Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Tempora cum causis Latium digesta per annum

Поиск

lapsaque sub terras ortaque signa canam…

 

Учням колегіатської школи Святого Хреста в Ополі на сьогодні задали “Fasti” Овідія. З-над Млинівки долинало перегукування рибалок і вереск праль, які сварилися між собою. Вендель Домараск, magister scholarum, поклав у тайник рапорти агентів. Зміст більшості рапортів був тривожний.

Щось готувалося.

“Тип із залізними очима, - подумав Вендель Домараск, - через нього виникнуть проблеми. Я знав це відразу, як тільки його побачив. Зрозуміло, навіщо його сюди прислали. Це вбивця. Таємний убивця. Присланий для того, щоб когось прибрати. А після цього завжди починаються переслідування, вибухає лютий терор. І не можна спокійно працювати. Шпигунство любить спокій, не терпить метушні і сум’яття.

А особливо воно не терпить людей для спеціальних завдань.

Чому, - магістр спер підборіддя на переплетені долоні, - чому він запитував про Фогельзанг[120]?”

 

* * *

 

- Фогельзанг. Вам щось говорить ця назва?

- Природно, - Домараск, хоч і вражений, опанував себе, не дозволив здригнутися навіть брові. - Звісно, що говорить.

- Тоді я слухаю.

- Криптонім “Фогельзанг”, - магістр постарався, щоб його тон був діловим, а голос - байдужим, - присвоїли таємній групі для спеціальних завдань, яка підпорядковувалася безпосередньо Жижці. Група мала координатора і зв’язкового. Коли той загинув за дивних обставин, зв’язок обірвався. Фогельзанг просто зник. Я отримав наказ знайти групу. Я доклав зусиль. Почав пошуки. Безрезультатно.

Він не опустив погляду, хоча залізні очі кололи, як голки.

- Факти я знаю, - у голосі прибульця не було й сліду емоцій. -Те, про що прошу, - це ваша власна думка щодо цього питання. І ваші висновки.

“Висновки, - подумав Домараск, - уже давно зроблено. Їх зробив Флютик, Богухвал Неплах, який тепер гарячково шукає винних. Бо Фогельзанг, у цьому немає жодної таємниці, отримав із Табора кошти. Величезні гроші, які малі піти на фінансування “спеціальних операцій”. Гроші явно були занадто великі, а завербовані у Фогельзанг люди - занадто спеціальні. Результат - зникли гроші, зникли люди. І швидше за все - безповоротно”.

- Зв’язковий і координатор Фогельзангу, - сказав вій під поглядом, який його підганяв, - був, як я вже сказав, убитий. Обставини вбивства були не тільки загадковими. Вони насторожували, а поголос зробив із них просто жахіття. Страх перед смертю може перемогти лояльність і відданість справі. У великій тривозі й боячись за життя про лояльність забувають.

- Про лояльність забувають, - повільно повторив прибулець. - А ви про вашу забули б?

- Моя не є непевною.

- Розумію.

“Сподіваюся, що так, - подумав Домараск. - Сподіваюся, що ти зрозумів. Бо я знаю чутки, які ходять серед оточення Прокопа і Флютика, - про зраду, про змову. Змова, ще б пак! Формують якусь секретну “спеціальну групу”, вербуючи до неї шахраїв з темною біографією, які на перший сигнал про загрозу дезертирують і викрадають довірені їм гроші. А після цього шукають змови.

І присилають у Шльонськ убивцю”.

Пралі над Млинівкою сварилися і звинувачували одна одну в проституції. Рибалки лаялися. Учні декламували Овідія.

 

Adnue conanti per laudes ire tuorum

deque meo pavidos excute corde metus…

 

“Цікаво, - подумав магістр, зачиняючи вікно, - де зараз цей тип?”

 

* * *

 

- Ти знаєш цю жінку? - запитав друга Парсіфаль Рахенау. - І цю панну?

- Ти ж бачив, що я з нею вітався, - буркнув у відповідь, попускаючи пояс, Генріх Барут на прізвисько Шпачок. - Що я її в ручку чмокав. Ти думаєш, я маю звичай чужих бабів у руку чмокати? Це моя стрийна, Грозвіта, видно, в дорозі. Та товстощока - то її покоївка. А та, яка в чепчику, - її економка.

- А панна?

- Дочка стрийни, отже, моя кузина. Стрийна - дружина мого стрия. Але не стрия Генріха, який сидить на Смарховіцах і якого звуть Гейнеманом, ані того з Голої Гори, Генріха, якого звуть Журавлем, а того третього, наймолодшого батькового брата, якого звати...

-Генріх, - відгадав Парсіфаль Рахенау, який задивився на світловолосу дівчинку.

- Ти з ним знайомий? А, ну то тоді ти знаєш. Так от, він - мій стрий, стрийна - його дружина, а дівчисько - їхня донька. Звати її Офка. А що це ти на неї так витріщаєшся, га?

- Я... - почервонів хлопець. - Нічого... Я тільки так...

Офка фон Барут тільки вдавала, ніби повністю зайнята тим, що вертиться на лаві, махає ногами, постукує ложкою по мисці, витріщається в стелю і смикає за кінець коси. Насправді вона вже давно помітила зацікавленість зброєносця і зненацька вирішила відреагувати. Показавши йому язика.

