Тема 4. Принципи візантинізму

Після більш чим столітнього періоду іко­ноборства у Візантії розпочинається три­валий розквіт мистецтва, коли сформу­валася теорія образу, зображення ікони. Це був час найвищих до­сягнень в іконописі, що займав одне з провідних місць у візантійському малярстві. Коли здобули повного довершення принципи візантинізму, виробляється класичний стиль. Візантійська Церква набирає вселенського значення, а влада Константинопольського патріарха поширюється на величезні території.

Доля візантійського мистецтва була вирішена, і художньо-стильові зміни в ньому припадають на кінець X - початок XI століття. З цього часу мистецтво нестримно розвивається, духовно насичуючись і відточуючи свій стиль, який набирає виняткової витонченості і яскравого національного забарвлення. У наступні віки він залишається незмін­ним, що диктувалося канонізацією, яка й визначила характер мистецького вираження релігійної державної доктрини.

Канон поширювався на всі види мистецтва. В архітектурі оформ­люється канон храму - хрестокупольна система, що втілювала новий символічний зміст, викликаний потребами Літургії. В інтер'єрі Церкви розташування поздовжніх нав, апсидальних виступів та під купольного простору спиралось на рівновагу і симетричну відповідність форм для досягнення спокійного почуття класики. Конструктивними особ­ливостями такого храму були: вписаний в основу хрест, або храм на чотирьох колонах-стовпах, які підтримують купол. Все освітлювалося рівним світлом завдяки вікнам на всіх стінах, погляд скеровувався вгору до підкупольного центру і до апсид, де зосереджувалась головна частина художнього оздоблення.

Після іконоборства склалась нова іконографічна система декорації храму, що дотримувалась символічної концентрації та художньої виразності. Чимало сюжетів було відкинуто, а залишені релігійні сюжети чітко регламентувались, складаючи цикли художніх розма­лювань, які виражали основну символічну сутність православного храму. Ця структура з незначними змінами дотривала до нашого часу. Всі країни православного світу користуються цією системою в оздоб­ленні своїх храмів, допускаючи незначні варіації згідно з власними національними культурними традиціями: незмінно оформлюються підкупольний простір, барабан, паруси та центральна апсида з конхою, в значніших випадках мозаїкою. На бокових стінах і стовпах малюються фрескою образи святих та сцени Старого і Нового Завітів, розміщення яких відповідає догматам християнства і Літургії.

Техніка мозаїчного набору з кусочків каміння та спеціального сплаву скла - смальти відповідала основним вимогам канону – колір мусить світитися, бо світло є духовною категорією. Сповнене світлом живописне зображення випромінює свою божественну сутність - джерело світла в ньому самому. Тінь взагалі не властива візантійському малярству, бо тінь, темне, визнавалось символом зла. Тому зображення оточувалось золотим тлом, німб і асист були також золотими, як ідеальні виразники світла. Золото до певної міри могли заміняти сріблом і білим кольором.

На цьому раньому етапі ще не була вдосконалена символічна система кольорів, яка станеться дещо згодом, в час XIII - XV століття. Тому Христос іБогородиця в мозаїках Констан­тинопольської Софії зображені в суцільно синьому - верхній і ниж­ній одяг, крім золотого клаву Христа та золотого гіматію дитяти Христа, або ж там же Христос в золотому хі­тоні та синьому гіматії в сцені Деісіс. Суцільно в золотому одязі дитя Христос зобра­жене в мозаїці „Богородиця між ім­ператором Юстиніаном і Констянтином” (друга половина X ст.) в півден­ному вестибюлі Софії.

Архітектурний і змістовий центр храму в куполі, де втілена небесна Церква - тут зображений Христос Пантократор, часто в оточенні чотирьох архангелів: Михаїла, Гавриїла, Рафаїла, Уриїла. У барабані в міжвіконннх простінках - апостоли. Па парусах, вгорі над стовпами, що підтримують купол, розташовані євангелисти - Матей, Іван, Марко і Лука.

