Віце-адмірал Погорлюк Іван Никифорович

(1911 – 1996)

 

Іван Никифорович Погорлюк народився в 1911 р. в с. Стримба Кодимського району. Ріс жвавим і кмітливим хлопчиком. Стримбівську семирічну школу закінчив „на відмінно”. Після школи поступив в Одеський залізничний технікум і теж закінчив його з відзнакою. Потім служба в армії, морський флот. Старший брат Трохим, професійний моряк, переманив його до себе, і пов’язав Іван все життя з морем.

Закінчивши військово-морське училище, Іван Погорлюк служив на різних посадах на кораблях і підводних човнах. Під час війни декілька разів був важко поранений, але вижив і діждався Перемоги.

Після війни навчався у Ленінградській Військово-морській Академії. Служив у Кронштадті, Ленінграді. На пенсію вийшов у званні віце-адмірала.

По виході на пенсію Іван Никифорович Погорлюк жив і працював у Ризі, але з морем попрощався. Стан його здоров’я турбував його все більше і більше. Крижані воєнні „ванни” давали про себе знати. Виховав сина, який теж закінчив Ленінградську Військово-морську Академію.

Кожен рік Іван Погорлюк із сім’єю приїжджав у рідну Стримбу. Це для нього було свято.

Іван дуже любив співати. „Ото, як зберуться, бувало, Погорлюки у батьківській хаті, як заспівають, то аж солов’ї замовкали, слухаючи їх”, – згадують родичі віце-адмірала.

Прожив Іван Никифорович 85 років. І де б не носила його доля, ніколи не забував рідний край, батьківську хату.

 

Цвігун Семен Кузьмович

(1917 – 1982)

Герой Соціалістичної Праці, генерал

 

Народився Цвігун Семен Кузьмович у 1917 р. в с. Стратіївка Ольгопільського району Вінницької області у багатодітній сім’ї Цвігунів Кузьми Васильовича і Євдокії Прохорівни. Сім’я жила бідно. Закінчивши 7 класів у рідному селі, він продовжив навчання у Чечельницькій середній школі.

Після закінчення 10-го класу вступив до Одеського педагогічного інституту, після закінчення якого за направленням їде працювати у с. Писарівку Кодимського району. Вчителював там декілька місяців. Потім Семена Кузьмовича переводять в Кодимську середню школу № 1 директором школи.

Перед війною Семен Кузьмович Цвігун був направлений у Молдовську РСР в органи Держбезпеки.

В період Великої Вітчизняної війни служив у розвідці.

В післявоєнний період працює в органах держбезпеки Молдавії, Таджикистану та Азербайджану. Потім його призначають заступником Голови комісій Держбезпеки СРСР. Присвоєно звання – генерал армії, нагороджено Золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці.

Семен Кузьмович Цвігун обирався депутатом Верховної Ради СРСР чотирьох скликань.

Написав книги: „Таємний фронт”, „Невидимий фронт”, „В схватці з ворогом”, „Ми повернемося”.

Помер в 1982 році.

 

 

Мельничук Олександр Савович

(академік Академії наук України)

 

Народився Олександр Савович у 1920 році в с. Писарівка Кодимського району Одеської області в сім'ї селянина-середняка. Батьки Мельничук Сава та Мельничук Ганна мали, крім нього, ще четверо дітей.

В 1928 році вступив до першого класу. Олександр був надзвичайно обдарованим хлопчиком. Після півроку навчання в першому класі, його було переведено до другого.

Закінчивши в Писарівці семирічку, юнак продовжує навчання в Кодимській середній школі. Школу закінчив із золотою медаллю і навчається в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка, потім в аспірантурі. Захищає кандидатську дисертацію в Києві та докторську в Москві.

Працював викладачем гуманітарних дисциплін в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка і науковим працівником у Академії наук, де здобув звання академіка. Займався перекладами.

В 1985 році за його редакцією видано " Словник іншомовних слів ".

За плідну роботу Олександру Савовичу присвоєно звання члена - кореспондента Академії наук України.

 

 

Франц Пилипович Карпінський

Герой Радянського Союзу

 

Карпінський Франц Пилипович народився в 1906 р. в с. Івашків Кодимського району. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 р. воював на Південно-Східному, 3-му І 4-му Українських І 1-му Білоруському фронтах. Нагороджений орденом Леніна, орденами Вітчизняної війни ї ступеня. Червоної Зірки, Слави III ступеня і медалями.

