Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Auf Lohanni blunt der HollerСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Da wird die Liebe noch toller [48]!
* * *
У наступні ночі - а часто і дні - вони вже не завдавали собі клопоту бігати до лісу. Кохалися відразу ж за монастирськими стінами, у розпеченому сонцем сховку серед кущів тернини й бузини. Кохалися, а навколо - навіть удень - витанцьовували лісові феї.
Petersilie, Suppenkraut wächst in uns’ren Garten Schöne Jutta ist die Braut, soli nicht länger warten Hinter einem Holderbusch gąb się Reynevan den Kuss Roter Wein, weisser Wein, morgen soli die Hochzeit sein [49]!
* * *
Монастир у Білому Костелі був поділений на три частини, які викликали в Рейневана непереборну асоціацію з трьома колами втаємничення. Перше коло - звісно, анітрохи не кругле за формою - становила господарська частина монастиря, сад, інфірмерія, маленька трапезна й дорміторій[291] конверс, а також спальня та приміщення для гостей. Друге коло, серцевину якого становив костел, був недоступним для гостей, у будинку при костелі містилася бібліотека і скрипторій, а також помешкання абатиси. Третім колом була цілком і повністю ізольована клаузура, головна трапезна й дорміторії черниць. Клариски з Білого Костелу дотримувалися - принаймні про людське око - суворого чернечого уставу. Пости були строгі, м’ясо в монастирському меню не з’являлося. Зберігали мовчання під час трапез, велика тиша була обов’язковою від комплети до конвентуальної меси[292]. Весь їхній день займали робота, молитва, покута і медитація, на власні справи та відпочинок відводилася тільки одна година, за винятком п’ятниці, коли відпочинку не було взагалі. Конверси (крім Ютти, їх у монастирі було чотири, усі - панни зі знатних родів) мали дуже полегшений устав, їхні обов’язки зводилися, в принципі, до участі в месі та до навчання, від них не вимагали навіть участі в молитвах. Однак чим довше Рейневан перебував у монастирі, тим більше помічав відхилень від уставу. Що впадало в очі одразу й перш за все, то це досить вільне ставлення до клаузури. Абсолютно недоступна ззовні, клаузура не становила перешкоди зсередини - черниці ходили по всій території монастиря. Навіть присутність у монастирі двох чоловіків, Рейневана та Самсона, не впливала на свободу пересування. Належало лише дотримуватися своєрідного церемоніалу - черниці вдавали, що чоловіків немає, чоловіки вдавали, що не помічають черниць. Абатиси це не стосувалося, вона робила, що хотіла і як хотіла. Повну свободу контактів мали також сестра-шафарка та сестра-інфірмерка. Чим краще черниці ставилися до Рейневана, вважаючи його особою, якій можна довіряти, тим більше йому дозволялося бачити. І він бачив, що приписані уставом покуту та медитації в Білому Костелі заміняли навчання, читання книг, писань та постил, і навіть диспути. Одначе на ці заборонені території його не допускали. Хоча Ютта мала туди доступ, та він не мав. Проте шоком для нього виявилася допіру меса. Рейневан не відвідував меси. Атмосфера Бліого Костелу давала йому почуття захищеності, тож він і не думав приховувати того факту, що як калікстин та утраквіст не визнає ні папістської меси, ні причастя. Проте одного разу він відчув потребу й пішов-таки на месу, вирішивши, після деяких роздумів, що навряд чи Бог має час розбиратися в літургійних деталях та бажання перейматися ними. Він пішов до костелу - і був шокований. Месу відправляла абатиса. Жінка.
