Герой Радянського Союзу гвардії майор Маліхов

 

У Малій Слобідці височить пам'ятник Анатолію Наумовичу Маліхову, який загинув смертю хоробрих, звільняючи село від фашистських загарбників. Ім`я його носить одна з вулиць нашого міста.

Коротке, але славне життя прожив він. Родом Із Смоленщини, з містечка Красного, де жила його мати Ірина Митрофанівна, де могила батька Наума Маліхова. З першого дня війни він був на фронті. Боронив Анатолій Маліхов Київ,
заступав бронею свого танка Харків, визволяв взимку 1942 року Ростов-на-Дону, вистояв у Сталінградській битві. Позаду вже були бої під Орлом, на Донбасі. Його груди прикрасили ордени Червоного Прапора, Олександра Невського, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної зірки. Кожний з бойових орденів - відзнака за подвиг, за
мужність.

... Грізна, тяжка осінь 1942 року. Фашисти, не рахуючись з втратами, рвались до Волги. Командир танкової роти старший лейтенант Маліхов одержав наказ контратакувати ворога. Бойові машини на максимальній швидкості прорвались через передові позиції і вогнем та гусеницями почали знищувати кулеметні гнізда та артилерійські батареї. Командирський танк вирвався далеко вперед, розчавив кілька гармат. Та ворожий вогонь по сміливцях наростав. Від прямого влучення заклинило гармату, а з видолинка виповзали назустріч шість хрестатих потвор. Можна було б уникнути бою і негайно повернутись, та Маліхов наказав: "Вперед! На таран!

Сильний удар струсонув танк. На якусь мить офіцер втратив свідомість. Нестерпний біль у нозі повернув з чорного провалля. Навколо темно. По сліду гусениць поповз до своїх. Підібрали його розвідники у воронці недалеко від переднього краю з пістолетом у руці, в якому був тільки один патрон...

У нагородному листі гвардії майора Маліхова колишній командир восьмої гвардійської Червонопрапорної танкової бригади полковник Орлов писав: "Тільки в районі Вишнополя Маліхов шістьма танками знищив 10 ворожих танків, до І5 автомашин, 3 гармати і понад 100 солдат і офіцерів".

А потім були ще бої і марші по бездоріжжю. 21 березня 1944 року 8-а гвардійська танкова бригада зосередилася на околиці с. Червона Гребля. Вислані вперед розвідники доповіли, що в Кодимі незначні сили фашистів, але їх підтримують два бронепоїзди. Один курсує на дільниці Кодима - Попелюхи, другий Кодима -Слобідка.

Батальйону гвардії майора Маліхова було дано завдання оволодіти селищем, знищити бронепоїзд, що відходив у бік Слобідки і руйнуючи за собою колію, вдарити збоку Лисогірки, Лабушного, Крутих, Малої Слобідки.

Командування прийняло рішення вдарити по ворогу чотирма танками, підсиленими десантниками.

Вранці 22 березня навальною атакою фашисти були вибиті з Кодими. Наздоганяючи бронепоїзд майор Маліхов вирішив перейти йому навперейми. Гусеницями танка командира батальйону залізнична колія була зруйнована. По бронепоїзду вдарили піхотинці, танкісти. Багато ворогів там знайшли свій кінець. Фашисти намагалися утриматися за найменший природний рубіж. Укріпилися вони і на станції Слобідка.

Гвардії полковник Орлов віддав наказ:

- “Батальйону гвардії майора Маліхова вибити гітлерівців зі станції Слобідки!” Натужно заревли мотори. Танкісти наступали в обхід через Малу Слобідку. Екіпаж майора Маліхова вискочив першим на висоту “100”.

- Вперед!

В ту ж мить ворожий снаряд влучив у машину командира. Атака не зупинилася - гвардійці виконали наказ. Того ж дня, 25 березня 1944 р., мужнього командира прийняла на вічний спочинок священна земля Малої Слобідки.

А йому тоді було тільки 24 роки...

Анатолію Наумовичу Маліхову 13 вересня 1944 року посмертно присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

 

 

Тих днів не змовкне слава

 

За даними Центрального архіву Міністерства оборони СРСР Кодимський район був звільнений військовими частинами і підрозділами п’ятої і шостої гвардійських повітрянодесантних дивізій при взаємодії і безпосередній участі 7, 41, 62, 69, 78 і 80 гвардійської стрілецької дивізії, танкістами 8-ої гвардійської танкової бригади, 20 Звенигородського гвардійського танкового корпусу п’ятої армії 2 Українського фронту.

Із оперативного зведення Радіоінформбюро за 23 березня 1944 року:

... На південний захід і південь міста Гайворона наші війська з боями просувалися вперед і 22 березня 1944р. оволоділи районним центром Одеської області, містом і крупною залізничною станцією Кодима...

З метою увіковічення пам’яті загиблих воїнів і партизан в райцентрі і селах району побудовано 27 пам’ятників, 9 меморіальних комплексів, 8 обелісків слави... Це пам’ять 4638 воїнам-землякам, які полягли смертю хоробрих і не повернулися у рідні краї.

