У якому лихоманка то послаблюється, то

Посилюється, а болі все дошкульніші. А до того

Всього ще й треба втікати.

 

Він очуняв у півтемряві, бачив, як пітьма поступається світлу, а світло вкраплюється в пітьму і змішується з нею, утворюючи густу напівпрозору завись. “Umbram fugat claritas, - пронеслося в його голові. - Noctem lux eliminat[279]. Аврора, Eos rhododactylos[280], встає і рожевить небо на сході”.

Він лежав на твердих нарах, спроба поворушитися викликала палючий біль у плечі та лопатці. Ще перш ніж торкнувся грубо перев’язаного місця, він з подробицями пригадав стрілу, яка там стирчала: спереду - по оперення з гусячого пір’я, ззаду вилазячи дюймом ясеневої деревини і ще одним залізного наконечника. Тепер там теж стирчала стріла. Невидима й нематеріальна стріла болю.

Рейневан знав, де він. Він бував у багатьох шпиталях, для нього не був новиною задух багатьох злихоманених тіл, сморід камфори, сечі, крові та розкладу. І безперервна та нав’язлива мелодія тихих хрипів, стогонів, зойків та зітхань, яка накладалася на це все.

Розбуджений біль пульсував у лопатці, не відступав, не послаблювався, віддавав по всій спині, у шию і вниз, до сідниць. Рейневан торкнувся чола, відчув під долонею цілком мокре волосся. “У мене гарячка, - подумав він. - Рана ятриться.

Погано”.

 

* * *

 

- Pomahaj Pambu[281], брате. Живі-сьмо. Ще одну ніч пережили. Може, холера, викараскаємося...

- Ти чех? - Рейневан повернув голову в бік нар справа, звідки його поздоровив сусід, блідий як смерть і з впалими щоками. - То що це за місце? Де я? Серед своїх?

- Айно, серед своїх, - забурмотів блідий. - Бо всі ми тут добрі чехи. Але по правді, брате, то ми від наших дале-е-еко.

- Не розу... - Рейневан спробував піднятися, зі стогоном упав. - Не розумію. Що це за шпиталь? Де ми?

- В Олаві.

- В Олаві?

- В Олаві, - підтвердив чех. - Таке місто у Шльонську. Брат Прокоп з тутешнім герцогом уклав перемир’я та угоду... Що його земель не спустошить... А герцог йому за це пообіцяв, що матиме старання за таборських немоцних[282].

- А де Прокоп? Де Табор? І який сьогодні день?

- Табор? Дале-е-еко... У дорозі додому. А день? Вівторок. А післязавтра, у четвер, буде свято. Nanebevstoupeni Pane.

“Вознесіння Господнє, - швидко порахував Рейневан, - сорок днів після Великодня, припадає на тринадцяте число травня. Отже, сьогодні одинадцяте. Мене поранили восьмого. Виходить, я три дні був без тями.”

- Кажеш, брате, - розпитував він далі, - що Табор покидає Шльонськ? Це значить, що кінець рейду? Уже не воюють9

- Було сказано, - пролунав жіночий голос, - що про політику балакати заборонено? Було. Тож прошу не балакати. Прошу молитися. До Бога про здоров’я. І за душі фундаторів цього шпиталю. Та й за наших доброчинців і спонсорів у молитвах прошу не забувати. Ну ж бо, брати во Христі! Хто годен встати, до каплиці!

Йому був знайомий цей голос.

- Ти притомний, паничу Ланселоте. Нарешті. Я рада.

- Дорота... - зітхнув він, упізнавши. - Дорота Фабер...

- Мені приємно, - блудниця мило усміхнулася йому, - що ви впізнали мене, паничу, доправди приємно. Я рада, що ти нарешті отямився... О, і подушка сьогодні не дуже запльована кров’ю... То що, може, поправишся. Будемо міняти пов’язку. Еленчо!

- Сестро Дорото... - застогнав хтось під протилежною стіною. - Нога страшенно болить...

- У тебе нема ноги, синку, я вже тобі повідала. Еленчо, ходи-но!

Він не зразу її впізнав. Може, через гарячку, може, через час, який минув, але досить довго він дивився нерозуміючим поглядом на світловолосу дівчину з тонкими губами і блідими та водянистими очима. З вискубаними колись бровами, які вже потрохи відростали.

Він не зразу збагнув, хто вона. Допомогло те, що дівчина явно знала, хто він. Він побачив це в її зляканому погляді.