* * *
Через кілька днів абатиса несподівано покликала Рейневана до себе. Йдучи, він усвідомлював як те, що це честь, так і той факт, що він вступає на заборонену територію. Зрештою, він очікував цього вже давно. Коли він зайшов, абатиса читала розкладену на пюпітрі інкунабулу. Рейневан, який був бібліофілом та бібліоманом, тут-таки, за ілюмінаціями та дереворитами, упізнав “Psalterium Decem Condarum” Йоахима Флорського. Від його уваги не приховалися й інші книги, що лежали під рукою: “Liber Divinorum Operum” Хільдегарди Бінгенської, “De amore Dei” Святого Бернарда, “Theogonia” Гесіода, “De ruina exxlesiae” Ніколя Клеманжі[293]. Не знати чому, його зовсім не здивував у цьому оточенні дещо понищений примірник “Некрономікону”. Абатиса якийсь час дивилася на нього з-над шліфованих скелець окулярів, немовби перевіряла, чи довго він зможе витримувати погляд. - Небувала річ, - нарешті озвалася вона, а гримаса на її губах з однаковим успіхом могла як бути усмішкою, так і не бути нею. - Небувала річ. Мало того, що я лікую у своєму монастирі гусита, мало того, що переховую єретика. Мало того, що я терплю тут чорнокнижника, а хтозна, чи й не некроманта. Мало того, що я толерую його й доглядаю, ба, я ще й дозволяю йому віддаватися любовним забавам із довіреною моїй опіці конверсою. Шляхетною панною, за яку я відповідаю. - Ми кохаємо одне одного... - почав був він. Вона не дала йому закінчити - Це правда. І ви робите це навіть доволі часто. А про можливі наслідки, цікаво мені знати, вам часом випадає подумати? Бодай хвилинку? - Я лікар... - По-перше, не забувай про це. По-друге, мені йшлося аж ніяк не тільки про контрацепцію. Якийсь час вона мовчала, бавлячись лляним шнуром, який опоясував рясу. Шнур був зав’язаний на чотири вузли, що символізували чотири обітниці святої Клари, патронки й засновниці ордену Убогих Леді. - Мені йшлося про майбутнє, - вона торкнулася долонею чола. - Річ, вельми непевну в теперішні тяжкі часи. Мене цікавить, чи ви думаєте про майбутнє. Чи ти думаєш про майбутнє. Ні, ні, подробиці мене не цікавлять. Сам факт. - Я думаю про майбутнє, шановна мати. Вона прямо подивилася йому в очі. Райдужки в неї були сіро-блакитні, світлі. Риси її обличчя когось йому нагадували, непереборно викликали в пам’яті спогад про когось. Однак він не міг з’ясувати, про кого саме. - Думаєш, кажеш, - вона нахилила голову набік. - А що, цікаво мені знати, у твоїх думках переважає? Чого в них більше? Ютти й того, що для неї добре? Чи, може, війни? Боротьби за праве діло? Прагнення позмінювати світ? А якби, припустімо, стався конфлікт, якби ідеали зійшлися один супроти одного... що ти вибереш? І від чого відмовишся? Він мовчав. - Загальновідомо, - продовжила вона, - що коли йдеться про благо великих і важливих справ, індивіди не мають значення. Індивідами жертвують. Ютта - індивід. Що з нею буде? Кинеш її, наче камінь на шанець? - Не знаю, - він через силу ковтнув слину. - Я не можу й не хочу перед тобою прикидатися, достойна. Я справді не знаю. Вона довго дивилася йому в очі. - Я знаю, що ти не знаєш, - сказала вона врешті-решт. - Я не чекала відповіді. Просто хотіла, щоб ти трохи над цим замислився.
* * *
Невдовзі після Петра й Павла[294], коли всі луги вже голубіли від волошок, настала неприємна затяжна сльота. Затишні місцинки, де Рейневан і Ютта звикли були віддаватися любовним утіхам, перетворилися на багнисті баюри. Абатиса якийсь час дивилася, як закохані кружляють під аркадами віридарію, як заглядають одне одному в очі - щоби врешті-решт попрощатися й розійтись. Якось увечері, здійснивши в абатстві деяку реорганізацію щодо розквартирування, вона викликала їх до себе. І відвела до келії, прибраної і прикрашеної квітами. - Тут ви будете жити, - сухо повідомила вона. - І спати. Обоє. Від зараз. Від цієї ночі. - Дякуємо, мати. - Не дякуйте. І не марнуйте часу. Hora ruit, redimite tempus[295].
* * *
Надійшло літо. Гаряче, спекотне літо 1428 року.
* * *
Невтомний городник невтомно приносив усе нові й нові чутки. Капітуляція Яна Колди та втрата шленжанського анклаву, розповів він, розтоптуючи викопаних з гнізд голих мишенят, розлютили гуситів. У середині липня, у четвер після святої Маргарити[296], Сирітки в рамках помсти швидкою вилазкою атакували та захопили Єленю Гуру, спаливши місто до голої землі. Хоч це зайняло йому трохи більше часу, городник доставив також плітки з Чехії, новини, на які Рейневан і Самсон чекали з нетерпінням. Гейтман Празького Нового Міста, Велек Коудельник з Бржезниці, розповідав городник, зшкрябуючи гній із вил, близько Святого Урбана вдарив по країні баварців. Гусити спалили Мосбах, резиденцію фальцграфа Отто, долиною ріки Нааб дійшли аж під Регенсбург. Дощенту сплюндрували й повністю зруйнували цистерціанське абатство у Вальдербаху. З повними возами здобичі повернулися до Чехії, залишивши за собою згарище. Приблизно в цей самий час, розповідав городник, колупаючись у носі й уважно розглядаючи виколупані знахідки, Табор, щоб навчити герцога Альбрехта добрим манерам, вдерся з диким рейдом у Ракуси. Палячи, спустошуючи, грабуючи й не зустрічаючи опору, таборити дійшли аж до Дунаю. Та хоча від Відня їх відділяв лише шматочок дороги, форсувати велику ріку вони не могли. Для демонстрації тільки трохи погримотіли гарматами з лівого берега, після чого забралися геть. - Певно, - пробурмотів до Самсона Рейневан, - і наш Шарлей там був. І своє витворяв. - Мабуть, так, - зівнув велетень, пошкрябуючи нігтями шрам на голові. - Не думаю, що він би подався до Константинополя без нас. У переддень святого Якова[297] абатиса викликала Рейневана до себе вдруге.