Це пам’ять 972 воїнам і партизанам, які загинули, були замучені чи розстріляні окупантами при звільненні Кодимщини, а також під час підпільної боротьби в роки окупації.

У роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, у фінській кампанії, в боях за озеро Хасан, Халхінгол були мобілізовані чи пішли добровільно на фронт і в партизанське підпілля понад 10600 наших земляків. В діючих арміях і партизанських загонах загинуло 140 офіцерів, 467 старшин і сержантів, 3845 солдатів і матросів. З 972 загиблих воїнів при захисті і звільнені Кодимщини – 687 чоловік залишились невідомими.

На території Кодими є 3 пам’ятники полеглим воїнам. В центрі міста височить меморіал, споруджений кодимчанам, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. На цьому місці колись був парк. Незабаром розширилась площа і тут же одяглась в бетон. Над спорудженням меморіалу працював колектив міжколгоспбуду – бригада мулярів Федора Плохотнюка, теслярів Степана Кравця, ними керували виконроб М. П. Басько та головний інженер В. С. Свінціцький. Поспішали, щоб встигнути до визначної дати – 30-річчя Великої Перемоги.

Будівництво меморіалу оголосили народною будовою. На спеціальний рахунок перераховували кошти підприємства і колгоспи району.

Меморіал „оживав” на очах у височінь піднялися 2 пілони, що символізують початок і кінець війни. На пілонах – барельєфи солдата і партизана. Вздовж доріжки до вічного вогню – плити з прізвищами загиблих героїв в обрамлені ялинок. Біля меморіалу у скорботі схилилася плакуча верба.

А 9 травня 1975 року в урочистій обстановці відбулося відкриття меморіалу. У супроводі ескорту мотоциклістів під’їхала колона автомашин, на яких учасники автопробігу Одеса-Кодима доставили від пам’ятника Невідомому матросові Вічний вогонь. Новозбудована площа одержала назву Перемоги.

При в’їзді в місто Кодиму з боку Балти на площі імені партизана Олександра Гусєва встановлено пам’ятник – воїнам визволителям і підпільникам – скульптура скорботного солдата з каскою і лавровим вінком в руках. Цей ансамбль відкритий теж в 1975 р. до 30-річчя Перемоги.

На меморіальних плитах встановлених біля пам’ятника, висічені прізвища воїнів, які загинули при визволені нашого міста: росіян гвардії капітана артилериста Клєщова Миколи Миколайовича, гвардії старшого лейтенанта Надєїна Володимира Олександровича; українців гвардії старшого лейтенанта, кавалера трьох бойових орденів Жадана Василя Петровича, гвардії рядового Калена Сергія Петровича; білорусів братів гвардії рядових Олексія Федоровича та Кирила Федоровича Мацюків, гвардії рядового Василя Захаровича Моршева; азербайджанця гвардії сержанта Х. Х. Хаджієва; татарина гвардії старшого сержанта С. С. Худієва; мордвіна гвардії рядового П. Лєодинцева; молдован гвардії рядових П. М. Горобця і Х. Ходикова; узбека гвардії рядового А. Ірлятова; башкира гвардії сержанта А. Шивертинова. Всього в могилі захоронено 147 воїнів, прізвища 86 з них – невідомі.

Загиблі підпільники були поховані спочатку в парку біля Будинку Культури, а поховання бійців, які загинули при звільнені міста, було на місці, де нині приміщення редакції та друкарні. Останки їх перенесли в містечко, тут встановили обеліск, а площу назвали іменем Гусєва.

 

Застиг в скорботі, тихий і русявий,

А може, сивий від промчали літ.

Вінок тримає – пам’ять то і слава.

Червона стрічка – втрат на бронзі слід.

Підпільники лежать і партизани,

І невідомі воїни лежать...

Хоч площею несеться дух весняний

Та сумом-щемом сповнена душа.

За це усе, що серцю найдорожче,

За Пам’ять, за сучасність, новий день

Живе і житиме й надалі скромна площа,

Якою свято визволення йде.

П. Надутик

 

На території колишнього цегельного заводу стоїть обеліск танкістам, які загинули, визволяючи місто від ворога. Тут вони знайшли свій останній притулок.

Шануймо пам’ять про тих, хто відстояв нашу Батьківщину, забезпечив мирне життя. Не проходьте холоднокровно мимо тих убілених сивиною ветеранів, на лацканах костюмів яких закріплені ордени. Їх носять ті, хто в складі бойових частин в холодних окопах, в дощ і сніг, в тріскучі морози і заметілі взимку, та під палючим сонцем влітку своїм подвигом, безстрашністю і героїзмом, відвагою і мужністю, проливаючи кров і не шкодуючи сил, кували довгождану Перемогу. На жаль їх залишається все менше і менше.

Пам’ятаймо, як ми будемо берегти пам’ять, як будемо ставитися до священних місць – братських могил, пам’ятників, так і до нас будуть ставитися наші нащадки. Нехай вічними стануть прекрасні слова „Ніхто не забутий, ніщо не забуто!”