- Коза, - з відразою прокоментував Шпачок. Парсіфаль не прокоментував. Він був цілковито зачарований. Єдине, що його непокоїло, - це питання спорідненості. Рахенау були споріднені з Барутами, котрась із сестер дядька Гавейна була, здається, кузиною тітки дружини Генріха, якого звали Журавлем. Така річ, напевно, потребувала диспенси[121], а з диспенсою бувало по-різному. Парсіфаль думав про одруження як про неприємний обов’язок, якщо не взагалі покарання, але тепер зрозумів поза будь-яким сумнівом, що якщо вже женитися, то він у тисячу разів більше воліє світловолосу Офку фон Барут, ніж худу як тріска і прищувату Зузанну, яку вперто сватав Рахенау її батько, старий Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі. Парсіфаль мав твердий намір відтягувати одруження, скільки вдасться. Але з роками Зузана Гакеборн могла щонайбільше примножити свої прищі, натомість Офка мала задатки вродливої панни. Вельми вродливої панни...

Вродлива in spe панна, явно втішена його зацікавленням, спочатку вишкірила на нього нижні зубки, а тоді знову звісила язичок аж на підборіддя. Матрона в чепчику, яка сиділа поруч, різко її вишпетила. Офка вишкірила зубки, цього разу, для різноманітності, - верхні.

- Скільки... - пробурмотів Парсіфаль Рахенау. - Скільки їй буде років?

- А що мене це може обходити? - відмахнувся Шпачок. - І тебе, якщо вже ми про це говоримо? Жери швидше цю кашу, нам тра в дорогу. Пан Пута розгнівається, якщо ми не приїдемо до Клодзька вчасно.

- Якщо не помиляюся, - пролунало коло них, - я маю справу зі шляхетними панами лицарями Генріхом Барутом і Парсіфалем фон Рахенау?

Вони підвели голови. Біля них стояв ксьондз, високий, сивуватий. З очима кольору заліза. А може, вони тільки здавалися такими в задимленому повітрі корчми?

- Таки так, - Парсіфаль Рахенау схилив голову. - Таки так, святий отче. Це ми. Але ми не лицарі. Ще не пасовані...

- Але ж це, - усміхнувся ксьондз, - тільки питання часу. Та ще й недовгого, я впевнений. З вашого дозволу, я отець Шльосскнехт, слуга божий... Ох і холодно ж сьогодні... Випити б грітого вина... Чи панове лицарі зроблять мені честь і погодяться, щоб я приніс по кухлику і для них? Є охота?

Шпачок і Парсіфаль перезирнулися, проковтнули слину. Охота була, ще й велика. Гірше було з готівкою.

- Отець Шльосскнехт, слуга Божий, - ксьондз, ставлячи на стіл кухлі, поновив презентацію. - Тепер при бжегській колегіаті. До того капелан лицаря Отто Кауффунга, упокій, Господи, його

душу...

- Капелан пана Кауффунга! - Парсіфаль Рахенау відірвав погляд від Офки фон Барут, мало не захлинувшись грітим вином. - Клянуся головою святого Тибурція! Таж він, у битві порубаний, на моїх руках сконав! Два роки тому це було, у вересні, у Голеньовських борах. Я був у його почті, на який напали бриганти[122]! Тоді, коли розбійники двох панн викрали, Біберштайнівну й Апольдівну. Щоби пізніше їх обох поганьбити, небог.

- Боже, будь милостивий, - склав руки ксьондз. - Невинних панн поганьблено? Скільки ж то зла у світі... Скільки зла... Скільки гріху... А хто ж міг на таке діло наважитися?

- Лицарі-розбійники. Їхнім ватажком був Рейнмар Беляу. Лотр і чарівник.

- Чарівник? Неймовірно!

- Повірите, коли розкажу. Я на власні очі бачив... Та й чув немало...

- Я також багато що розповісти можу, - Шпачок сьорбнув з кухля. Його щоки вже неабияк розчервонілися. - Бо і я бачив чорнокнижницькі штучки цього Беляу! Відьом бачив, які на шабаш летіли! І людисьок побитих на гостинці під Франкенштейном, біля Горохової гори!

- Бути не може!

- Може, може, - хвалькувато запевнив Шпачок. - Правду повідаю! Людей пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, побили Чорні Вершники. Рота Смерті. Дияволи! Самі чорти у цього Беляу на послугах! Не повірите, коли я вам розповім!

Залізноокий ксьондз запевнив, що повірить. Гріте вино вдаряло в голову. Розв’язувало язики.

 

* * *

 

- Як ви сказали, велебний? - наморщив лоба Фричко Ностіц, закидаючи сідло на балку. - Як вас звуть?

- Отець Габершрак, - повторив ксьондз тихим голосом. - Канонік у костелі Пресвятої Діви в Ратиборі.

- Так-так, я чув про вас, - підтвердив з абсолютно впевненим виразом обличчя Фричко. - То яка у вас до мене справа? Така пильна, що ви аж у стайні мене переслідуєте? якщо йдеться про Гедвіжку Штраухівну, оту, що якраз із Ратибора, то клянуся, хай мене спалить святий Антоній, вона бреше. Батьком її байстряти я бути ніяк не можу, бо пендзлював її тільки раз, та й то в задок.

