. Але зараз візьми себе в руки.

Рейневан кашлянув, подивився на Самсона. Самсон не відвів погляду. Кивнув головою, згоджуючись із Шарлеєм.

Без усмішки.

Перед мостом стояв загін алебардників і група ченців у чорних рясах, стягнутих шкіряними поясами, які виказували в них августинців.

-Увага! - гукали десятники. - Увага, люди! Місто готується до оборони, тож вхід на міст тільки тим, хто до зброї призвичаєний і до бою здатний! Тільки тим. хто до зброї призвичаєний!

- Хто не призвичаєний, але до праці здатний, іде допомагати валити монастир і ставити частокіл. Сім’ї таких можуть у Клодзьку залишитися. Решта йде далі, на підгороддя Рибаки, там брати-францисканці страву варять і видають, хворих лікують. Звідти, як відпочинете, відходите на північ, до Барда. Повторюю: Клодзько готується до облоги, вхід тільки для тих, хто до зброї призвичаєний! Такі негайно стають на ринку, в розпорядження цехових майстрів...

Юрба шуміла й обурювалася, однак алебардники були рішучі. Невдовзі відбувся поділ: одні повертали на міст, а решта - з них частина проклинала на чім світ стоїть - їхала далі вроцлавським трактом, що вів між берегом Ниси й халупами підгороддя.

Стало трохи вільніше.

- Увага! Місто буде оборонятися! Вхід тільки для тих. хто призвичаєний до зброї!

Перед мостом почалася колотнеча. Хтось із кимось сперечався, було чути підвищені голоси. Реневан став у стременах. Троє священиків у дорожньому одязі сварилися із сотником з блакитно-білим щитом на туніці. До них підійшов високий августинець з орлиним носом і густими бровами.

- Його велебність пробощ Фесслер? - упізнав він. - З парафії у Вальтерсдорфі? Що привело вас до Клодзька?

- Потішний жарт, достоту, - відповів священик, картинно наморщивши чоло. - Так, ніби ви не знаєте, що нас привело. Але не будемо тут дискутувати у хамів на очах. Забери-но солдатів, фратер! Загороджувати прохід можете волоцюгам, а не мені. Я всю ніч у дорозі, мушу перед дальшою подорожжю перепочити.

- А куди це, - повільно спитав августинець, - веде подальша дорога, якщо можна спитати?

- Не вдавай із себе дурня! - пробощ усе ще був картинно розгніваний. - На нас ідуть диявольські гусити, могутня сила, палять, грабують, убивають. Мені життя дороге. Я втікаю аж до Вроцлава, може, туди не дійдуть. Вам те саме раджу.

- За пораду дякую, - августинець схилив голову. - Але мене тут, у Клодзьку, обов’язок тримає. З паном Путою будемо боронити місто. І оборонимо з Божою поміччю.

- Може, обороните, а може, ні, - відрізав пробощ. - Але це ваша справа. Заберися з дороги.

- Оборонимо Клодзько, - чернець і не думав забиратися. - З допомогою Бога і добрих людей. Будь-яка допомога придасться. І твоєю не погребуємо, Фесслер. Своїх парафіян ти в біді покинув. Є нагода спокутувати вину.

- Що ти мені тут про вину торочиш? - розкричався священик. - І про покуту? Геть з моєї дороги! І вибирай слова, ти ображаєш в моїй особі Церкву! Про що тобі йдеться, жебраче босий? Що я втікаю? Так, утікаю, бо це мій обов’язок - рятувати себе, свою особу і Церкву! Надходять єретики, ксьондзів убивають, я у своїй особі Церкву рятую. Бо Церква - це я!

- Ні, - спокійно заперечив августинець. - Не ти. Церква - це віруючі й вірні. Твої парафіяни, яких ти залишив у Вальтерсдорфі, хоча повинен їм допомагати й підтримувати їх. Це оці люди, які готуються до оборони, а не до втечі. Так що кинь торбу, велебний, берися за кайло і гайда до роботи. І ані слова, Фесслер, ані слова. Я смиренний, але присутній тут пан сотник, прости йому. Господи, ні смиренністю не грішить, ні зайвою терплячістю. Він може наказати загнати тебе до праці батогами. Може наказати й повісити. Пан Пута дав йому широкі повноваження.

Фесслер розкрив рота, щоб протестувати, але вираз обличчя сотника змусив його швидко закрити. Скорившись долі, він прийняв вручене йому кайло. Його супутники взяли лопати. Обличчя всі мали воістину мученицькі.

- Помагай Боже в роботі! - крикнув їм услід чернець. - І не раджу лінуватися і ледарювати! Сотник дивиться!

- Ой, - пробурмотів собі під ніс Бісклавре. - Ой, бачу, не піде нам тут легко. Гей, людоньки! Хто він, цей монах! Чи хтось його знає?