* * *
Цього разу вона читала “Книгу божественної втіхи” Майстра Екхарта[298], красиве й багате видання. - Ти в костелі давно не був, - зауважила вона, дивлячись з-над окулярів. - Зазирнув би коли, постояв би навколішках перед вівтарем. Подумав би про те та се. Обдумав би те та се... Ах, правда, - вона підвела голову, не дочекавшись відповіді. - Тобі бракує часу. Ви зайняті, ти і Ютта, дуже зайняті. Що ж, я вас розумію і не засуджую. Я не завжди була черницею. У молодості, соромно зізнатися, я також, бувало, активно віддавала честь Пріапові й Астарті. І не раз мені здавалося, що я ближча до Бога в обіймах мужчини, ніж у храмі. Я помилялася. Однак це не заважає мені розуміти тих, хто ще мусить почекати, щоби зрозуміти цю помилку. - Ми дали тобі, - продовжила вона, помовчавши, - притулок та опіку. Що нами керувало не тільки милосердя, ти вже напевне збагнув. А також що наша симпатія до тебе викликана не тільки прихильністю і пристрастю, які почуває до тебе люба нам Ютта Апольдівна. Були й інші причини. Час про них порозмовляти. - Твоє пильне око, - говорила далі абатиса, - неодмінно вже відкрило, що цей монастир дещо відрізняється від інших монастирів. І це, мусиш знати, аж ніяк не єдиний такий монастир. Не тільки ви, утраквісти, зауважуєте необхідність реформування Церкви, не тільки ви до реформування прагнете. І хоч іноді вам здається, що ви у своїх прагненнях крайні, це неправда. Є й такі, хто хоче значно глибших змін. Значно глибших. - Тобі, гадаю, знайомі, - тягнула вона, - тези братів з ордену Франциска, які черпали з криниці великої й таємної мудрості, тієї самої, яку осягнув натхненний святою думкою та волею Йоахим Флорський? Нагадаю: на три Віки поділений наш світ і на три Заповіти. Вік і Заповіт Отця, який тривав від Адама до Христа, був законом суворої справедливості та насилля. Другий, Вік і Заповіт Сина, що почався зі Спасителем, був законом милості та мудрості. Третій Вік настав, коли великий святий з Ассізі розпочав свою працю, і є віком Духа Святого, Заповіт якого є законом любові та милосердя. І пануватиме Дух Святий до кінця світу. - Сила Духа Святого, говорить натхненний Майстер Екхарт [51], - абатиса поклала руку на розкриту книгу, - воістину пориває те, що найчистіше, найніжніше, найпіднесеніше, пориває іскру душі й підіймає її до самісіньких вершин у горінні та в любові. Це так, як відбувається з деревом: сила сонця бере те, що є в корені дерева найчистішим та найніжнішим, і підіймає аж до віття, на якому воно стає цвітом. Точнісінько так само іскра душі піднімається до світла, возноситься до свого прапочатку. І досягає абсолютної єдності з Богом. Тож бачиш, юначе, що настання Віку Духа робить непотрібним і зайвим посередництво Церкви та священиків, позаяк уся спільнота вірних охоплена безпосереднім світлом Духа, через Духа з Богом поєднується й ототожнюється. Без посередників. Посередники непотрібні. А надто - грішні та фальшиві посередники. - Таки справді, - наважився він, кашлянувши. - Схожі в нас, здається мені, погляди та цілі. Достоту те саме говорили-бо Ян Гус та Ієронім, а до них Вікліф... - Те саме, - перебила вона, - говорив і говорить Петер Хелчицький. То чого ж ви до його слів не дослухаєтеся? Коли він повчає, що на насильство не можна відповідати насильством? Що війна ніколи не закінчується перемогою, а плодить наступну війну, що нічого, крім ще однієї війни, війна принести не може? Петер Хелчицький знав і любив Гуса, але з ґвалтівниками і вбивцями йому було не по дорозі. Йому було не по дорозі з людьми, які звертають обличчя до Бога, стаючи на коліна на встеленому трупами побоїщі. Які творять хресне знамення руками, по лікті заляпаними в крові. - На гори, - продовжила вона, перш ніж він встиг заперечити, - ви пішли у Великдень 1419 року. На Таборі, на Оребі, на Ба-ранеку, на Сіоні, на Оливній горі ви творили братерську спільноту Дітей Божих, напоєних Духом Святим і любов’ю до ближнього. Отоді ви були справжніми Божими воїнами, бо мали чисті душі та серця, бо палко несли слово Боже і проголошували Божу любов. Але це тривало п’ятнадцять