- Та ні, та ні, - швидко промовив ксьондз. - Йдеться про зовсім іншу справу, ніж Штраухівна, запевняю вас. Хоча, я б сказав, не менш делікатну. Я хотів би довідатися... Гм-м-м... Я хотів би довідатися про обставини смерті мого близького родича. Ой, може, все-таки ні... Я б радше волів...

- Що ви б воліли?

- Порозмовляти про це з кимось іншим. Позаяк...

- Щось ти крутиш, патер. Кажи - або гуляй звідси! Мені до корчми спішно, друзі чекають. Ти знаєш, що таке друзі? Дружина? Ну! То кажи швидко, в чому річ!

- А ви відповісте, якщо я запитаю?

- А то вже, - закопилив губу Фричко фон Ностіц, - побачимо. Бо надто часто ви, попи, пхаєте свого носа куди не треба. Надто часто. Замість того, щоби займатися своїми справами. І молитовником. Молитися Богу і допомагати бідним, як наказує статут.

- Я так і знав, - спокійно відповів ксьондз, піднімаючи очі, які, як виявилося, були кольору заліза. - Я передбачав, що ви так відповісте. Тому я хотів вас попросити всього лише бути посередником. Порозмовляти-бо я хотів із вашим другом, тим італійцем... Його мені особливо рекомендували. Як наймудрішого і найдосвідченішого з-поміж вас.

Фричко вибухнув сміхом, таким голосним, що аж коні почали хропти і тупати.

- Оце тобі маєш! Покепкували з тебе, патер, на посміховисько виставили. Вітелоццо Гаетані - найдосвідченіший? У чому? Хіба що у випивці. Наймудріший? Це п’ємонтський бевзь, справжнісінький телепень, бовдур невчений. Усе, що він міг би тобі сказати, це його постійні cazzo, fanculo, puttana і porcamadonna[123]. Більше слів він не знає! Хочеш дізнатися правду? То питай розумних. Мене, щоб далеко не шукати.

- Якщо на те ваша воля, - ксьондз примружив очі, - то запитаю. Як і за яких обставин загинув пан Гануш Трост, купець, убитий два роки тому поблизу Срібної гори?

- Ха, - фиркнув Фричко. - Я чекав на щось подібне. Але вже пообіцяв, тому скажу.

Він сів на стаєнній лавці, показав ксьондзові на другу.

- У місяці вересні це було, якраз два роки тому, - почав він. - Ми виїхали з Кромоліна, раптом дивимося, хтось їде слідом. Зробили засідку, впіймали. І хто ж нам, дивимося, до рук потрапив? Не вгадаєш: Рейневан де Беляу. Отой чарівник і злочинець, ґвалтівник панн. Ти чув про Рейневана де Беляу, ґвалтівника панн?

- Що має спільного ґвалтівник панн зі смертю Троста?

- Зараз розповім. Ох і здивую я тебе, патер. Здивую...

 

* * *

 

- Брат Кантор? Анджей Кантор?

- Я, - диякон у костелі Воздвиження Святого Хреста аж підскочив, почувши голос за спиною. - Це я...

Чоловік, який стояв за ним, був одягнений у чорний плащ, розшитий квітками, сірий приталений дублет[124] і берет з пір’ям, вбрання за модою, прийнятою серед багатших купців і патриціїв. Але було в цьому чоловікові щось, що з купецтвом і міщанством ніяк не пов’язувалося. Диякон не знав, що саме. Може, дивна складка губ. Може, голос. Може, очі. Дивні. Кольору заліза.

- У мене тут для вас, - залізноокий видобув з-за пазухи капшук, - плата. За передачу до рук Святої Курії Рейнмара фон Беляу, яка відбулася, згідно з нашими книгами, тут, у місті Франкенштейн, quintadecima die mensis Septembris Anno Domini 1425[125]. Плата трохи запізніла, але, на жаль, так працює наша бухгалтерія.

Диякон і не думав запитувати, що це за “наші книги” і “наша бухгалтерія”. Він здогадувався. Взяв із рук чоловіка капшук. Набагато легший, ніж він сподівався. Але він не думав, що був сенс сваритися за відсотки.

- Я... - наважився він. - Я завжди... Свята Курія завжди на мене покластися може... Як тільки що підозріле побачу... Зразу ж доношу... Як стій до пріора лечу... От, не далі як у тамтой четвер, крутився по суконних рядах один такий...

- За згаданого Беляву, - перебив залізноокий, - ми особливо вдячні. Великий це був злочинець.

- Ну! - пожвавився Кантор. - Розбійник! Чарівник! Людей, кажуть, мордував. Труїв, розказують. На самого зембицького князя руку підняв. В Олесниці заміжніх жінок магією знаджував, знаджених ганьбив, а потім магією чинив так, щоби вони все забули. А доньку пана Яна Біберштайна взяв і викрав, а потім силою зґвалтував.

- Силою, - повторив, викривляючи губи, залізноокий. - А міг же, як чарівник, магією знадити, знаджену ганьбити туди-сюди, а потім магією зробити так, щоб вона про все забула. Якось тут, друже, логіки бракує, тобі не здається?

Диякон мовчав, розкривши рота. Він не дуже знав, що таке “логіка”. Але підозрював найгірше.