Втіленням Церкви земної є Богородиця з дитям на руках, її зоб­раженню відведена центральна апсида з конхою - у вигляді Оранти, на повний зріст з дитиною на руках, або ж на троні. Інколи її оточують архангели Михаїл та Гавриїл. Під нею найчастіше глибоко містична сцена - Євхаристія - причастя апостолів, що крокують по шість з кожного боку супроводжувані Петром і Павлом, до центру де біля престолу, нерідко в двох іпостасях, стоїть Христос з хлібом і вином.

Під Євхаристією нижній ряд займає святительський чин: Отці церкви, святителі, первосвященики, архідиякони - історичні діячі, автори літургій, керівники Церкви.

На стінах храму в кілька рядів розташовані сцени Старого й Нового Завітів, які прочитуються від купола до землі. На стовпах, простінках - святі воїни, мученики, анахорети. На західній стіні - Страшний Суд. Розмальований храм богослови уподібнювали до драбини Якова, що веде людину від видимого до невидимого в її духовному піднесенні.

У храмовому оздобленні сюжети розташовані за церковним календарем, отже, за літургією. Кожна частина храму зображеннями розкриває місця подій з життя Христа і Богородиці, таким чином провадиться подорож по Святій землі. Храм уподібнювався до мікрокосмосу, а його інтер'єр - до раю, царства духа, вхід в який є сим­волом Спасителя, а вікна - символом нового світла, освітленої ласки, християнської віри.

Настінні розписи відтворювали все, що є на землі: люди, звірі, рослини, весь космос, що, фактично, введене у щоденне літургійне дійство.

Ця програма внутрішнього тематичного розташування в Церкві своєю композиційною продуманістю відповідала вимогам зміцнілого православ'я і в своїй незмінній змістовності передавалась слов'янським народам.

Нерідко візантійських художників запрошували в інші країни для виконання художньої програми. Серед них були видатні творці. Обо­в'язково їм допомагали місцеві талановиті художники. Найважливішим було вияснити стильову особливість образотворчої програми, що спиралась на канон, - узаконений і освячений.

За цим каноном був визначений типаж основних святих, їх, так би мовити, портретні особливості, які лягли в основу іконографії апос­толів, святителів. Так, Василія Великого зображували кремезним, з густою шапкою чорного волосся і довгою чорною бородою, а Івана Золотоустого старим з круглою лисиною, короткою гостроконечною бородою, аскетичним обличчям, в одязі священика. Архідияконів Стефана і Лаврентія молодими в стихарях з ораріонами. Серед апос­толів конкретнішими рисами визначалися Петро і Павло. Проте одяг для святих був раз і назавжди прийнятий на цьому етапі і фактично, залишився незмінним і обов'язковим каноном. Якщо в жіночому одязі збереглися східні традиції - покриття мафорієм поверх столи або ж довгий хітон з рукавами, то чоловічий одяг, - Христа, апостолів, пророків, севастійських мучеників та інших святих, - культивувався на класичній елліністичній культурі. Звернення до античності було неодноразовим, але класицизм визначав і стиль, і образ творів, він був виразом глибокого зацікавлення столичної ін­телігенції високими здобутками старої грецької культури широкого охоплення: філософії, літератури, мистецтва. Святих одягали, як античних ораторів, у хітон й гіматій.

В цілому дотримувались виробленої традиції, насам­перед композиційного рішення, проте образна інтерпретація, навіть кольоровий лад мимоволі підлягали змінам згідно знаціональними культурними традиціями та естетичними ідеалами, що таким чином вносило у велику тему своєрідну особливість, яка ту тему поступово підкоряла іншій національній ментальності.