- Це Генріх Фогсдорф, - повідомив один з їздових, що правив возом, повним кам’яних ядер для бомбард. - Пріор августинців. Люди його поважають.

- Це видно.

 

* * *

 

З боку Рибаків наближався клусом кінний загін, що прямував у бік Нижньої Мостової брами. Алебардники миттю стримали колону біженців. Загін наблизився, було видно, що він складається із самих вельмож. Їздовий з ядрами для бомбард, який супроводжував їх від мосту на Нисі, виявився людиною добре поінформованою і балакучою.

- Той на чолі - це наш староста, вельможний пан Пута з Частоловиць, - повідомив він їм, зрештою, без потреби. Пана Путу знали всі, загальновідомим був і його герб - навскісні блакитні смуги в срібному полі. Рейневан і Бісклавре перезирнулися: присутність Пути в Клодзьку означала, що Прокоп відступив з-під Ниси.

- Біля старости, - показував їздовий, - їде пан підстароста Гануш Ченебіс. За ними пан Миколай Мошен, командир найманих військ, і вельможний пан Вольфрам фон Панневіц. Далі Ян фон Мальвіц, пан на Екерсдорфі. Панове з міської ради: Четтерванг, Греммель, Лішке...

Свита пана Пути з гуркотом в’їхала в Нижню браму, луною рознісся під склепінням брами дзвін підків. Коли вершники проїхали міст на Млинівці й зникли у Верхній брамі, алебардники звільнили дорогу, біженці рушили. Бісклавре раптом кашлянув, ступнею штурхнув стремено Рейневана. Без потреби. Рейневан уже помітив. Усі помітили. За їхніми спинами якась жінка глухо скрикнула.

З ризалітів вежі над Верхньою брамою звисали зачеплені на гаках чотири трупи. Тіла чотирьох людей. Точніше, решток людей. Позаяк ці тіла були позбавлені всього, що зазвичай з людини виступає, в тому числі вух. Над верхніми і нижніми кінцівками, було видно, трудилися довго і невтомно, внаслідок чого вони тепер нагадували кінцівки тільки в загальних рисах.

- Це гуситські шпигуни! - їздовий натягнув повіддя. - Злапали одного, і він на муках виказав спільників. Якби гусити підійшли під Клодзько, вони мали тихцем відкрити брами, а в місті розпалити пожежі. Позавчора їх на ринку стратили. Жорстоко мучили, іншим на пострах. Розпаленими кліщами і гаками рвали, кості ламали. А брами тепер добре стережуть, вдень і вночі. Побачите.

Справді, побачили. Верхню браму стеріг загін із щонайменш тридцяти озброєних до зубів солдатів. На підвішеному над вогнищем казанку підскакувала, випускаючи пару, кришка. Командир роти, здоровань з бандитською пикою, забавлявся з собакою, жбурляючи йому кийок.

Бісклавре понуро роздивлявся, мовчав.

- Серед тих, що висіли над брамою, - запитав його нібито байдуже Шарлей, - були знайомі?

Білувальник не повернув голови. Його обличчя було непорушне.

- Атож, - врешті-решт відповів він. - Але радше далекі, а не близькі.

 

* * *

 

Водні ворота теж стерегли, і не менш сильною залогою. Бісклавре стиха вилаявся.

- Тут буде нелегко, - нарешті пробурмотів він. - Закладаюся, що біля інших брам те саме. Погано, погано, погано. З ідеєю захопити й відчинити котрусь із брам можемо попрощатися. Треба змінити плани.

- Що ти пропонуєш? - примружився Шарлей. - Розвернутися і дьору з міста? Поки ще можна?

- Ні, - озвався Рейневан. - Залишаємося.

- А ти, - демерит зміряв його поглядом, - при повних розумових силах? Такою мірою, яка дозволяє тобі приймати рішення?

- Я при повних будь-яких силах. Ми залишаємося в Клодзьку.

- Сподіваюся, не в рамках покути? Запитую, бо ще мить тому ти справляв враження покутника, який прагне викупити свою вину.

- Кінець враженням, - Рейневан нахмурився. - Я послухався твоєї поради й оце ж бо саме взяв себе в руки. А взявши, заявляю: у нас є накази. Сирітки на нас розраховують, ми повинні допомогти захопити місто. Перевірмо всі брами.

 

* * *

 

Перевірили. Рейневан, Шарлей і Самсон зайнялися муром від Мостової брами до Замкової гори. Оглядини не надихали оптимізмом. Лазневі ворота були наглухо забарикадовані камінням і колодами, на додачу під парафіяльним костелом неподалік стояв табором військовий загін. Біля інших двох брам, Зеленої та Чеської, стояли на варті бойові роти найманців.

