Кодимщина пишається своїми героями, видатними діячами науки і культури,

Яких вона породила, тими, чия діяльність була пов’язана з районом

 

 

Анатолій Свидницький

(1834–1871)

(письменник, етнограф, педагог, громадський діяч)

 

Народився в сім’ї священика в с. Маньківка (тепер Тульчинського району Вінницької області). Багатодітна сім’я, в якій було шестеро дітей (чотири сини і дві доньки) жила дуже бідно. Священик до селян ставився демократично і малий Анатоль з дитячих років мав можливість спілкуватися з простим людом. Побачене й почуте зосталося у чіпкій пам’яті й чуйному серці майбутнього письменника. Пізніше він згадуватиме: „Колись я мав щастя жити лице в лице з простим людом українським, колись і я був щасливий!.. То для мене школа правди і любові”.

А потім була інша школа: з 1843 до 1851 року навчався в Крутянському духовному училищі (тепер Кодимський район) тодішнього Балтського повіту, потім у Кам’янець-Подільській духовній семінарії (1851–1856 р.р.).

У 1856 році Анатоль Свидницький поступив у Київський університет – спочатку на медичний, а потім – історико-філологічний факультет.

Не закінчивши через матеріальні нестатки повного курсу історико-філологічного факультету, з осені 1860 р. почав працювати в Миргородському повітовому училищі на Полтавщині. Викладав словесність у відкритій з його ініціативи, недільній школі, використовуючи у навчанні українську мову. Підготував підручник „Російська азбука” (видано 1868 р.), написав філологічну розвідку „Вимова наша українська і потреби нашого орфографування”. Анатолій Свидницький був одним із перших дослідників творчості Т. Г. Шевченка – організував у м. Миргороді публічну бібліотеку. На основі спостережень, винесених з рідного Поділля, він написав у Миргороді фольклористично-етнографічні нариси „Злий дух”, „Великдень у подолян” та ін.

На уснопоетичній основі виникли його оповідання „Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш”, „Недоколисана”, „Іван Доробало” (розшукані М. Сиваченком у 1974 р. і вперше надруковані у 1985 р.).

Через матеріальну скруту письменник змушений був змінити роботу. Він став працювати в Акцизному Відомстві у м. Козелець на Чернігівщині. Через заборону Валуєвським циркуляром А. Свидницький змушений писати оповідання російською мовою. Не було можливості підготувати підручник українською мовою.

Найвизначнішим твором А. Свидницького є роман „Люборацькі”. Написаний у 1861–1862 р.р. і тоді ж надісланий до журналу „Основа” (надрукований після смерті автора у 1886 р.).

У романі на широкому суспільному тлі життя Поділля 40–50-х р.р. розгортається трагічна доля сім’ї сільського священика, з’ясовуються соціальні причини її загибелі, порушуються злободенні проблеми, пов’язані з освітою та вихованням української молоді.

В останні роки життя А. Свидницький написав два десятки російськомовних оповідань та нарисів на різні теми: „Арендарь”, „Гаврусь и Катруся”, „Попался впросак”, «Жебраки», «Железный сундук», «Конокрады» та ін.

М. Зеров відмітив, що ці твори насичені „українськими розмовами” персонажів, густо забарвлені „українськими приповідками”.

Особисте життя письменника не склалося. Його понизили по службі, а в 1868 р. взагалі звільнили з посади. З 1869 р. працював завідувачем Київського Центрального архіву. А через два роки обірвалося життя цієї жвавої, енергійної натури, всебічно обдарованої від природи творчої індивідуальності.

І. Франко зі смутком відносив автора „Люборацьких” до тих талановитих, але нещасливих людей, котрі не змогли прикласти „до діла те знання, яке вони в житті здобули, ані ту щиру любов, котрою душа їх горіла в найкращих хвилях життя”.

 

Євген Столиця

(1870–1929)

Відомий живописець. Академік

 

Кращі його полотна зберігаються в Державній Третьяковській галереї у Москві, в багатьох містах Росії, а також за кордоном.

Євген Іванович Столиця народився в 1870 р. в с. Будеї Балтського повіту в сім’ї лісника. З дитинства був глухим, але це не завадило йому закінчити Одеське Реальне училище в 1888 р., а потім у Петербурзьку Академію художеств. Закінчив її в 1894 р., отримавши в період навчання три срібних медалі.

В 1898 р. разом з професором А. І. Куїнджі здійснив першу подорож за кордон.

В 1891 р. – вперше виставив свої картини. З 1892 р. – щорічно бував на виставках і до 1917 р. був членом журі на них.

Його картини призначались для розповсюдження до провінціальних музеїв: в Казанській Художній школі знаходяться з 1896 р. десять картин, в Нижньому Новгороді – картина „В непогоду”, у Пензі – картина ”В липовій алеї”, у Петербурзі в Центральному Військово-морському музеї знаходяться дев’ять картин, виконані в 1904 р. в Порт-Артурі в період російсько-японської війни.