Велика духовна місія Візантії не припинилась з її загибеллю - у 1453 р - країна була завойована турками-сельджуками. Мистецтво Візантії продовжувало впливати на розвиток європейської художньої культури, зокрема активно ширилося на Балканах, Закавказзі та Русі. В основі мистецтва тих територій була закладена візантійська художня система, її стиль, що й визначило тривалість поняття візантинізму. Важливим є питання візантійської ікони, особливо популярної після періоду іконоборства й надзвичайно шанованої в наш час. Цих ікон збереглося небагато. Протягом кількох століть, особливо XI - XII, на Русі авторитет візантійського мистецтва значно підтримувався іконою, яку привозили паломники, дарували імператори руським князям, патріархи- київським Церквам. Величезне діяння на киян мала ікона Богородиці Елеуса (Милування), що була привезена з Константинополя і поміщена в князівській церкві у Вишгороді, і яку пізніше (1155 р.) вкрав князь Андрій Боголюбський та перевіз у свою вотчину на північ до міста Володимира (з того часу вона називається Володимирською Богородицею).

Іконне малярство на Русі протягом цього часу отримує виняткове поширення; саме в іконі мистецтво Візантії втілює свої ідеальні форми та найдовершеніші образи, однак са­мих ікон твориться не так багато. Іко­на, голошним чином, надходила до Церкви, де їй призначалось дужемало місця. Іконостас лише зароджувався у вигляді перегородки перед вівта­рем. На ньому поміщали головні іко­ни Христа і Богородиці - намісний чин. Для ікон ще знаходили місце в храмі на нерозмальованих стовпах та бокових стінах, їх сила була в особливому виразі духовної зосередже­ності, звільненої від земних емоцій, і очевидно, у глибоко прихованому і трансцендентному змісті. Значи­мість цього змісту і внутрішня велич донесена статикою, фронтальністю та симетрією. І технічне виконання змінилось - майже повністю енкаус­тика витіснилась темперою.

В цей час творяться іконографіч­ні типи святих, особливо Христа і Богородиці. З'являється чимало сцен з їх життя. Іван Дамаскін звертаючись до живописців, накреслює іко­нографічну програму зображень: „Намалюй невисловлену його ми­лість, народження від Діви, хрещення в Йордані, Переображення на Таворі, страждання, що приносять безстрашшя, смерть, чудеса - сим­воли Його божественної природи, що здійснюється божественною дією через дію плоті, ратівний хрест, гріб, воскресіння, вознесіння на небеса - все малюй, і словом, і фарбами”.

На час, коли жив Іван Дамаскін, уже в основному склались іконо­графічна традиція і сюжети, які він перечислює. Найважливішим в образі Христа було відобразити печать величавості та божественної благодаті. Еволюція цього великого образу зкоротким зверненням до минувшини розкривається поетапно. Після юнацького типу Христа в III ст. з'являється ряд сцен: - Хрещення Христа з голубом над головою, Христос і самарянка, Тайна Вечеря, Христос з учнями.У кінці цього століття сцени чудес: - Воскресін­ня Лазаря, Зцілення кровоточивої. У IVст. поряд із зображеннями - Христос між Петром і Павлом - та Старозавітна Трійця бувстворений образ божест­венної могутності Христос Пантократор, вперше в хітоні з клавом через праве плече та в гіматії, що з того часу стало каноном. Лише у V ст. в німбі Христа з'явилися літери альфа і омега - початок і кінець, - монограма Христа. Проте в німбі ще не було хреста, що за традицією вважався нечистим зна­ряддям. Нарешті, у V ст. з'явилось кілька зображень, що стали канонічними - Христос Емануїл, Христос-мандрівник з палицею і Євангелією як початок пізнішого образу Христос-Учитель, та зображення Христа з довгим волоссях, бородою і темними очима. У давніх іконах Христос тримає в руці сувій, а в пізніших - Євангелію.

Лише у VII ст. створене найтрагічніше зображення Розп'яття та Нерукотворний Спас.