тижнів, хлопче, якихось п’ятнадцять тижнів. Уже в день святого Абдона, тридцятого липня, ви скидали людей з вікон на списи, убивали по вулицях, по костелах і в їхніх домах, чинили насильство та різню. Замість любові до ближнього ви почали проголошувати апокаліпсис. І назва “Божі воїни” вам уже не підходить. Бо те, що ви чините, тішить радше диявола. Сходами з мертвих тіл не піднімаються до Царства Небесного. Ними спускаються до пекла. - А проте, - вставив він, стримуючи обурення, яке закипало в ньому, - ти казала, що утраквізм тобі близький. Що ти помічаєш необхідність реформи Церкви, що усвідомлюєш необхідність далекосяжних змін. У той час, коли Хелчицький кричав: “П’ята заповідь: не убий!”, на Прагу йшли папські хрестові походи. Якби ми тоді послухалися Хелчицького, який наказував нам захищатися виключно вірою та молитвою, якби ми протиставили римським ордам тільки покірність і любов до ближнього, нас би вимордували. Чехія стекла би кров’ю, а мрії й надії розвіялися би як дим. Не було б ніяких змін, ніякої реформи. Був би Рим, у тріумфі ще більш нахабний, самовпевнений та грубий, ще більш загрузлий у брехні, з іще більшими суперечностями щодо Христового вчення. Було за що боротися, тож ми й боролися... Абатиса усміхнулася, а Рейневан почервонів. Він не міг побороти враження, що її усмішка мала відтінок насмішки. Що абатиса знає, наскільки він смішний, коли говорить “ми” і “нас”, тоді як насправді вихід на гори на Великдень 1419 року він спостерігав збоку, приголомшений, зі страхом і без навіть найменшого розуміння. Що, шокований липневою дефенестрацією, він утік з розбурханої заколотом Праги, що чкурнув з Чехії, смертельно нажаханий розвитком подій. Що навіть тепер він лише неофіт. І що поводиться як неофіт. - У питанні змін і реформ, - продовжила все ще усміхнена клариска, - ми справді сходимося, ти і я. Однак нас різнить не тільки спосіб, а й діапазон і масштаб дій. Ви хочете змін у богослужінні й реформи кліру на ґрунті принципу “sola Scriptura”. Ми, а я ж тобі казала, що нас багато, хочемо змінити набагато, набагато більше. Подивися. Прямо перед абатисою, як єдина декорація приміщення, висів образ - дошка, на якій була зображена біла голубка, що злітає з простертими крилами у смугу світла, яке падає згори. Клариска підняла долоню, сказала щось ледь чутним шепотом. Повітря раптом переситив запах рути й вербени, характерний для білої магії, яку називали арадійською. Смуга світла на образі стала ще яснішою, намальована на дошці голубка махнула крилами, злетіла і зникла у світлі. На її місці на образі з’явилася жіноча постать. Висока, чорноволоса, з очима, мов зорі, вдягнена у взірчасту сукню, що переливається багатьма відтінками то білого, то міді, то пурпуру... - Великий знак явився на небі, - абатиса стала тихим голосом коментувати дедалі виразніші деталі образу. - Жінка, вбрана у сонце, і місяць під її ногами, а на її голові - вінець із дванадцяти зірок. Рече пророк, коли говорить про Духа: як матір потішає, так я вас потішати буду. Ось Мати, Ecce Femina! Ecce Columba qui tollit peccata mundi[299]. Ось Третя Церква. Істинна й у своїй істинності остаточна. Церква Духа Святого, законом якого є любов. Що триватиме до кінця світу. Ось, поглянь: Magna Mater, Pantea-Всебогиня. Regina-Цариця, Genetrix-Родителька, Creatrix-Творителька, Victrix-Тріумфаторка, Felix-Щаслива. Божественна Діва, Virgo Caelestis. Ось мати природи, повелителька всіх стихій, первісне породження віків. Найвища між божествами, володарка тіней померлих людей, та, що помахом руки керує променистим небосхилом, животворними подувами моря, похмурою тишею підземного царства. Весь світ її поважає як єдине божество у різних іпостасях, під різними назвами, у вигляді різних обрядів [50]. Descendet sicut pluvial in vellus[300]. Вона зійде, як дощ на покіс, як дощ рясний, що зрошує землю. За її днів заквітне справедливість і великий мир, поки місяць не згасне. І пануватиме від моря до моря, від Ріки аж до краю землі. І так буде аж до кінця світу, бо вона - Дух. Поклонися їй. Прийми і збагни її владу.