В квітні 1945 р. в боях за Берлін був важко поранений. 16 травня 1945 року помер в госпіталі. Похований на Берлінському воєнному кладовищі.

За мужність і відвагу, виявлені в боях з фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 р. командиру взводу 142-го окремого саперного батальйону Францу Пилиповичу Карпінському посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В збірнику "Подвиг во имя жизни” вміщено розповідь про те як загинув наш земляк (подано в скороченому вигляді).

„Групу очолюю я..."

На порозі стояв травень-місяць, який приніс нам Велику Перемогу. Але ще тривала війна. Бої були в самому розпалі, то тут, то там горіли будинки, навколо свистіло, лунали вибух за вибухом.

Старший лейтенант Франц Карпінський, високий, худорлявий, стояв посеред цього гуркоту і роздумував, перш ніж остаточно прийняти рішення. Саперів його взводу відділяло декілька сот метрів від сильно укріпленого пункту, який потрібно було штурмувати полкові. На шляху до нього барикади, завали. Командир взводу вирішував, як підібратися до цих завалів, щоб зробити в них прохід для полку. І ще про одне думав офіцер: кого послати під ураганний вогонь. Пауза затягувалась. Солдати чекали.

- Групу очолюю я - твердо сказав лейтенант. – Зі мною підуть...

"Групу очолюю я..." Не раз за роки війни говорив він цю коротку фразу.

Про його мужність і відвагу знали всі. І якщо бачили табличку: "Перевірено: мін немає", підписану Карпінським, сумніватися не доводилось - кожний був впевнений: все зроблено напевне, з гарантією.

Сапери, де повзком, де пригнувшись, через двори добралися до барикад. Швидко зорієнтувавшись, поклали в завали вибухівку І відповзли в укриття. Через декілька хвилин один за одним почулися вибухи.

Коли підійшли перші підрозділи полку, Карпінський разом з ними підняв свій взвод в атаку.

- Вперед! За Батьківщину! - скомандував він.

В цю мить відчув, що сильно обпекло руку. Вона повисла, як нежива. Кров плямами проступила через гімнастерку. Але це не зупинило командира. Пересилюючи біль, він продовжував вести бійців до нової цілі - масивного будинку, перетвореного противником в укріплений опорний пункт.

Карпінський миттю оцінив обстановку, прийняв рішення - підірвати стіну будинку. І знову чітко пролунав голос офіцера:

- Зі мною підуть...

Група саперів на чолі з своїм пораненим командиром пробралася вперед під шквальним вогнем ворога...

І ось сапери досягли цілі. Один із бійців, не гаючи ні хвилини, вирив воронку під стіною, другий підклав вибухівку, третій вів спостереження за противником, і тільки сапери встигли відійти назад, як повітря потрясло вибухом. Стіна будинку зі всіма вогневими точками, обладнаними на горищі впала. Дорога для наших підрозділів була вільна. З криками „Ура!” стрільці атакували ворога.

В ці переможні хвилини комуніст Карпінський був знову поранений. І на цей раз – смертельно.

Проте солдатський обов’язок він виконав до кінця.

 

Авеличев Іван Тихонович

Герой Радянського Союзу

 

Авеличев Іван Тихонович народився в 1911 році в смт. Слобідка Кодимського району. Після закінчення семирічки працював в Одеському порту. В Червоній Армії з 1933 року, служив на Чорноморському флоті в м. Севастополі, а в 1934 р. був переведений на Далекій Схід. Як кращий спеціаліст в торпедній справі був направлений для роботи в Тихоокеанське воєнно-морське училище.

Учасник Великої Вітчизняної війни з 1942 р. Воював на Сталінградському, Степовому та 2-му Білоруському фронтах.

За зразкове виконання бойових завдань і виявлені при цьому мужність та відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 р. командиру батареї 199-го гвардійського артилерійського полку 94-ої гвардійської стрілецької дивізії гвардії лейтенанту Авеличеву І.Т. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Авеличев І.Т. нагороджений також орденом Леніна, двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни II ступеня І медалями.

Загинув 19 квітня 1945 р. Похований в Польщі (с. Джевіце Зеленогурського воєводства).

"Морська душа"

20 жовтня 1942 р. Авеличев І.Т. став сухопутним артилеристом на Сталінградському фронті. Тут друзі-однополчани і дали йому прізвище "Морська душа", за те, що в знак вірності флоту носив під гімнастеркою тільняшку.

