Основні концепції детермінації екстремальної поведінки.

Існує низка наукових підходів (концепцій) пояснення причин та детермінант екстремальної поведінки: психофізіологічних, суто психологічних (психодинамічний та психоаналітичний, інформаційно-когнітивний, гуманістично-екзистенціальний тощо), медико-біологічних.

Зокрема, прибічники нейродинамічного та психофізіологічного підходу аналізують екстремальну поведінку з позиції функціонування психіки на рівні вищої нервової діяльності та її динаміки.

Успішність діяльності людини, як в звичайних, так і в екстремальних умовах, визначається або за рахунок опрацювання індивідуального стилю діяльності (Є.О.Климов, Н.С.Лейтес, В.С.Мерлін), або ж актуалізацією компенсаторних природних функціональних відношень між властивостями нейро- та психодинаміки (А.К.Карпова, О.І.Фукін, В.В.Білоус). Зазначені компенсаторні відношення – це взаємоврівноважуючі одне одного відношення, які виникають в діяльності, супроводжуваній монотонією та втомою, динаміка яких залежить від діаметрально протилежних властивостей темпераменту, за рахунок чого ефект діяльності у осіб з різною нейро- та психодинамікою виявляється однаковим.

У 1962 р. E.W.Bovard встановив, що формування позитивних емоцій здійснюється під впливом симпатичної частини вегетативної нервової системи, а негативних емоцій та напруженості – під впливом парасимпатичної частини. Водночас E.Gellhorn (1960 р.) встановлено, що симпатичний сплеск, типовий для бадьорості та оптимізму, при подальшому збільшенні симпатичного збудження викликає напруженість, гнів, роздратування. У категорії осіб, схильних до напруженості, спостерігається нестійкість вегето-судинних реакцій (лабільність пульсу, стійкий дермографізм, гіпергідроз тощо).

Досліджувались 4 категорії реакцій: психічна (внутрішні переживання, хвилювання, консолідація почуттів), рухово-поведінська (міміка, пантоміміка, мовна активність, постава), вегетативна (сердцево-судинна, дихальна) та біохімічна (обмін речовин). Виявлено суттєві кореляти зазначених реакцій на діяльність в напружених ситуаціях.

М.П.Козаченком досліджувалась гіпотеза про те, що стійкість до перешкод як особистісна характеристика, пов”язана (в умовах відволікання) з стійкою та зосередженою увагою; певну роль також відіграють емоційно-сенсорна та емоційно-моторна стійкість. Стійкість до перешкод грунтується на силі та врівноваженості нервової системи, а також на екстравертованості та нейротизмі темпераменту особи.

Результати частково підтвердили цю гіпотезу. Зокрема встановлено, що ефект перешкоди пов”язаний з її новизною, неочікуваністю, інтенсивністю та тривалістю, а також – смисловим характером впливу. Встановлений зв”язок з силою збудження та врівноваженістю НС. Екстравертованість та нейротизм зв”язку не виявили. Констатується, що стійкість до перешкод - це одна з особистісних характеристик, яка входить до синдрому психічної готовності до діяльності в екстремальних умовах. Вона також утворює вогнище збудження в корі великих півкуль мозку.

За Б.Г.Ананьєвим, зрушення при єдиному джерелі стресу залежить від стабільних нейро- та психодинамічних особливостей. А.О.Коротаєвим досліджувались прояви стресу, викликаного трьома різними причинами. Показниками стресу були ШГР, тремор та пульс. Виявлено:

- Незважаючи на наявність однакового ступеня стресу при різних його джерелах (причинах), психологічні зрушення виявились різними. Встановлено, що причиною цього є ступінь “ активності” мотиву, хоча й не спостерігалось протиріччя між метою діяльності та її мотивом.

- При різних джерелах стресу виявлено різні зрушення по напрямах та ступеню реалізації діяльності.

В дослідженні О.М.Капустіна встановлено, що зі зростанням стрес-напруженості особи з сильним типом НС схильні до завищення рівня зазіхань, а особи з слабким типом НС – до його зниження. Крім цього, емоційна збудливість, тривожність та імпульсивність призводять до суттєвого зниження рівня зазіхань і, навпаки, емоційність в поєднанні з низькою тривожність відповідають адекватному або завищеному рівню зазіхань.