- А якщо ти такий пильний, як похваляєшся, - досить байдужо тягнув далі залізноокий, - то чи не допитувався хто-небудь про Беляу? Пізніше, після арешту? Це міг бути якийсь спільник, гусит, вальденс або катар.

- Ви... пи... тував один, - промимрив проти власної волі Кантор. Він боявся наступних запитань. Головним чином одного: чому він не доніс на того, хто випитував. А не доніс зі страху. З жаху, який у ньому викликав той, хто випитував. Чорноволосий, вбраний у чорне, з начебто пташиною фізіономією. І з поглядом диявола.

- Як він виглядав? - солодко запитав залізноокий. - Опиши. Якомога докладніше. Будь ласка.

 

* * *

 

У парафіяльному костелі - на втіху чоловікові з залізними очима - не було жодної живої душі. На порожню і просмерджену фіміамом пресвітерію дивилася з центральної дошки триптиху патронеса храму, свята Катерина Александрійська, оточена товстощокими ангеликами, які визирали з-за хмарин.

Залізноокий став на коліна перед вівтарем і ковчежцем, піднявся, швидкою ходою рушив і бік схованої у пітьмі бічного нефа сповідальні. Але перш ніж він устиг у ній всістися, з боку ризниці прозвучав голосний пчих і дещо тихіша лайка, а після лайки сповнене каяття: “Даруй, Господи”. Залізноокий теж вилаявся.

Але “Даруй, Господи” собі подарував. Потягнувся під плащ по капшук, бо скидалося на те, що без хабара не обійдеться.

Той, хто підійшов, виявився згорбленим ксьондзиком у закуйовдженій сутані, мабуть, сповідник, бо прямував він саме у бік сповідальні. Побачивши залізноокого ксьондза, став як укопаний і роззявив рота.

- Слава Ісусу Христу, - привітався залізноокий, вдягаючи на обличчя якомога люб’язнішу усмішку. - Вітаю, отче. У мене до вас...

Він обірвав.

- Брат... - обличчя сповідника раптом зм’якло, обвисло від здивування та недовірі. - брат Маркус! Це ти? Ти! Ти вцілів! Вижив! Очам не вірю!

- І правильно, - холодно відповів ксьондз з очима кольору заліза. - Бо ти помиляєшся, отче. Мене звати Кнойфель. Отець Ян Кнойфель.

- Я брат Каетан! Ти не впізнаєш мене?

- Ні.

- Але я тебе впізнаю, - старий сповідник склав руки. - Ми ж чотири роки провели в монастирі в Хрудимі... Щодня молилися в одному монастирі й приймали трапезу в одній трапезній. Щодня проходили один повз одного на кружганках. Аж до того жахливого дня, коли під монастир підійшли єретицькі орди...

- Ти плутаєш мене з кимось.

Сповідник якийсь час мовчав. Нарешті його обличчя проясніло, а усмішка деформувала губи.

- Розумію! - заявив він. - Інкогніто! Ти боїшся диявольських слуг, які мають довгі та мстиві руки. Даремно, брате, даремно! Не знаю, Божий мандрівче, які тебе вели дороги, але тепер ти серед своїх. Нас тут багато, нас тут ціла група, ціла communitas[126] бідних утікачів, вигнанців, вигнаних з вітчизни, вигнаних зі своїх пограбованих монастирів та осквернених храмів. Тут є брат Геліодор, який ледве врятувався з Хомутова, є абат Вецгаузен з Кладрубів, є втікачі зі Страгова, з Яромержа і Бржевнова... Володар цих земель, чоловік шляхетний і богобоязливий, сприяє нам. Він дозволяє нам вести тут школу, виголошувати проповіді про злочини єретиків... Він захищає й охороняє нас. Я знаю, через що ти пройшов, брате, розумію, що ти не хочеш розкривати себе. Якщо така твоя воля, я збережу таємницю. Слова не скажу. Захочеш іти далі, нікому не скажу, що я тебе бачив.

Залізноокий ксьондз якийсь час дивився на нього.

- Звичайно, - сказав він нарешті, - що не скажеш.

Блискавичний рух, удар з вкладеною в нього всією силою плеча. Озброєний зубатим кастетом п’ястук ударив сповідника просто в адамове яблуко і всадив його глибоко в роздушену гортань і трахею. Брат Каетан захарчав, схопився за горло, його очі вилізли з орбіт. Він пережив різанину, яку таборити Жижки влаштували в хрудимському монастирі домініканців у квітні 1421 року. Але цього удару він не міг пережити.

Свята Катерина і товстощокі ангелики байдужо дивилися, як він умирає.

Ксьондз із залізними очима зняв з пальців кастет, нахилився, вхопив покійника за сутану і затягнув його за сповідальню. Сам усівся на лавочці, закриваючи обличчя каптуром. Він сидів у цілковитій тиші, серед запаху фіміаму і свічок. Чекав.

Близько полудня сюди, до парафіяльного костелу своєї патронеси, мала прийти до сповіді - разом з дитиною - панна Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці. Залізноокого цікавили грішні думки панни Катажини Біберштайн. Її грішні вчинки. І деякі надзвичайно грішні факти її біографії.