Артилерійську справу Авеличев освоїв швидко і вже через місяць його призначили командиром взводу артбатареї. Вибір цей було зроблено не випадково, бо завдання взводу; розвідка цілі і корегування вогню батареї. А справитись з таким завданням могли тільки люди добре підготовлені, грамотні в військовій справі, майстри прицільного вогню.

Таким і зарекомендував себе Іван Авеличев і незабаром на його гімнастерці появився перший орден Червоної Зірки, а через два з половиною місяці - другий. Третьою нагородою стала медаль "За відвагу". За бої в Білорусії його нагородили орденом Вітчизняної війки II ступеня. Враховуючи досвід і здібності гвардії лейтенанта Авеличева І.Т. командування доручало йому найвідповідальніші завдання.

Так 14 січна 1945 р. на Мангушевському плацдармі Авеличев успішно скоректував вогонь батарей по інженерних укріпленнях ворога і разом з своїми бійцями першим кинувся в бій.

А коли при переправі через притоку Вісли - Пилицю потрібно було знищити ворожі точки на протилежному березі, лейтенант Авеличев з кількома бійцями взводу переплив на протилежний берег, розвідав район переправи і передав координати цілей на вогневі позиції. При його допомозі було знищено мінометну батарею ворога, два бронетранспортери з піхотою і 4 кулеметні точки.

Коли в саму критичну хвилину бою був тяжко поранений командир 4-ої батареї, його замінив гвардії лейтенант Авеличев. Ще було багато бойових подвигів на рахунку гв. лейтенанта Авеличева...

А в цей день і 9 квітня 1945 р. його батарея виконувала завдання в районі міста Нойдорф. Фашисти робили все, щоб закріпитися на третьому оборонному рубежі Берліна. В другій половині дня через наше розташування на правому фланзі 4-ої батареї прорвалися есесівці. Утворилася загроза виходу ворожих бойових машин в тил дивізії. Ворог насідав. Залишався один вихід - визвати вогонь на себе...

Через декілька хвилин земля сколихнулась від десятків вибухів. Ворог був тимчасово зупинений. А потім 4-та батарея зустріла його прицільним вогнем.

Це був останній бій І.Т. Авеличева. На позиції орудія розірвався снаряд випущений ворожим танкістом. Так загинув відважний герой. Але і після смерті він залишився в строю 199-го гвардійського артилерійського полку і до переможного салюту у всіх наказах по полку 4-ту батарею називали "батареєю Авеличева".

 

Смирнова Марія Петрівна

(санінструктор роти)

 

Народилась 2 листопада 1921 року в с. Кармалюківка Балтського району Одеської області в родині колгоспників. Батьки Марії Петрівни – Кухарський Петро Іванович та Анастасія Семенівна переїхали до с. Слобідки Кодимського району у 1929 році. Навчалася в Слобідській залізничній школі, закінчила десятирічку з відмінним атестатом в 1941 році.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Марія Петрівна добровільно пішла на фронт санітарним інструктором роти. В 1943 р. була важко поранена під Сталінградом і після одужання знову повернулася в стрій. Разом з чоловіком Миколою Макаровичем Смирновим (одружилися в 1943 р.) пройшла шлях від Сталінграда до Праги. За бойові заслуги нагороджена орденами Леніна та Червоної Зірки. У 1945 р. демобілізувалася в званні лейтенанта медичної служби.

В післявоєнний період проживала в Брянську. В 1956 році сім’я переїхала на підняття цілини в Казахстан, жили в селищі Ленінградка. За високі трудові досягнення Марія Петрівна була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.

А висока нагорода Міжнародного Червоного Хреста – медаль „Флоренс Найтингейл”, якою було нагороджено в роки ІІ світової війни всього 24 жінки, знайшла Марію Петрівну Смирнову аж у 1973 році. Адже під час війни вона винесла з поля бою 421 пораненого.

Ще з дитинства захоплювалась поезією. В 1941 році виступила з першим своїм віршем перед бійцями.

Марія Петрівна – почесний громадянин м. Кокчетава, в якому проживає і тепер. Разом з чоловіком виховала двох доньок. Анна – закінчила сільськогосподарський інститут, Катерина – біологічний факультет університету. Все життя Марія Петрівна працювала в медицині, виконувала велику громадську роботу.