* * *
Самсон, потираючи шрам на поголеній голові, вислухав розповідь, ознайомився з занепокоєнням Рейневана - як завжди, без коментарів, як завжди, без емоцій і без щонайменших проявів роздратування. Однак у Рейневана склалося непереборне враження, що велетня взагалі не цікавлять ні рух Будівничих Третьої Церкви, ні культ Всебогині, який відроджується. Що він не надає особливої ваги поділу історії на три епохи. Що йому, загалом, досить байдуже, чи абатиса монастиря кларисок у Білому Костелі сповідує і впроваджує в життя тези вальденсів і хіліастів, чи схиляється до доктрин Братів і Сестер Вільного Духу. Скидалося на те, що Самсона надзвичайно мало обходять бегарди, бегінки та гвілельмітки. Що ж стосується Йоахима Флорського і Майстра Екхарта, то було, гм, відчуття, що обидва вони Самсонові абсолютно й повністю по хрін. - Я виїжджаю, - зовсім несподівано заявив велет, ґречно вислухавши звіряння Рейневана. - Тобі доведеться самому дати раду зі своїми проблемами. Я їду до Чехії. До Праги. - Ти був при тому, як мене поранили, - продовжив він, не чекаючи, поки Рейневан охолоне і зможе видушити з себе бодай слово. - Ти бачив, що сталося, коли та куля черкнула об мій череп. Ти був свідком, ти мав можливість побачити зблизька. Я був готовий до чогось подібного. Мені про це говорили й навіть... Навіть радили. У Празі - Акслебен, у Тросках - Рупілій. Вони назвали це поверненням через смерть. Спосіб повернутися до мого власного світу й до моєї власної... тілесної, назвімо це так, оболонки, - це позбутися теперішньої матеріальної оболонки. Коротко кажучи: найпростіше було би вбити це величезне тіло. Знищити його, остаточно припинити життєві процеси, які в ньому відбуваються. Закінчити його матеріальне існування. Духовний елемент, мій власний, тоді вивільниться і повернеться туди, куди повинен повернутися. Так стверджували Акслебен і Рупілій. Те, що сталося восьмого травня, здається, підтверджує, що вони мали рацію. У чому проблема, ти, поза сумнівом, здогадуєшся. Розумієш, з яких причин рекомендований спосіб мені не дуже підходить, з яких міркувань я волів би якийсь менш радикальний. По-перше, я не хочу брати на сумління смерть монастирського придурка, у тіло якого вбраний парадую оце по світу вже три роки. По-друге, ні Рупілій, ні Акслебен не квапилися дати мені гарантії стовідсоткового успіху. А по-третє і найважливіше: мені якось перестало бути спішно повернутися. Головна причина цього факту має волосся кольору міді, а звати її Маркета. І перебуває вона в Празі. Тому я повертаюся до Праги, друже Рейнмаре. - Самсоне... - Ні слова, будь ласка. Я повертаюся сам. Ти залишися. І я був би нікудишнім другом, якби намагався вирвати тебе звідси, відділити від того, чим це місце для тебе є. Це твоя Огігія[301], Рейнмаре, острів щастя. Тож залишися тут і насолодися ним. Якнайбільше - і аж так довго, як тільки можна буде. Залишися й поводься мудро. Відділяй те, що тонке, від того, що щільне. Тоді здобудеш славу світу сього. І всяка темрява тебе полишить. Говорю тобі це я, твій друг, істота, яку ти знаєш як Самсона Медка. Ти повинен мені вірити, позаяк vocatus sum Hermes Trismegistus, habens tres partes philosophiae totius mundi [52]. Послухай уважно. Пожежу зовсім не погашено й не приборкано, вона лише пригасла, жар тліє. Не сьогодні - завтра світ знов охопить вогонь. А ми знову зустрінемося. А до того часу... Бувай, друже. - Бувай, друже. Щасливої дороги. І поздоров від мене Прагу.
* * *
На узліссі Самсон обернувся в сідлі й помахав їм рукою. Вони привітали його таким самим жестом, поки він не зник між деревами. - Я боюся за нього, - прошептав Рейневан. - До Чехії дорога далека. Часи важкі і страшні... - Він доїде безпечно, - Ютта притулилася до нього збоку. - Не бійся. Без лихих пригод. І не блукаючи. Хтось чекає на нього. Чийсь світоч спалахне в пітьмі, вкаже йому правильний шлях. Як Леандр, він безпечно подолає Геллеспонт. Бо на нього чекає Геро та її любов.
* * *
Було перше серпня. День Святого Петра в оковах. У Старших Народів і чарівниць - свято Хлафмас. Фестиваль жнив.