 

* * *

 

У місті Свидниці, у неділю дев’ятнадцятого жовтня, невдовзі після меси, спів і звуки лютні приваблювали перехожих на вулицю Котлярську, туди, де торгував своїм крамом гончар, неподалік провулку, що вів до синагоги. Стоячи на бочці, немолодий голіард у червоному каптурі та вирізаній зубчиками басці бренькав на струнах і співав.

 

На біскупів не дивитись,

Щоб їм золотом вдавитись:

Нашу віру запродали.

Боже, дай, щоб перестали...

 

З кожним наступним куплетом прибувало слухачів. Натовп навколо голіарда зростав і тіснішав. Щоправда, були й такі, які квапливо втікали, зорієнтувавшись, що в голіардовій пісеньці йдеться не про секс, як вони сподівалися, а про небезпечну останнім часом політику.

 

Двір попсув нам капеланів,

Каноніків та деканів.

Все у церкві занепало,

Побожності дуже мало [12]...

 

- Правда, правда! Свята правда! - загорлали кілька голосів із юрби. І моментально розпочалася дискусія. Одні вдалися в гостру критику кліру та Риму, інші, навпаки, бралися захищати, тверезо зауважуючи, що як не Рим - то що? А голіард скористався з нагоди і тихцем змився.

Він повернув у Хмільні підсіння, потім у Замкову вулицю, прямуючи до підвалля[127] при Гродській брамі. Невдовзі він побачив мету своєї подорожі - вивіску пивниці “Під Червоним Грифом”.

- Ти гарно співав, Тибальде, - почув він за спиною. Голіард відхилив каптур, досить виклично подивився просто в очі кольору заліза.

- Дві години, - з докором промовив він, - я чекав на вас після меси під фарою. Ви не зволили показатися.

- Ти гарно співав, - залізноокий, сьогодні в мендикантській рясі мінорита, не визнав за потрібне виправдовуватися чи вибачатися. - Гарно, клянуся душею. Тільки трохи небезпечно. Ти не боїшся, що тебе знову в тюрму запроторять?

- По-перше, - закопилив губу Тибальд Раабе, - pictoribus atque poetis quodlibet audendi semper fuit aequa potestas [13]. По-друге, а як іще я можу працювати задля справи. Я не шпигун, який криється в пітьмі або під чужим одягом. Я агітатор, моя справа - йти межи люди...

- Добре, добре. Інформація.

- Сядьмо десь.

- Конче тут?

- Тут пиво найліпше.

- Тих чорних вершників, про яких ви запитували, - розповів голіард, коли вони всілися за стіл, - у Шльонську бачили багато разів. Зокрема, цікава річ, їх бачили як під Стшеліном, коли було вбито пана Барта, так і поблизу Собутки, коли загинув пан Чамбор з Гейссенштейна. У першому випадку бачив недоумок пастух, у другому - п’яний органіст, тож, як легко здогадатися, жодному з них не повірили. Більш вірогідними я вважаю конюхів і машталірів пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, кортеж якої лицарі в чорних обладунках атакували і розгромили під Франкенштейном. С багато свідків цієї події. Цікаві речі розповідають і слуги Інквізиції...

- Ти розпитував слуг Інквізиції?

- Та що ви. Не сам. Через довірених осіб. Слуги вибовкали, що папський інквізитор, велебний Гжегож Гейнче, вже принаймні два роки провадить інтенсивне розслідування у справі якихось демонічних вершників, що роз’їжджають по Шльонську на чорних конях. Навіть назви попридумували: “Рота Смерті” або, по-біблійному, “Демони полуденної пори”. А ще на них кажуть... “Месники”. Але так, щоб інквізитор не чув. Бо вже давно стало зрозуміло, що Рота Смерті вбиває людей, яких підозрюють у сприянні гуситам, у торгівлі з ними, у постачанні їм продовольства, зброї, пороху, свинцю... Або коней, як це робила щойно згадувана Дзержка де Вірсінг. “Тому Чорні лицарі - це наші союзники, а не вороги, - шепчуться за спиною інквізитора його люди. - Нащо їх вистежувати, нащо їм заважати? Завдяки ним у нас менше роботи.”

- А напад на колектора, який віз податок? Призначений, як-не-як, для війни з гуситами?

- Невідомо, чи на збирача податку напала саме Рота. Про цю справу нічого не відомо.

Залізноокий досить довго мовчав.

- Мені цікаво, - нарешті сказав він, - чи хтось міг вижити після цього нападу.

- Не думаю.

- Ти вижив.

- Я, - Тибальд Раабе злегка усміхнувся, - маю досвід. Безперервно або переховуюся, або втікаю, так часто, що я вже виробив у собі інстинкт. Відколи я покинув краківську альма-матер заради мандрівки, лютні й пісні. Знаєте, як воно є, пане Влк: поет - це як диявол у жіночому монастирі, завжди все саме на нього звалять, його ж таки у всьому звинуватять. Треба вміти втікати. Інстинктивно, як сарна, як тільки щось, не думати, а відразу драла. Зрештою...

- Що зрештою?

- Мені тоді, на Сціборовій Вирубці, неабияк пощастило. Мене мучила срачка.

- Що?

- У кортежі була панянка, я казав вам, лицарська донька... Не міг я близько від неї, соромно... Тож я пішов випорожнитися далеко, в очерети, до самого озерця. Коли стався напад, я втік через мочар. Нападників навіть не бачив...