- Донька лицаря Штітенкрона... Голеньовський ліс... Сьціборова вирубка... Ти жива? Вижила?

Вона кивнула головою, мимовільним рухом розгладила фартух. А він раптом збагнув, звідки страх в її очах, звідки налякана гримаса і тремтіння тонких губ.

- Це не я... - пробурмотів він. - Не я напав на збирача... Я не мав з цим нічого спільного. Усе, що про мене... Усе, що ти чула, це плітки і брехня...

- Досить теревенити, - вдавано суворо перервала Дорота Фабер. - Тра міняти пов’язку. Допоможи, Еленчо.

Вони старалися бути делікатними, попри те він кілька разів із сичанням втягував повітря, кілька разів голосно застогнав. Коли вони зняли пов’язку, він хотів оглянути рану, але був не в стані підняти голову. Довелося задовольнитися діагнозом на дотик. І на запах. Обидва діагнози дали не найкращі результати.

- Ятриться, - спокійно підтвердила Дорота Фабер.

У смузі сонячного світла, що вливалося з віконця, її обличчя було немов осяяне аурою святості.

- Ятриться, - повторила вона. - І пухне. Відтоді, коли цирульник витягнув тріски від стріли. Але краще, ніж було. Краще, паничу Ланеелоте.

Її обличчя було осяяне святістю, золотосяйний німб оточував, здавалося, і голову Еленчі фон Штітенкрон. “Марта й Марія з Віфанії, - подумав він, відчуваючи запаморочення. - Божественно прекрасні. Обидві божественно прекрасні”.

- Я не звуся... - у його голові паморочилося дедалі сильніше. - Я не звуся Ланселот... І не Хагенау... Я Рейнмар з Беляви...

- Ми знаємо... - відповіли із сяйва Марта й Марія.

 

* * *

 

- Де мій друг? Великий чоловік, майже гігант... Звати Самсоном...

- Він тут, будь спокійний. У голову поранений. Цирульники його курують.

- Що з ним?

- Кажуть, що одужає. Дуже сильний, сказали, витривалий. Воістину не по-земному витривалий.

- Холера... Я повинен його побачити... Допомогти...

- Лежи, паничу Рейнмаре, - Дорота Фабер поправила йому подушку. - Нікому ти в цьому стані не допоможеш. А собі можеш зашкодити.

 

* * *

 

Розміщений при костелі Святого Сверада-Пустельника шпиталь, що мав за патрона того-таки Сверада, один з двох, які мала Олава, підпорядковувався міській раді, а займалися ним премонстранти від Святого Вікентія з Вроцлава. Крім премонстрантів, у шпиталі працювали головним чином волонтери - і волонтерки, як-от Дорота Фабер та Еленча фон Штітенкрон. Пацієнтами же зараз були майже виключно таборити та Сирітки, гусити, переважно важкопоранені або дуже важко хворі. Також і каліки. Усі в такому стані, який змусив Прокопа залишити їх як нетранспортабельних. Відповідно до перемир’я та договору, до якого був примушений олавський князь Людвіг, їм надали шпиталь Святого Сверада. Тут їх лікували, а тим, хто одужав, гарантували вільне повернення до Чехії. Однак деякі з пацієнтів не дуже довіряли слову князя Людвіга, а стосовно перемир’я та гарантій виявляли далекосяжний песимізм. Чим Прокоп далі, стверджували вони, тим менш обов’язковим стає перемир’я. Маючи Божих воїнів під самими брамами, а перед собою - перспективу пожежі та руйнування, князь Людвіг був скорий до поступок і клятв. Тепер, коли Божі воїни пішли за гори-ліси, загроза зникла, а з клятв поробилися обіцянки. Обіцянки ж, як відомо, цяцянки.

Наступного дня, прокинувшись, Самсон глянув на нари зліва.

На них лежав Самсон Медок. З перев’язаною головою. Непритомний.

Він хотів піднятися, подивитися, що з ним, не зміг. Був надто слабкий. Спухле ліве плече пульсувало болем. Пальці лівої руки німіли, були як дерев’яні. Запах гангрени посилювався.

 

* * *

 

- Серед моїх речей... - простогнав він, марно намагаючись піднятися. - Була шкатулка... Мідна шкатулка...

Еленча зітхнула. Дорота Фабер покрутила головою.

- Коли тебе сюди привезли, в тебе не було речей. Не було навіть чобіт. До тебе поставилися милосердно, але на твоє добро милосердя не поширили. Обібрали тебе до нитки.