* * *
Протягом тижня Рейневан примірявся до розмови з Юттою. Він боявся такої розмови, боявся її наслідків. Ютта багато разів розмовляла з ним про вчення Гуса та Ієроніма, про чотири празькі статті та й загалом про принципи гуситської реформи. І хоча щодо певних доктрин утраквізму вона бувала досить скептичною, проте ніколи жодним словом, навіть найменшим натяком чи магією впливу не виявила того, чого він боявся: неофітського запалу. Монастир у Білому Костелі - розмова з абатисою не залишала сумнівів щодо цього - був заражений помилками Йоахима Флорського, Будівничих Третьої Церкви й Сестринства Вільного Духа; абатиса - а мабуть, і конверси, - поклонялися Віковічній і Троїстій Великій Матері, що поєднувало їх із рухом прихильників Гвілельміни Чешки як жіночої інкарнації Духа Святого. І Майфреди да Піровано, першої гвілельмітської папеси. До того ж, цілком очевидно, черниці займалися білою магією, що пов’язувало їх із культом Арадії, королеви чарівниць, яку в Італії називали La Bella Pellegrina. Але хоча Рейневан кружляв навколо Ютти пильно, немов журавель, полюючи на знак або сигнал, він так ніколи нічого і не спіймав. Або Ютта настільки добре вміла прикидатися й ховатись, або ж вона аж ніяк не була палкою і пристрасною неофіткою йоахімітської, гвілельмітської та арадійської єресі. Рейневан не міг виключити ні першої, ні другої можливості. Ютта була й досить хитрою, щоб уміти маскуватися, і досить розважливою, щоб не зразу і не з головою скакати в що-небудь і кидатися у вир чого-небудь. Попри почуття, які, здавалося, їх поєднували, попри любов, якою вони займалися часто, з ентузіазмом і винахідливістю, попри те, що їхні тіла, здавалося, вже не мали таємниць одне від одного, Рейневан розумів, що він все ще знає про дівчину далеко не все й далеко не всі її секрети зумів розгадати. А якщо насправді вона ще не зв’язалася з єрессю назовсім, якщо вагалася, сумнівалася або й узагалі була налаштована критично, цієї теми не варто було торкатися взагалі. З іншого боку, так само не варто було зволікати й бездіяльно спостерігати. Досі він все ще брав до серця слова Зеленої Дами. Він був у Шльонську вигнанцем, переслідуваним ізгоєм, був гуситом, ворогом, шпигуном і диверсантом. Тим, ким він був, у що вірив і чим займався, він наражав Ютту на небезпеку й ризик. Зелена Дама, Агнеса де Апольда, мати Ютти, мала рацію: якщо в ньому було бодай трохи шляхетності, він не міг наражати дівчину, не міг дозволити, щоб вона через нього постраждала. Розмова з абатисою змінила все, чи принаймні багато чого. Монастир у Білому Костелі, сам факт перебування в ньому був. виявлялося, для Ютти значно небезпечнішим, ніж знайомство і зв’язок з Рейневаном. Тези Йоахима і спіритуалістів, єресь (він якось досі не міг думати про це інакше, не міг знайти іншого слова) Будівничих Третьої Церкви, культ Гвілельміни й Майфреди були для Риму таким самим важким відступництвом, як і гусизм. Зрештою, всі єресі та відступництва Рим скидав до одної торби. Єретик - будь-який - був прислужником диявола. Це ж стосувалося - що було вже явно сміховинним - і культу Великої Матері, як-не-як старшого, ніж людство, І ніж диявол, якого, як-не-як, вигадав допіру Рим. Але факт залишався фактом: культ Усематері, поклоніння Гвілельміні, помилки Йоахима, Сестринство Вільного Духа. Третя Церква - кожної з цих речей вистачало, щоби потрапити до в’язниці й на багаття, або ж бути засудженою на довічне покутне поховання в домініканських підземеллях. Ютті не можна було залишатися в монастирі. Треба було щось із цим робити. Рейневан знав що. Або принаймні інстинктивно відчував.
