Механізми адаптації до різноманітних впливів.

Механізми адаптації до різноманітних впливів.

Особлива роль в адаптаційному процесі належить нервовій системі і залозам внутрішньої секреції. Виокремлюють такі фази адаптації:

1) " аварійна" фаза або стадія термінової адаптації (функціо­нальна, фізіологічна) – виникає і розвивається на початку дії фізіологічного, патогенного чинників або внаслідок зміни умов довкілля. Характеризується використанням функціональних резервів і покращенням взаємодії між окремими системами: першими реагують центральна нервова система, системи кровообігу і дихання, а також адреналінова система (адреналін – гормон мозкової речовини надниркових залоз, який прискорює обмін речовин в організмі, збільшує вміст цукру в крові, підвищує кров'яний тиск), функціонування якої сприяє забезпеченню організму необхідною енергією. Такі запобіжні дії є реакціями "випереджувального" збудження. В "аварійній" фазі активність систем організму є некоординованою, містить елементи хаотичності. Загалом ця активність полягає у розпізнаванні нового зовнішнього чинника, пошуку форм і способів пристосування до нього.

2) перехідна до стійкої адаптації фаза – характеризується зниженням загальної збудженості центральної нервової системи, формуванням функціональних систем, що забезпечують управління адаптацією до нових умов.

3 ) фаза стійкої адаптації (морфологічна довготривала стадія) – полягає у пристосуванні тканинних систем і елементів до нових умов існування. Характеризується структурними перебудовами в органах і системах і покращенням взаємодії між окремими системами. Основ­ними особливостями цієї фази є мобілізація енергетичних ресурсів, підвищений синтез структурних і ферментативних білків, мобілізація імунної системи. Усі механізми управління організмом діють скоординовано, але цю діяльність неможливо вважати абсолютно стабільною. У процесі розвитку організму на цій стадії можливі відхилення, спричинені дією різноманітних сторонніх чинників.

Для проходження усіх фаз адаптації організму потрібен певний час. Швидкість і успішність цього процесу зумовлена індивідуальними особливостями, станом здоров'я людини, впливом навколишнього середовища.

механізми адаптації людини

 

 

 

Біомеханічна адаптація

Біомеханічні основи ТіМФВ відображаються також в показниках біомеханічної адаптації в процесі фізичного виховання та спортивного тренування. Прояв біомеханічної адаптації до певної рухової діяльності може бути не тільки в кількісних і якісних змінах біомеханічних характеристик руху, але і у фазності рухової поведінки.

В процесі рухової діяльності, зокрема багаторазове виконання фізичних вправ для досягнення значного термінового ефекту проходить в 3 фази – пошуку стійкої програми поведінки, стабілізації та стомлення. Зміна амплітуди, частоти чи періоду коливань значень біомеханічних характеристик якраз і відображають характер біомеханічної адаптації.(Огієнко М. М.)

Іншим проявом біомеханічної адаптації є ступінь якості зкоординованості рухів, надбання вмінь та навичок. Наступним є – зрушення в розвитку рухових якостей.

Зміна стану функціонування фізіологічних систем організму людини відображаються в зміні показників біомеханічних характеристик рухової поведінки, що можна розглядати також як прояв біомеханічної адаптації до умов діяльності.

Ця закономірність особливо часто враховується в практиці навчання руховим діям, розвиткові рухових здібностей (якостей), під час проведення урочних форм занять фізичними вправами і, особливо в спортивному тренуванні під час розвитку спеціальної працездатності в інтегральній стороні спортивної підготовки.

Фізіологічна адаптація

Фізіологічна адаптація - це сукупність фізіологічних реакцій, які є в основі пристосування організму до змін зовнішніх умов, і направлені на збереження відносної постійності його внутрішнього середовища – гомеостазу.

Суть механізму адаптації полягає у змінах меж чутливості аналізаторів, розширенні діапазону фізіологічних резервів організму та зміні в певних межах параметрів фізіологічних функцій. Завдяки фізіологічній адаптації фізичні та біохімічні параметри, які визначають життєдіяльність організму, змінюються у вузьких межах порівняно із значними змінами зовнішніх умов: підвищується стійкість організму до холоду, тепла, недостачі кисню, змін барометричного тиску та інших факторів. Велике значення у фізіологічній адаптації має реактивність організму, його початковий функціональний стан (вік, тренованість тощо), в залежності від якого змінюються і відповідні реакції організму на різні дії. Процес фізіологічної адаптації до незвичайних, екстремальних умов проходить декілька стадій, або фаз: спочатку переважають явища декомпенсації (порушення функцій), потім неповного пристосування (активний пошук організмом стійких станів, що відповідають новим умовам середовища) і, нарешті, фаза відносного стійкого пристосування.

Фізіологічна адаптація до праці має активний характер і за сприятливих умов виробничого середовища та оптимальних навантажень веде до підвищення стійкості та працездатності організму, збільшення його резервних можливостей, зменшення захворювань і травматизму Проте коливання умов середовища, в яких відбувається фізіологічна адаптація, має певну межу, характерну для кожного організму. Якщо працівник потрапляє в умови, коли інтенсивність впливу чинників виробничого середовища переважає можливості його адаптації, настають патологічні зміни фізіологічних систем, захворювання організму.

 

 

ІІІ ЕТАП – стійке пристосування, що потребує меншого напруження сил організму.