Залізноокий довго мовчав.

- Чому, - нарешті запитав він, - ти не сказав мені раніше, що там було озерце?

 

* * *

 

Утопник був дуже чуйний. Навіть мешкаючи в загубленому серед борів озерці біля Сціборової Вирубки, на пустирищі, де практично не було шансів кого-небудь зустріти, він поводився надзвичайно обережно. Виринаючи, він здійняв не більшу хвилю, ніж риба. Якби не те, що водна гладінь була рівнесенька, як дзеркало, залізноокий, що зачаївся в кущах, міг би взагалі не помітити, як розходяться кола. Вилазячи на берег, створіння ледь-ледь хлюпнуло, ледь-ледь зашелестіло, можна було би подумати, що це видра. Але залізноокий знав, що це не видра.

Будучи вже на сухій землі й переконавшись, що йому ніщо не загрожує, утопник набув упевненості в собі. Він випростався, затупотів великими ступнями, підскочив, у підскоку вода й намул щедро і з плюскотом полилися з-під його зеленого плащика. Уже зовсім осмілівши, утопник псикнув водою із зябер, розтулив жаб’ячу пащеку і голосно заскрекотів, повідомляючи навколишню природу про те, хто тут хазяїн.

Природа не відреагувала. Утопник покрутився трохи між трав, попорпався у болоті, врешті-решт вирушив під гору, у бік лісу. І потрапив прямісінько в пастку. Скрекотнув, побачивши перед собою насипане з піску півколо. Наблизив пласку ступню - і зі здивуванням відсмикнув її. Раптом збагнув, у чому справа, голосно заквакав й обернувся, щоб утікати. Але вже було пізно. Залізноокий вискочив із заростей і замкнув магічне коло висипаним із мішка піском. Замкнувши, всівся на пеньку.

- Доброго вечора, - чемно сказав він. - Я хотів би порозмовляти.

Утопник - залізноокий уже бачив, що це створіння правильніше називати водяником, - кілька разів спробував перескочити через магічне коло, безрезультатно, ясна річ. Змирившись з долею, він енергійно потрусив пласкою головою, причому з його вух вилилося багато води.

- Брекк-рек, - заскрекотів він. - Брекк-рекекекс.

- Виплюнь мул і повтори, будь ласка.

- Брекекґрег-ґрег-ґрег.

- Ти робиш ідіота із себе? Чи з мене?

- Куакс-квааакс.

- Шкода таланту, пане водянику. Ти мене не обдуриш. Я прекрасно знаю, що ви розумієте і вмієте говорити по-людськії.

Водяник закліпав подвійними повіками і розкрив рота, широкого, як у ропухи.

- По-людськи... - забулькав він, плюючи водою. - По-людськи - авжеж, так. Але чого б це я мав би балакати по-німецьки?

- Один-нуль на твою користь. По-чеськи може бути?

- Чому б і ні?

- Як тебе звати?

- А як я тобі скажу, то ти мене випустиш?

- Ні!

- То йди до сраки.

Якийсь час панувала тиша. Її порушив залізноокий.

- Є, - лагідно почав він, - одна справа, яку треба залагодити, пане водянику. Я хочу, щоб ти мені щось дав. Ні, не дав. Скажімо так: дав доступ.

- До гівна я тобі дам доступ.

- Я й на мить не припускав, - усміхнувся залізноокий, - що ти згодишся відразу, і передбачав, що над цим доведеться попрацювати. Я терплячий. Маю час.

Утопник підскочив, затупотів. З-під його плащика знову полилася вода, видно, він мав там чималий її запас.

- Чого ти хочеш? - заскрекотів він. - Чому ти мене мучиш? Що я тобі зробив? Чого ти від мене хочеш?

- Від тебе - нічого. Радше від твоєї дружини. Вона, зрештою, чує нашу розмову, вона он там, біля самого берега, я бачу, як заворушився очерет і задрижало латаття. Добрий вечір, пані водяникова! Не йдіть, будь ласка, ви будете потрібні!

З-під берега почувся плюскіт, ніби пірнув у воду бобер, водою пішли кола. Упійманий утопник голосно загудів, немов болотяний бугай, коли той трубить, засунувши дзьоб у болото. Потім сильно розчепірив зябра і видобув із себе гучний скрекіт. Залізноокий безпристрасно спостерігав за ним.

- Два роки тому, - сказав він спокійно, - у місяці вересні, який ви називаєте Мхеанх, тут, на Сціборовій Вирубці, сталися напад, бійка і вбивство.

Водяник знову надувся, пирснув. Із зябер щедро дзюркнуло.

- А мені що до того? Я не лізу до ваших афер.

- Жертви, обтяжені каменями, кинули у цей ставок. Я впевнений, бо ніколи не буває інакше, що котрась із жертв ще жила, коли її кидали у воду. Що вмерла тільки тому, що потонула. А якщо це було так, то вона там у тебе, на дні, у твоєму rehoengan, підводному лігві та скарбниці. Вона там у тебе у вигляді hevai.

- У вигляді чого? Не розумію.

- Але ж розумієш. Hevai того, хто потонув. Маєш її у скарбниці. Пошли по неї дружину. Накажи, нехай принесе.