Згідно психологічного підходу, активність суб”єкта в екстремальних ситуаціях в умовах ризику, тобто при суттєвій невизначеності настання можливого результату зумовлена постулатом доцільності – методологічною передумовою, яка характеризує прагнення суб”єкта до “ внутрішньої мети” залежно від його особистісної орієнтації, спрямованості. Цей постулат домінує в певних теоріях, які визначають витоки активності людини.

Гомеостатичний підхід (У.Кеннон, К.Левін, Л.Фестінгер, В.М.Бехтєрєв) декларує активність суб”єкта як усунення внутрішньої конфліктності з середовищем, зняття внутрішньої напруженості, встановлення рівноваги з середовищем.

Гедоністична позиція (Платон, У.Макклеланд, С.Торн) полягає в тому, що дії людини детерміновані двома протилежними афектами – задоволенням та стражданням, а відтак – активність спрямовується на досягнення максимального задоволення та усунення страждань.

 

Прагматичний підхід Ч.Пірса, В.Джемса розбудований на принципі оптимізації активності за рахунок очікуваного успіху, зиску, прибутку (матеріального та ідеального).

В.А.Петровський вважає, що постулат доцільності реалізується лише в обмеженому колі ситуацій та ніяким чином не сприяє психологічному розвитку особистості через розвиток діяльностей (“ Діяльність не лише реалізує вихідні, але й породжує нові життєві відношення суб”єкта через його вихід за межі первинної ситуації”). Ситуація ним розглядається як сукупність умов, які викликають діяльність та забезпечує її реалізацію. Перспективний розвиток особистості визначається понадситуативною активністю, яка, з одного боку, зумовлюється достатністю та необхідністю реалізації певних дій в достатньо простих ситуаціях, а з іншого – суб”єкт діє всупереч спонуканням, що обмежують його діяльність (мотиви, засоби, цілі).

А.С.Кондратьєвою досліджувався зв”язок між схильністю до стресу та порушеннями в функціонуванні когнітивної сфери особистості, що призводить до недостатньо диференційованої та адекватної орієнтації в соціальному середовищі. Встановлено, що у осіб, схильних до психосоматичних порушень психологічний захист від стресорів послаблений за рахунок домінування у них репресивних форм захисту. Тобто ці особи замість перегляду доцільних способів поведінки придушують негативні переживання, свідомо відкидають негативний досвід, що призводить до суттєвого зниження соціально-психологічної компетентності.

Когнітивний стиль – співвідношення структурних та процесуально-динамічних характеристик системи пізнавальних операцій, які використовуються суб”єктом для орієнтації та пізнавальної регуляції своєї діяльності.

Встановлено, що при недостатньому розвитку пізнавальної компетенції та на тлі високої емоційності виникають передумови для розвитку стресу. В свою чергу, при надлишку емоційної активації зменшується пізнавальна компетенція та виникає рігідність поведінки і спроможність до соціальної адаптації. Як наслідок, зростання тривожності, мобілізація емоційного ресурсу і подальше звуження пізнавальної спроможності.

Ф.Є.Василюк вважає, що категорія переживання дає змогу подолати критичні ситуації за рахунок опрацювання нового сенсу життя людини – сенсопородження як діяльності. Переживання розглядається як активний процес перетворення психологічного світу людини, спрямований на подолання життєвої кризи, особлива діяльність, яка специфікується з одного боку, продуктом (сенсом), а з іншого – особливостями самої ситуації, яка спонукає до утворення цього сенсу буття, тобто до сенсоутворення.

Критична ситуація (за Ф.Є.Василюком) – ситуація неможливості, тобто така, в якій суб”єкт стикається з неможливістю реалізації своїх прагнень, мотивів, цінностей – всього того, що може бути визначене як внутрішні необхідності його життя. Ці критичні ситуації звичайно визначають як стреси, фрустрації, конфлікти та кризи.

За О.В.Дашкевичем, здійснення діяльності в умовах екстремальності опосередковується цілісним механізмом емоційної регуляції, який має багатокомпонентний склад та багаторівневу структуру. Функціональні ланки цього механізму детермінуються предметним змістом мотивів, цілей, задач та результатів діяльності. Емоційна регуляція знаходить свій прояв в сфері виконання операцій, психо-вегетативних функцій, об”єктивуючись в результатах діяльності.