З Бісклавре вони зустрілися в умовному місці, на задвірках пекарні на вулиці Гродзькій. Крім інформації, що Водну й Пшиленцьку брами стережуть сильні загони сторожі, Білувальник приніс плітки, головним чином з фронту. Підтвердилося, що Прокоп відійшов з-під Ниси, повів Табор на північ, на Надодрянщину. Місія Горна і Дроссельбарта, очевидно, вдалася, бо таборити не атакували ні Зембиць, ні Стшеліна, ні Олави. Цей факт широко коментували, а думки були різні. Згідно з одними, Ян Зембицький і Людвіг Олавський скоїли зраду, ведучи переговори з єретиками, виявилися не кращими, ніж зрадник Болько Волошек і ті страчені шпигуни, повішені на Мостовій вежі. Але були й такі, які вважали, що князі вчинили розважливо, що договорами вберегли майно і життя багатьом людям. “Якби ж то інші, - додавали вони багатозначно, але тихо, - виявили таку саму мудрість.” Останній погляд почав явно переважати, коли до Клодзька дійшла звістка, що сплюндровано і дощенту спалено Немодлін - після того, як немодлінський князь Бернард, дядько Волошека, поспішно відкинув пропозицію укласти договір з Прокопом Голим.

Однак більше і насущніше, ніж Прокопові таборити, міщан непокоїли Сирітки, що надходили з півдня. Звістки про Сиріток тільки-що дійшли й викликали в місті чимале сум’яття, бо з них випливало, що вся країна на південь від Клодзька стоїть у вогні і стікає кров’ю, а гусити нестримно рвуться на північ. Упала, розповідали тремтячими голосами біженці й очевидці, чатівня Гомоле, яка захищала Левінський перевал і вважалася неприступною. Захоплені й перетворені на руїни були і дві інші твердині, які мали стримати завойовників: Щерба і Карпень. З димом пішли Левін, Мєндзилесє, Шнелленштейн, Льондек і численні села. “Хто не втік - пішов під ніж”, - розповідали бліді від жаху біженці й очевидці, а мешканці Клодзька були на волосок від всеохопної паніки.

Бісклавре потер руки, але його радість тривала коротко. Вони потрапили на ринок саме в той момент, коли до зібраної юрби звернувся з промовою пан Пута з Частоловиць. Біля нього стояв пріор Фогсдорф.

- Necessitas in loco, spes in virtute, salut in victoria [42]! - кричав пан Пута. - Клянуся тут, перед вами, нашою клодзькою Дівою Марією і Святим Хрестом, що ні на крок не відступлю, обороню місто або на його руїнах поляжу!

- Нікого з вас, - додавав без пишномовності пріор Фогсдорф, - хоч би й найубогішого слуги, не залишу без захисту. Нікого. Клянуся цим Святим Хрестом.

- Не пощастило нам, - безпристрасно зауважив Бісклавре. - Гірше втрапити ми не могли. Клятий Пута sans peur et sans reproche[239], вкупі з рідкіснішим від єдинорога мужнім і порядним попом. Невдача!

- Невдача, - спокійно погодився Шарлей. - Видно, курва, нам не щастить. Підбиймо підсумки. Відкрити яку-небудь із брам не вдасться. Викликати серед захисників паніку буде важко. Що залишається?

- Убивство, - викривив губи француз. - Замах. Терористичний акт. Можна спробувати позбутися Пути й пріора. Покладімося в цьому на Рейневана, вчора ввечері в Желязні він виявив таланти...

- Досить, - відрізав Рейневан. - Більше я не хочу чути про це ні слова. Я чекаю на серйозні пропозиції. Що нам залишається?

- Підпал, - знизав плечима Бісклавре. - Викликати пожежу, а точніше - пожежі. Одночасно в кількох точках. Але це теж не розглядається. Я за це не візьмуся.

- Це ж чому?

- Рейневане, - голос француза був холодний, а погляд ще холодніший. - Вдавай із себе ідейного, якщо тобі це подобається. Або якщо ти вважаєш, що це тобі личить. Можеш, якщо твоя воля, боротися за Вікліфа, Гуса, Бога, причастя sub utraque specie, благо народу Й суспільну справедливість. Але я - професіонал. Я хочу виконати роботу і залишитися живим. Що, не дійшло? Диверсійні пожежі, щоб вони були ефективними, треба викликати в самий момент штурму. Розумієш?

- Я розумію, - оголосив Шарлей. - У самий момент штурму. Тоді вже нема часу втікати. Ті, хто з нашою допомогою захоплять місто, заріжуть нас під час загальноприйнятої радісної різні.

- Ми можемо встановити якийсь сигнал...