Крім картин, що знаходяться в російських музеях, картини Євгена Столиці є і за кордоном: в Римі – картина „Зима прийшла”; в Бухаресті – картина „Відлига”; в Берліні – картина „Криголам Єрмак в полярних льодах”.

У Відні у приватного колекціонера знаходиться картина „Зимній обід”, яка отримала золоту медаль на Міжнародній виставці в Мюнхені у 1905 р.

Один рік Столиця працював у Англії, звідки разом з адміралом Макаровим побував в експедиції на о. Шпіцберген. Тоді була написана серія полярних картин та етюдів. У 1909 р. Євгену Столиці було присвоєно звання академіка живопису.

У період з 1905 по 1909 р. – отримав п’ять головних премій, в тому числі першу премію в тисячу рублів. Революція застала художника в Ананьєві, де він перебував до 1922 р. Тут за підтримку народних шкіл він отримав золотий нагрудний знак.

З 1922 по 1924 р. Євген Столиця працював в Троїце-Сергієвій Лаврі.

В травні 1924 р. прийняв участь у двох виставках, на яких виставив до ста своїх робіт.

Восени 1925 р. були створені картини „Дом в Горках”, „Дом Союзов”.

Крім виставок в м. Сергієві художник взяв участь у 8-й та 9-й виставках у Москві, а також в Ленінградській Академії мистецтв в 1926 р.

За 37 років художньої діяльності було написано більше, ніж п’ять тисяч етюдів та картин.

Майже повна глухість назавжди лишила його можливості де-небудь служити або займатися педагогічною діяльністю і це завжди жорстоко відбивалось на матеріальному становищі сім’ї художника.

В 1927 р., будучи інвалідом II групи, Столиця отримав персональну пенсію від Наркомсобезу в розмірі 100 рублів в місяць.

Не дивлячись на слабке здоров’я (хвороба серця), взимку і влітку Столиця продовжував збирати матеріали для своїх нових картин.

В останні роки свого життя Євген Іванович Столиця брав участь у виставках об’єднання художників імені Рєпіна. Помер художник у 1929 році. це була людина дійсно титанічної праці.

 

 

Олекса Гай-Головко

 

Ні на ласощі, ні на гроші

Не міняв я душі і слова.

І перо моє, кров’ю зрошене,

Ворогам не служило ніколи.

Тому чести і гідності зорі

Під свої поведуть мене стяги,

Й піду я по листках історії,

По-козацькому – повен відваги.

О. Гай-Головко.

 

Олекса Гай-Головко народився 12 серпня 1910 р. в селі Писарівка, що знаходилося тоді в Крутянському повіті колишньої Подільської губернії.

Батько поета – Нестір Никифорович Головко, закінчивши духовну школу в Кам’янці-Подільському і, одружившись у 1904 р. з бідною, але вродливою дівчиною Теклею Миколаївною Машкевич, отримав посаду псаломщика в мальовничій Писарівці. В сім’ї Головків було семеро дітей. Олекса був четвертою дитиною. Отже, перші дитячі враження пов’язані саме з Писарівкою.

На восьмому році життя Олекса вперше „вийшов у люди”, коли разом із своїми ровесниками вигнав на толоку корову.

Коли більшовики окупували Україну, то родину Головків нарекли „нетрудовим елементом” і позбавили виборчих прав. Це означало, що їхні діти теж позбавлялися надії здобути середню та університетську освіти.

У 1924 р. Олекса закінчив семирічну школу і перебрався до брата Юрія, якому вдалося закінчити педагогічний технікум і влаштуватися вчителем в м. Ладижині. У 1928 р. Олекса закінчує Красносільську агрономічну школу. На час навчання в школі Олекса вже мав рукописну збірку власних поезій. Після закінчення агрономічної школи його, як вихідця з духовної родини, нікуди не приймали на роботу. Тому у 1928 р. він переїжджає в Росію у Ленінград, щоб загубитися поміж чужими людьми.

Працював на Путилівському заводі і, як робітник, почав відвідувати вечірній літературний факультет Ленінградського університету. Невдовзі Олекса Гай-Головко стає членом Ленінградської Асоціації Пролетарських письменників. Він багато працює над собою і охоче виступає на численних літературних вечорах. Його творчі спроби гаряче вітають О.Толстой, Зощенко, Тихонов, Саянов та ін.Поетичним дебютом О.Гай-Головка стала збірка “Балада про Федька” (1931 р.), опублікована в Дніпропетровську.

У 1931 р. Олекса Нестерович вступає до аспірантури інституту “Речевой культури”, але адміністрація викрила його соціальне походження і він виїхав до Харкова, де отримав посаду в редакції журналу “Червоний щлях”.

У 1935 р. він переїжджає до Києва, де його прийняли в Спілку Письменників України.