Рейневан відчув, як його охоплює гаряча хвиля. Однак перш ніж він встиг вилаятися і скреготнути зубами, повернулася пам’ять. А з нею - полегшення. Безцінна шкатулка залишилася в Шарлея. Хворого на бігунку Рейневан лікував за допомогою магії, користуючись амулетами чарівника Телесми. Вирушаючи з Пухалою на вилазку, він залишив шкатулку при хворому.

Полегшення було дуже короткочасне. Амулети, хоча напевне вціліли, були разом із Шарлеєм та всім Табором у дорозі до Чехії, тимчасово поза досяжністю. А ситуація потребувала сягнути по них. Запалена рана вимагала магії. При застосуванні традиційних методів вона загрожувала втратою руки аж до плечового суглоба. У найкращому разі. У найгіршому - втратою життя.

- В Олаві... - простогнав він, хапаючи блудницю за руку. - В Олаві є аптека... Аптекар напевне має таємну алхімічну лабораторію... Тільки для втаємничених... Для людей з магічного братства... Мені потрібні магічні ліки. Для Самсона... Для нього мені потрібні ліки під назвою dodecatheon. Для мене, на моє плече, потрібна unguentum achilleum...

- Аптекар... - Дорота відвернулася. - Аптекар не продасть нам нічого. Навіть за поріг не пустить. Уся Олава знає, кого ми тут лікуємо. Шпиталь під князівською сторожею й охороною. Але мешканці вас ненавидять. Не допоможуть. Шкода ходити... Та й страшно на вулиці...

- Я піду, - сказала Еленча Штітенкрон. - Піду до аптеки. Попрошу...

- Скажеш пароль: Visita Inferiora Terrae. Аптекар зрозуміє... Visita Inferiora Terrae... Запам’ятаєш?

- Запам’ятаю.

Рейневан з великим зусиллям змів сфокусувати на ній погляд, що розпливався в гарячці. Йому знову здалося, що її оточує сяйво. Німб. Ореол.

- Медикаменти... - він відчував, що втрачає притомність. - Назви... Dodecatheon... Та unguentum achilleum... Не забудеш?

- Не забуду, - вона відвернулася. - Не можу. Бог мене, певно, покарав тим, що я не можу забувати.

Він був занадто хворий, щоб помітити, як гірко це прозвучало.

 

* * *

 

- Дорото?

- Так, Рейнмаре?

- Коли ми зустрілися, три роки тому, саме тут, під Олавою, на стшелінському тракті... Ти збиралася мандрувати у світ. Як ти казала, хоч би й до самого Вроцлава. За хлібом... Щось ти недалеко зайшла...

- Я була у Вроцлаві, - блудниця відклала миску, з якої його годувала. - Побула й повернулася. Хліб, виходить, всюди однаковий. І всюди однаково важко на нього заробити. Тож я повернулася на старе сміття, до Бжега, до борделю “Під короною”. Хай уже мене, подумала я, як помру, поховають на тому самому жальнику[283], що й мою матусю. А потім, як почалося воювання, ченці в шпиталях потребували допомоги, поранених і хворих було безліч. Тра було помагати... То я й помагала... Спочатку в Бжегу, у Святого Духа. Потім потрапила сюди, до Олави.

- Ти наважилася піти в госпіс... Це важка і тяжка праця, я дещо знаю про це... Певно, важча і більш невдячна, ніж...

- Ні, Рейнмаре. Не більш.

 

* * *

 

Хоч це межувало з чудом, олавський аптекар мав необхідні препарати. Хоч це межувало з чудом, він продав їх Еленчі фон Штітенкрон. Хоч це межувало з чудом, уже після перших процедур були помітні результати. Тисячолисник, achillea millefolium, трава, що була головним компонентом unguentum achilleum, недарма носила в назві ім’я героя з-під Трої: вона безвідмовно, швидко і впевнено лікувала бойові рани. Мазь, яку треба було втирати кілька разів на день, зупинила гангрену, знизила гарячку й помітно зменшила опухлість. Через день лікування Рейневан уже міг сідати, ще через два - щоправда, не без допомоги Дороти й Еленчі - встати. І зайнятися Самсоном. Лише через одну добу застосування додекатеону, мікстури, яка за ефективністю поступалася тільки легендарному moly, Самсон відкрив очі. Хоча доза ліків, яку вдалося дістати в олавській аптеці, була мізерна. Ще через два дні гігант опритомнів. Настільки, що почав скаржитися на нестерпний головний біль. На це не треба було ліків, головний біль Рейневан лікував заклинанням і накладанням рук. Однак біль Самсона виявився неабияким викликом, перш ніж з ним Рейневан з ним упорався, страшенно втомився. Обидва, лікар і пацієнт, лежали ледь живі ще один день. До дев’ятнадцятого травня. А дев’ятнадцятого травня почалися проблеми.