- Повісити собі, як Рахав у Срихоні, шнурок з червоної нитки? Ти чув забагато проповідей, хлопче. Не плутай літературу із серйозними справами. Я підтримую Бісклавре й говорю: я теж не йду на такий ризик. Я теж, нагадую, - професіонал. У мене навіть кілька професій. Кожна з них мені дорога. Настільки, щоб любити та цінувати життя.

- Знайшовся би спосіб, - сказав після тривалого роздуму Рейневан, - підпалити місто, не наражаючи цінні шкури панів професіоналів.

- О! То ти мав би такий спосіб?

- Мав би. Бо я, панове, теж професіонал.

 

* * *

 

Могло би здаватися, що празька аптека “Під архангелом”, притулок учених і філософів, святиня думки та прогресу, - останнє місце, в якому можна навчитися виробляти магічні запалювальні бомби. А проте той, хто б так подумав, помилявся б. “Під архангелом” можна було вивчити всі таїни та вміння, які тільки можна уявити. І треба ж було так скластися, що саме в процесі виробництва запалювальної бомби великої сили Рейневан брав особисту участь. Бомбу, яку на магічному жаргоні називали Ignis Indextinguibilis[240], вирішили виготовити Теггендорф і Радім Тврдік, страшно розгнівані на місцевого конкурента, чарівника-дилетанта, який партачив поза цехом, колишнього пробоща костелу Святого Щепана. Спочатку вони планували анонімно донести на нього і покластися на міське правосуддя, але вирішили, що ця помста є не досить почесною. Попик-чарівник мав прекрасний сільський будинок у Бубнах, куди з відомою метою запрошував панн та молодиць. Теггендорф і Тврдік вибрали цей дім за ціль. “Еге, - ницо тішилися вони, - ото пописько роззявить рота, коли повернеться з Праги з черговою дупою і побачить на місці халупи чорну діру в землі!”

Однак злість магів швидко минулася, замах так і не відбувся. Але Ignis Indextinguibilis було виготовлено. За старовинними арабськими рецептами, взятими з виданих у Константинополі книг. З активною участю Рейневана, який допомагав у цьому заході. І тепер, більш ніж через рік, у Клодзько, чітко знав, чого йому треба.

- Мені треба, - впевнено і виразно заявив він компаньйонам, які дивилися на нього критичним поглядом, - дві діжки оливи або олії, цебер або два дьогтю, шапличок меду, чотири фунти селітри, два фунти сірки, стільки само гашеного вапна. До того ж мені потрібна баклага живиці, найкраще - соснової. І дві лібри антимонієвого порошку[241]. Він буває в аптеках.

- Це все?

- Зробимо, думаю, п’ять бомб. Отже, треба п’ять глиняних дзбанів з вузькими шийками. Соломи, щоб їх загорнути. І багато смоли, щоб їх цілі позаливати...

- А морського змія? - спокійно запитав Бісклавре. - Спис святого Маврикія? Зграю папуг? Мавп? Не треба буде? Ти, певно, на голову впав, Рейневане. Місто напередодні облоги, на хліб уже встановлено норму видачі, солі купити - і то складно, а ти нас посилаєш по сірку й антимоній.

- А ще мені треба, - Рейневан зігнорував тон, - місце, в якому я зможу працювати. Так що не зволікай, а візьмися до діла. Я впевнений, що Фогельзанг має в Клодзьку резидента. Може, навіть не одного.

- Ти бачив, - відрізав Бісклавре, - тих, що висіли на брамі? Оце й були резиденти Фогельзангу. Так, ти маєш абсолютну рацію, це були не всі, в нас є ще один. Але зв’язатися з ним зараз - це гарантія, що теж повиснеш. На тортурах говорять, Рейневане. І зраджують.

- Панове, - включився в дискусію Шарлей. - Так не можна - передбачати фіаско, навіть не зробивши спроби. Давай-но список, Рейнмаре. Обійдемо місто, побачимо, що з цих інгредієнцій вдасться скомбінувати. Крапку теж знайдемо. Маємо гроші, маємо час...

- Часу не так багато, - заперечив Бісклавре. - Сьогодні двадцять друге березня, понеділок після Білої Неділі. Сирітки Краловця будуть тут у середу. Найпізніше - у четвер.

- Встигнемо, - переконано промовив Рейневан. - До роботи, панове.

 

* * *

 

Резидентом і законсервованим агентом Фогельзангу в Клодзьку виявився вівтарист з костелу Діви Марії, на ім’я Йоганн Трутвейн. Побачивши Бісклавре, він мало не зімлів. Однак швидко, слід віддати йому належне, опанував нерви настільки, що зміг до ладу відповідати на запитання. Зуби в нього трохи клацали, коли він розповідав про долю інших агентів, яких катували спочатку в підземеллях ратуші, а потім на ринку, на очах юрми. Сам вівтарист уцілів, бо нещасні нічого про нього не знали, Фогельзанг був занадто хитрий, щоб складати всі яйця до одного кошика. Але що Йоганн Трутвейн страху наївся, то наївся.