У 1936 р. виходить його збірка оповідань “Світання”, а в 1937 р. – друга “Десять новел”. У 1940 р. Олекса Гай Головко переїжджає до Львова, там виходить друком збірка його поезій “Сурмач”.

У книзі “Поєдинок з дияволом” письменнмк описує свої поневіряння в період війни.

У 1948 р. Гай Головко виїхав до Англії, а у 1950 р. переїжджає до Канади, де жив його брат Юрій.

Між 1959 і 1961 роками вчений створив понад сорок статей про українських письменників в Канаді. Сьогодні він проживає в м.Ванкувері.

У 1990 р. О.Гай-Головко відзначив своє 80-річчя.

Після проголошення незалежності України у нього появилася нагода відвідати рідну землю.

“Великою несподіванкою був для мене мій творчий вечір, зразково влаштований київською організацією СПУ у Будинку вчителя (колишній будинок Центральної Ради), про що заздалегідь були розклеєні на київських вулицях оголошення” – згадує у 1992р. наш видатний земляк.

Також його було поновлено у Спілці письменників України.

Незважаючи на поважний вік, Гай-Головко продовжує плідно працювати і будувати творчі плани.

 

 

Василь Семенович Лановий

(Народний артист СРСР)

 

Народився Василь Семенович Лановий в 1934 р. в с. Стримба Кодимського району. Його батько, ще будучи неодруженим, поїхав на заробітки в Москву і згодом туди забрав молодшого брата Григорія. Через деякий час приїхали хлопці додому, одружились і знову поїхали до Москви. Згодом мати Василя Ланового поїхала з ним – тримісячним, до Москви, а там вже його зареєстрували, як москвича.

„Мені було 8 місяців, а Василеві 7 років, коли моя мати привезла нас погостювати у Стримбу до дідуся та бабусі. Батьки Василя і Валі (його сестрички) та мій батько мали приїхати пізніше, але почалася війна”, - згадує двоюрідна сестра В. Ланового, Бурлака В. Г.

Румуни відкрили в селі школу, то й Василь ходив до школи. Дідові з бабою допомагав: пас худобу, свиней. Після визволення села ходили вже в радянську школу.

Ровесник Ланового Соцький Василь Федорович згадує, що Василь навчався добре, а ще йому запам’яталося, як гарно він читав вірші і знав їх багато напам’ять.

Жив Василь у Стримбі поки не відремонтували залізницю. Вона була зруйнована вщент. Коли пішли поїзди, батьки забрали Василя з Валею в Москву. Після закінчення школи Василь Лановий ледве не став газетчиком, навіть поступив на факультет журналістики, але забрав документи з Московського Державного Університету і, перейшовши в Щукінське театральне, став артистом. І яким!!!

Одним тільки Іваном Варавою із „Офіцерів” та Павкою Корчагіним з однойменного фільму – Лановий вписав себе в історію кіно. На запитання журналіста газети „Аргументи і факти”, як він відноситься до образу Павки Корчагіна тепер, Лановий відповів: „Тепер я його поважаю в тисячу раз більше, ніж тоді! Тому що, дав би Бог нашим дітям так вірити, як вірив мій батько. І коли вони знайдуть цю віру, то це буде великим благом для Росії”.

У Василя Ланового двоє синів – Саша і Сергій. Імена дали в честь Пушкіна і Єсеніна. Один закінчив факультет журналістики, другий – економічний.

Балтян Галина Іванівна (вчителька) згадує, як 10 років тому, коли школи в Стримбі вже не було, під’їхала „Волга” і з неї вийшов Василь Семенович Лановий... Став, оглянувся навколо. Був схвильований. Підійшов до братської могили, постояв у глибокій задумі. Повільною ходою підійшов до великого ясена, погладив його стовбур. Мабуть, згадав, як колись садив з товаришами цей парк, коли ще навчався у Стримбі. Хотів зайти в школу і дуже розчарувався, коли дізнався, що школи тут вже нема. Походив ще трішки, попрощався. „Я, - каже, – в дитинстві своєму побував”. Та й поїхав далі. Він перебував на кінозйомках у Кишиневі. От і вирішив навідатись у своє дитинство. 16 січня 2004 року йому виповнилося 70.

Бурлака В. Г. розповіла, що 10 квітня 2004 року до річниці визволення м. Одеси від фашистів, В. С. Лановий був запрошений на свято. Поїхала на цю зустріч і вона. Зустріч з відомими артистами, акторами відбувалась в Палаці спорту. Та коли конферансьє об’явив виступ народного артиста СРСР, Лауреата Ленінської премії В.С. Ланового, зал буквально зірвався оплесками. Адже в залі було багато фронтовиків, які бачили свою буремну молодість у кінофільмах, в яких грав ролі В. Лановий.

Як і в молодості, Василь такий же енергійний, жвавий, стрункий. От тільки буйний колись чуб покрив білий сніг сивини.

– Це була зустріч через 20 років – сказала Валентина Григорівна.