Механізм емоційної регуляції – психічне новоутворення в процесі індивідуальної форми діяльності. Цей механізм має дві форми існування – актуальну (процес емоційної регуляції) та потенційну (система емоційних установок).

Тобто, процес емоційної регуляції діяльності в екстремальних умовах містить афективну, когнітивну та вольову складові. До структури самого механізму відносяться: а) Спонукаючі емоції (емоції щодо мети); б) Емоції “ впевненості-сумніву”; в) Емоції оцінки результату.

У психоаналітичних підходах наслідки екстремальних ситуацій розглядаються через призму концепції травми. Згідно з цими уявленнями, травма руйнує усю адаптаційну систему особи (у тому числі і «контейнер» несвідомих установок) і як би «перерізає» ті, що склалися у свідомості людини в ході соціалізації опозиції «Я - не Я», «Ми - Вони». В результаті без захисного контейнера залишається увесь досвід пережитих впродовж життя травм. Вони «оживають» разом з архаїчними захистами і продукують те, що медики називають «психопатологічними симптомами»: тривогу відокремленості (як несвідому пам'ять про перехід з материнського лона у світ, регресивний стан «переляканої дитини», дисоціацію і розщеплювання. Помітимо, що для аналітика усі ці прояви архаїчних захистів - не «хвороба», а адаптивна спроба психіки впоратися з травмою«

Поведінкові психологи, як відомо, не удостоюють увагою внутрішній світ особи. «Ціле», з яким вони працюють, - поведінка, на ній вони і фокусують увагу. Проте «примара хвороби» є присутньою і в цьому підході: наслідки екстремальної ситуації трактуються як «хвороблива поведінка», а основна мета допомоги полягає в «усуненні хворобливої поведінки». Оскільки поведінкові психологи вважають поведінку результатом навчення, то і прагнуть адаптувати людину до його життєвої ситуації, використовуючи для цього «терапевтичне навчання на основі підкріплення».

Останнім часом в поведінковій психології стали враховувати можливість трансформації травмуючого стимулу із зовнішнього у внутрішній. В цьому випадку пацієнта навчають контролю над своїми почуттями (вважається, що це знижує вірогідність прояву хворобливих реактивних форм поведінки). Відповідно техніка і методи спрямовані або на навчання новим формам поведінки, або на «вгасання» непродуктивних: людину спонукають конфронтують з травматичною для неї ситуацією до тих пір, поки реакції не стануть «звичними», застосовують прийоми біологічного зворотного зв'язку і техніки релаксації, що допомагають дезактивувати збудження, що виникло в результаті травми.

Дещо ближче до розуміння особливостей «травмованої особи» наблизилися когнітивні психологи. Для інтерпретації психологічних наслідків екстремальної ситуації вони звертаються до таких понять, як «особові конструкти» (Дж. Келлі), «когнітивні схеми» (А. Елліс та У. Драйден) і навіть «особистісні концепції світу» (С. Епштейн, Р. Янофф-Бульман).

Якщо в «класичних варіантах» когнітивної терапії (Дж. Келлі, Ф. Франселла, Д. Банністер, А. Елліс, У. Драйден) психолог орієнтувався на раціональний рівень і досить прямолінійно працював з «помилковими ірраціональними переконаннями», то у сучасних когнітивістів мова йде вже про когнітивно-афективні комплекси, які формуються в ході онтогенезу і служать для обробки інформації, що надходить ззовні.

Представники екзистенціально-гуманістичного підходу розглядають наслідки екстремальної ситуації в широкому контексті стосунків людини зі світом. Вони справедливо вважають, що в екстремальній ситуації «окрім фізичних, нервових і емоційних травм загрозі піддається наше право на життя, на особисте благополуччя. Виникає відчуття, що світ (включаючи людей) не надає значної підтримки людського життя в цілому. Руйнується само наше уявлення про існування. Існування в цьому сенсі включає усі значущі структури, які свідчать про те, що ми є цінною і життєздатною частиною матерії життя».

Таким чином, можна констатувати відсутність єдиного тлумачення детермінації екстремальності та екстремальної поведінки, що зумовлене відмінностями не лише наукової школи, але й потребами практики, яка орієнтує теоретичні підходи та практично спрямовані дослідження на вирішення прагматичних завдань оптимізації професійної діяльності в особливих умовах.