Однак Бісклавре знав безвідмовний засіб проти фобій. Вівтарист, побачивши набитий грішми капшук, просвітлів, а вислухавши, з чим вони до нього прийшли, почав діяти надзвичайно чітко. Він негайно знайшов для конспіраторів приміщення - розташоване на вулиці Молочній помешкання купця, який утік з міста, довіривши Трутвейнові ключ і нагляд. Негайно-таки запропонував і допомогу в придбанні необхідної сировини. Він не запитував, для чого ця сировина має послужити. І добре, бо йому однаково ніхто б не сказав.

Ще того ж таки дня Рейневан почав у купецькому будинку за допомогою заклинань та амулетів виготовляти магічні запальники, які називалися ignis suspensus[242]. Решта ж команди вирушила в місто, щоб купити, що треба. І виникла проблема.

Проблемою, на диво, виявилася не сірка і не селітра, які без особливих проблем були куплені в місцевих аптекарів, не живиця, якої повно було у навколишніх смолярів, що повтікали під захист міських стін, не антимонієвий порошок, який - заправивши, щоправда, казкову ціну, - їм продав алхімік, що втікав з Бистшищ. Клопіт викликав компонент, здавалося б, найменш складний, - олія. Олії в Клодзьку не було. Всю повикуповували.

У місті було дуже мало спеціалізованих олійників, потребу в олії повністю задовольняли сільські олійні. Виробництво олії intra muros[243] відбувалося в млинах як побічна діяльність, нею займалися мірошницькі челядники. Тепер, перед загрозою облоги, частину челядників покликали до зброї, решта вдень і вночі молола борошно на хліб.

Неоціненний вівтарист з костелу Діви Марії і на це знайшов спосіб. Саме на фарі він почув, як хтось пошепки повідомляв новину, що один з міських олійників має запаси, але приховує їх, щоб у відповідний момент збагатитися на спекуляції. Може бути, що він захоче продати діжку або дві. Задекларувавши готовність бути посередником у торгових переговорах, вівтарист пішов, бо вже сутеніло.

 

* * *

 

Наступного дня в місті запанувало сум’яття і збудження, люди бігли до Зеленої брами. Тож подалося туди й товариство. Скупчений на стінах натовп показував пальцями на стовпи диму, що здіймалися на півдні. Палали, йшла поголоска, Ренгерсдорф, Марцінув, Ганнсдорф і Желязно. Чорний дим, який вітер розвіяв у рваний султан, здійнявся невдовзі на захід від міста, над Шведельдорфом та Рошицями. Збудження міщан досягло зеніту. У поєднанні з більш ранніми звістками про те, що спалено Кунцендорф, дими на заході могли означати тільки одне - гусити брали Клодзько в кліщі.

- Завтра, - коли вони повернулися, Бісклавре промовисто подивився на Рейневана. - Завтра Краловець стане під містом.

- Встигну, - Рейневан показав на п’ять уже обгорнутих соломою дзбанів. - Досить влити олії, розмішати, зашпунтувати, засмолити. І все. Потім залишається підкласти їх там, де треба. Ти вже замислювався де?

Бісклавре по-вовчому усміхнувся.

- Аякже, - зловісно процідив він. - Це вже розплановано.

- Трутвейн з’явиться з хвилини на хвилину. Зараз має бути тут. Дасть Бог, з добрю новиною.

Однак Йоганн Трутвейн з’явився допіру о десятій годині дня, через годину після того, як в августинців віддзвонили нону. Але новини й справді приніс добрі. Олійник, повідомив він, продасть олію. Однак він вимагає...

Бісклавре, якому вівтарист прошептав на вухо ціну, скривився як середа на п’ятницю. Відвів Трутвейна убік, вони довго там торгувалися.

- Вирішено, - заявив він, повернувшись. - По товар підемо вночі. Олійник вимагає, щоб трансакція відбулася таємно.

 

* * *

 

Під вечір пожежі вже було видно з міста. Запалали Косцельники, Лещини, Павйова, Рушовіце, монастирське село Подзамек. Цивільних прогнали зі стін, їхнє місце зайняли озброєні люди. Оглядали бомбарди катапульти та інші грізного вигляду машини.

Дзвони міста били на Ап§е1из. Бісклавре стримався від коментарів, але Рейневан бачив і знав те, що й усі.

- Французе?

- Що?

- Я так розумію, що ти маєш можливість зв’язатися із Жехорсом?

- Правильно розумієш.

- А наша дорога втечі? Ти подумав про це?