 

* * *

 

- Чорноволосий, - повторила Дорота Фабер. - Одягнений у чорне. Довге чорне волосся, до плечей. Фізіономія така, ніби пташина. Ніс, як дзьоб. І погляд диявола. Ти знаєш когось подібного?

- Знаю, псякрев, - процідив він, витираючи холодний піт, який раптом проступив у нього на чолі. - Знаю, авжеж.

- Бо він тебе знає. Був у шпитальмейстера й докладно йому тебе описав. Запитував, чи такого тут нема. На щастя, шпитальмейстер - порядний чолов’яга, а до того ж пам’яті на обличчя не має ні на гріш. Тому він цілком щиро заперечив, ніби бачив когось схожого на тебе й ніби хтось схожий на тебе перебував у госпісі. А коли отой чорний пташник став домагатися, щоб його впустили до шпиталю, шпитальмейстер згоди не дав, послався на князеві накази, на угоду, яка гарантує гуситам безпечний притулок. Тамтой спочатку пробував страшити, погрожувати, але коли помітив, що це намарно, поїхав геть. А перед тим попередив, що невдовзі повернеться, з князевим дозволом на руках, що переверне тоді весь шпиталь, а коли тебе знайде й виявиться, що шпитальмейстер брехав, буде біда. Знаєш, Рейневане, щось мені здається, що цей пташник і справді з тих, які вміють наробити біди. І яким це навіть подобається.

- Ти маєш абсолютну рацію.

- Щось мені також здається, що він з князівським дозволом повернеться.

- Ти маєш абсолютну рацію. Я мушу звідси втікати, Дорото. Негайно. Ще сьогодні.

- Я теж мушу втікати, - зойкнула Єленча. Вона була бліда, як папір.

- Я теж, - видушила вона із себе, - знаю цього... чоловіка. Думаю, що він моїм слідом потрапив до Олави. Він переслідує мене.

- Це неможливо, - заперечив Рейневан. - Він переслідує мене. На мене заповзявся. Я - його ціль.

- Ні. Я. Я впевнена, що я.

Самсон сів на нарах. Його очі були цілком притомні.

- Думаю, - промовив він цілком притомно, - що ви обоє помиляєтеся.

 

* * *

 

Вони покинули Олаву перед смерком, непомітно. Дорота Фабер мала, як виявилося, численні й добрі знайомства серед потрібних людей. Одяг їм приніс і допоміг таємно вийти з госпісу шпитальний сторож, який витріщався на рудоволосу куртизанку масним поглядом. Подібний погляд мав і плечистий слуга, який повів їх до стайні, допомагаючи Самсонові йти. Бо треба було допомагати. Рейневан, зрештою, теж був не в найкращій формі. Він занепокоєно думав про їзду верхи, яка їх чекала.

Дорота й Еленча, як виявилося, подумали про це. З допомогою сторожа і слуги вони прив’язали їх обох ременями до сідел, так, щоб вони могли триматися в кульбаках у більш-менш випростаній позі й не могли ні зсунутися, ні впасти. Це було не дуже зручно. Однак Рейневан не нарікав. Він мав підстави припускати, що якщо їх схопить Біркарт Грелленорт, то їм буде ще незручніше.

Вони покинули місто через ворота поблизу Бжегської Брами, у південно-східній частині міста. Вони зробили так не з вибору, а з необхідності. Цього разу вроди та багатообіцяючої усмішки виявилося недостатньо - знадобилися дзвінкі аргументи. Борг Рейневана перед куртизанкою швидко зростав.

- У тебе можуть бути неприємності, - сказав він, коли вони прощалися. - Гроші-то вони взяли, але якби що, то видадуть тебе й оком не моргнуть. Не хочеш утікати з нами?

- Дам собі раду.

- Точно?

- Це лише чоловіки. Я вмію з ними поводитися. Їдьте з Богом. Бувай здорова, Еленчо.

- Бувай, пані Дорото. Дякую за все.

Вони об’їхали місто з південного боку. Стежкою в лозняках добралися до ріки. Знайшли брід, переправилися на лівий берег. Невдовзі копита коней затупотіли по твердішому ґрунті. Вони були на гостинці.