* * *
- Ти запитувала мене взимку, - він перевернувся на бік. глянув їй в очі. - Запитувала, чи я готовий кинути все. Чи готовий, так, як стою, втекти, помандрувати з тобою на край світу. Відповідаю ствердно. Я кохаю тебе, Ютто, прагну з’єднатися з тобою, поки й життя. Світ, здається, робить усе, що може, щоб нам у цьому перешкодити. Тож кидаймо все й тікаймо. Хоч би й до Константинополя. Вона довго мовчала, замислено пестячи його. - А твоя місія? - запитала вона нарешті, повільно вимовляючи і зважуючи слова. - Адже в тебе є місія. Є переконання. Є справді важливий і святий обов’язок. Ти хочеш змінити обличчя світу, вдосконалити його, зробити кращим. То як же це? Ти покинеш місію? Відмовишся від неї? Забудеш про Грааль? “Небезпека, - подумав він. - Увага. Небезпека.” - Місія, - продовжила вона ще повільніше. - Переконання. Покликання. Відданість. Ідеали. Царство Боже - і прагнення, щоб воно настало. Мрія про те, щоб воно настало. Боротьба за те, щоб воно настало. Хіба це такі речі, від яких можна відмовлятися, Рейнмаре? - Ютто, - наважився він, піднімаючись на лікті. - Я не можу дивитися, як ти ризикуєш. Ходять чутки про те, що ви тут сповідуєте, багато хто знає, що відбувається в цьому монастирі, я сам довідався про це ще взимку, наприкінці минулого року. Тому це ніяка не таємниця. Доноси вже могли дійти до адресатів. Ви живете під великою загрозою. Майфреда да Піровано згоріла на вогнищі в Медіолані. Через п’ятнадцять років, у 1315 році, у Свидниці спалили півсотні бегінок... “А адамітки в Чехії? - раптом подумав він. - А замучені та спалені пікартки? Справа, якій я себе присвятив, переслідує дисидентів не менш жорстоко, аніж Рим...” - Кожен день, - він відігнав думку, - може бути днем твоєї загибелі, Ютто. Ти можеш загинути... - Ти також можеш загинути, - перебила вона його. - На війні ти міг полягти. Ти теж ризикував. - Так, але не заради... - Примх, так? Ну ж бо, вимов це слово. Примхи. Жіночі примхи? - Я зовсім не хотів... - Хотів. Вони мовчали. За вікном була серпнева ніч. І цвіркуни. - Ютто. - Я слухаю тебе, Рейнмаре. - Давай виїдемо. Я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. А любов... Знайдімо Царство Боже в собі. У собі самих. - Я повинна тобі вірити? Що ти відмовишся... - Повір. - Ти пропонуєш мені багато, - сказала вона після тривалої паузи. - Я це ціную. І за це ще більше тебе кохаю. Але якщо ми зречемося ідеалів... Якщо ти відмовишся від своїх, а я - від своїх... Я не можу відігнати від себе думку, що це було б, як... - Як що? - Як endura. Без надії на consolamentum[302]. - Ти говориш, як катарка. - Монсегюр триває, - шепнула вона, тримаючи вуста біля самого його вуха. - Грааля досі не знайдено. Вона торкнулася його, торкнулася - і вразила ніжними, але пронизливими пестощами. Коли піднімалася на коліна, її очі горіли в пітьмі. Коли схилялася над ним, була повільно ніжна, немов хвиля, яка гладить пісок пляжу. Її подих був гарячий, гарячіший, ніж її губи. “Самсон мав рацію, - встиг подумати він, перш ніж насолода позбавила його здатності мислити. - Самсон мав рацію. Це місце - це моя Огігія. А вона - моя Каліпсо”. - Монсегюр триває, - минуло декілька митей, перш ніж він почув її голосний шепіт. - І вистоїть. Не здасться і не буде захоплене ніколи.
* * *
Серпень 1428 року був жаркий, просто-таки нестерпна спека тривала аж до середини місяця, до дня Вознесення Марії, який у народі називають святом Матері Божої Трав’яної. Вересень також був дуже теплий. Погода почала трохи псуватися аж після Матвія. Двадцять третього вересня пройшли дощі. А двадцять четвертого повернулися старі знайомі.
* * *
Перший сигнал про повернення старих знайомих передали - за посередництвом безвідмовного монастирського городника - плітки, спершу невиразні та не дуже докладні, але з часом дедалі конкретніші. Так, на ринку в Бжегу хтось розкидав листівки, які зображували цапоголового страхопуда в папській тіарі на рогатій голові. Через кілька днів подібні за стилем картинки з’явилися у Вйонзові і Стшеліні - на них була намальована свиня, вдягнена в митру, а щоб не залишалося жодних сумнівів, був підпис: “Conradus episcopus sum”[303]. Через кілька тижнів дійшли чутки про серйозніші справи. Невідомі винуватці - плітка розмножила їх аж до двадцяти - напали й закололи стилетами на вроцлавському гостинці пана Руперта фон Зейдліца, заступника шефа свидницької контррозвідки, який уславився жорстокими переслідуваннями людей, запідозрених у симпатіях до гуситів. Від удару ножа загинув у Гродкуві ратушний писар, який вихвалявся тим, що доніс більш ніж на сотню людей. У Собутці стріла з арбалета дістала - на амвоні - пробоща костелу Святої Анни, особливо заповзятого на занадто вільнодумних парафіян. У п’ятницю після Матвія, двадцять четвертого вересня, - ще перш ніж до монастиря дійшла чутка про солтиса, заколотого стилетами у зовсім близенько розташованому Пшеворні, - у Білому Костелі з’явилися Бісклавре і Жехорс. За ворота їх, зрозуміло, не впустили, вони чекали на Рейневана у грангії біля монастиря. Біля криниці. Жехорс заполіскував у ночвах кров із рукавів куртки. Білувальник, не криючись, мив липку від крові наваху. - Кінець твоєму неробству, коханий брате Рейнемаре, - Жехорс витиснув випраний рукав. - Робота чекає. - Така? - Рейневан показав на криваву піну, що стікала з ночов. Бісклавре пирснув. - Я теж тебе кохаю, - закепкував він. - Я також скучив і тішуся, що бачу тебе в доброму здоров’ї. Хоч нібито трохи схудлого. Це ти через піст так схуд? Через монастирські харчі? Чи через інтенсивні заняття любощами? - Заховай, холера ясна, цього ножа. - А що? Не подобається? Ображає твої почуття? Змінив тебе цей монастир, я бачу. Півроку тому, у Желязні під Клодзьком, ти на моїх очах голими руками затовк людину до смерті. Через особисту помсту, заради приватної відплати. А на нас, які борються за справу, ти смієш дивитися зверхньо? Смієш по-панськи вернути носа? - Заховай ножа, я сказав. Чому ви приїхали? - Здогадайся, - Жехорс склав руки на грудях. - А коли здогадаєшся, бери ноги в руки й ходи. Ми ж казали - є робота. Фогельзанг контратакує, а ти все ще Фогельзанг, тебе ніхто з Фогельзангу не виключив і від обов’язків не звільнив. Прокоп і Неплах видали накази. Вони стосуються також і тебе. Ти знаєш, що загрожує за невиконання? - Я теж вас кохаю, - Рейневан і оком не змигнув. - І я всираюся з радості, що вас бачу Але збавте трохи тон, хлопці. Щодо наказів ви лише посланці, не більше. Накази тут віддаю я. Тож ось, я вам наказую: кажіть, що маєте переказати, причому швидко й докладно. Це наказ. Ви знаєте, що загрожує за невиконання. - Хіба я не казав? - засміявся Бісклавре. - Хіба я не казав, щоби так його не підколювати? - Виріс, - з усмішкою визнав Жехорс. - Викапаний брат. Достоту як Петерлін. А може, вже й переріс Петерліна. - Знають про це, - Бісклавре, нарешті сховавши наваху, гротескно, по-мавпячому, поклонився. - Знають про це брати Прокоп Голий і Богухвал Неплах, званий Флютиком. Знають, який-то ревний з Петерлінового брата утраквіст і який палкий поборник справи Чаші. Тож просять згадані брати негідними устами нашими брата Рейневана ще раз довести свою вірність Чаші. Покірно просять брати... - Заткнися, французе. Говори ти, Жехорсе. Коротко й по-людськи.
* * *
Наказ Прокопа Фогельзангові і справді був короткий і звучав так: реконструювати сітку. І зробити це швидко. Настільки швидко, щоб сіткою можна було скористатися під час чергового удару по Шльонську. Коли цей удар мав відбутися, Прокоп не уточнив. Рейневан не дуже знав, яким чином він особисто має реконструювати те, про що мав лише загальне й досить туманне уявлення, - сітку, про яку він не знав практично нічого, крім того, що вона начебто існує. Жехорс і Бісклавре, коли їх вдалося приструнити, визнали, що головну його допомогу вбачають у тому, що, як вони висловилися, утрьох працювати безпечніше, ніж удвох. Попри начебто надзвичайну терміновість завдання, Рейневан не погодився виїхати негайно. Він хотів навчити Фогельзанг трохи добрих манер та поваги до своєї особи. А передусім йому треба було залагодити справи з Юттою. Як він і очікував, останнє виявилося набагато важче. Але йому однаково пішло легше, ніж він сподівався. - Що ж, - сказала вона, коли минув її перший гнів. - Я могла цього сподіватися. Галахад кохає, обіцяє і клянеться. Нібито навіки. Але насправді лише доти, доки не рознесеться вість про Грааль. - Це не так, Ютто, - запротестував він. - Нічого не змінилося. Це лише кілька днів. Потім я повернуся... Нічого не змінилося. Вони розмовляли в костелі, перед вівтарем та образом, на якому була зображена - а що ж іще - злітаюча голубка. Але Рейневан мав перед очима нещасну Майфреду да Шровано, яка згорає на багатті на П’яцца дель Дуомо. - Коли ти вирушаєш? - запитала вона вже спокійніше. - Уранці, після festum angelorum[304]. - Отже, ми маємо ще кілька днів. - Маємо. - І ночей, - зітхнула вона. - Це добре. Станьмо навколішки. Помолімося Богині. Тридцятого вересня, вранці після Михаїла, Гавриїла й Рафаїла, повернулися Жехорс і Бісклавре. Готові вирушити в дорогу. Рейневан чекав на них. Він теж був готовий.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-16; просмотров: 232; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.16.49.213 (0.016 с.) |