- Ти переймайся своїми бомбами, Рейневане. Щоб вони вибухнули. Щоб заклинання подіяло здалеку.

- Я переймаюся цим. Навіть дуже. Ти просто не уявляєш наскільки.

 

* * *

 

Дзвін костелу Діви Марії трьома короткими ударами оголосив ignitegium - наказ погасити вогні і світла. Порядні міщани за цим сигналом мали кластися до ліжок.

Рейневан, Бісклавре, Шарлей та Самсон не були порядними міщанами. Не належав до їх числа і Йоганн Трутвейн, який з’явився на Молочній присмерком. Коли стемніло, почали прокрадатися у бік Водних воріт, на Різницьку вулицю.

Попри оголошене ignitegium місто не спало, було неспокійне. Зрештою, цьому важко було дивуватися: на півдні і заході небо осявали заграви, ворог майже біля самих воріт. На підваллях горіли солдатські вогнища, вартові перегукувалися на стінах, вуличками гупали кроки патрулів. У таких умовах шлях зайняв їм більше часу, ніж вони передбачали. Трутвейн почав боятися, що олійник не буде чекати, вирішить, що вони передумали.

Його побоювання, здавалося, були обґрунтовані. На Різницькій панувала темрява, у жодному з вікон вони не помітили ні свічі, ні каганця. Однак хвіртка на подвір’я була відчинена.

- Шарлею, Самсоне, - шепнув Бісклавре. - Залишіться тут. Дивіться пильно.

Шарлей поклав руку на рукоять фальшіона, Самсон не менш промовисто підняв свій гудендаг. Рейневан намацав рукоять стилета, услід за Бісклавре та Трутвейном заглибився в темряву підворіття, що смерділо котами.

У вікні в самому кінці подвір’я мигтів і зблискував вогник свічки.

- Це там... - шепнув Трутвейн. - Ходімо...

- Зараз, - просичав Білувальник. - Стійте. Щось тут не так. Щось тут...

З темряви вискочили й кинулися на них кільканадцять стражників.

Рейневан уже якийсь час стискав у кулаку один з амулетів Телесми, зроблений з уламка фульгуриту. Тепер досить було крикнути заклинання.

- Fulgus fragro!

Пролунав оглушливий грім, сліпучо блиснуло, повітря вибухнули зі свистом, від якого позакладало вуха. Рейневан кинувся втікати слідом за Трутвейном. За ними погнав Бісклавре, який перед тим ще встиг шмагонути кількох осліплених та оглушених стражників своєю андалузькою навахою.

Однак засідка була підготована старанно, шлях до відступу було відрізано. Коли вони вискочили на вулицю, то потрапили прямісінько у веремію бійки. Шарлей і Самсон ставили опір щільній громаді пахолків.

- Живими брати! Живими! - пролунав гучний наказ.

Рейневанові був знайомий голос того, хто наказував.

Він почув, як хтось хапає його за карк. Дістав стилет, ще дістаючи розмашисто сіконув, обернув рукоять у долоні, штрикнув згори, крутнувся, різонув широко, навідліг, зразу ж після цього, використовуючи позицію, - справа наліво. Почув крик, кров забризкала йому обличчя, під ноги впали два тіла. Кров забризкала його знову, але цього разу це була справа рук Шарлея та його кривого фальшіона. Його знову хтось цапнув, водночас блокуючи руку з ножем. Глухо стукнуло, захват ослаб. Самсон був поруч, нищівними ударами гудендага вкладав на землю чергових нападників. Але нападників прибувало.

- В ноги! - крикнув Бісклавре, колючи і ріжучи навхрест навахою. - Ходу! За мною!

За французом погнав Шарлей, на бігу сік фальшіоном, нападники розбіглися перед ними на боки. Рейневана знову хтось ухопив, але дістав стилетом в око, завив і відскочив. Коли він парирував удар другого, ніж брязнув об ніж, сталь - об сталь, аж іскри посипалися. На щастя, озброєний ножем звалився під ударом гудендага, як віл на різні.

Рейневан висмикнув з-за пазухи обгорнутий соломою глечик. П’ять бомб залишилося в купецькому домі на Молочній. Ця була шоста.

- Ignis! Atrox!! Яг, Даг, Гораг!

Засичало, страшенно гримнуло, усе навколо осяяв могутній вибух, рідкий вогонь широко розбризнувся і розлився, липнучи до всього, що було поблизу. Усе, що було поблизу, загорілося. У тому числі поскладане дерево, побілена стіна будинку, каміння бруківки і помиї в канаві. І кілька нападників. Вереск попечених здійнявся аж до зоряного неба. А в світлі вогню Рейневан помітив знайомий силует. Чорний плащ, чорний вамс, чорне волосся до плечей. Пташине обличчя і ніс, ніби пташиний дзьоб.