- Ти тут нісенітниці верзеш, людино, - перебільшено захрипіла істота, - а в мене зябра висихають... Я задихаюся... Вмираю...

- Не намагайся робити з мене дурня. Ти можеш дихати атмосферним повітрям так само довго, як рак, нічого тобі не станеться. Але коли зійде сонце і здійметься вітер... Коли в тебе почне репатися шкіра...

- Ядзька-а-а! - загукав водяник. - Неси сюди hevai. Знаєш яку!

- То ти й по-польськи говориш.

Водяник закашлявся, дзюркнув водою з носа.

- Дружина полька, - неохоче відповів він. - З Гопла. Ми можемо порозмовляти серйозно?

- Звичайно.

- То послухай, смертний чоловіче. Ти правильно здогадався. З тих шістнадцяти, яких тоді тут побили і покидали у став... Один, хоч неслабо подірявлений, ще був живий. Серце билося, він ішов до дна у хмарі крові і бульок. Набрав у легені води й помер, але... про це ти також догадався... я встиг опинитися біля нього, перш ніж це сталося, і в мене є його... Є hevai. Якщо я тобі її дам... Пообіцяєш, що ти випустиш мене?

- Пообіцяю. Обіцяю.

- Навіть якщо виявиться... Бо якщо вже ти так багато знаєш, то ти ж, певно, не віриш у казки і забобони? Ти не повернеш утопленика до життя, розбивши hevai. Це нісенітниця, забобон, вигадка. Ти нічого не доб’єшся, тільки розпорошиш його ауру. Зробиш так, що він помре вдруге, у величезних стражданнях, таких страшних, що аура може цього не витримати і відмерти. Так що якщо це був хтось тобі близький...

- Це не був ніхто мені близький, - відрізав залізноокий. - І я не вірю в забобони. Дай мені hevai всього лише на кілька хвилин. Потім я тобі її поверну цілою й неушкодженою. А тебе звільню.

- Гм, - закліпав усіма повіками водяник. - Якщо так, то на якого милого знадобилася тобі ця пастка? Навіщо ти мене ловив, наражаючи на стрес і нерви? Треба було прийти, попросити..

- Наступного разу.

Біля берега щось захлюпотіло, засмерділо шламом і дохлою рибою. Невдовзі, наближаючись повільно і обережно, як болотяна черепаха, до них підійшла дружина водяника. Залізноокий подивився на неї із зацікавленням, бо він уперше в житті бачив гоплану. На перший погляд вона не дуже відрізнялася від свого чоловіка, але вправне око ксьондза вміло виловити навіть малопомітні подробиці. Якщо шльонський водяник скидався на жабу, то польська водяничка нагадувала принцесу, зачаровану в жабу.

Водяник забрав від жінки щось, що було схоже на велику беззубку, оброслу бородою водоростей. Але з-під водоростей пробивалося світло. Беззубка світилася. Фосфоризувала. Як трухляк. Або як квітка папороті.

Залізноокий ногою розкинув пісок магічного кола, звільнивши водяника з пастки. Потім взяв hevai з його рук. І негайно відчув, як посудина пульсує і дрижить, як пульсування і дрож переходять з долоні на все тіло, як проникають у нього і пронизують його, щоби врешті-решт вповзти на шию і до мозку. Він почув голос, спочатку тихий, комашиний, потім дедалі виразніший і голосніший.

-...дину смерті нашої... Тепер і в годину смерті нашої... Еленча... Моя дитина... Моя дитина...

Це не був, звичайно, нічий голос, це не була істота, здатна говорити, або така, з якою можна було б розмовляти, якій можна було б, на манір некромантів, ставити запитання. Як в Амсеті, Хапі, Дуамутефі і Кебексенуфі, єгипетських канопах, як в anguinum, друїдському яйці, як у кристалі oglain-nan-Druighe, так само і в hevai або іншому аналогічному вмістилищі була ув’язнена аура, точніше, фрагмент аури, який пам’ятає тільки одне, - момент, котрий передував смерті. Цей момент для аури тривав нескінченність. Вічну й абсолютну нескінченність.

- Рятуйте мою дитину! Зжальтеся! Тепер і в годину... Рятуйте мою дитину... Рятуйте мою доньку... Утікай, утікай, Еленча, не озирайся! Ховайся, ховайся, зникни у хащах... Знайдуть, уб’ють... Помилуй нас... Молися за нас, грішних, тепер і в годину смерті нашої. Моя донька... Пресвята Діво... У годину смерті нашої, амінь... Еленча! Утікай, Еленча! Утікай! Утікай!

Ксьондз нахилився і поклав hevai, яка пульсувала внутрішнім світлом, на березі озерця. Поклав акуратно й обережно. Щоб не розбити. Не порушити. Не потурбувати, не порушити спокою вічності.

 

* * *

 

- Лицар Хартвіг Штітенкрон, - з ходу відгадав Тибальд Раабе. - І його донька. Але чи з цього випливає, що вона вижила? Що їй вдалося втекти або сховатися? Її могли вбити пізніше, коли його вже втопили.

- Баланс не сходиться, - холодно заявив залізноокий. - Утопник нарахував шістнадцять тіл, кинутих в озеро. Колектор, Штітенкрон, шість солдатів ескорту, четверо ченців, четверо пілігримів. Не вистачає однієї штуки. Еленчі фон Штітенкрон.