- Плани не змінилися? - перепитала Еленча, яка, як виявилося, цілком непогано почувалася в сідлі. - Їдемо туди, куди збиралися їхати?

- Так. Саме туди.

- Тримаєтеся?

- Тримаємося.

- Ну то в путь. Залишаємо вроцлавський тракт і їдемо на захід. Швидше! Мусимо, поки видно, від’їхати чимдалі.

- Еленчо?

- Слухаю.

- Дякую тобі.

- Не дякуй.

Травнева ніч пахла черемхою.

 

* * *

 

Сказавши, що вони тримаються, Рейневан збрехав Еленчі Штітенкрон. Насправді їх обох, його та Самсона, тримали в сідлах виключно ремінні упряжі. І страх перед Грелленортом.

Нічна дорога була справжньою дорогою на Голгофу. Воістину милістю було те, що Рейневан небагато про неї пам’ятав і помічав, гарячка знову почала його трясти і значною мірою позбавила контакту з навколишнім світом. Самсон був не в кращому стані, велетень стогнав, зіщулювався і горбився в сідлі, мов п’яний, киваючи головою над кінською гривою. Еленча заїхала своїм коней між них, підтримувала їх обох.

- Еленчо?

- Слухаю.

- Три роки тому, на Сьціборовій вирубці... Як ти вижила?

- Я не хочу про це говорити.

- Дорота згадала була, що пізніше, в грудні, ти пережила різню Барда...

- Про це я теж не хочу говорити.

- Вибач.

- Мені нічого тобі вибачати. Тримайся в сідлі, будь ласка. Випростайся... Не нахиляйся так... Боже, хай ця ніч нарешті закінчиться...

- Еленчо...

- Твій друг страшенно важкий.

- Не знаю... як я тобі віддячу...

- Знаю, що не знаєш.

- Що з тобою?

- Руки терпнуть... Випростайся, будь ласка. І їдь.

Вони їхали.

 

* * *

 

Почало сіріти.

- Рейнмаре?

- Самсоне? Я думав, ти...

- Я притомний. Загалом. Де ми? Ще далеко?

- Не знаю.

- Близько, - озвалася Еленча. - Монастир близько. Я чую дзвін... Вранішня служба Божа... Ми доїхали...

Голос та слова дівчини додали їм сил, ейфорія подолала втому та гарячку. Відстань, яка відділяла їх від мети, вони подолали швидко, навіть не знати коли. Світ, що виринав з липкої й кошлатої сірості світанку, став зовсім нереальним, примарним, ілюзорним, незбагненним, усе, що відбувалося, відбувалося мов у сні. Мов зі сну були легкі дрімлюги, що проносилися в повітрі, мов зі сну - монастир, мов зі сну - монастирські ворота, що скрипіли завісами. З імли, мов зі сну, сестра-воротарка в сірій рясі з грубої фризької вовни. Мов з того світу її вигук... І дзвін. “Вранішня служба Божа, - товклося в Рейневановій голові, laudes matutine... А де спів? Чому черниці не співають? Ах, адже це Білий Костел, статут кларисок, клариски не співають молитов, а змовляють їх... Ютто... Ютто? Ютто!

- Рейневане!

- Ютто...

- Що з тобою? Що сталося? Ти поранений? Мати Божа! Зніміть його із сідла... Рейневане!

- Ютто... Я...

- Допоможіть... Підніміть його... Ах! Що з тобою?

- Плече... Ютто... Я вже... Можу стояти... Тільки ноги ослабли... Потурбуйтеся про Самсона...

- Забираємо обох до інфірмерії. Зараз, негайно. Сестри, допоможіть...

- Зачекай.

Еленча фон Штітенкрон не спішилася, чекала в сідлі. Відвернувшись. Подивилася на нього лише тоді, коли він вимовив її ім’я.

- Ти казала, що маєш куди їхати. Але, може, залишишся?

- Ні. Їду зараз.

- Куди? Якби я хотів тебе знайти...

- Сумніваюся, що ти хотів би.

- А все-таки?

- Скалка під Вроцлавом... - сказала вона не зразу й ніби через силу. - Маєток і табун пані Дзержки де Вірсінг.

- У Дзержки? - він не стримав здивування. - Ти в Дзержки?

- Прощавай, Рейнмаре з Беляви, - вона обернула коня. - Бережи себе. А я...

- Я постараюся забути, - сказала тихо.

Коли була вже досить далеко від монастирських воріт, щоб він жодним чином не міг почути.

 

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,