Період іконоборства був безплідним в плані іконографічного творення. Але в X - ХІІ ст. з'явиться ряд складних композицій Деісіс, Ангел Великої Поради - за пророцтвами Даниїла та Ісаї. Найпізніше постане Великий Архієрей.

Типів зображень Богородиці є незрівняно більше. Ще в давні часи катакомбного мистецтва було створено три типи Богородиці, - про­тягом III - IV ст. Богородиця - Оранта, Знамення та Богородиця Елеуса (Замилування). Цей образ набув високого шанування після постанов III Вселенського Собору в Ефесі (431 р.) за якими Марія визнана Дівою, що народила Господа Нашого Ісуса Христа.

Сцени життя Богородиці черпались з Євангелія та апокрифів. У VI ст. з'являється плат на жінках, що покривав голову і спадав до колін - мафорій, спадщина східної цивілізації.

Особливо в перших століттях після іконоборства з'являється значна кількість богородичного типажу. Найпопулярнішою була Одигітрія (провідниця в дорозі). Фактично, цей тип ліг в основу ба­гатьох інших, які поміж собою дуже мало чим вирізнялись, хіба що місцевими найменуваннями або прикрашаючими епітетами. Такі ікони мали виключно місцеве значення. Прославленим іконам бу­дувалися церкви і монастирі, і для підкреслення вартості кожної з них вони доповнювалися визначеннями: отже, Богородиця-Одигітрія (провідниця в дорозі); Елеуса (Замилування, Милостива).

Пізніше в ХІІІ- XV ст. - образ Богородиці досягнув глибинної духовної краси та найвищої досконалості. Естетичний ідеал, що так високо був піднесений у Візантії буквально наприкінці існування держави, мав великий резонанс у слов'янських народів, особливо важливий для культури Стародавньої Русі. Впродовж XV - XVI ст. в Україні було створено чимало прегарних образів Богородиці за духовною красою та теплотою материнського почуття.

Мистецтво Візантії цього останнього періоду, переживало винятковий розквіт, і насамперед в малярстві. Його характерними рисами були: висока майстерність, витончений артистизм, м'яка кольорова тональність (мозаїки та фрески церкви монастиря Хора, турецька назва Кахріє Джамі), Церква св. Апостолів у Фессалоніках, фрески Феофана Грека в Церкві Спаса Пре­ображення в Новгороді. Характер багатофігурних композицій, в які включалось чимало нових сюжетів, був оповідальний та літературний, позбавлений минулої монументальності, проте наділений витонченим пластичним моделюванням, грацією і світлою гармонійною кольоровою гамою, в чому відбилося навернення до традицій вільного малярського стилю еллінізму.

І хоча в духовному і культурному житті Візантії були сталися помітні зміни - з перемогою аскетичного монашества, ісихазму, все – таки палеологівський гуманізм був відсунутий, що, насамперед, відбилося на іконописі, але високі досягнення палеологівського періоду залишилися бажаними зразками для наслідування. Багатобарвна палітра, великі композиції – Деісіс, Христос-Пантократор та інші знаходять зразкове художнє рішення в мистецтві багатьох слов'янських країн, зокрема в Україні. Духовна сила, щира емоційність, класична ясність форми, життєво виправдана образність - ці особливості наближеного до людини візантійського мистецтва кращих його періодів і в кращих зразках становили зміст візантійщини. Вона пробуджувала в мистецтві кожної країни потребу у створенні величавих образів, сповнених класичної гармонії, і відповідних своїм зовнішнім та внутрішнім ладом, національному менталітету. Таким чином, творилась своя, місцева візантійська традиція, в якій відгомонювала висока спадщина античної культури, і якій призначалось місце в основі розвитку національних мистецтв. При цьому також мистецтво кожного із слов'янських народів з часом набуло індивідуальної виразності та неодмінного поглиблення через вплив і досягнення наукових досліджень - цікавість до передачі перспективи простору, світлотіньового моделювання форми, та анатомічної будови людської постаті.