- Її могли взяти із собою. Знаєте, для втіхи... Побавилися, перерізали горло, та й кинули десь у лісі у вирву від бурелому. Могло так бути.

- Вона вижила.

- Звідки ви це знаєте?

- Не задавай запитань, Раабе. Знайди її. Зараз я виїжджаю, а коли повернуся...

- А куди це ви їдете?

Залізноокий подивився на нього. Так, що Тибальд Раабе не повторив запитання.

 

* * *

 

Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, довго роздумував, йти на страту чи ні. Довго зважував “за” і “проти”. “Проти” було набагато більше - хоча б той факт, що страта була результатом дій єпископської інквізиції, тобто конкурентної. Аргумент “за” був, у принципі, тільки один: це було близько. Тих, кого визнали винними у єресі та сприянні гуситам, мали палити там, де й завжди, - на площі за костелом святого Войцеха, стертій до голої землі і до твердого втоптаній ногами сотень любителів подивитися на чужі муки й смерть.

Зваживши “за” і “проти”, сам із себе трохи дивуючись, Гжегож Гейнче все-таки пішов на страту. Інкогніто, змішавшись із групою домініканців, разом з якими він зайняв місце на підвищенні, призначеному для духовних осіб та глядачів вищого стану або маєтності. Серед них, на центральній трибуні, на лаві, оббитій кармазиновим атласом, розсівся Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, автор і спонсор сьогоднішньої вистави. Його супроводжували кілька духовних осіб, серед них літній нотаріус Єжи Ліхтенберг і Гуго Ваценроде, який нещодавно замінив Отто Беесса, якого зняли з посади препозита у костелі святого Йоанна Хрестителя. Був там, звичайно ж, і Ян Снешевич, єпископський вікарій in spiritualibus[128]. Був охоронець єпископа, Кучера фон Гунт. Не було Біркарта Грелленорта.

Підготовка до страти була вже на завершальній стадії, засуджених - вісім осіб - катові пахолки вже тягли по драбинах на багаття і прив’язували ланцюгами до обкладених в’язанками хмизу і дровами стовпів. Багаття, згідно з останньою модою, були надзвичайно високі.

Навіть якби Гжегож Гейнче бодай на мить мав якісь ілюзії щодо мотивів єпископа Конрада, то тепер він би їх втратив.

Але інквізитор не мав ілюзій. Він від самого початку знав, що єпископська вистава - це демонстрація, спрямована проти нього особисто. Упізнаючи деяких приречених на багаттях, Гжегож Гейнче ще більше утверджувався у своєму переконанні.

Він знав трьох. Один, вівтарист[129] із костелу Святої Ельжбети, трохи забагато патякав про Вікліфа, Йоахима Флорського, Святого Духа та реформу Церкви, але на слідстві швидко зрікся помилок, покаявся, після формального revocatio et abiuratio[130] був засуджений до того, щоби протягом тижня носити покутний одяг із хрестом. Другий, маляр, співтворець прегарних поліптихів, які прикрашали вівтар у костелі святого Егідія, постав перед трибуналом інквізиції внаслідок доносу, а коли той виявився безпідставним, його звільнили. Третій - інквізитор його ледве впізнав, бо в нього були покалічені вуха і вирвані ніздрі - був євреєм, якого колись звинуватили у вбивстві та у профанації облатки. Звинувачення було неправдиве, тому і його звільнили. Однак звістка про це, видно, якось дійшла до єпископа і Снешевича, бо тепер усі троє стояли на багаттях, прив’язані ланцюгами до паль. Не маючи уявлення про те, що своєю долею вони завдячують гострим суперечностям між єпископською і папською Інквізицією. Що за хвилину єпископ накаже запалити хмиз у них під ногами. На зло папському інквізиторові.

Скільки з-поміж решти приречених повинні були сьогодні вмерти виключно заради демонстрації, Гейнче не знав. Він не пам’ятав нікого. Жодного обличчя. Ні жінки з обстриженою на лисо головою і потрісканими губами, ні здоровила, ноги якого були замотані в закривавлене ганчір’я. Ні біловолосого старця, схожого на біблійного пророка, який виривався з рук пахолків і верещав...

- Ваша велебносте.

Він обернувся. Відсунув з обличчя краєчок каптура.

- Його достойність єпископ Конрад, - нахилився молоденький клірик, - просить до себе. Нехай ваша велебність іде за мною. Я поведу.

Що було робити.

Єпископ, побачивши його, зробив короткий і радше зневажливий жест долонею, показав на місце коло себе. Його погляд швидко оцінив обличчя інквізитора, шукаючи на ньому ознак чогось радісного для себе. Не знайшов. Гжегож Гейнче бував у Римі і вже навчився робити найкращі міни при найгірших іграх.

- Зараз, - буркнув єпископ, - ми тут возрадуємо Ісуса і Матір Божу. А ти, отче інквізиторе? Тішишся?

- Незмірно.

Єпископ знову буркнув, втягнув повітря, вилаявся під носом. Видно було, що він злий, і було зрозуміло, чому він злий. Будучи перед очима публіки, він не міг напитися, а полудень уже минув з б<



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-16; просмотров: 277; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.137.214.16 (0.021 с.)