Психологічна адаптація

Психологічна адаптація є процесом активного пристосування до вимог середовища. З позицій системного підходу це явище треба розглядати як безперервний процес взаємозумовлювального впливу людини та її соціального оточення, успішність і адекватність якого залежить як від індивідуально-психологічних особливостей, так і від чинників середовища.

Адаптація відбувається шляхом поєднання неусвідомлюваного та свідомого моделювання власної поведінки як індивідуальної стратегії та ситуативної тактики з метою досягнення бажаного результату. На формулювання бажаної мети та способів її досягнення впливають зовнішні та внутрішні соціальні регулятори. Зовнішніми соціальними регуляторами є норми поведінки, правила, вимоги та побажання й очікування щодо поведінки. Внутрішніми соціальними регуляторами є інтереси, потреби, ціннісні та сенсожиттєві орієнтації, які разом визначають життєві цілі, критерії оптимуму соціальної адаптації та індивідуально прийнятні способи й форми соціальної адаптації. Психологічними чинниками, які визначають особливості соціальної адаптації, є психологічні властивості особистості, індивідуальні когнітивні стилі опрацювання інформації, копінг-стратегії та способи й тенденції емоційно-поведінкового реагування залежно від ступеня соціальної адаптації.

ПСИХОЛОГІЧНА АДАПТАЦІЯ

 

Витоки та зміст кібернетики

Кібернетика - наука про процеси управління в складних динамічних системах, що грунтується на теоретичному фундаменті математики і логіки (взагалі на формальних мовах), а також на застосуванні обчислювальної техніки (комп’ютерів).
Основний метод кібернетики - метод моделювання систем і процесів управління.
Наріжні камені кібернетики - теорія інформації, теорія алгоритмів і теорія автоматів, що вивчає способи побудови систем для переробки інформації. Математичний (логічний) апарат кібернетики вельми широкий: тут і теорія вірогідності, і теорія функцій, і математична логіка і багато інших сучасних розділів математики.
Кібернетика вивчає загальні властивості, властиві різним системам управління. Ці властивості можуть виявлятися і в живій природі, і в органічному світі, і в колективах людей. Процес управління зв′язаний з передачею, накопиченням, зберіганням і переробкою інформації, що характеризує керований об’єкт, хід процесу, зовнішні умови, програму роботи і т.п.
Кібернетика як би існує незалежно від технічних засобів - комп’ютерів, що займають по відношенню до неї таке ж положення, як фізичні прилади по відношенню до фізики.
Кібернетика вивчає, як в живому організмі, в машині і в суспільстві здійснюється переробка інформації, пов′язана з процесом управління.
Кібернетика вивчає мислення людини, щоб створювати алгоритми, що більш менш близько описують діяльність мозку - живої системи, що управляє.
Економі́чна кіберне́тика — науковий напрям, що розробляє й використовує ідеї та методи кібернетики до економічних систем. У розширеному і не зовсім точному значенні часто під економічною кібернетикою розуміють галузь науки, що виникла на стику математики і кібернетики з економікою й охоплює такі напрями: математичне програмування, дослідження операцій, економіко-математичне моделювання, економетрію і математичну економіку. ЕК розглядає економіку а також її структурні і функціональні ланки як системи, в яких відбуваються процеси регулювання й управління, що реалізовуються рухом і перетворенням інформації.

 

Механізми адаптації до різноманітних впливів.

Особлива роль в адаптаційному процесі належить нервовій системі і залозам внутрішньої секреції. Виокремлюють такі фази адаптації:

1) " аварійна" фаза або стадія термінової адаптації (функціо­нальна, фізіологічна) – виникає і розвивається на початку дії фізіологічного, патогенного чинників або внаслідок зміни умов довкілля. Характеризується використанням функціональних резервів і покращенням взаємодії між окремими системами: першими реагують центральна нервова система, системи кровообігу і дихання, а також адреналінова система (адреналін – гормон мозкової речовини надниркових залоз, який прискорює обмін речовин в організмі, збільшує вміст цукру в крові, підвищує кров'яний тиск), функціонування якої сприяє забезпеченню організму необхідною енергією. Такі запобіжні дії є реакціями "випереджувального" збудження. В "аварійній" фазі активність систем організму є некоординованою, містить елементи хаотичності. Загалом ця активність полягає у розпізнаванні нового зовнішнього чинника, пошуку форм і способів пристосування до нього.

2) перехідна до стійкої адаптації фаза – характеризується зниженням загальної збудженості центральної нервової системи, формуванням функціональних систем, що забезпечують управління адаптацією до нових умов.

3 ) фаза стійкої адаптації (морфологічна довготривала стадія) – полягає у пристосуванні тканинних систем і елементів до нових умов існування. Характеризується структурними перебудовами в органах і системах і покращенням взаємодії між окремими системами. Основ­ними особливостями цієї фази є мобілізація енергетичних ресурсів, підвищений синтез структурних і ферментативних білків, мобілізація імунної системи. Усі механізми управління організмом діють скоординовано, але цю діяльність неможливо вважати абсолютно стабільною. У процесі розвитку організму на цій стадії можливі відхилення, спричинені дією різноманітних сторонніх чинників.

Для проходження усіх фаз адаптації організму потрібен певний час. Швидкість і успішність цього процесу зумовлена індивідуальними особливостями, станом здоров'я людини, впливом навколишнього середовища.

механізми адаптації людини