- Живцем брати! - крикнув Стінолаз, затуляючи обличчя від вогню, який аж гудів. - Вони мені потрібні живими!

- В ноги! - Самсон сіпнув за плече паралізованого жахом Рейневана. - В ноги!

- Горить! Горить!

Вони мчали щодуху, вуличка за ними стугоніла від тупоту переслідувачів.

- Живими їх! Жи-иви-ими!

- Горить! Гори-и-и-ить!

Вони бігли з усіх сил, а сил додавав панічний страх. Розуміли, що означав наказ брати живцем. Довге, повільне конання в катівні, припалювання боків розпеченим залізом, виламування суглобів, розтрощування кісток у кліщах і лещатах. Люта смерть на ешафоті. “Тільки не це, - думав Рейневан, який біг великими скачками, як хорт. - Тільки не Біркарт Грелленорт”.

Хтось їх наздоганяв, Самсон з півоберту гримнув одного з переслідувачів гудендагом. Рейневан штрикнув другого знизу, у слабину, поранений завив, згорнувся на бруківці, третій спіткнувся об нього; перш ніж він упав, Рейневан розпанахав йому обличчя.

Вони втікали, діставши трохи фори. Помітили Шарлея, який показував їм дорогу - у вузький провулок. Побігли. Перед ними був Бісклавре. Трутвейн зник.

- Бігом! Тепер ліворуч!

Звуки погоні дещо стихли, видно, їм на якийсь момент вдалося збити зі сліду переслідувачів, яких затримали ще й люди, що бігли з відрами на пожежу. Але Рейневан і Самсон не сповільнювали бігу, бігли далі без передиху. Під ногами зачвакало болото, захлюпала вода, в ніздрі вдарив сморід, нестерпна задуха сечі та фекалій. Бісклавре й Шарлей з тріском виламували якісь дошки.

- Влізайте! Далі, швидко!

До Рейневана не зразу дійшло, що француз наказує йому спуститися в нужник, прямо в діру, у яму клоаки, з якої несло страшним смородом. У цій ямі саме зникав з хлюпотом Шарлей. “Краще гівно, ніж катівня”, - подумав Рейневан. Він глибоко вдихнув. Гноївка внизу зустріла його приємним теплом. І великою хвилею, коли в яму вскочив Самсон. Сморід душив.

- Сюдою, тьху... - Бісклавре виплюнув те, що з хвилею потрапило йому до рота. - В канал. Голови високо. Тільки спочатку погано. Потім буде більший просвіт.

Звуки переслідування почали наближатися. Рейневан затиснув пальцями ніс і пірнув.

Дорогу навкарачки цемброваним каналом він волів не пам’ятати, стер її з пам’яті. Просвіт під мурованим склепінням був то більший, то менший, рот був то над, то під рідким лайном. Руки й коліна загрузали в тому, що грубим шаром покривало дно, тобто в гівні з консистенцією гончарної глини, що осіло тут за шістдесят років, оскільки, як Рейневан пізніше дізнався, початки клодзької каналізації було датовано 1368 роком.

Скільки тривала ця геєна, важко було сказати. Здавалося, що цілий еон. Але раптом була сліпуча радість свіжого повітря і мила до сліз насолода чистої води - прямо зі стоку вони потрапили в Млинівку. Звідси вже недалеко було до Ниси у швидшій течії якої можна було краще сполоснутися. Вони кинулися у воду, перепливли на правий берег. Поверхню ріки золотим і червоним освітлювала пожежа: великим вогнем горіли шопи і буди на Рибаках і Вигоні. Мигтіли силуети вершників.

- Холера... - озвався змученим голосом Шарлей. - Я мав у кишені дріжджову булку... Певно, випала. Пропав сніданок...

- Хто нас виказав? Трутвейн?

- Не думаю, - Рейневан усівся в мілкій воді, насолоджуючись течією, що його обмивала. - Бомба, яку я підірвав, була в мене саме завдяки ньому... Він доставив мені трошечки олії... Поцупив у костелі...

- Олія в костелі?

- Для останнього помазання.

На прибережному піску глухо затупотіли копита коней.

- Фогельзанг! Добре бачити вас живими, сучі сини!

- Жехорс! О! І Бразда з Клінштейна?

- Ти живий, Рейневане! Привіт, Шарлею! Здрастуй, Самсоне!

- Беренгар Таулер? Ти тут?

- Власною особою. З Табора я перейшов до Сиріток. Але й далі вважаю, що воячка-річ без майбутнього... Але ж ви, холера, тхнете гівном...

- По конях, - обірвав розмову Бразда з Клінштейна. - Краловець і Прокоп Малий хочуть вас бачити. Чекають.

 

* * *

 

Штаб Сиріток розташовувався на передмісті Нойленде, у корчмі. Коли Рейневан у супроводі Жехорса і Бразди ввійшов, запала тиша.

Він знав головнокомандувача сирітських польових військ, гейтмана Яна Краловця з Градця, чоловіка похмурого і в’їдливого, але який заслужено користувався репутацією здібного командира і якого вояки любили майже так само, як колись Жижку. Він знав також Їру із Ржечиці, гейтмана зі старої жижківської гвардії. Знав, ясна річ, і проповідника Прокупека, який не відходив від гейтманів. Знав завжди усміхненого і незмінно в доброму гуморі лицаря Яна Колду з Жампаха. Він не знав молодого шляхтича в повному обладунку, з гербовим щитом, двічі поділеним на чорні, срібні й червоні поля; його повідомили, що це Матей Салава з Ліпи, гейтман Полічки. Він не бачив ніде Петра з Ліхвіна, якого називали Петром Поляком, теж лише пізніше довідався, що той залишився із залогою у здобутій фортеці Гомоле.

Звістку про те, що диверсія в місті не вдалася, жодна з брам Клодзька не буде відчинена і не буде викликано ніяких пожеж, Краловець прийняв спокійно.

- Що ж, таке життя, - він знизав плечима. - Зрештою, я завжди вважав, що Прокоп і Флютик занадто високо тебе цінують, Рейневане з Беляви. Ти просто-напросто перерекламований. До того ж, вибач, ти страшенно смердиш.

- Я вибрався з Клодзька стічним каналом.

- Словом, - Краловець далі був спокійний, - місто тебе висрало. Як це символічно. Йди, помийся і перевдягнися. На нас тут чекає чимала праця і серйозне завдання. Треба самим, без чужої допомоги, здобути це місто.

- На мою думку, - буркнув Рейневан, - Клодзько слід би було оминути. Захист дуже сильний, командири відважні, бойовий дух залоги високий... Чи не краще піти на Кам’янець? На монастир цистерціанців? Дуже багатий монастир?

Їра з Ржечиці пирснув, Колда покрутив головою. Краловець мовчав, скрививши губи, дивився на Рейневана довго і вперто.

- Якщо я захочу знати твою думку з військових питань, - нарешті сказав він, - то дам тобі знати. Іди.

 

* * *

 

Над монастирським садом витав сивий дим, здіймався запах палених бур’янів. Старий монах-літописець вмочив перо в каламар.

“Anno Domini МССССХХVIII feria IV ante palmarum Viclefiste de secta Orphanorum cum pixidibus et machinis castrum dictum Cladzco circumvallaverunt, in quo castro errant capitanei dominus Puotha de Czastolowicz et Nicolaus dictus Mosco, et ibi dictis pixidibus et machinis sagittantes et per sturm et aliis diversis modis ipsum castrum conabantur aquirere et lucrare; ipsi vero se viriliter defenderunt [43]...”

Перо скрипіло. Пахло чорнилом.

 

* * *

 

- Уперед! - ревів, перекрикуючи грім і вереск, Ян Колда з Жампаха. - Уперед, Божі воїни! На стіни! На стіни!

Випущений, мабуть, з катапульти або балісти камінь гримнув у тарас із такою силою, що мало його не повалив разом зі схованими за ним Рейневаном і рештою залоги. На щастя, з ними був Самсон. Велет похитнувся під ударом, але встояв на ногах і підпори тарасу не пустив. На щастя, бо зі стін безперервно летів град куль і стріл. На очах Рейневана стрілець, що виглянув з-за сусідньої павези, дістав прямо в чоло, куля розтрощила йому череп на друзки.

З-під Чеської брами долинав дикий вереск, Сиріткам вдалося приставити там драбини та остереви, тепер вони п’ялися по них, проріджувані вогнем згори. На них лили смолу та окріп, скидали камені й наїжачені цвяхами колоди. Не краще вдавалося й ротам їри з Ржечиці, які атакували відтинок між Зеленою брамою і Лазневими воротами: вони вже двічі приставляли драбини, і двічі-таки їх відбивали.

Таулер і Самсон знову посунули тарас уперед. Жехорс матюкався, бо не міг упоратися з корбою арбалету, яку заїло. Шарлей і Бісклавре, набивши гаківниці, виставили люфи з-за заслони й випалили, тієї ж миті з-за сусіднього тарасу гримнула дванадцятифунтова гармата, яку перевозили на візку. Усе затягло димом, а Рейневан на хвилю повністю оглух. Він не чув нічого: ні грому, ні криків, ні блюзнірських прокльонів, ні завивання поранених. Поки не дістав ручкою гарапника по плечі, не чув навіть гейтмана Яна Краловця, який під’їхав на коні, демонструючи шалену зневагу до стріл, що свистіли навколо нього.